Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

– Вони?! – Я вискочила з ліжка. – Де?!

Відповідь не була потрібна. Стіна, виламана драконихою, зі зрозумілих причин не повернулася на місце, тому краєвид на центральну частину хутірка відкривався прекрасний.

Барр майже не підріс, поряд із масивною Аюлою він був як горобчик на тлі гуски. Мій яскравий малюк… Небесно-блакитний, блискучий, із задерикуватим вогником в очах і лусочками, що стирчали на щоках. Я пам'ятала його так чітко, наче бачила лише вчора.

– Ти!..

– Я прийшов попрощатися.

«Обухом по голові» – саме про цей випадок.

Я завмерла, намагаючись усвідомити сенс його слів. А де: «Привіт, як справи? Гарна зачіска. Знайомся: це моя дівчина. Вона впевнена, що я вважаю тебе своєю матусею, але це пояснюється дуже просто та безневинно»?

– Пів року не міг підібрати слів? – вирвалося замість: «Як же я рада тебе бачити». – Не турбуйся. Я зовсім не образилася за Борсуки.

– Ми йдемо. – Голос мого малюка звучав не як колись, і це трохи лякало. – Зовсім.

– Що, люди встигли вам набриднути аж настільки? – Я розгубилась і взагалі не знала, що сказати, крім банальностей. – І куди? Вище, у гори? Адресу залиш, га? Раптом захочеться тебе відвідати?

– Ми хочемо повернутись у наш світ.

До мене не одразу дійшло. Що за «наш» світ? Він же довкола!

– Чому? – прошепотіла я, коли зрозуміла сенс тих жорстоких слів і відчула, що ось-ось почну ревіти. – Чого вам не вистачає?

– Помсти, – відповів Барр.

І я з гіркотою зрозуміла, що не просто нічого не знаю про драконів – у мене немає шансів заповнити цю прогалину у знаннях.

***

Цього треба було чекати рано чи пізно. Люди використовували силу благословенного срібла, щоб створювати портали між світами і поневолювати неймовірно сильні сутності. Демони – так їх називали. Про їхню природу ходили різні чутки. Деякі божевільні наважувалися навіть припустити, що демон – це підкорений дракон.

Громадськість ці ідеї не підтримувала, адже відомо: дракони – посланці богів. Сойл – улюблене дитя великодушного Творця, відправлене на землю, щоб нести добро. Барр – огидне породження злісного Руйнівника, яке одного разу спробує захопити весь світ.

Магія та релігія – небезпечне поєднання. Даремно правителі вчасно не припинили культ Білого Дракона. Через це процвітала омана, адже докопуватися до справжньої суті потойбічних сутностей було нераціонально.

Але минулого року Сойла не стало. Ми дізналися про створених із людей «експериментальних» демонів, король повернув повний контроль над копальнями благословенного срібла, магія подешевшала… Ну а Барр, відродившись, почув теорію про демонів і драконів.

На відміну від Сойла, його не цікавило ні золото, ні влада над світом, ні поклоніння. І він зайнявся історією. Точніше, покинув мене, щоб присвятити час освіті.

Згодна, наставниця з мене кепська. Немає в мене ні знань, ні терпіння… Але в цьому випадку Чорний Дракон прогадав. Йому не потрібно було змахувати пил зі стародавніх манускриптів і турбувати вчених. Відповідь на його запитання знала навіть я, і полягала вона в тому, що демони справді колись були драконами.

Несправедливо? Маги так не вважали. Сумно? Більшість простих людей ніколи в житті не пожаліли б демона. Жахливо? Здебільшого лише з погляду потойбічної сутності.

Барру хотілося трощити все навколо, як колись, за часів їхніх руйнівних сутичок із Сойлом. Хай би чаклуни зрозуміли, як це – бути беззахисною іграшкою в руках повелителя! Проте життя зі мною навчило його елементарної життєвої мудрості.

Люди погано розуміють натяки. Вони схильні звинувачувати у своїх бідах будь-кого, аби не себе. Не можна силою зробити людину добрішою. Світ не покращити, доки більшості вигідний нинішній стан справ.

– Я нічого не можу змінити, – казав дракон, переконуючи себе упокоритись і змиритися з правилами гри.

Але з'явилася Аюла… Її магія творила дива. І дракониха заявила, що Барру колись теж підкоряться цілительські сили. Після двох линянь, еге ж!

Це скидалося на призначення.

Він довго роздумував, чи не в тому полягає його доля, щоб звільнити (чи зцілити?) всіх драконів-демонів? Вдвох із Аюлою вони запросто змінили б світ для себе.

На щастя, Барр цілком чітко розумів: світ цього не витримає.

Не можна виправити те, що діялося століттями. Перетворіть кожного, хай навіть найслабшого і найменшого демона на дракона – і на землі не залишиться нічого, крім попелу.

А ще дракони не дуже-то й любили, а найчастіше палко ненавиділи інших драконів, особливо власної статі, що теж мало значення.

– Відкрий для нас портал, – попросив Барр, звертаючись до Мели, що знову якимось дивом перетягнула увагу на себе. – Такий, як у Тавенні. Ми підготували все. Малюнок, благословенне срібло… Від Ньельма залишилася сова. Хочеш, знайдемо ще кілька для… для кращої… як це називається?

Вона насупилася, зиркнула на мене спідлоба.

– Не треба сов. Діру між світами ніщо не стабілізує, птахів просто розірве від надлишку енергії.

– Але ж у Тавенні ти зробила це! – нагадав Чорний Дракон.

– Ми зробили це, – вперто заперечила чаклунка. – Я і Ньельм. А віддачу з нами розділила Ів. – Її обличчя смикнулося від тіні спогадів про минулий рік. – Гаразд, забудьмо. Хочеш піти – не зупинятиму.

– А як же я?! – нагадала по себе я, тому що Барр уже й не дивився в мій бік. – Я, чуєш? Що мені робити?

– До мого повернення ти за головну, – негайно відповіла Мела, хоча адресувалося це не їй.

– А…

Я зустрілася з нею поглядом і замовкла. Вона все розуміла і намагалася згладити незручність. Справді, хіба я маю право щось вимагати від потойбічної сутності? Треба відпустити його. Як Ферна. Буде набагато легше, ніж тоді, адже до втрат, як і до всього на світі, звикаєш.

Чи ні?

Був би Барр настільки благородний щодо людей, якби когось втратив? Скільки б протримався наш світ, якби його помста була особистою?

– Аюла симпатична, правда ж? – зволив звернути на мене увагу дракон. – У неї дуже довгі вії і пристойний родовід.

Я здригнулася, виявивши лускату морду над своїм плечем.

– Тільки не порівнюй її із Сойлом, – відповіла не те, що хотіла б йому сказати. – Дівчата такого не люблять, а дружини – тим паче.

Та яка, трясця, різниця? Він прощався зі мною! Чому ми обговорювали його подружку, а не наше минуле?

– До першого линяння я занадто малий, тому мені не можна одружуватися, – поскаржився дракон.

– Вона зачекає.

Творець, та кому яке діло, зачекає чи ні? В світі драконів моєму малюку не буде самотньо.

Барр зітхнув зовсім по-людськи:

– Цілий рік? Навряд… Великі дракони битимуться за неї.

Мені згадалася давня фраза драконихи.

«Навіть у цьому світі мене вважають потворною», – сказала вона щось на кшталт цього.

Але я не поділилася з Чорним Драконом своїми спостереженнями.

Експертом у драконячій красі мене назвати складно, а даремно ляскати язиком не мало сенсу. Та й полюбив же він її, незважаючи на схожість із Сойлом. Напевно, тому що Аюла – його доля…

«Або тому що він ніколи не зустрічав інших драконів жіночої статі», – під’юдив внутрішній голос.

Я наказала йому стихнути і не лізти не в свою справу. Чому вічно треба все псувати? Краще б радів чужому щастю, а не шукав, до чого причепитися!

– Вона гарна, а це головне, – запевнила я.

«Дурненька, слухняна, чутлива – ідеальна дружина. Артану підійшла б», – знущалася підсвідомість.

– Тобі подобається? – у голосі Барра чулася прихована радість.

Він ждав мого схвалення? Стало соромно, і я почала вихваляти Аюлу як уміла.

Потім ми прощалися. І потай плакали. Принаймні я…

А коли крилаті постаті, одна з яких несла Мелу, зникли за хмарами, смуток відійшов на задній план, оскільки нагрянули нові турботи.

У Аюли було добре серце. Вона не відмовила нікому.