17.2
***
Світанок давно минув, сонце било крізь порожні вікна прямо в обличчя, але я не збиралася вставати до полудня. М'язи нили як після виснажливої роботи, кожен рух завдавав болю. Під повіки ніби насипали піску, на губах відчувалася сіль… Ні, мене з ліжка витягло б тільки диво.
Або ж бризки холодної води.
– Зовсім озвіріли?!
Голос слухався погано, хрипкі нотки робили його загрозливим. Лілея пискнула, затараторила вибачення і остаточно розвіяла ранкову дрімоту. Крім неї в кімнаті була Ласка, і саме з її мокрого волосся падали краплі.
– Позичити рушник?
Вона струснула головою, прикрасивши папери на столі розсипом плям.
– Ні. Я повертаюсь на пляж. Ось побачите, зловлю його першою.
– Маніяка? – ляпнула я, погано зіставляючи її купальні стрічки з ловами хоч когось. – Він же наче на чоловіків полює…
Ілона пирхнула.
– Нащо мені маніяк? Його навіть у розшук поки не оголосили, жодної нагороди. Я про демона. Ну, про того, маленького. – Вона різким рухом відкинула волосся. – Подивимось, як його оцінить влада.
Колись я теж міряла все грошима. Не можу сказати, що жалкую про той період свого життя. Він не добрий і не поганий. Звичайне минуле. Напевно, у кожного знайдуться спогади, якими він не пишається.
У Борсуках я майже забула той час, однак тут, серед меркантильних практикантів, я ніби бачила безліч своїх неясних відображень, і вони мені не дуже подобалися.
Ілона, активно виляючи стегнами, пішла. Мало сенс нагадати їй, що потойбічним сутностям немає діла до земних красунь, проте я вважала, що випускниця Академії краще знає про пристрасті демонів.
– Вперше чую про демона, який цікавиться жінками, – на підтвердження моїх думок мовила Лілея. – Вона надто високої думки про себе.
– Смішно вийде, якщо їй вдасться зловити Аруна.
– Кого?
Певно, нікого. Яка різниця, як демон називає себе? Ім'я йому вигадує господар. Нащо запам'ятовувати? Це я завдяки Ферну розуміла, що потойбічні сутності зляться, страждають і ображаються так само, як і люди. А в гільдії почуття демона не мають значення навіть для самого демона.
– Нишпорки, які питали про Лукошник… Пам'ятаєте їх?
Лілею займала її вчорашня писанина, тож питання довелося повторити двічі.
– А… Так…
– Що там сталося?
– Пожежа начебто. І вбили когось. На вашій мапі є межі Південно-Східного щита? Чисто теоретично можна припустити, що він тягнеться до… Що?!
Я відмахнулась. Нехай помиляється, скільки душа забажає. Не хотілося ні сперечатися, ні повчати, ні пояснювати.
На сніданок була риба, причому не «А, знову риба…», а «О, нарешті велика риба!». Вальєн, як і раніше, уникав пересування, хоча йому змайстрували цілком пристойні милиці. Лілея сиділа над своїми науковими дослідженнями, Ласка працювала приманкою для демона, Брен робив ранкову пробіжку. Мела десь пропадала, і якби по хутірку не вештався кінь, я б вирішила, що чаклунка зранку вирушила до цивілізації.
Тож їла я в компанії Медора. Після вчорашнього напруга між нами зникла. Він був занадто важкий, щоб підібратися непомітно, а його задишка і зовсім не залишала шансів. Ні, цього чоловіка я вже не підозрювала. Чи варто казати, що тепер приготована ним їжа здавалася смачнішою?
– Знову літає… Гарний… На дельфіна схожий.
– Як на мене, на крилату корову.
Темно-синій дракон, що ширяв над морем, вже не спричиняв паніку. Люди швидко звикають до всього, навіть до сусідства вогнедишної тварюки. Точніше, двох, але Барр після того пам'ятного випадку не показувався і, гадаю, практиканти досі не знали про його існування.
А от другий дракон потрапляв на очі регулярно. Він кружляв навколо вершин Драконячих гір, мчав небом швидше за стрілу, шумно падав у море… Останнім часом я не звертала на нього уваги.
– Щось несе, – зауважив Медор. – Може, теля? Ніхто не знає, що жеруть дракони.
Я примружилася, рятуючи очі від відблисків сонця на лусці. У коротких передніх лапах тварюки висіла якась істота. Невелика, худа, з кінцівками різної довжини і…
І кольору?
– Людина!
Хто з нас це вигукнув, гадки не маю. Я заціпеніла. Сиділа з пучком риб'ячих кісток в одній руці і шматком черствого коржика в іншій, витріщалася в далечінь і намагалась повірити, що помиляюся.
Дракони не крадуть людей. Не їдять. Не переносять із місця на місце. Прокляття, цей світ божеволів!
Лускаті крила блиснули востаннє, і величезна туша зникла з поля зору. Тобто я, звичайно, могла б повернути голову, щоб простежити за напрямком її польоту… Могла б. Але м'язи ніби одеревіли. Мене вистачало лише на те, щоб крутити очима і дрібно тремтіти.
Широка тінь упала на землю.
– Ой-є-є…
Вражений вигук Медора я пропустила повз вуха. Думки боягузливо поховались, у голові панували надзвичайна легкість та абсолютна порожнеча. Десь на краєчку свідомості промайнуло бажання бігти, не озираючись. Воно зникло раніше, ніж в обличчя знову вдарило сонячне проміння. Дракон – це не той супротивник, від якого можна сховатися. Нема чого смикатися. Долю вирішено наперед.
– Вбік! – раптом гаркнув Медор.
Я не послухалася. По-перше, у глибині душі вже з усім змирилася. По-друге, руки й ноги немовби належали комусь іншому і відмовлялися підкорятись.
Важка лапа вдарила по спині, вузькі пазурі вп'ялися в плечі. Я навіть не закричала. Впала як зламана гілка, подумала, що краще б заплющити очі…
«А куди поділася тінь?» – наче це мало значення!
– Відпустіть її! – закричав Медор.
Дивно, до Сойла всі на «ти» зверталися… Здається.
Потім я побачила, що дракон летить над морем, і його лапи порожні.
«Кігті» стиснулися міцніше.
– Відтепер ти завжди будеш зі мною! – Гаряче дихання обпалило потилицю. – Ти – моя, запам'ятай!
Я вже чула ці слова. Холодні ночі Підлісся, вугілля в каміні, легкі дотики і тихий сміх… Туга переповнила серце, кожен вдих давався важко. Як давно це було!
Небо і земля різко помінялися місцями. Наді мною схилився Медор, намагаючись розчепити руки, що мене душили. Я відчувала, як сльози біжать по щоках, і навіть не намагалася їх вгамувати. Все скінчилося. Справді закінчилося. Ми більше не сваритимемося. Не вдаватимемо, що нічого не сталося. Не чекатимемо одне одного, щоб «випадково» зустрітися. Відтепер у кожного з нас своє життя. Артан готується до весілля зі знатною нареченою, а я… Хм, у моєму випадку вислів «Ти – моя!» означав, що мною збираються закриватись від дракона.
– Не відпущу! Не смійте! Вона належить мені! – волав Ньельм.
«Та стули пельку заради всіх богів! І без твоїх криків нудотно», – він стискав мене занадто сильно, тому слова перетворилися на хрип.
– Стривайте, – пробубонів Медор. – Зараз…
Знатний чаклун скрикнув. Його хватка ослабла, і я змогла зробити нормальний вдих.
– Нічого, нічого, полежить – оговтається.
Я виявила, що мене тягнуть угору, допомагаючи сісти. Потім у руках опинився кухоль із водою.
– Пийте.
Зуби стукнулись об обідок. Невже мене трясло? Солоні краплі лоскотали шкіру, волосся липло до шиї як якісь щупальця. Я насилу утримувала масивний залізний посуд і запевняла себе, що все налагодиться. На Артані світ клином не зійшовся, дракон нікому не відгриз голову, маніяк досі не вирізав усіх дощенту, тобто до нас у нього претензій немає.
Колись це прокляте літо закінчиться. Не треба страждати даремно, бували в моєму житті й гірші роки. Різниця полягала в тому, що раніше я знала: краще не буде, і сприймала неприємності як належне. А тепер мої вороги мертві. Тавеннський князь розвіявся попелом! У мене з'явилося майбутнє, і я це цінувала. Мені було що втрачати, тому те, що колись викликало похмуру посмішку і злу думку: «Нізащо не здамся!», лякало до жаху.
– Він чекав на мене, Тає! Чекав! – скиглив Ньельм. – Чому він зволікає? Чому знущається? Я не витримаю. Збожеволію… Він хоче цього, так? Йому смішно? Його бавлять мої муки? Я ж на колінах повзав! Що йому ще треба?
Мені вдалося зробити великий ковток. Трохи полегшало. Дихання вирівнювалося, здоровий глузд повертався…
Ньельм щось бурмотів, часом зриваючись на крик, часом ледь чутно шепочучи. Я прислухалася до його слів, намагаючись зібрати «картинку» з розрізнених фраз.
Він повернувся з Рена через портал у Пригір'ї – в тому невеликому містечку, звідки почалася наша з практикантами подорож. У чаклуна були гроші. Він купив коня і попрямував до Гаївки. Навіщо? Його безладна розповідь причини замовчувала.
Ньельм когось шукав. Здається, їхав до конкретної людини, але після Трісковника звернув не туди і опинився серед полів. Вирішив не повертатися до вихідної точки, а скоротити шлях через пустку.
І натрапив на дракона.
– Барр чекав мене! – повторював чаклун. – Чекав!
Я не збиралася цьому вірити. Горезвісний Чорний Дракон – небесно-блакитна комашка з нестерпним характером, а чаклуна притягла величезна темно-синя звірюка. Раніше ми вважали, що Барр за пів року виріс до розмірів повноцінного дракона, проте нещодавно я переконалася: мій колишній вихованець за минулі місяці майже не змінився. Звичайно, Ньельм цього поки що не знав.
– Він гарчав! Хотів звести мене з розуму! – скаржився знатний чаклун.
«Хотів би – звів би», – могла б відповісти я.
Але я не насміхалася. Побувавши в пазурах дракона, не соромно верзти будь-які нісенітниці. До честі Ньельма, він не забруднив штани – лиш зомлів тої миті, коли кінь наступив на розпластане крило потойбічної сутності.
Отямився чаклун тільки в Ялівці. Побачив мене. І дракона. Чи варто дивуватися, що він мало не з'їхав з розуму?
– Ви як? – Медор забрав кухоль. – Ребра цілі? Цей, – кивнув на Ньельма, – упав прямо на вас. Тобто дракон його трохи осторонь поставив, але він як із ланцюга зірвався. Хотів бігти, а ноги не тримають… Ну і впав.
У вікні халупи, розташованої через дорогу, з'явився Вальєн. Від струмка поспішав Еньєр, з півдня мчала, притримуючи купальні стрічки, Ілона. Чаклун став рачки, дошкандибав до мене. Начебто збирався повторити фокус із задушенням (у його розумінні – міцними обіймами), проте я відштовхнула його без жодного співчуття.
Досить. Набридло. Я не живий щит і не плече для хникання, а він – доросла людина, яка повинна відповідати за свої вчинки. Його страх перед Барром виник не просто так. Я добре пам'ятала Тавенну та Сойла. Тоді Ньельм поводився інакше. Він, як і всі, боявся Білого Дракона, але не божеволів від жаху. А Барр, виходить, особливий випадок? Я не претендую на звання знавчині людських душ, але деякі припущення мала.
Після Тавенни чаклун втратив роботу та повагу. Він крутився скрізь, звідки його не проганяли. Не здивуюсь, якщо дістався і до Драконячих гір. Можливо, намагався укласти угоду з Чорним Драконом?
Який сенс фантазувати? Єдине, у чому я була впевнена: Ньельм серйозно влип. Він так сильно завинив перед Барром, що втратив спокій і чекає відплати.
Я дуже сумнівалася, що дракон справді прийде по нього. Хіба що зустріне випадково і дихне полум'ям, згадавши давню образу. А ще я не розуміла, чому чаклун вештається біля Драконячих гір. Чому страх не загнав його в північні краї – подалі від місця проживання Барра? Якого демона Ньельм, прямо скажемо, наривався з власної волі?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!