Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

– А… а… а… – у нього явно не вистачало цензурних слів, щоб висловити своє ставлення до того, що трапилося.

– Побоюєтесь, що якийсь лиходій назбирає тут магії для майбутніх злодіянь? – запитала Мела, вивертаючи мішечок. – Можливо. Ви знаєте, що треба робити, чи не так?

– Негайно зберіть увесь пил!

Вона засміялася:

– Серйозно? Мені це не заважає. А ви не соромтеся, прошу. Переконайтеся, що не залишиться ні крихти.

Я не впізнавала подругу. Чаклунка не з тих, хто задирає кожного зустрічного. Вона б не наривалася без причин.

Тобто без поважних причин.

Можливо, Мела приховала частину благословенного срібла і хотіла замести сліди? Збиралася пізніше сама підібрати кілька порошинок? Розраховувала, що через її грубість практику офіційно прикриють і ми всім гуртом повернемося в Рен?

Даремно я мудрувала. Відповідь лежала на поверхні.

У буквальному сенсі.

Регіт Мели промайнув вулицею і злякав горобців, що цвірінькали на старому клені біля огорожі. Чаклунка дивилася не на візитера – кудись поверх його голови.

Я простежила за її поглядом і відчула, як волосся піднімається дибки. На значній відстані від маківки власника золотої пластинки лежав листок вишні. Це було моторошно.

Гільдійський маг помітив нашу зацікавленість. Незатишно зіщулився, провів товстими пальцями по своїх кучерях… Листок смикнувся і, підхоплений вихором, помчав кудись за паркан.

Я скрикнула. На фізіономії гостя з'явився переляк.

Мела підійшла до нього впритул.

– Втрачаєш хватку, Ньельме. Раніше ілюзії вдавалися тобі набагато краще.

– Раніше у мене вистачало срібного пилу! – Він і не думав нічого заперечувати. – Зловтішаєшся, сотко? Через тебе моя кар'єра пішла шкереберть! Я тепер краду!

– Брешеш. – Вона ледь посміхнулась. – Ти почав на узбережжі якусь аферу і захотів поживитися дармовим сріблом. Золотий знак діє безвідмовно, ризику жодного. Не чекав мене тут зустріти, правда ж?

– Якби зараз випав сніг, здивувався б менше, – визнав маг. – Що ти наробила, га? Стільки грошей викинула на вітер! І що тепер?

Мела присіла навпочіпки.

– Відійди. Тебе зачепить.

Він не ворухнувся.

– Як знаєш. – Її долоня опустилася на жорстку траву, і крихти чарівного пилу спалахнули. – Я попередила.

– Зовсім того?! – Ньельм із разючою спритністю відскочив убік. – Це ж…

– Грубо кажучи, ненаправлене заклинання, яке повернеться мені сторицею. Так, це боляче! А ти думав, я дозволю цілому статку валятися на землі?

У міру того, як порошинки запалювалися і згоряли, Мела похмуріла все більше. Я б сказала, вона ледве примушувала себе не відривати руку від землі. Її важке дихання виразно звучало в могильній тиші, пальці тремтіли як від нереальної перенапруги.

– Сестричко! Та ти неймовірна!

– Останній штрих. — Тонка «доріжка» світла пробігла до ніг мага, і личина зникла. – Готово.

Хтось ахнув. Ласка? Ні, Лілея. Закричала, впала… На вустах застигла легка усмішка, в очах – жадібна цікавість.

Я її трохи розуміла. Зовнішність Ньельма з Буревісників, з яким Мела навчалася в Академії, а я перетиналася минулого року в Тавенні, нікого не залишала байдужим. Не погрішу проти істини, якщо скажу, що він – найвродливіший чоловік із усіх, хто траплявся на моєму життєвому шляху.

Чаклун був ідеальний. Мужні риси, крапля юнацької свіжості, пристрасний погляд і хвиля синювато-чорного волосся, розпатланого рівно настільки, щоб вабити, а не відштовхувати, створювали приголомшливу картину.

Для порівняння: якби Артана вважали привабливим у вищому світі, де цінуються блідість і витонченість, а Вальєна – у товаристві печерних людей, де головне – сила, а на пику дивитися не обов'язково, то Ньельм викликав би ажіотаж серед краль будь-якого віку та будь-якої історичної епохи.

«Ось вона, справжня краса!» – думали дівчата, проходячи повз нього.

«Ніс я робила. Якісний, еге ж? І вуха, але він їх чомусь змінив», – у пам'яті засіли слова Мели, яка знала головні секрети чарівності колишнього однокурсника.

«Він як лялька, порожня зсередини», – давно вже вирішила для себе я.

На нього було приємно подивитися, не більше того. А ще егоїзм Ньельма в рази перевершував мій власний, і це часом дратувало, часом лякало.

– Хто він? – побожний шепіт Лілеї викликав усмішку.

«Амбітний негідник, якого виперли і з гільдії магів, і з Драконівського комітету за «подвиги» в Тавенні», – подумала я.

– Старий знайомий, – відповіла чаклунка. – Не турбуйтеся, він тут не затримається.

Дівчина розчаровано зітхнула.

– Хтозна, хтозна, – пробурмотів Ньельм. – Згідно зі статутом, на практиці має бути не менше двох викладачів, а я, хм…

– Не спокушай долю, – зупинила його Мела.

– І що ти зробиш? Нотацію прочитаєш? – фиркнув він.

Її очі метнулися до вікна, за яким вгадувався силует Вальєна.

«А від нього яка користь?» – здивувалась я.

З іншого боку, сили Яструбу не позичати – маг у Рені літав крізь шибки цілком пристойно.

– Ти як мене взагалі впізнала? – схоже, сваритися Ньельм не збирався.

Чаклунка тицьнула пальцем у його пластинку:

– Золото погано піддається магії. У тебе на грудях було написано твоє ім'я.

– Чому не сказала одразу?!

Вона знизала плечима:

– Не хотіла переривати виставу. Коли ще випаде можливість насолодитися такою ганьбою?

– А пил навіщо знищила?! – Як на мене, знатного мага насамперед хвилювало питання благословенного срібла.

– Мені він не потрібен.

Ньельм помітно розгубився:

– В якому сенсі?

– Сойла немає, Барр незрозуміло де, копальнями відає король. Не помітив хіба, як упали ціни на магію? Обсяги видобутку срібла зростають, запаси не безмежні. Такими темпами років через десять надра вичерпаються, а через двадцять срібний пил стане міфом.

– І?! – Його аж затрясло.

Мела усміхнулася, та так, що мене пройняв мороз.

– Настав час шукати альтернативу.

Садибу чаклун залишив у глибокому шоці. Практиканти теж тихо розійшлися хто куди, і навіть Брен, що рвався до знань, тримався від Мели на відстані. А вона поводилась як завжди і ніби забула, що заради примхи розвіяла близько пів сотні золотих монет – приблизно стільки дали б за марно активований чарівний пил на чорному ринку.

Ближче до вечора підопічні відійшли від потрясіння, і рутина пішла своєю чергою.

Медор куховарив, Заєць проклинав життя, Лілея малювала ідеального чоловіка, Сокіл кинув виклик якійсь пошарпаній книзі з непривабливою назвою «Магія та компост: міфи і реальність», Ласка зі шкіри лізла, щоб догодити Вальєну.

Звичайний вечір… Мела шаруділа папірцями, а я, щоб їй не заважати, вийшла надвір. Трохи постояла, оцінила погоду. Ні хмаринки, ні комара, ні стороннього звуку… Благодать.

А коли я влаштувалася на вже звичній лавці, щоб трохи подумати про сьогодення, до мене підійшла жінка в жалобному вбранні.

– Візьміть. – Вона передала об'ємний пакунок. – Пом’яніть чоловіка. Він не зі зла те звинувачення кинув. Зроду лисиць в окрузі не було.

– Ви про що? – Я встигла задрімати, тому не відразу зрозуміла, що й до чого.

– На узліссі пір'я та лапи знайшли. Погань руда качку вкрала, а позавчора – нашу курку. Чоловік мій покійний на приїжджих грішним ділом подумав, сварку в пивниці влаштував… Ви вже вибачте його, бідолашного. Пом’яніть. Нехай його душа знайде спокій.

Якщо чесно, мені треба було зізнатися й покаятись, але я сиділа, ніби скам'янівши, і жінка, кивнувши наостанок, пішла.

Почуте не хотіло вкладатися в голові. Досі я вірила, що загиблий не мав жодного стосунку до практикантів. Це заспокоювало. Давало змогу ігнорувати зойки здорового глузду та несміливі натяки інтуїції.

Тепер виявилося, що зв'язок існував.

Купка обвуглених кісток зовсім недавно була людиною, яка образила Медора.

Чи треба дивуватися, що вечеря з качиного м'яса не мала для мене смаку?