Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

Вони прибігли всі: Медор, Лілея, Брен, блідий до неможливості Еньєр. Загомоніли, почали голосити… Слухати це було боляче.

– Вона ще не вмерла! – вигукнула я, не в змозі терпіти шалений шум. – А чи помре, залежить від вас! – вказала на кожного з присутніх почергово. – Від вас, Брене! – завагавшись, зупинилася навпроти Сокола. – Запам'ятайте: її смерть буде на вашій совісті. Це не виправдати нічим! Чуєте? Нічим!

Хлопець здригнувся, відступив на кілька кроків.

– Про що ви…

Невже я помилилася? Невже не він – ключова постать у всьому цьому кошмарі? Невже мої роздуми докорінно неправильні?!

Я провела чимало безсонних ночей, зіставляючи факти та додумуючи події. Мела зі мною погоджувалася, Вальєн не особливо заперечував. Щоправда, головна моя ідея була не надто переконливою (за словами чаклунки – відверто слабкою), зате до неї чудово вписувався саме Брен.

Гаразд, визнаю, – не саме.

Теорія щодо Ілони теж була, причому в двох моментах звучала вона навіть реальніше, ось тільки зараз Ласка захлиналася кров'ю, і звинувачувати її не мало сенсу.

А ще я всерйоз розглядала кандидатуру Еньєра – доти, доки не зрозуміла: нашому маніяку було простіше послати по скарб демона, ніж ризикувати, використовуючи старезну драбину.

– Годі! – Я не впізнавала свій голос. – Награлися вже! Тепер подорослішайте й вирішіть, що для вас важливіше – життя Ілони чи ваша клята таємниця? Швидше! Час іде!

Брен важко зітхнув:

– Ви помиляєтесь. Я нічого не можу зробити.

– Серйозно? У вас є знання, матеріали та магія! – я відверто блефувала. – Ви можете її врятувати!

– Звідки…

– Звідти! Це вже не секрет! Прикидайтеся скільки завгодно – нічого не змінити. Але Творець дав вам шанс урятувати людське життя!

Чесне слово, моралізація – це не моє, проте мене відвідало справжнє натхнення і, відчуваю, Брен теж перейнявся важливістю моменту.

Він позадкував:

– Ні…

– Так! – Я підскочила до нього і витягла з його кишені жменю вугілля. – Тут суцільний камінь. Малюйте!

– Що?

– Портал до Ренійської лікарні, що ж іще? Такий, який ви зробили для Віоли з Вовків! І не кажіть, що забули координати! Ви провели там рік! У відділенні магічної допомоги, де практикувала князівна Зареська! Мені продовжувати?

Сокіл невпевнено взяв вуглинку з моєї долоні.

– Що ви…

– Ми не маємо часу на розмови! Допоможіть їй, а потім робіть, як знаєте! Сумніваюся, що хтось ризикне вас зупинити.

У горлі Ласки щось булькнуло. Вона сіпнулася всім тілом, з її рота потекла тонка цівка крові.

Брен стиснув зуби.

– Відійдіть, – наказав несподівано жорстким тоном.

Кілька скупих рухів, крихта срібного пилу… Над нами заколихався великий світляк, осяяв усе навколо білим світлом.

– Там. – Сокіл помітив рівний майданчик майже без ґрунту. – Зметіть пісок.

Ми з Лілеєю кинулися очищати місце, Еньєр малодушно накивав п’ятами. І чому я не здивувалася?

– Досить. – Брен підштовхнув світляка до скелі й опустився на коліна. – Не заважайте.

– Візьміть крейду. – З темряви виринув Заєць. – Це надійніше.

Сокіл, не дивлячись, простяг руку.

– Я можу накреслити загальну схему, – запропонувала Лілія.

Хлопець кивком відігнав її вбік і почав малювати. Він діяв швидко та розмірено. Кожен його рух був скупим, ретельно вивіреним і відточеним.

Нарешті чіткі лінії пофарбували майданчик химерним візерунком.

– Готово. Хто піде з нею?

– Я. – Еньєр уже тримав Ілону на руках.

Сумка з коштовностями, видерта з її пальців, валялася на землі, як сміття. Заєць навіть не дивився на блискучі монети.

– На один, два…

Ледь помітно спалахнуло, і Еньєр з Ласкою зникли.

– І що тепер? – Сокіл байдуже глянув на мене.

Наче я знала! Закон вимагав затримати злочинця і передати владі. Інстинкт самозбереження наказував не втручатися. Я схилялася до другого варіанту, тим паче демона, якщо вірити Мелі, поки що не знищили.

– Просто йди, – глухо відповів Вальєн, що спостерігав за всім віддалік. – Забирай демона і живи, якщо зможеш.

– Його немає зі мною. Він якось звільнився і зник.

Співчуття Брен не дочекався. Знизав плечима, попрямував до стежки…

– Ви правильно вчинили! – крикнула йому вслід Лілея.

– З тими нелюдами? – Він не обернувся.

– З Ілоною!

Над Драконячими горами спалахнула заграва, і я на мить глянула вбік. Коли перед очима перестали плавати різнокольорові кола, Сокола поряд не було.

– Він сам вибрав таке життя, – сказав хтось.

Я опустила погляд і пішла до хатин. До горла підступав клубок. Ми тільки-но відпустили злочинця на всі чотири сторони. Звичайно, «відпустили» – не зовсім правильне визначення того, що сталося. Не ризикнули зупинити, дозволили піти… Але легше від цього не було.

Я знала, що вчинила неправильно. Не можна вбити чотирьох людей і залишитися безкарним. Нехай дехто з них і заслужив смерті, та Сокола це не виправдовувало.

Ми мали шанс затримати його. Брен сам визнав: демон йому не підкоряється. То чому ж у глибині душі мені хотілося не кари для злочинця, а забуття?

***

Лукошник зустрів нас і не привітно, і не вороже. Байдуже – ось непогане слово. Чутки стихли, чаклуни з Академії більше не хвилювали уяву… І дякую Творцю.

«База» виявилася новою, з окремими кімнатами, нормальними ліжками та справжньою кухнею. Біля неї росли яблуні – старі, з розтрісканою корою і вузлуватими гілками. Зовсім як у Підліссі…

По сусідству розташовувався сінник якогось місцевого багатія. З іншого боку тяглися пасовища, через дорогу – занедбаний двоповерховий особняк з моторошними статуями у дворі (тутешня, як нам пояснили, визначна пам'ятка).

Мені сподобалося це місце. Тиша, глухомань, нема зайвих очей і вух… Саме те, щоб пережити останні тижні перед поверненням у Рен.

– Добре тут, – одного разу погодився навіть Вальєн.

Звичайно, ідилія не могла тривати довго.

Королівський нишпорка, що раніше займався рідкісними метеликами (і трохи – маніяком), раптом спалахнув інтересом до нашої компанії.

Я розуміла його цікавість. Де це бачено, щоб на практику приїхало сім людей, потім їх стало вісім, далі – дев'ять, а врешті-решт залишилося п'ять, причому з упізнаваного початкового складу – лише одна. Так, одна людина! Я, угум. Єдина учасниця, що не мала стосунку до магії. Хіба не загадка?

– Готуйте документи! – з порога зажадав столичний гість і наказав зібрати всіх у вітальні.

Вітальні на базі не було. Я вважала, що ґанок її цілком замінить. А що? Сусідів немає, можна ділитися таємницями до хрипоти.

– Чаю? – запропонував Медор, помітивши, з якою пожадливістю приїжджий, обливаючись потом у темному завузькому костюмі, дивився на колодязь. – З цукром?

– Чистої води. Свіжої. – Нишпорка витер лоба хустинкою і вказав на дерев'яний зруб. – Будь ласка.

– У сенсі, неотруєної? – З вікна кухні висунувся Вальєн. – Тоді раджу набирати самому.

Я невимовно здивувалася, коли чоловік із Рена прислухався до поради і пішов гриміти відром. Втім, маю погодитись: наше збіговисько довіри не викликало.

– Табурет? – Лілея щосили намагалася догодити гостю, навіть від колодязя привела його під лікоть. – Стілець?

Нишпорка відмовився. Підперши спиною стіну, войовничо схрестив руки на грудях і обвів поглядом базу.

– Тут усі? – спитав холодно.

Я озирнулася.

Незвично стрункий Медор на нижній сходинці ґанку, незвично велика Лілея на верхній, незвично тихий Яструб на підвіконні, незвично чужий Арун трохи осторонь… Повний комплект.

– Окрім відсутніх, – я не хотіла, щоб мене зловили на брехні.