Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

Ні з того ні з сього дракониха сіпнулась і чхнула, виваливши на мене сніп іскор.

– Хтось наступив мені на хвіст! – обурилася, просуваючись у халупу ще більше і вивертаючи шию, щоб визирнути в інше вікно. – Цей чоловік з дерев'яними ногами сліпий?! Він не бачить, що я тільки сьогодні зробила полірування?!

«Яструб просто напрошується», – подумала я.

– Він намагається привернути твою увагу. В нього проблема.

– З очима?

«З мізками та совістю», – треба було б відповісти.

– З магією. Давним-давно він розлютив дракона, – пам'ятаючи про нетактовне зауваження Барра, я свідомо уникала називати Сойла на ім'я. – Той обпік його, і тепер на Вальєна майже не діє магія нашого світу. Ми розраховували, що твоє дихання позбавить його впливу… е-е-е… іншого дракона.

Аюла змахнула віями як опахалами.

– Мені дихнути на нього? – запитала з дитячою безпосередністю.

– Ні! – Творець, ще не вистачало, щоб дракониха залишила від Яструба купку попелу. – Ні, – додала я спокійніше. – Тобто так. Але обережненько. Щоб не поранити і не вбити.

Вона ще дужче подалася вперед, остаточно розтрощивши віконний отвір. У результаті її шия немислимо зігнулась, і голова висунулася із сусіднього вікна.

Зовні спалахнуло.

– Нормально? – полохливо поцікавилась Аюла, повернувши морду в кімнату.

Я визирнула надвір.

Вальєн, лаючись, збивав вогонь із сорочки, його скуйовджене волосся нагадувало вороняче гніздо.

– У нас немає срібного пилу, щоб перевірити, чи спрацювало. Сподіваюся, все вийшло і невдовзі регенерація поверне йому ноги.

Дракониха вильнула хвостом, знісши залишки огорожі.

– Я знаю, що таке срібний пил. – Вона скромно потупилась. – А регенерація?

Правду кажучи, я й сама мало розуміла, що це. Бездумно повторювала слова чаклунки, вірячи в їхню непогрішність. І не уявляла, як пояснити потойбічній сутності те, про що поняття не мала.

– Це… це… Коли організм повертається у стан, який був до травми, – постаралася вивудити з глибин розуму хоч щось.

– Магія! – здивувалась Аюла.

– Напевно. Без магії так лише жаби можуть. Чи тритони? Вічно плутаю.

Вона махнула головою з такою силою, що сухий язик хльоснув мене по щоці. Мені стало цікаво, як розмовляють дракони. Явно не за допомогою голосових зв'язок… З іншого боку, вихідцям із далекого світу і мову нашу знати не належить. Сойл і Барр, звісно, могли її вивчити, тоді як Аюла – навряд.

– Це наша магія, – заявила дракониха. – З'являється після двох линянь. Той чоловік цього прагне? Повернутись до природного стану?

– Так! – Я не вірила почутому. – Аюло, ти можеш його зцілити?

– Картинка пропаде, – з сумнівом вимовила вона.

– Велн осліпне?! – Чого я точно не хотіла, то це в мільйон разів погіршити ситуацію.

Дракониха здивовано клацнула зубами:

– А він народився сліпим?

Я згадала, що магія Сойла не поширюється на вроджені захворювання.

– Ні. Але картинка…

– Чудовий малюнок на його руці. Ідеальні пропорції, рівний колір, симетрія трохи порушена, проте це не псує зображення, а, навпаки, надає йому життя та реалістичності.

Ну ось, і серед потойбічних сутностей знайшлися поціновувачі прекрасного… А взагалі я дуже сумнівалася, що Яструб шкодуватиме про татуювання, яке, якщо все вдасться, стане лиш нагадуванням про колишнє каліцтво.

– Нічого страшного, – запевнила дракониху.

– Точно?

– Зроби йому приємний сюрприз.

– Точно приємний? – прискіпливо уточнила Аюла, знову спрямовуючи морду до вікна. – Якщо що, то це ти винна.

Я втупилася в прочинені двері, затамувавши подих. Минулого року мені довелося спостерігати за магією Сойла. Тоді це зайняло менше миті і ніяк не позначилося на зовнішньому вигляді «пацієнта». А зараз…

– Люди такі страшні. – Драконяча голова хитнулася до мене. – Вам доводиться докладати стільки зусиль, щоб бути не як звірі. Я, напевно, піду? Якийсь він… Невдоволений. І злий. То я тобі сподобалася?

Шкода, що язик відмовлявся коритись. Я б хотіла багато сказати на прощання, але вдалося тільки кивнути і погладити лусочки на товстих щоках.

Дракониха впустила останню сльозинку і піднялася вгору, забувши висунутися з хатини. Передня стіна залишилася на її шиї як химерне кольє, з даху з'їхала очеретяна покрівля.

Я глибоко вдихнула, заплющила очі. Дорахувала до десяти. Підняла повіки і з шумом видихнула, виявивши, що сцена, яка налякала Аюлу, не змінилася.

Дощ посилився. Його бризки залітали у будинок крізь дірку на місці стіни. Матрац, на якому я сиділа, швидко намокав, розкидані на столі папери вкрилися водяними плямами. Схоже, дослідженням Лілеї не судилося побачити світ…

«Досить», – наказала я собі.

Нема чого дивитись на всі боки. Я повинна вийти і…

Ні, інстинкти кричали, що зараз до Вальєна краще не наближатися.

Незважаючи на те, що експериментальним шляхом з'ясувалась хоч якась правда про драконів, я лише тепер зрозуміла справжню різницю між Сойлом, що тисячоліттями жив серед людей і навіть створив свій власний релігійний культ, і Аюлою.

За роки, проведені в людському товаристві, Білий Дракон вигадав чимало фетишів і умовностей. Думаю, деякі призначалися для обивателів, а в інші поступово він повірив і сам. Сойл нереально перекрутив власну магію! Але це не скасовувало того факту, що він розумів, чого від нього хочуть прохачі і що їх нажахає.

Білий Дракон, по суті, саме зцілював, а не повертав у «початковий» стан, однак Аюла не зналася на тонкощах людських традицій. Її попросили використати силу драконів – вона й використала.

Як уміла, ясна річ.

Яструбу не було на що скаржитися. Наскільки я могла судити, він отримав те, про що вже перестав мріяти. Ні, не помстився Сойлу – сумніваюся, що Вальєн справді прагнув цього. Він хотів повернути життя здорової людини, і послужлива дракониха виконала його бажання.

Гробову тишу першою порушила Лілея.

– Ой леле, – її голос звучав тонше за мишачий писк. – Леле…

На цьому красномовство дівчини вичерпало себе. Вона почервоніла і застигла стовпом, ніяково витріщаючись у землю.

– Мамо рідна! – охнула Ласка. – Нічогенький сьогодні день!

Брен теж згадав маму. Не свою, щоправда, але в такого акуратиста, як він, навіть коротка фраза означала крайній ступінь потрясіння.

– Цирк побачили? – рикнув Вальєн. – Заберіть нервових і трепетних. Краще б ножиці хто приніс, але ж ні, спочатку треба подивитися…

«І одяг бажано», – додала б я, хоча, впевнена, на радощах від зцілення Велн не зважав на такі дрібниці.

– Ідеальний стан. Один, два, три… На десять із половиною… За курсом Моніта… Мінус посередник… Чотири… Ні, чотири з чвертю… Ох ти ж! Дванадцять! Плюс сім! – нерозбірливо бурмотів осторонь Еньєр. – Стійте! Я зроблю це! – загорлав він на Мелу, яка поспішала до Яструба з ножицями та великим рушником.

– Ні, я! – Ілона відштовхнула Зайця з такою силою, що той упав у малинник. – У мене більше прав!

Я подавилася смішком. Ці двоє варті одне одного.

На їхніх очах щойно сталося диво. Справжнє. Таке, про яке треба складати легенди! Застигнути в благоговійному подиві та переосмислити деякі аспекти свого життя. Ну або хоча б трохи захопитися моментом, як зробила я.

Та практиканти побачили зовсім інше.

Вигоду.

Хоч убийте, але я не вірила, що хтось із них може бути маніяком!

– Геть! – гаркнув Вальєн, відмахуючись від обох.

Точніше, намагаючись відмахнутися.

Аюла не обманула. Я говорила їй про «стан, у якому перебував би організм на теперішній момент часу, якби на нього не впливали травматичні фактори». Вона чесно виконала завдання. Оновлений Яструб був саме таким, яким був би тридцятирічний чоловік, котрий жодного разу в житті не обрізав нігті, не стригся і не голився.

Не сумніваюся, прагматичних практикантів цікавило його волосся – довге, блискуче, у відмінному стані і, головне, власнику зовсім не потрібне. Перуки в Ренії коштують чимало, якісний матеріал на вагу золота. Та й за людські нігті Академія заплатила б пристойно – у деяких змішаних заклинаннях їх вважали важливим елементом.

– Я в перукарні працював! У мене є дозвіл!

– А в мене діти! Їх треба годувати!

– То вчись варити борщ і квасити огірки!

– Зараз тобі що-небудь розквашу!

Поки «вбивці» наскакували одне на одного, Мела обмотала Вальєна рушником.

– Угум. – Критично оглянула сплетіння нігтів, бороди та волосся. – Ти й уявити не можеш, яка я рада, що не попросила Аюлу підлікувати моє плече.

Він тихо сказав щось, що змусило її усміхнутися.

А потім у полі зору з'явився Медор із сокирою, і стало не до сміху.