Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

Про Заресся я чула. Це князівство розташовувалося в болотистій місцевості на північний захід від Ровені й не ладнало з Тавенною. Пам'ятаю, колись Атайя Мерлейн терпіти не могла Етьєла Домана Б’єрна Зареського – привабливого, освіченого, люб'язного юнака, який знехтував тавеннською княжною і вибрав її бідну кузину Елледіел.

Ой, та нема чого згадувати дитячі образи. Син владики Заресся цікавив мене лише тому, що не піддавався моїм чарам. Його голову забивали високі ідеали, яких я не розуміла, і до мене він ставився як до прикрої перешкоди на шляху до щастя з Елледіел. До речі, зруйнувалися ті стосунки настільки легко, що навіть пустоголова княжна вивчила простий життєвий урок: і зухвалі вискочки на кшталт кузини, і затяті романтики в особі Етьєла насамперед думають про свою шкуру.

А ось про те, що об’єкт моїх давніх зітхань мав сестру, я не знала.

– Їй було двадцять три, – розповідав Ньельм. – Приємна зовнішність, магічний дар, блискуче майбутнє… Її обіцяли як наречену Деоліну з Соколів, раднику короля, але одного разу вона зникла. Зібрала речі, заявила, що їде до бабусі у Вільшань, і більше ніхто зі знайомих її не бачив.

– Може, Віола потай вирушила на літню практику? Ну, намагалася приховати від сім'ї, що провалила іспити і потрапила до «вбивць»?

Це припущення розсмішило чаклуна:

– Найкраща випускниця свого року, золота пластина! Чим ти слухаєш, Тає? Кажу ж, ніхто не сумнівався, що на неї чекає чудове майбутнє. Віола трохи викладала в Академії і практикувала у магічному відділенні Сьомої ренійської лікарні, тому її і впізнали одразу, як тільки побачили. Не тямиш? Цілительська магія – це не фокуси в бродячому цирку показувати. Зазвичай минають роки, перш ніж магу вдається довести, що він готовий до такої відповідальності. А її взяли після навчання!

– Отже, втекла від нареченого, – інших пояснень я не бачила.

Ньельм знизав плечима і визнав, що репутація у Деоліна так собі. Подейкують, уподобання радника далекі від загальноприйнятих. Але й Заресся – не дикунський край. Якби дівчина обрала іншого, не менш гідного кандидата, князь не заперечував би.

– Гідний – це з титулом чи з грошима? – уточнила я.

– Та хоч би зі знатного роду. Вовки горді, для них навіть Куниці – другий сорт. Їм подавай Соколів, Буревісників, Ведмедів… Ні, Ведмеді ж зараз у немилості. Хто ще там? Барси, Яструби, південні Вовки… Загалом у Віоли був вибір.

– А чому її не знайшли магією?

– Тому що не зуміли знайти! Хтось добре замів сліди. Все? Задоволена? А тепер допоможи мені!

Через десять кроків Ньельм виявив, що моя підтримка йому не потрібна, через двадцять – що за пагорбом господарюють селяни. Розлютився, поквапився вперед… Помітив самотню ворону, що пролетіла над нашими головами, і згадав про дракона. Пригальмував, вчепився мені в руку…

– Не смій мене кидати! – заканючив як дитина.

Схоже, нас чекала довга прогулянка.

***

Це була сумнозвісна (чесне слово, як на замовлення!) Гаївка – охайна, простора, з широкими вулицями, червоними дахами і густою пилюкою, що здіймалася хмарами після кожного транспортного засобу чи навіть перехожого. Зустріли нас тут вкрай непривітно, однак будинок пасічника показали, разом із тим нагадавши, що в селі є відділення розшуку, де пустують камери.

Чаклун відповів на завуальовану погрозу пихатим поглядом, а от я не зациклювалася на другорядних речах. Врешті у мене з'явилася чітка мета. Точніше, підказка. Або доказ? Уявлення не маю, як кажуть в товаристві нишпорок. Ясно одне: якщо демон, що супроводжував зареську князівну, тепер підкоряється нашому маніяку, зв'язок між подіями трирічної давнини і недавніми вбивствами є, причому значущий.

– Не схоже на халупу бідняка, – зауважив Ньельм, коли ми зупинилися біля високого паркану, що майже повністю приховував двір. – А дружину пасічник привіз на чому, га?

– Він же казав, що взяв сусідський віз, – нагадала я.

– Чому? Біля таких хором має стояти гарний візок. Он як той, наприклад. – Чаклун притиснувся обличчям до щілини між недавно пофарбованими дошками. – І стайня тут є. Порожня. Гей, – він напевне почув моє сопіння, – що ти робиш?

Я якраз підтягувала до огорожі колоду, що валялася неподалік, біля купи недорубаних дров і старого собаки – той навіть не поворухнувся, коли я його переступила. Зате руді кури наче відчули вологу землю і черв’яків, бо кинулися до мене як навіжені, ще й по ногах потопталися сухими лапками з тупими кігтиками. Втім, смаколик їм дістався один на всіх, тому що колода стояла нерівно, ґрунт під нею пересох майже як скрізь на вулиці.

– А на що схоже? Ворота зачинені, вікна зашторені, на вхідних дверях величезний замок. Нема господаря!

– Це не привід вдиратися на чуже подвір'я.

Неймовірно! Він повчав мене? Той самий Ньельм, що у гонитві за славою ігнорував писані та неписані закони, раптом прозрів?

Чаклун потягнув мене далі, за зарості сливняка і шипшини, до вузької стежини і якоїсь скрипучої хвірточки.

– Ну ти й тупенька! – промовив тихо. – Хто лізе через паркан на очах у сусідів? Дивись, – кивнув на північ, – це нічийна садиба, і вона межує з землею пасічника. Ходімо туди.

Щодо «нічийної» чаклун помилився – у розвалюсі, обгородженій стіною бур'яну, жив п’яничка, що встиг набратися до стану «світ прекрасний, на все інше начхати». Нас він провів каламутним поглядом, напевно сприйнявши за плід фантазії, і захропів, обіймаючи пузату сулію.

– Не схожий на людину, якій по кишені відро пійла, – тихо поділився міркуваннями Ньельм.

Мене мало цікавили фінанси місцевих пияк – я примірялась, як зручніше перебратися до сусідського двору. Не впевнена, що ця вилазка пролила б світло на справу, але на той момент інших варіантів я не бачила.

– Гей, сюди! – покликав чаклун. – Тут дошки відходять. Думаю, наш хмільний дружок частенько користується цим лазом, щоб чимось поживитися.

Я протиснулася крізь дірку, обтрусила одяг.

– Пригнись! – шикнув Ньельм. – Нижче!

Ми обігнули будинок мало не навпочіпки. Мій супутник не помилився – жив пасічник значно заможніше, ніж середньостатистичні мешканці Суші. Добротні споруди, ніякого мотлоху на випадок «а раптом знадобиться?» і (я очам не повірила!) позолота на відкритому екіпажі. Ну чи якісна імітація, що для тутешніх місць теж вважалося розкішшю.

– Що думаєш? – Чаклун досліджував протилежний бік двору.

– Мед нині як золото. А ти?