Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

Горіли свічки… Багато свічок. Деякі похилились, і їхнє полум'я тяглося вбік, ігноруючи закони природи. Дим стелився над землею, ховаючи товсті білі лінії заклинання. Багатокутники та кола… і крихітний сірий камінчик у центрі. Розсипані монети, гірка срібного пилу…

– Поклич його!

Глухий голос. Незнайомий. Жахливий.

Я не могла втекти. Дивилася на полум'я, тремтіла як листок осики, поривалася заплющити очі – і знову бачила перед собою примарний вогонь. Він не відпускав, тяг до себе, наказував коритися.

– Дракон відчує твою кров.

Мела. Напівпрозора, радісна, з величезним кухонним ножем…

– Не треба! Барр нічим не завинив!

Вона не наближалась, але по моїй руці потекла кров. Яскраво-червоні, немовби підсвічені зсередини краплі впали на благословенне срібло і пофарбували багрянцем білі лінії.

– Закохалася в дракона, бабцю?

Ілона. Одягнена у довгу сукню Лілеї, на ногах – тапки Медора.

– Дуренька! Дракон – потойбічна сутність! Як його можна кохати?

Свічки спалахнули і згасли, чаклунка розтанула в тумані.

– Тає…

Я обернулася.

– Маленький мій, – видихнула, побачивши блакитні лускаті крила і довгий хвіст. – Пам'ятаєш мене?

Широка паща розкрилася, сухий язик як кресалом пошкріб масивну морду.

– І-і-і! – скрикнула Ласка.

Нас обох накрило полум'ям, але тільки вона осипалася попелом.

– Що ти накоїв? – Я вперла руки в боки і тупнула ногою. – Негайно вибачся!

Чорний Дракон вищирився, завиляв хвостом як грайливий песик, мало не загавкав.

Моєї щоки торкнулися гарячі губи.

– Зовсім від рук відбилася…

І чому я не здивувалася присутності Артана? Обійняла його, поклала голову на плече…

І прокинулася.

За опущеними повіками палахкотіло сонце, вітер лоскотав волоссям обличчя.

«Тепло… Ясно… Добре…» – розплющувати очі зовсім не хотілося.

Віддалене мукання нагадало, де я перебуваю. Село Трясогузки, третій день практики. Зважаючи на компанію, нудьгувати не доведеться.

Треба позіхнути, потягтися, глянути на світ… З першим пунктом проблем не виникло, а ось із другим почалися складнощі. Кілька годин, проведених на твердій лавці, моїй спині не припали до смаку. Вона відмовлялася розгинатись, і я злякалася, що ходитиму напівзігнутою.

Декому з підопічних ситуація сподобається – аякже, з'явиться піддослідний матеріал для тренування «вбивць». Учора треба було переконатися, що срібний пил Сокіл не дістане за жодних обставин. На жаль, я не звернула уваги на натяки Всесвіту.

Хребет хруснув і начебто повернувся на своє природне місце. Я подумки подякувала Творцю і наказала собі сумлінніше виконувати свої ж обов'язки. Головне – поговорити з чаклункою щодо благословенного срібла. Потім – проконтролювати Ласку, яка сьогодні чергуватиме на кухні. І…

О так, розплющити очі.

Інтуїція – страшна річ! Брен, що мить тому займав мої думки, стирчав навпроти і витріщався на мене з підозрілою цікавістю. Побоювався, чи я не віддала богам душу? Хотів забрати вчорашню монету?

– Щось трапилося? – Після сну мова давалася важко. – Котра година?

– Мела попросила, щоб я за вами наглядав, – він пропустив останнє запитання повз вуха. – Ось. Наглядаю.

– Її передбачливість дуже тішить. – Я все ще сердилася на чаклунку. – Що пообіцяла?

Погляд Сокола майнув убік.

– Покаже, як позбавлятися попелиці за допомогою заклинань. На іспиті цього немає, але принцип схожий на знищення вошей, тож, думаю, знадобиться.

Поруч хтось зареготав. Я придушила бажання ткнути туди ліктем і навмисне повільно повернула шию.

Посмішка миттю злетіла з губ.

– Чудовий ранок, чи не так? – Я швидко вирішувала, звертатися до Вальєна на «ти» чи на «ви». Чомусь із практикантами такої проблеми не виникало – вони були більш-менш ввічливими, до того ж Мела від самого початку їм «викала», тримаючи дистанцію. – Сонечко, пташки… Схиляє до відпочинку на свіжому повітрі, правда?

Брен, вважаючи місію щодо забезпечення моєї безпеки виконаною, зник із поля зору.

«Уявляє знищення попелиці», – подумала я, намагаючись непомітно збільшити дистанцію між собою та Яструбом.

– Не нервуйся так. На людей не кидаюся, – прозвучало майже мирно.

Мені згадався гільдійський маг, що вилетів крізь вітрину крамниці, і зачатки довіри до слів Вальєна зникли.

Він сидів настільки близько, що моє волосся торкалося його руки, яка лежала на спинці лави. Жмурився, як задоволений кіт, розглядав сині далі…

Я мимоволі зиркнула на протези, що виглядали з-під його штанин.

– Як це сталося?

– Не твоє собаче діло.

Лаконічно, зрозуміло, без двозначностей. Я зареклася навіть дивитись убік знатного негідника.

Сидіння, як на зло, скінчилося. Відповзати не було куди, тікати з криками не дозволяли гордість і затерплі ноги. Довелося неквапом підвестися, обсмикнути короткі штани…

– Вибач.

Моє ліниве позіхання перетворилося на завивання.

«Почулося?» – обертатись я не збиралася.

– Це не тобі адресувалося.

«Не почулося», – мені не вірилося в те, що відбувається.

Хоч неподалік і справді пройшла Мела, Вальєн не міг знати про її присутність.

Чи міг?

Тоді, в Рені, я вирішила, що він ненавидить магію. А якщо… Якщо його почуття спрямовані лише на чаклунку?

– Мені якось байдуже, – відповіла я, дивлячись убік. – Колись і ти захочеш поговорити, та буде ні з ким. Насолоджуйся своєю отрутою сам.

Мелу я спіймала на кухні.

– Сойл – цілитель, – сказала тихо. – Може, Вальєн хоче його покликати, щоб вилікуватися?

– Ні. – Вона, не дивлячись, різала хліб. – Він мав шанс ще тоді, коли Білий Дракон заправляв у нашому світі. Треба було вибачитись і заплатити, і…

– Коштів не знайшлося?

– Характер не дозволив. – Чаклунка відклала ніж і зняла з плити каструлю, що ще побулькувала. – Треба повторювати, щоб ти трималася подалі від Велна?

Учорашньої юшки вистачило на трьох, причому аристократику Мела віднесла їжу надвір. Він вразився настільки, що навіть не кричав і не кидався посудом. Я вважала це добрим знаком.

***

До того часу, як я переодяглась і мало не стусанами розбудила Ласку, двір спорожнів.

«На попелицю пішли милуватися», – виникло припущення.

Стримати смішок не вдалося. Чаклунка у своєму репертуарі. Їй виділили чимало благословенного срібла – для занять із «вбивцями», зрозуміло, та вона вирішила допомогти місцевим жителям.

До речі, витрачати чарівний пил на сільськогосподарські потреби все одно, що годувати свиней делікатесами: спрацює, але з економічного погляду – повне безглуздя.

– Сьогодні – розвантажувальний день, – заявила Ілона, дефілюючи в одному рушнику. – Для здоров'я корисно. І декому із роду Кабанів не завадить скинути жирок.

Я збиралася пояснити, хто тут головний, а хто ризикує сидіти на голодному пайку до осені, проте з кухні виглянув анітрохи не ображений Медор. Дещо бентежачись, він зголосився виконувати обов'язки кухаря до кінця практики. Умова одна: Мела підпише довідку про його профпридатність.

– Жодного сироїдіння, – попередила я, починаючи мізкувати, як вплинути на чаклунку.

– Наш Хрюк – справжній гурман, – хмикнула Ласка. – М'ясо шанує як Творця.

Оскільки в коморі були лише крупи, я вважала своїм обов'язком нагадати, що другої курки, яка з'явиться «із нізвідки», не потерплю. Нехай домовляється із селянами про купівлю. Бюджет витерпить.

Проста арифметика трохи похитнула мою впевненість. За твердженням Медора, у селі близько трьохсот дворів. У кожному не менше двадцяти пернатих. Разом – шість тисяч потенційних жертв.

Розрахунок елементарний: зникнення кількох птахів ніхто не помітить. Ну, крім господарів, та й ті зв'язуватися не будуть – спишуть усе на шулік та лисиць.

– Купуйте. – На державній службі я збиралася шанувати закони.

Мені пояснили, що їжу нам не продаватимуть – ми ж, трясця всім, злісні поплічники Руйнівника, які мріють чимось поживитися на місцевому цвинтарі. Хіба що в пивній запитати – тамтешньому господареві начхати на забобони, він вірить лиш у гроші. Але свіжого м'яса від нього не отримаєш, а міські тушонки чи хоча б солонина коштують захмарно.

– Красти погано, – нагадала я.

Не дуже категорично – куховарство Медора подобалося мені більше, ніж кулінарні подвиги Ілони.

Він кмітливо кивнув і пообіцяв надалі не ризикувати.

– Качки в цю пору дуже гарні, – додав мрійливо.

Думаю, ми чудово зрозуміли одне одного.

Після обіду повернувся Сокіл і відразу зажадав, щоб я знайшла Мелу. Виявилося, вона послала його на капустяну грядку, чий власник мав сумнівне щастя працювати наглядачем «бази» Академії, а сама забула прийти.

«Або взагалі туди не збиралася», – проте не завадило б прояснити ситуацію.

Я підійшла до кімнати, яка ще вчора належала мені. Хм… А раптом Вальєн вирішив, що якщо вже Білий Дракон недосяжний, то для помсти досить і чаклунки?

– Краще тікай, поки ціла, – долинуло звідти.

Уява чомусь намалювала криваву різанину.

Ще й двері верескливо рипнули!

– Тобі ж наказали не наближатися до мене, старенька.

– Я й не збираюся.

Ні в шафі, ні під ліжками замордованого трупа не виявилося.

– Зовсім не боїшся?

– Ти мене не наздоженеш.

Прокляття! Так, я байдужа егоїстка! Мені б сказати: «Ти ж гарна людина». Або хоча б: «Ти ж на людей не кидаєшся».

А я нагадала йому про каліцтво.

І про свою перевагу.

Але Вальєн раптом засміявся.

– Мені подобається твій підхід. І… Це… – його голос став тихішим і напруженішим. – У торбах не шукай… Кому сказав, не шукай?!

І я майже повірила! Добре, що вчасно помітила знущальну посмішку і не зганьбилася. Вікно було відчинене, Вальєн не міг не чути скарг Брена. Жартівник, трясця!

«І я розумниця, хай їм грець», – однак на своє виправдання маю зауважити, що фрази «Мела зникла» і «приїжджий задерика убив Мелу» в моїй підсвідомості означали одне й те саме.

Оскільки страхи не підтвердилися, треба розглянути й інші варіанти. Найімовірніший – чаклунка забралася кудись подалі від тутешньої божевільні. Чи ще шукає сліди візника? У першому випадку знайти її навряд чи вдасться, у другому – і старатися не доведеться.

– Пройдусь. – Я не збиралася ділитись планами.

– Почекай. Я з тобою.

Тільки цього не вистачало!

– Твоє право.

А на подвір'ї нам трапилася Ласка.

– Хто це? – вказала на Вальєна, округливши очі.

– Спати треба менше, – відрубала я. – Тоді новини дізнаватиметеся разом з усіма.

Вона прикусила губу, змахнула довжелезними віями.

– Гарне вбрання, – прокоментував дві смужки тканини, що служили їй одягом, аристократик. – Мені до смаку.

Ілона залилася фарбою і рвонула до будинку.

– Ти чому не сказав, що тут ходить справжній чоловік, Хрюку? – донесло відлуння. – З дороги! Мені треба вдягнутися!

Я хмикнула.

Можу заприсягтися, Вальєн теж.