Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

***

Ми йшли широкими вулицями, ловлячи на собі неприязні погляди місцевих жителів. Часом я забувала про все і прискорювала крок, а потім непомітно пригальмовувала, вдаючи, що поглинута роздумами. Мій супутник не звертав на це жодної уваги – його повністю займала ходьба. Добре, що в мене вистачало такту (чи байдужості?) не лізти зі своєю допомогою – толку не було б ніякого, зате крихти стерпного настрою Яструб розгубив би.

– Гей, кралечко!

Я не відразу зрозуміла, що власник закладеного носа звертався до мене.

– Ведіть швидше свого студіозуса! Пані чаклунка зачекалася!

– Вже біжу!

Довелося зупинитись, щоб визначити, хто чого хоче. Чоловік, що зустрів нас у день прибуття, визирав із-за найближчого паркану, і вигляд у нього був, прямо скажу, хворобливий. Вальєн стояв поруч і начебто мовчав. А ось Брен, пихкаючи, підбігав ближче і безуспішно намагався щось видати, проте сили залишили його на протяжному: «Біжу-у-у…».

– Наполегливий хлопець, – пробурмотіла я, прямуючи до хвіртки. – Не здивуюсь, якщо наступного року його не називатимуть «убивцею».

– Вони вбивці від народження, – відгукнувся високородний нахаба. – Всі. Навіщо тобі це? Ніколи не бачила магії?

«Погано уявляю Мелу в ролі вчительки. Якщо чесно, взагалі не уявляю. Той єдиний раз, коли вона показувала мені, як місити тісто, мало не зробив нас ворогами навіки».

– Нудно. Спекотно. Їсти хочеться. А тебе ніхто не примушує дивитися.

Сокіл пронісся повз нас із ентузіазмом цуценяти, якому вперше в житті кинули кістку. Залетів у двір, перестрибнув купу світло-жовтого піску, попрямував за будинок до капустяної грядки… Я посміхнулася – він явно знав, де шукати довгоочікувану попелицю.

– Я пробув тут дві години! – обурився без злості. – Чому ви не прийшли?

– Знаєте, у чому ваша головна проблема, Брене? – Мела виглянула з-за рогу і махнула нам рукою, проігнорувавши неприязний погляд Вальєна. – Ви слухаєте, та не чуєте. Я сказала: чекайте в садибі пана Жорка з Лисиць після полудня. І хто винен, що останніх слів ви не взяли до уваги? Гаразд, забудьмо. Прошу сюди. Крейда чи вугілля?

– Крейда! – Сокіл гордо продемонстрував величезний шматок вапняку.

– Малюйте.

Він затнувся.

– Я? – спитав невпевнено.

– Ну, не я ж? Облиште, за теорію у вас чудові оцінки. Це просте заклинання, труднощів не буде.

Хлопець задумливо озирнувся:

– Е-е-е… Креслити нема на чому.

– Ось ми й визначили вашу другу проблему, – кивнула Мела. – Поспішність та непередбачливість. Чому години, витрачені на очікування мене, ви не присвятили підготовці? З чого ви взяли, що закляття намалюю саме я? Або що я принесу із собою дошку?

На Брена було шкода дивитися. Він похнюпився, як ображений хлопчик, колупнув носком землю.

– Зараз збігаю…

– Проблема номер три. – Чаклунка зупинила його жестом. – Жодної тяги до експериментів і готовності до труднощів. Нагадайте, що головне в кресленні заклинань?

Його губи ворухнулися, проте Сокіл не видав жодного звуку.

– Безперервність ліній, – несподівано підказав Вальєн. – Студенти…

Голова пішла обертом від припущень. Аристократик розбирався в магії? Може, в нього навіть здібності були? Раптом він – власник золотої пластинки?

«Маги не ненавидять магію», – майнула раціональна думка, але я запам'ятала ще одну дивовижу знатного пана.

– Правильно, – погодилася Мела. – Тепер подивіться довкола і знайдіть, чим і на чому можна створити малюнок.

Розгублений Брен нагадував пташеня, що випало з гнізда, – поривався тицьнутися то в один, то в інший бік і уявлення не мав, що зробити. Навіть посмикав погано прибиту дошку сараю, щоб її віддерти.

– Пісок, – буркнув Вальєн. – Все треба розжовувати…

– Але ж дошка…

– Та висип його в будь-якому місці двору! – розлютився Яструб. – Скільки можна гаяти час?

Практикант швидко зрозумів, що від нього вимагалось і як цього досягти. Наступні питання стосувалися якихось напрямкових факторів, векторів та ліній сили – Брен не пам'ятав, як фокусуватися на об'єкті знищення.

– Більш-менш нормально, – нарешті визнала чаклунка. – Тепер ловіть попелицю. Та не руками ж! Гаразд, не гидуєте – і добре. Так, у цю петлю… Бажано на креслення, хоча часом спрацьовує і без цього. Починаємо.

Вона дістала з кишені крихітний мішечок, витягла кілька крупинок срібного пилу.

– Активуйте, – кинула їх на пісок.

– Я? – знову не повірив Сокіл.

– Якісь труднощі?

Він впорався на відмінно – ми всі побачили, як піщинки спалахнули, і покладена на одну з ліній попелиця перетворилася на порох. Але на рослинах змін не спостерігалося.

– Чому? – Брен помітно засмутився. – Що я зробив не так? Активував із затримкою? Чи благословенного срібла було замало?

– Ти розчавив попелицю! – гримнув Вальєн. – Закляття прибрало дохлих шкідників і оминуло живих! Нездара!

«Він надто багато знає про магію, щоб не бути магом», – нашіптував внутрішній голос.

Я намагалася його не слухати і покладатися на докази, але деякі сумніви не йшли з думок.

За допомогою трісочки Брен добув екземпляр, що ворушив лапками. Впевнено помістив його на малюнок, активував закляття без зайвих слів… І качан, з якого Сокіл узяв комаху, перетворився на потерть.

– Як це сталося? – Хлопець був приголомшений і зляканий. – Чому?..

– Цікаве запитання, – підтакнула Мела. – Тепер уявіть, що ви знищуєте не попелицю, а, наприклад, вошей. Відразу скажу: здорова людина міцніша за капусту, її цим заклинанням не вбити. Хіба що сипнути жменю срібного пилу, але на іспиті він видається у малих кількостях. Ну чи трапиться якесь здихля. Як кому пощастить.

Чаклунка говорила з настільки байдужим і водночас шаленим виглядом, що я аж затремтіла. Якщо хтось і ненавидів магію сильніше за Вальєна, то це моя подруга. Точніше, Мела ненавиділа Академію. І працювала на неї. Як таке можливо?!

– Ну ж бо, Брене! Не бійтеся робити припущення.

– Я не розумію! – вигукнув практикант. – Просто не розумію! Лінії змістилися, так? – запитав із надією.

Чаклунка зітхнула, підійшла до нього впритул.

– Ваше заклинання намальоване ідеально, – сказала тихо. – Забули, як учора кричали, що теорію знаєте добре? Тому шукайте причину, не пов'язану з теорією. Кажіть будь-що! Можливо, правильна відповідь елементарна.

Сопіння тривало не надто довго. Сокіл обійшов креслення з усіх боків, потикав пальцем у землю, понюхав ґрунт, навіть скуштував його на смак.

– Помітних відхилень немає, – сказав задумливо.

«Окрім надмірного вмісту курячого посліду», – додала б я, якби захотіла йому допекти.

– Об'єкт? – Брен запитливо дивився на Мелу.

Вона кивнула.

– Ви не безнадійні. Що не так із об'єктом?

Дослідження попелиці згаяли чимало часу – і все без успіху. Вальєн сів на винесений господарем садиби стілець, а я, непомітно позіхаючи, сперлася на найближче дерево. Сонце припікало, і навіть легкий одяг не рятував від спеки, та ще й мурахи повзали по корі, лоскотали руки, намагалися впасти на голову.

Чаклунка, що спостерігала за метушнею практиканта без особливого ентузіазму, не витримала першою.

– Гаразд, підкажу, – заявила, відступаючи в тінь. – Що таке попелиця?

– Е-е-е… – Брен розгубився. – Комаха… Ряд… Не пам'ятаю… Підряд… Не знаю…

Вона скривилася:

– Почнімо спочатку. В теорії ви сильні, ніхто не заперечує. А уявіть, що ви ніде не вчилися. Погляньте на попелицю. Що це?

Хлопець примружився, винувато зиркнув на глядачів.

– Зелена кулька. Лапки. М’яке пузце. Твердих покривів немає… начебто. Без крил? Хоча…

– Майже чудово, – кивнула Мела. – А всередині у неї?

– Кишки? – нещасним голосом припустив Сокіл.

– Сік цієї клятої капусти! – викрикнув Вальєн. – Свіжий сік! Твоє заклинання спрямоване не тільки на попелицю, а й на ту рослину, якою вона харчувалася!

Брен остаточно знітився:

– Мені пошукати голодну попелицю? Худу? Чи вичавити цю?

Добре, що у власника будинку був хлів зі свинями, – завдяки регулярному похрюкування ніхто не звернув уваги на мої смішки.

– Чи?.. – продовжила Мела, на обличчі якої виразно читалося бажання знищити разом зі шкідниками всіх невмілих практикантів.

– Взяти об'єкт на рослині, яка росте поза зоною доступу заклинання. Змінити вектори напрямку. Послабити силу та збільшити тривалість. – Брен аж світився від щастя. – Так? Так?!

Мела розвела руками, пропонуючи випробувати ідею на практиці.

І йому вдалося! Мені самій не вірилось, але на грядці не залишилося жодного шкідника – вони всі обсипалися.

– Дякую! – Судячи із захопленого вигляду хлопця, він збирався святкувати цю подію довго і настирливо. – Я зрозумів принцип!

– Сподіваюся, вам вистачить цього до кінця літа. – Незважаючи на успіх, ставлення чаклунки до підопічних не змінилося.

Сокіл забрався геть швидше, ніж вона закінчила фразу.

– Мінус один. – Мела непритворно зраділа. – Залишилося відучити Медора від злодійства, а Ілону привчити до одягу, і про практикантів можна забути.

Наївна! Недарма кажуть, що освічені люди не бачать далі свого носа. Не хотіла метушні – не слід було давати надію Брену. А тепер він не відступиться. Лізтиме з питаннями та проханнями, незважаючи ні на що. Це як з безпритульним кошеням: один раз нагодуєш – приліпиться навіки. Так, зі мною таке траплялося. Ні, я не збиралася доглядати за кігтистим клубком шерсті. Віддала Артану. В замку барона багато смаколиків, тож не збідніють з іще одним ротом.

Артан… Ну справді, чому він не йшов із голови? Мені треба було ненавидіти його всією душею і проклинати з ранку до ночі, а я не могла змусити себе і слова поганого про нього сказати.

– Ти на пляж зібралася, всемогутня? Відпочивати? А про мене не забула?

Розчарування, що промайнуло на фізіономії чаклунки, доводило: вона справді забула про приїжджого зухвальця. Так захопилася просвітництвом, що власні проблеми втратили гостроту.

– Тобі це подобається! – раптом зрозуміла я, маючи на увазі наставництво.

Мела недобре посміхнулася:

– Вгадала, Тає. Безумці – моя спеціалізація. Впливові та знатні особливо в ціні, а якщо трапиться хтось із короною замість мізків, нізащо не відпущу.

Корона замість мізків… Чудовий вислів. Візьму на озброєння, а то за час мандрівок мій лексикон став надмірно простим, можна сказати – грубуватим.

– Ні, він не принц. – Чаклунка неправильно витлумачила мій задумливий погляд. – Навіть не думай про це.

Я образилася. За кого вона мене мала? Це Атайя Мерлейн у пору юності мріяла окрутити якогось принца й осісти якщо не на троні, то хоча б у ренійському палаці.

В мене давно вже немає настільки далекосяжних планів. Мені подобалося звичайне життя. У ньому мене не переслідували ні нишпорки, ні найманці, ні Білий Дракон. Це було краще за королівський двір.

Без жартів: я знала, про що кажу.

До речі…

– Пляж? – уточнила начебто мимохідь. – Ми біля моря?

Вальєн підтексту не помітив.

– Передгір'я Драконячих гір, південно-східне узбережжя, – відповів без звичайної отрути. – Правда ж, тут гарно?