Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

– Та це ж безумство! – не витримала я наступного ранку, тому що з кожним днем ідеї чаклунки все ближче підбиралися до смертельно небезпечної межі.

– Угум. І тебе ніхто не просив брати в ньому участь, – огризнулась у відповідь Мела.

Я відмахнулася від її зауваження як від несуттєвого. Не просили, як же! Лише поставили перед фактом, що наступні мінімум добу, максимум – безкінечність я проведу в компанії вбивць і демонів.

Очікувалося, що така перспектива мене потішить? Ну-ну. Краще дракони, ніж сумнівні особи. До того ж мені до смерті хотілося побачити Барра, проте я не збиралася зізнаватись у цьому навіть собі.

Простіше кажучи, я настояла на своєму, напросилася в чергову авантюру і, не приховуватиму, швидко про це пошкодувала.

– Мені не подобаються ваші ідеї, – несподівано підтримав мене Вальєн. – Таке враження, що одній з вас кортить експериментувати, а іншій – експериментувати саме на мені.

І про кого це він, га? Про тих, хто ризикує заради нього?

Нахаба!

– Втомився? – Чаклунка глянула на сонце, що підбиралося до зеніту, але програвало битву поодиноким хмаркам, які раз у раз рятували землю від його лютих променів. – Відпочиньмо.

– Відпочивали пів години тому! – невдоволено нагадав Яструб.

– І що ти пропонуєш?! – вона поступово підвищувала голос. – Є інші варіанти?

– Повернутися, – твердо промовив Вальєн. – Це єдиний розумний варіант.

– А потім?

– Якось усе втрясеться.

Мела скрипнула зубами:

– Як, Велне?! У нас немає срібного пилу. Нема коня. Нічого нема! Завтра чи післязавтра твоє заклинання вивітриться. І що тоді? На спині тебе тягти до дракона?

– Я можу обійтись без магії.

Як же дратував цей впевнений тон! Та ми всі знали, що чаклунка має рацію.

– Тобто останній рік ти тріпав мені нерви заради забави?! – гримнула Мела, остаточно втрачаючи терпець. – Отямся! Якщо не зараз, то ніколи!

– Не турбуйся, в мене є Ілона, – прозвучало досить-таки жорстоко.

– Коли Ілона пропонувала тобі свою компанію на все літо, вона навряд чи мала на увазі роль доглядальниці! – відрізала чаклунка.

Вальєн посміхнувся одними очима:

– Це точно. Командам «принеси-подай-забирайся до демонів» її довелося навчати з нуля.

Я б охоче послухала історію цих дивних стосунків, проте присутність Мели не спонукала до пліток, та й утома давалася взнаки. Уявляю, як мучився Яструб. Магія – це добре, однак на протезах особливо не прогуляєшся, тим паче бездоріжжям.

Ми йшли другу годину. До офіційного входу на рудники і, якщо охорона пропустить, а то й посприяє з порталом, до Драконячого Лігва. А якщо ні… Ех, навіть чаклунка, що нарешті вирішила активно шукати зустрічі з драконами, визнавала: тупотіти пішки в обхід не вийде, оскільки це займе тижні, а то й місяці.

– Відпочиваємо! – скомандував Вальєн під деревом з довгими голками, яке давало відчутну тінь. – Це тарабарник гостролистий. Плоди їстівні.

– Це стрільчатник хвойний. – Мела ляснула його по руці, заважаючи зірвати зелену ягоду. – Не те щоб сильно отруйний, але галюциноген відомий.

– Тарабарник! Я провів у цих місцях роки!

– Перевіримо на тобі?

Я примружилася, розглядаючи околиці. Каміння, каміння, поодинокі потворні кущі – і знову каміння. Здавалося, навіть під ногами – суцільна скеля без ознак ґрунту, проте пучки тонких високих трав та чахлі деревця якось умудрялися пробиватися між валунами.

Чайок я не бачила, але над головою раз у раз з оглушливими криками пролітали зграї ворон. І ящірки не були рідкістю – темно-сірі, з бляклим візерунком на лусці, вони постійно вискакували на стежку. Приблизно на другому десятку я до них звикла. Принаймні припинила кричати, коли по взутих у сандалі ступнях пробігали їхні сухенькі лапки.

Поки я роззиралася, суперечка моїх супутників перетекла в інше русло.

– Що? – довелось перепитати, бо вони обоє дивилися на мене з підозрілою увагою. – Пробувати не буду.

– Загалом це могло б допомогти. – Мела зірвала кілька неапетитних на вигляд ягід з довгими хвостиками. – Вони якраз достигають.

– Сподіваєшся, що примариться дракон? – ущипнула я.

– Між тобою та Барром є зв'язок. Якщо тобі стане по-справжньому погано, то дракон, можливо, захоче допомогти.

– Чому ж він не з'явився, коли я тонула? – образа, що накопичувалась місяцями, вирвалася назовні. – Чому ігнорує?! Чого чекає? Що йому ще треба?!

– Соромиться? – підморгнув Вальєн.

Стукнути б його гарненько, щоб не варнякав дурниць! І Мелу за компанію – щоби не складала такі дикі теорії.

– Це смугатка Зеймана чи смугатка Вікка? – Чаклунка відвернулась і одразу забула про мене. – Смугатка Лірса, можливо?

– Незвичайне забарвлення… Схоже на смугатку Лойса.

Отак і живемо… То дракона обговорюємо, то дерево, то товсту ящірку з кістяними наростами на морді. Хай там що, а мені ніколи не осягнути хід думок родовитих та вчених. Мене, наприклад, більше хвилювало, чи в правильному ми йшли напрямку і як довго протримається Яструб, а не якась луската гидота.

– Тає, обережніше! Цей вид на межі зникнення! – запально вигукнула Мела, помітивши, що я намірилася відігнати потвору зі свого шляху. – Смугатки відомі тим, що вони дуже…

– Добре літають? – Я відправила ящірку стусаном під дерево. – Нісенітниця. Сокира і та краще плаває.

– …отруйні, – закінчила фразу чаклунка.

Я з жахом подивилась на збиту до крові кісточку пальця на нозі. Коли з'явилася ця ранка? Вона здавалася свіжою. Сумніваюсь, що хвостата гадина встигла мене вкусити, але я цілком могла поранитись об її луску. Чим це загрожувало, га?

– Як на замовлення, – прокоментував Вальєн, дивлячись туди ж, куди і я. – Ти навмисне, бабцю? Вирішила прискорити процес? То брала б ягоди, від них хоч не вмирають.

– Не зважай, Тає, – спробувала заспокоїти мене Мела. – Він жартує.

Смішно, нічого не скажеш. Але відповісти належним чином я не зуміла. Голова закружилась, перед очима все попливло… Я спіткнулася, зачепилася за власну ногу. Похитнулась і схопилася за гілку, що нависала наді мною…

У долоню одразу вп'ялися десятки крихітних голок, і це повернуло відчуття реальності.

На мить або дві.

– Тає! – Мене хльоснули по щоці. – Тає!

– Відчепись…

– Це не отрута! – Я розрізнила стурбований голос чаклунки. – Звичайний сонячний удар! Просила ж взяти капелюх!

– Вона вкололася, – безжально промовив Яструб.

– Обов'язково нагадувати їй про це?

– Та ні. Але за хвилину ми дізнаємося, стрільчатник це тут виріс чи тарабарник.

Я виявила, що сиджу на землі. Та клята ящірка шипіла здалеку, поруч схвильовано переглядалися Мела та Вальєн.

– Нумо її покусаємо? – запропонував хтось із них солодким голоском Ілони.

Потім вони поцілувалися й розлетілися сотнею королівських черевокрилів.