Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

***

У Борсуки я потрапила з настанням темряви. Містечко зустріло мене гавкотом собак і смачними запахами, що йшли з кожного димаря. Така звична, майже рідна атмосфера… Але насолодитися поверненням не вдавалось.

Я ступала вулицею, на якій прожила майже три роки, і боялася побачити знайомі обличчя. Нарешті проминула будинок Ів та Кьерна… Не втрималася, зупинилась біля старої вишні, що нависла над дорогою. Вікна сусідів не були завішені, тож переді мною відкрилася майже ідеальна картина сімейного затишку.

Вони вечеряли. Ів розливала юшку в миски, Кьерн нарізав хліб, шестимісячний малюк бавився з брязкальцем. Бракувало лише Девії.

«Заміж віддали чи на навчання відіслали?» – задумалась я, неймовірним зусиллям волі змушуючи себе відірвати погляд від чужого будинку.

Під ногою хруснула гілка. У вечірній тиші звук був гучним, і злякав він не тільки мене.

– Ховайся! – пискнули у дворі. – Хтось іде!

– Бувай, красуне, я побіг! Завтра зустрінемося, згода?

За кілька кроків від мене паркан перескочив довготелесий хлопчина і, скрикнувши від несподіванки, кинувся вздовж вулиці.

Стукнули двері. Девія промайнула у вікні веранди, потім я побачила дівчину на кухні.

– Ні з ким я не милувалась! – почулися її виправдання. – Не вигадуйте!

«Все-таки заміж зібралася», – що ж, побажаємо їй щастя. У мене завелися гроші, на весільний подарунок не поскуплюсь.

Моя хатина була темна і холодна. Я трохи постояла на ґанку, з жахом і благоговінням водночас розглядаючи кущ бузку, що виріс вище даху. Потяглася за ключем, але над дверима його не було. Напевно, хазяйновита Ів забрала «про всяк випадок», щоб не спокушати злодіїв. Треба зайти до них.

«Не зараз», – заперечила собі ж я.

Навіщо порушувати їхню ідилію своєю появою? Щастя – подія не надто поширена. Його легко злякати, особливо моїм сумом. Завтра буде новий день і нові зустрічі, а поки що нехай вечеряють і не думають про сторонніх.

Вдалині завив собака. Це нагадало про недавню обіцянку і про те, що дечий спокій порушувати можна скільки завгодно, совість і слова поганого не скаже.

Торба залишилася на сходах, а я попрямувала на околицю містечка. Там, на прилеглому пагорбі, височів старий замок. Минулого року його та його господаря сильно потріпав розлючений Білий Дракон, проте барон Іресський вижив, відбудував більшу частину володінь і завзято заперечував участь дракона у руйнуваннях.

– І чому я не знайшла коня? – Дорога вела під гору, тому я захекалась. – Аристократи, щоб їх демони роздерли… Обов'язково треба оселитися не там, де всі.

Прочинені ворота ніхто не охороняв. По-перше, це Підлісся. Тут крадіїв достатньо, а грабіжники – птахи рідкісні. По-друге, кожен знав, що з багатствами в барона не густо. Старший син одружився від дурості, середній – від кохання… Одна надія на Артана, котрому підібрали вигідну партію. По-третє, віднедавна з прислуги в замку були лише дві покоївки, які працювали майже за одну їжу.

– Пані Тає! – Виснажений старий зі знівеченим шрамами від опіків обличчям походжав двором, напевно страждаючи від безсоння, і помітив мене першим. – Коли повернулися?

– Щойно, пане бароне. – Я досі не визначилась, як із ним поводитися. – Не турбуйтеся, довго не затримаюсь. Пса хочу побачити. Де він?

Тонкі губи співрозмовника стиснулися в ледь помітну смужку.

– Артан у від'їзді, – врешті промовив барон.

– І гончак із ним?

Він здивовано втупився в мене.

– Ви добре почуваєтеся? – поцікавився з кислою міною.

Я запідозрила, що звичка Мели висловлюватися загадками передалась і мені.

– Собака. Рудий. Монітський золотистий гончак, – я намагалася говорити короткими розбірливими фразами. – Його вам надіслали як весільний подарунок. Чи можна з ним побачитися?

Барон прошипів щось явно неприємне, проте чхати я хотіла на заморочки аристократів. Головне, песика мені показали. Підстрибував він чудово, на життя не скаржився, мене не впізнав… Ну й добре.

Спускатися з пагорба було легше, тим паче гнів збільшував сили.

«Артан у від'їзді», – бухало в голові.

Не думала, що ця звістка мене так засмутить. Я ж клялася собі, що аристократик навіки пішов із моїх думок!

У від'їзді, хе-хе… Зрозуміло, барон не бажав скандалу, інакше це звучало б як: «Одружився і поїхав».

У будь-якому разі мені байдуже!

Я не пішла по ключ до сусідів. Влаштувалася на ґанку, притулилася спиною до бузку. У прогалинах між листям блимали зірки, за поодинокими хмарами ховався щербатий місяць… Цвіркуни голосили, перегукуючись із моїм пригніченим настроєм, собака вив, не затихаючи ні на мить.

Я заснула, незважаючи на прохолоду. Опустила голову на коліна і випала з дійсності, як після виснажливого дня. Втім, він справді був важким. Не в плані фізичної праці – через новини.

– Гей, божевільна, застудишся.

Сни – кумедна річ. Іноді вони невиразні і забуваються зранку, а часом їх не відрізнити від реальності.

– Це вже не твої проблеми. – Я відвела погляд, не бажаючи бачити цього зухвальця навіть у сновидінні.

Артан накинув мені на плечі щось тепле, судячи з відчуттів – вовняне, і сів поруч.

– А чиї?

Довелося задуматись. І справді, чиї? Ферна немає, Барра теж, у Ів своїх турбот вистачає…

– Тільки мої власні, – відповіла я, хоча зовсім не збиралася з ним розмовляти.

– Може, поділишся?

Я різко випросталася, сподіваючись прокинутися і позбутися мари. Чужа куртка злетіла, спину обдало холодом. На сході світлішало, і мені спало на думку, що світанок ось-ось настане. Клята підсвідомість! Чому вона не дозволила спокійно зустріти новий день?

– А дружина не буде проти? Чи її думка тебе мало цікавить?

– Яка дружина? – здивувався Артан.

– У тебе їх кілька? – Чесне слово, не кожен може похвалитися тим, що його доводять до сказу власні сновидіння.

– Упевнений, питання риторичне, оскільки в Ренії багатоженство поки що заборонене.

Ось іще один укол. Так, я – неосвічена селючка. Законів не знаю, у релігії розуміюся погано, що таке «риторичне» уявляю слабко. То якого демона цей знатний розумник приперся в мій сон?!

Артан підібрав куртку, дбайливо укутав мене, незважаючи на протести.

– Зніжений який… – Я вирвалася, силою запхала його руки в рукави. – Пальці крижані. Підхопиш болячку – хто тебе доглядатиме? Це мені не звикати до прохолоди, а в тебе вже ніс посинів.

– Тут вистачить місця для двох.

Ми сиділи, обійнявшись, як справжня парочка. Небо прояснилося, хмари підсвічувалися багрянцем. На траві блищали краплі роси, подвір'я затягло туманом. Несміливо свиснув якийсь птах, його трель підхопив другий, третій…

Ех, а сьогоднішній сон не такий уже й поганий… Нам було добре разом. Якби чотири місяці тому я не почула тих слів, зараз би насолоджувалася реальністю.

– Як поїздка, Тає?

– Три дракони, два демони, божевільна княжна, маніяк-месник і п'ятеро «вбивць»… Загалом, нормально. А твоя?

– Троє тяглових коней, шість безрогих корів, десять довгорунних овець та кролик на здачу. Ярмарок у Жаті, як завжди, розмаїттям не вирізняється.

Ми знову мовчали. Дихали в унісон, куталися в одну куртку, дивилися на світанок, що зароджувався за темним листям. А коли перші промені сонця пройшлися верхівкою сусідської вишні і щільний туман почав осідати, я наважилася запитати дещо важливе:

– Ти ж справжній, правда?

Артан неквапливо торкнувся губами моїх губ.

– Не забула ще? – прошепотів, ловлячи подих.

Серце затріпотіло і забилося швидше.

– Я багато що пам'ятаю. – Керувати голосом було неймовірно важко. – А ти нічого не забув?

Я все ж не витримала і відповіла на поцілунок. Опустила повіки і віддалася давно відкинутим почуттям. Як колись, у нашому загальному минулому… І, якщо чесно, на той момент мене не надто хвилювало майбутнє.

– Цього разу ти дослухаєш до кінця, Тає? – Світлі очі Артана були зовсім близько. – Не втечеш, як тоді?

– А що ти скажеш? – Мені нестерпно хотілося змінити реальність.

– Те ж саме. – Він говорив тихо, ніби боячись, що гучний голос мене злякає. – Повторю дослівно. Мені час одружуватися. Батько наполягає. Після Сойла він ледве вижив, тепер намагається влаштувати моє життя. Знаю, ти не віриш у шлюби і тобі не сподобається те, що я запропоную, але… Виходь за мене заміж. Двох демонів і трьох драконів не обіцяю, а от із маніяком можна якось влаштувати.

– Дурень!

– Що, без демонів не обійтись?

Я засміялася. Все раптом стало легко та зрозуміло. Прикрощі пішли, ніби їх ніколи й не було. Чому мені так подобалося ускладнювати своє життя? Неприємності прийдуть самі, не треба вигадувати їх на порожньому місці. А поки що значення мали тільки ми. Він та я. Двоє людей, які нарешті почули одне одного.

– Все буде добре, Арі. В мене є дім. Є ти. І є рудий гончак. Уявляєш, для щастя треба зовсім небагато.

– Собака мій. Подарунок, забула?

– Наш подарунок!

– Чому ж посилка адресувалася мені?

На багряному тлі вранішнього сонця промайнув довгий темний силует.

«А Ньельм точно позбавився третього дракона?» – мимохіть подумала я, згадавши, що знатний чаклун не досяг успіху в жодному зі своїх починань.

Потім усміхнулась і міцніше обняла Артана. Відтепер у мене інші інтереси. А дракони… Хм, можливо, нашому світу не судилось дізнатися, що таке спокій.

Попередні пригоди Таї - "Право на шанс" https://arkush.net/book/23622

Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі. Щоб не пропустити новинки, підписуйтесь на мою авторську сторінку.

Приємного відпочинку в чарівних світах!

Будь ласка, донатьте ЗСУ і волонтерам.

І, будь ласка, завжди пам'ятайте про те, що #RussiaIsATerroristState