Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

***

– А то не наші? – Сокіл притулив долоню козирком до чола, вдивляючись у далечінь. – Біля того гаю?

Я придивилася. Попереду маячив якийсь віз і юрмилися люди. Один, два… четверо. Або когось не вистачало, або хлопець помилився. Та й нащо їм зупинятися на під'їзді до села?

– У когось живіт скрутило? – напружено запитала Мела.

– Ми не могли їх наздогнати, – заявив Брен. – Мабуть, селянська родина переїжджає.

Угу, еге ж. Зібрала, значить, якась родина свої пожитки у кольорові сумки, трохи від'їхала від хати та й зупинилася. Батько чухає спину об тополю, матуся розмахує голими ногами, синочок жере нишком, донька пише щось у блокнотик – мабуть, поспішає увічнити враження від поїздки, поки з голови не вивітрилися. Типова сільська сценка.

Ми наблизилися настільки, що сумнівів не лишилося: біля невеликого гаю стирчали практиканти.

Нас помітили. Медор ліниво обсмикнув сорочку, Заєць поспішно запхав у рот залишки їжі, Лілея сховала записи. Лише Ласка сиділа на борту воза, не звертаючи уваги на спідницю, що задерлась непристойно навіть за мірками Суші. Втім, із присутніх на її принади звернув увагу хіба що Сокіл, чиї вуха підозріло почервоніли. Хлопчина!

– У нас кучер утік, – добродушно зареготав Медор. – Що робити? – Дивна річ, звертався він до мене.

Я мимоволі повернулася до Мели, чекаючи вказівок. Вона відповіла роздратованим поглядом.

«Ну і чим я винна?» – однак за ображеною думкою майнув спогад про те, що відтепер побут підопічних лягає на мої плечі, тож вирішувати транспортні питання доведеться мені.

– Шукати, – сказала я вагомо. – Давно він зник? Як це сталося?

З'ясувалося, що десь пів години тому Лілея побачила якогось особливого метелика.

(«Королівський черевокрил – унікальний вид! У давнину його використовували як індикатор магічних коливань. Вусики черевокрила червоніють у присутності людини, яка недавно активувала срібний пил. Колись так викривали магічні злочини!» – пояснювала вона).

Дівчина попросила зупинити віз («Дурепа такий скандал вчинила, що аж мені стало соромно», – повідомила Ласка).

Почала бігати за метеликом («Слабачка. Не здасть залік із фізпідготовки. Хіба так стрибають?» – нарікав Заєць).

Тим часом Медор надумав відлучитися в кущі («Скільки я йому казала, щоб сходив до лікаря? Ніяке це не «занадто багато води випив», а проблеми зі здоров'ям. Але ж ні, чоловік є чоловік. Рік у рік вірить, що саме пройде», – скаржилася Ілона).

Еньєр приєднався до лову комахи з умовою, що в разі успіху Лілея поділиться виторгом за проданий екземпляр («Минулого року такі метелики йшли на аукціоні по двадцять золотих за штуку», – визнав він).

Ласка вирушила в протилежні кущі («Моя справа, навіщо! Тебе не спитала, Зає!»).

Візник наче нікуди не збирався.

Коли всі повернулися до воза, виявилося, що правити кіньми нема кому – кучер зник у невідомому напрямку.

Його шукали. Кликали. Погрожували. Обіцяли винагороду.

Марно. Чоловік як у воду канув.

Практиканти не знали, що робити, і вирішили дочекатися всіх. У сенсі – тих, на кого можна перекласти турботи.

«І кому платять за порятунок від незручностей», – нагадала совість. Добре, що я нечасто до неї дослухалася.

– Метелика спіймали? – Мелу більше цікавила комаха, ніж люди. – Точно Королівський черевокрил?

Лілея гордо продемонструвала кулак, з якого стирчав краєчок крила. Заєць витяг з-під сидіння візника напівпорожню банку варення і почав черпати його ложкою – щоб звільнити посудину для такого рідкісного екземпляра.

– Я краще піду на відстані. – Мела забралася геть. – Якщо ви не помилилися… Наскільки я пам'ятаю, черевокрил, відчувши відлуння магії, червоніє і вмирає. Не хотілося б угробити ваш скарб.

– Чим? – На мою думку, вона сьогодні не чаклувала.

Чи портали також рахуються?

– Я за ранок стільки порталів відкрила, що можу сама відростити вусики і скласти лапки. Тає, поведеш коня? А я ще раз огляну околиці. Раптом кучерові стало погано?

«Чи раптом його прибили «вбивці», щоб споганити практику?» – мені вистачило розуму не жартувати вголос такими речами.

Легко сказати: «Поведеш коня». Не те щоб я не ладнала з власниками грив та копит… Правильніше: ми існували в різних вимірах і до сьогодні близько не перетинались. Я воліла бути пасажиркою і не лізти з ніжностями до тяглової сили.

Віжки зручно лягли в долоню. А далі? Начебто візник має щось сказати? Вйо? Чи?.. Прокляття, я ж чула це майже кожен день!

– Дозвольте мені. – Сокіл торкнувся моєї руки, забираючи віжки.

Дивне відчуття. Спека, а його пальці холодні, мов лід. Не скажу, що це неприємно. Просто… незвичайно.

– Покладіть сумку на віз, – запропонувала я, помітивши, що практиканта перекосило від зайвих зусиль.

Він заперечливо хитнув головою, його довге волосся вибилося з-за плечей і впало на обличчя. На мить я позаздрила такій шевелюрі. Чого б це? Моє не гірше, та ще й світліше. Але хлопчина точно був симпатичний.

– Вона легка.

«Мені її довірили», – говорив його погляд ображеного цуценяти.

Я не наполягала. Завтра не в мене відпадатимуть руки і нитиме спина.

Села ми досягли швидко і без пригод – Сокіл умів правити кіньми.

Присутність практикантів не дозволила забути, що нині з нас п'ятьох головна – я, тобто до моїх обов'язків належить пошук навчальної бази.

Запитати місцевих жителів? Вони не надто зраділи нашому прибуттю. Хмурилися, тицяли пальцями, якийсь підліток назвав мене «живодеркою». Дике місце, одним словом. Навіть якби Мела хотіла вчити практикантів, піддослідного матеріалу їй не знайти.

Інший варіант – подивитись на мапі. Я так і зробила. З подивом виявила, що знайшла потрібну вулицю. І все. Серед двох десятків однакових дерев'яних будиночків визначити потрібний було неможливо.

Довелося використати старожилів.

– База? Ха, не тут же! – видала Ласка. – Он, наприкінці села. Що, не подобається?

Ех, у барона Ірреського стайні затишніші…

Сірі стіни, маленькі вікна, низький дах. Замість усюдисущої трави – суцільний пісок. Перекошена хвіртка, паркан – одна назва, зате над ґанком – стяг із зображенням корони та виноградної лози.

– Це всього на тиждень, – підозрюю, підбадьорювала я насамперед себе. – До того ж сьогодні майже закінчилося.

Десь у центрі вдарив годинник, оголошуючи полудень. Немов знущаючись!

Служитель, який доглядав приміщення, з'явився відразу після нашого прибуття. Виголосив досить-таки застарілу промову, нагадав про необхідність берегти меблі і притягнув журнал зі списком кожного ліжка, тумбочки, табуретки.

Мелі пощастило – вона повернулася, коли я лестощами і погрозами вибила ключ від складу і відвоювала кожному по матрацу і подушці.

– Нема?

– Нема. – Чаклунка була виснажена. – Не подобається мені все це.

– Поганий початок?

– Погана компанія.

Я б охоче поцікавилася, що саме вона мала на увазі, однак серед підопічних виник шум і довелося розбиратися.

– Чиста! – доводив Заєць, розмахуючи порожньою банкою. – Давай його сюди!

– Мокра! – скаржилася Лілея, вказуючи на краплі води, що стікали по стінках.

– Постоїть – висохне, – практично запевняв Медор.

Дівчина здалася. Засунула руку в банку, розтиснула пальці.

Метелик упав на дно.

Мертвий.

Із червоними вусиками.

– Розчавила! – вигукнув Еньєр. – Двадцять золотих собаці під хвіст!

По щоках Лілеї потекли сльози. Думаю, гроші хвилювали її найменше.

– Хто магічив, га? – прохникала вона. – Хто?!

– Віриш у казки, малявко? – розреготалася Ласка. – Дурниці. Це просто метелик.

Я подивилася на Мелу. Її непроникне обличчя підказало мені, що все значно серйозніше.

Ми відійшли вбік.

– Тобі теж наче моторошно?

Чаклунка зіщулилася, відвела погляд.

– Не факт, що це Королівський черевокрил, – промовила тихо. – Не факт, що його вусики змінюють колір. Не факт, що хтось із «убивць» використав магію. А чи знаєш, що є фактом?

– Зниклий візник. У що ти втягнула мене, подруго?

– Ввечері розповім, – від її спокійного тону тьохнуло серце. – Вибач. Загалом із ними, – кивок убік практикантів, – не мало бути проблем.

– Тоді за що ти вибачаєшся? – У випадку Мели я вміла читати між рядками.

– За дракона. Він потрібен мені, й він прийде до тебе, Тає. Пробач.