Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

***

– Південна мухоїдка. Он там, за каменем.

Чаклунка з сумнівом зиркнула на тонку пошарпану книжечку, яку я тримала в руці, і мовчки зірвала широкий щільний листок, покритий глибокими борозенками. Поклала на долоню, оглянула з усіх боків…

– Скеляста мухоїдка, – винесла вердикт. – Зазублини нечіткі, малюнок прожилків слабо виражений. Наступного разу дивись уважніше.

Я перевела погляд на іншу сторінку.

– Мухоїдки південна, скелястогірна, присинеморська та снігова належать до другої категорії рослин-накопичувачів благословенного срібла, мухоїдка болотяна – до першої, – прочитала розмірено. – То яка тобі різниця, південна чи скелястогірна? Обидві гірші за болотяну.

Мела акуратно прилаштувала листок на розпечений сонцем валун і притиснула меншим камінчиком.

– Південна майже не отруйна, – продемонструвала почервонілі кінчики пальців, – а скелястогірну не рекомендується брати голими руками. Там же примітка є, – кивнула вона на книгу. – В самому низу.

Потрібне місце знайшлося швидше, ніж я очікувала.

– Зміна поведінки, галюцинації, агресія… Треба повертатися!

– Після вживання в їжу. Треба дочитувати речення.

Я згорнула довідник.

– Нічого з першої та другої категорії тут не росте, – нагадала про очевидне. – І від цієї мухоїдки мало пуття. На яке заклинання її вистачить?

– Ну, бородавку вилікує.

– Справді? – Не очікувала, що листок шириною як пів долоні містить так багато чарівного металу.

– Угу. Вона отруйна. – Мела усміхнулася, помітивши моє здивування. – Ще більш ядуча, ніж чистотіл. Капнеш сік – і шкіра чиста. Коли загоїться, – додала, побачивши, що я потяглася до рослини.

Підозрюю, мені не вдалося приховати розчарування. Ми обійшли околиці вздовж і впоперек, проте не знайшли жодної потрібної травинки. Потім збільшили радіус і навіть залізли на скелясту ділянку берега на схід від хутірця – і знову отримали дулю з маком. Тобто кляту мухоїдку, користі від якої нуль.

– Втомилася?

Чаклунка питала чисто із ввічливості. Ще вранці вона заявила, що шукатиме зілля, доки не знайде матеріалів хоча б на одне заклинання. Впевнена, відступу в її планах не було.

«Звісно, втомилася. Я ж не одержима великою метою. Пити хочу. Їсти. І в кущі, та тільки тут немає кущів», – просилося на язик.

– Трішечки. Слухай, пропоную визнати, що ідея провалилася. Якийсь нещасний листочок за чотири години блукань… Воно того не варте.

Мела погодилася надто швидко. Витягла прив’ялий листок, розгладила, потріпала… І викинула.

– Ходімо, – покликала мене. – Тут нічого робити.

Я відчула каверзу. Зазвичай чаклунка так просто не здавалася.

– Га? Ти куди?

Інтуїція не підвела. Мела прямувала вперед, а не вбік Ялівця.

– До кордону. Не бійся, Тає, ці землі безлюдні, зате там будь-яка рослина містить у десятки разів більше срібла, ніж перша категорія.

У мене перехопило подих. Що ще за новини? Вона збиралася дістатись до рудників? До тих самих загадкових копалень у передгір'ях Драконячих гір, де добувають благословенне срібло?!

– Сойла немає, охорона в такі далі не заходить, – переконувала Мела, – а на випадок Барра є ти. Не бійся! До ранку повернемося.

Часом її ентузіазм межував із божевіллям.

– Нормальним людям треба їсти та спати, – вимогливо нагадала я.

– Поки повернемось на хутір – втомимося.

– А завтрашній день чим тобі не догодив?!

– Тим, що для когось він може не наступити! – Мела теж зірвалася на крик. – Не бачиш, які всі напружені? Косяться одне на одного, а самі ввічливі, наче на аудієнції в королівському палаці! Ілона два дні не називала Медора Хрюком. Еньєра дратують її загравання з Велном, але він скрипить зубами і мовчить. Лілея стала такою послужливою, що аж страшно. Брен сидить в окремій халупі, аби ні з ким не зустрічатися. Тає, ти ж не забула, що один із них убив людину? Влаштував пожежу! Зачарував візника!

Я зіщулилася, незважаючи на спекотну пору. Уявила, що вбивця бродить поблизу, почуваючись володарем світу. В нього є чарівне срібло, йому можна радіти життю. А для нас настала чорна смуга.

Думаю, чаклунку це турбувало ще більше, ніж мене. Вона звикла до магії. Без неї Мела – як черепаха без панцира. З іншого боку, в Борсуках вона чудово обходилася без заклинань.

– І Лілея постраждала, – додала я ще один гріх нашого маніяка. – У Трісковнику на неї чимось подіяли.

Чаклунка насупилась:

– Навряд чи. Я багато думала про той випадок. Він… Як би сказати… Безглуздий.

Я через силу розсміялася:

– Шукаєш сенс у вчинках навіженого вбивці?

– Усьому є причина. Навіть маніяки обирають жертв не просто так. Поки що потерпілі – місцеві чоловіки з поганим характером. А Лілея – це…

– Дракон!

– Приїжджа дівчина. Спокійна, неконфліктна. Повна протилежність тих, на кого полює палій.

Я без зайвих слів тицьнула пальцем у небо. Мела задерла голову, приклала долоню до чола…

– До такого я була не готова, – пробурмотіла вражено. – У нас проблема.

Він беззвучно ширяв у височині – яскраво-блакитний, з широкими крилами та довгим тонким хвостом. Очі сльозилися від сонця, що блищало на його лусочках. Мій примхливий малюк… Підріс, але в іншому майже не змінився.

– Якщо це Барр, то якого дракона всі бачили в день приїзду? – озвучила спільну думку Мела.

Відповіді на це питання ми не знали, але намагалися вірити, що Сойл у наш світ не повернувся.

***

– Обережніше!

Я не слухала. Мчала вперед, розмахуючи руками, і сподівалася, що Чорний Дракон помітить метушню. Прокляття, я скучила за ним! Він був частиною мого життя зовсім недовго і, дивна річ, примудрився міцно в ньому влаштуватися. Мені здавалось, я вже давно викинула його з голови. Вогнедишна істота – не найприємніший вихованець, але я побачила його знову, і колишні образи згасли вмить.

– Стій!

Він відлітав. Через висоту я не могла розрізнити, чи дивився дракон на землю, чи поспішав уперед, не звертаючи уваги на дрібниці на кшталт колишніх няньок.

– З глузду з'їхала, Тає? Тут стрімчаки, а не піщаний пляж!

Барр сховався за самотньою хмарою, а коли вона відійшла, перетворився на цятку, що стрімко віддалялася.

– Чудово! Ти догралась! Радуйся!

Я опустила погляд. Перед очима плавали кольорові кола, висохлі сльози стягнули шкіру на щоках.

– Не ворушись! Я подам руку!

Погоня за Барром привела мене на крутий схил. Як на мене, він не відрізнявся від інших скель. Гладкий камінь, який уподобали лишайники. Нічого дивного. Жодної небезпеки.

– Ой, не сміши, – відмахнулась я. – Ця скеля сто років простоїть і не ворухнеться.

– А ти простоїш? – Мела застигла на рівному майданчику трохи вище.

– Я не стара бабка!

Ремінець сандалії лопнув під час першого ж кроку назад, і я з розмаху гримнулася на коліно.

«Накаркала!» – пронеслася підла думка.

– Руку! – крикнула Мела, нахиляючись до мене.

– Та облиш, тут же не слизько-о-о…

Я поїхала вниз, обдираючи шкіру з долонь у спробі пригальмувати. Не надто злякалася: була впевнена, що зупинюся, варто лише докласти трохи більше зусиль. І тільки коли спину облили бризки високих хвиль, у мене зародилися сумніви.

– Безмозка! – лаялась чаклунка. – Тут глибоко, а плавати не вміємо ні ти, ні я!

– І що мені тепер робити? – Я почала панікувати. – Не могла раніше попередити?

Мела наздогнала мене на самому краю. Плюхнулась на живіт, простягла руки…

– Хапайся!

Я й ухопилася. За праву.

Чаклунка заволала так, що будь-який дракон позаздрив би:

– Та щоб тебе! Невже так важко запам'ятати, що це плече в мене болить?

– Ти ж не скаржишся!

– А без цього ніяк?

Її пальці ослабли і повільно розтискалися. Вузьке зап'ястя вислизало з моїх спітнілих від страху долонь. Тихий стогін лякав сильніше, аніж рокіт моря.

– Чіпляйся за камінь, – крізь зуби наказала Мела. – Потім я подам тобі руку. Ліву. Не поспішай, ти впораєшся.

Ну так, звичайно. Ми обидві знали: їй не витягти мене однією рукою.

Я відпустила її пальці. Ніякої самопожертви, ні! Чистий розрахунок. Чаклунка точно потонула б, а я вміла плавати. В теорії. Мене Артан навчав.

Море зімкнулося над головою, солона вода хлинула в рот. Коліно обпекло – підозрюю, не обійшлося без медузи чи тому подібної капості. Свідомість послужливо підказала, що дещо схоже зі мною вже відбувалося. День моєї втечі з Тавенни ледь не став для мене останнім. Якби не Ферн… Досі не розумію, як крихітний демон зумів відігнати смерть.

Але зараз його не було поряд.

«Я зможу!» – на жаль, це виявилося нахабною брехнею.

Одна справа – хлюпатися в дрібній калюжі, що гордо іменувалась баронськими купальнями, й інша – боротися з хвилями, які крутили мене, як паперовий кораблик, і били об скелясті уступи, що випирали з дна.

– Ліворуч! Греби вліво! Там мілина!

Я гребла туди, куди штовхала течія, і тішилася, коли вдавалося зробити вдих, не приправлений водою. Як на зло, зносило мене вправо – до вузької ущелини, де море вирувало надзвичайно сильно.