Розділ 9.1. Факти чи домисли?
З пригоди з собакою я усвідомила дві речі.
Перша: Лілея з багатіїв. Близько вісімдесяти відсотків населення Ренії не можуть дозволити собі послуги мага, тоді як вона запевняла, що в її сім’ї собак лікують срібним пилом. Чи йшлося про людей? У будь-якому разі дівчина звикла жити на широку ногу.
Друга: Лілея поводилася неадекватно. Я розуміла, що в стресових ситуаціях люди схильні до дурості, але якщо вже її сім'я тримала псів, вона не могла так вчинити хоча б через виховання, звички та рефлекси.
Кохання спонукає до безумства? Не смішіть! До сьогодні Лілея не помічала присутності чи відсутності Брена. Що змінилося?
Не хотілось турбуватися надміру, але на думку чомусь лізли спогади про візника, який два дні провів казна-де. З його розумом теж коїлося щось дивне. Чи я просто себе накручувала?
О, ледь не забула: задум провалився.
Пастка не спрацювала. У крамниці побували майже всі практиканти, причому одночасно. Цукор купували, розумієте? Той самий, із Доротини. Тихо лаялися на Мелу, яка викинула чарівний пил, і дзвеніли монетами. Моїми, між іншим. У сенсі – виділеними на побут Академією.
– Приніс пів мішка. Більше не було, місцеві розібрали. О, вже намалювали заклинання? Знезараження, зупинка крові, загоєння… Що четверте? Схоже на… на… Снодійне? Заспокійливе?
Цукор притяг Медор, він же щедро посипав ним крейдяні лінії і руку Лілеї, що лежала на них. Впізнав різні заклинання в мішанині рисок. Хех, моя підозрілість працювала на повну силу. Розумний? Можливо. Тоді чому серед «убивць»?
Відповіді я не знала, і тому спілкуватися так легко, як раніше, не виходило.
– Мело! Все готово!
Мій крик змусив Лілею застогнати та опустити голову. Вона перебувала в якомусь незрозумілому стані на кшталт апатії, але часом ніби згадувала про реальність і починала голосити як стара бабуся. Не сказала б, що її рана була особливо жахливою (звичайний слід зубів, бачили й гірші), але потерпіла сприйняла укус як особисту трагедію і страждала з надривом і пристрастю.
Чаклунка вийшла зі своєї кімнати.
– Лілеє, чому ви самі не активуєте срібний пил? – запитала сухо.
– Я його не відчуваю-у-у! – проридала дівчина, сліпо ворушачи пальцями. – Його тут нема! Це просто цу-укор!
Мела усміхнулася, підбадьорливо поплескала її по плечу.
– У вас вийде, – промовила настільки впевнено, що навіть я майже повірила. – Ну ж бо, спробуйте зараз.
– Не можна чаклувати на собі-і-і!
– Можна, але це боляче, а ви зараз все одно відчуваєте біль. Гірше не буде, повірте.
– Бу-у-уде!
– Робіть!
Лілея здригнулася, під її пальцями спалахнула крихітна іскорка.
– Ой! Як же так? Це неможливо! Хіба під час перероблення тростини благословенне срібло не залишається у відходах?! Я читала роботи професора Ілоша з Лисиць, і він наочно доводив, що сировина… О!
Заклинання світилося, заперечуючи книжкові теорії.
Я подивилася на дівчину під іншим кутом, і не скажу, що моя думка про неї змінилася на краще. Ерудована, так? Вчених цитує? І проводить літо у компанії «вбивць»?! Вкрай підозріло.
Ех, такими темпами я скоро повірю, що Заєць – невизнаний геній, а Ласка – нишпорка під прикриттям. Настав час повертатися в реальний світ.
Мела не чекала, поки закляття згасне, – пішла до себе, гучно грюкнула дверима. Я рушила за нею, бажаючи прояснити нещодавнє «диво».
Так, чаклунка запевняла, що срібний пил накопичується в рослинах, але якби добувати магію було так просто, за неї не розплачувалися б золотом. Життя навчило мене багато чому, особливо – рахувати гроші. Іноді це допомагало зважати на здоровий глузд і не ловитися на фокуси.
– Вражає. – Я простежила, щоб засув закрився як годиться. – Поясни.
– Наука.
– Вистава. Вони, мабуть, повірили, та я – ні. Точніше, якби це зробила ти…
– Підозр виникло б більше, – закінчила замість мене Мела. – Тає, хтось із них небезпечний. Нехай практикується з цукром, а не шукає, де б добути справжню магію.
– Але як?..
Жменя крейди розкотилася по столу, і чаклунка поспішно притримала її, не дозволяючи впасти на підлогу. Змела в полотняний мішечок, обтрусила долоні.
– Технічні подробиці тобі навряд чи потрібні, Тає.
– Тобто…
– Ти справді хочеш вникнути у деталі?
– Не довіряєш?!
Вона скорчила кумедну пику і штовхнула до мене стілець.
– Сідай, – кивнула спокійно.
– Навіщо?
– Розкажу про магію. Це займе години три-чотири, ноги заболять.
А це вже скидалося на образу!
– Натякаєш, що я тупа?!
Мела зміряла мене здивованим поглядом.
– Будь ласка, поясни, що ти від мене хочеш? – запропонувала тихо. – Дати тобі книги з теорії?
Підозрюю, вона не знущалася. Наші думки йшли різними шляхами, нічого не вдієш.
Я сіла на застелене ліжко, поклала підборіддя на стиснуті кулаки.
– Три – ну то й три. Уважно слухаю.
Чаклунка вклалася в півтори години. Тобто спочатку вона намагалася мудрувати і вдаватися в подробиці, але коли помітила, що я клюю носом, викинула зі своєї промови всі пояснення (без проблем, охоче повірю їй на слово), і справа пішла веселіше.
Не сумніваюся, що її лекція була гідна аудиторії Академії. Принаймні та частина, яку я більш-менш розібрала. Шкода, що в мені Мела бачила не Таю, яка вперше почула слово «географія» минулого року, а уявних студентів, для яких «вектори», «спрямованості», «субінгредієнти» та «професор Лозар із Сичів» мали сенс.
Ну та гаразд, я кмітлива. Вмію відокремлювати зерна від полови. У сенсі – вихоплювати знайомі фрази і здогадуватися про решту. З іншого боку, якби я не дивилася на чаклунку розумними очима, а відразу задрімала, вона б швидше зрозуміла, що щось не так, і перейшла б на людську мову.
Ми розпочали з історії.
Як відомо, Ренію заснував незаконний син правлячої династії Кевії – сусідньої держави. Він зробив ставку на магію і не помилився: дуже скоро крихітна країна міцно влаштувалася на політичній мапі світу. Згодом вона підім'яла під себе незалежні князівства на кшталт Тавенни та Залісся, а також встановила ділові відносини із Сойлом, який заправляв видобутком благословенного срібла.
Через те, що Ренія покладалася на магію більше, ніж армію, навіть наша релігія зазнала деяких «коригувань». Білого Дракона почитали як втілення Добра, прислане Творцем, щоб уберегти світ. Чорного Дракона, що тисячоліттями був у сплячці, назвали злим творінням Руйнівника.
Час минав, ціни на магію зростали. Сойл купався в золоті, корона біднішала. Потім на престол зійшов молодий Треннан і справедливо розсудив, що посередництво дракона коштує надто дорого. За вказівкою короля Барра пробудили вперше.
І пішло й поїхало…
Вогнедишні тварюки почубилися над Лівою (колишньою столицею) і випалили місто вщент. Разом, ясна річ, хоча Мела не втомлювалася нагадувати: Сойл мав причини для помсти королю і додаткової жорстокості. Але Білий Дракон переміг, і його знову піднесли до небес. А Барр… Хм, Барр – майже моя особиста історія.
– Я все це знаю… Мені Ферн розповідав. – Незважаючи на те, що сонце і не збиралось хилитися до заходу, мене розбирала дрімота. – Давай про магію… Про срібло… Про наших «убивць»…
Тут і почалися незрозумілі речення.
– Сліди благословенного срібла є скрізь: у ґрунті, рослинах, воді, тваринах. У деяких об'єктах його більше, ніж у інших. Колись про існування цього металу й не підозрювали – користувалися лише підручними матеріалами. Шамани в пісках Заммена досі не визнають срібного пилу, чаклують по-старому.
– Тобто якщо захотіти, засвітиться не тільки цукор. – Я трохи зацікавилась і неймовірним зусиллям волі підняла повіки.
– Років через десять регулярних тренувань я, напевно, змогла б відчути срібло навіть у повітрі.
– Але не зараз?
– На жаль.
«А як же тістечка й Лілея?» – та поставити питання не вдалося.
Лекція звернула на види заклинань та методики чаклунства. Чесно кажучи, це було не набагато цікавіше за події давно минулих днів, проте я відчувала деяку відповідальність і слухала, не перебиваючи.
Продершись крізь нетрі незнайомих слів, я зуміла дещо собі усвідомити.
У давнину закляття не малювали, а збирали, причому часом чаклуни самі не розуміли, що роблять і чому це працює. Наприклад, вислів «гілка шестирічної омели, взята на світанку» означав, що згодиться будь-яка стара омела, зрізана незадовго до ритуалу.
– А «хвіст триколірної кішки в пору цвітіння лип»? – припустила я, показуючи: слухаю уважно, незважаючи на заплющені очі.
– Що автор інструкції дуже не любив кішок, – хмикнула Мела.
І катування знаннями продовжилося.
Останні кілька сотень років практикувалися так звані «змішані» схеми, в яких використовувалися креслення та додаткові елементи на кшталт свічок, крові, трав та магічних пристосувань. На суть закляття це впливало мало (виняток – демонологія, де участь живої істоти з нашого світу життєво необхідна), зате відсотків на десять-п'ятнадцять підвищувало ефективність срібного пилу.
– Змішані заклинання – найпопулярніші, – стверджувала Мела. – В Академії викладають саме їх. А на випускному іспиті інгредієнтів немає – професори перевіряють, як студенти пристосовуються до незвичних умов.
– Це складно?
– Потрібна сміливість, щоб зробити все по-своєму. Бачила, як Лілея кружляла довкола Брена? Вона ж знала той малюнок краще за нього, але не наважувалася взяти на себе відповідальність.
– І у цьому її проблема?
Чаклунка відвела погляд.
– Її проблема в тому, що вона зв'язалася з Академією. Там намагаються виховати надлюдей, а вона не має задатків лідера.
– Як і ти.
Вона посміхнулася з якоюсь гіркотою.
– Я одиначка. Мене влаштовує моє власне товариство і мені не потрібне визнання.
– Тоді чому ти полізла до Вальєна?!
Мела не відповіла. Нахмурилася, продовжила просвітницьку бесіду. Згадала про сучасні напрями в теорії та практиці заклинань (креслення плюс благословенне срібло у величезних кількостях), нагадала про відсутність Сойла та політику Треннана («Магія у кожному домі – це не міф», – міг би твердити його девіз), завела мову про обмежені запаси чудодійного металу…
– А сьогодні? На Лілею щось подіяло, правда ж? Вона поводилася так, ніби в неї вселилася Ласка і сприйняла Сокола за Яструба.
– Ш-ш-ш…
– Що?
– Думаю, краще вдати, що ми цього не помітили.
Я зраділа. Мені не здалося – з дівчиною коїлося щось не те. Але…
– Ти ж казала, срібло нашого маніяка знищилося разом із твоїм, – нагадала обережно.
Даремно я відкривала рота. Часом краще просто взяти чужі слова на віру і не рипатися, бо інакше лекція триватиме ще пів години. А якщо скоротити розлогі пояснення, залишалася лячна істина: хтось у нашому оточенні настільки вмілий, що освоїв заклинання найвищих рівнів – ті, ефект яких виявляється не відразу.
Мела вважала, що такі «подарунки» вже висять на всіх нас і чекають запланованої години. Нарешті її параноя була сильніша за мою. Чи чаклунка про щось змовчала?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!