Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

У халупу, що служила притулком Медору та Еньєру, я заходила з побоюванням. Чомусь здавалося, що з-за дверей кинеться Заєць, розмахуючи лопатою. А, лопату ж забрала Мела… Але довкола вистачало інших зручних засобів на кшталт молотка, поліна чи сковорідки.

– Гарно, правда?

Замість убивства мені продемонстрували високу сулію з прозорою рідиною, в якій усіма кольорами веселки переливалося крило королівського черевокрила.

«Якщо чесно, бридко», – але вголос я просто запитала:

– Навіщо це?

З'ясувалося, настоянку Медор готував для прощального вечора. Черевокрил, уявіть собі, чудова приправа до самогону. Дарує радість і позбавляє похмілля. Чудодійний засіб, у місцевій культурі відіграє надзвичайно важливу роль. Головне, не переплутати Королівського черевокрила із Синьовусим крилочеревцем. Метелики схожі, але якщо перший дає приємний дурман, то другий смертельно отруйний.

– Хочете спробувати?

Я відмовилася. Сказала, що не годиться відкривати сулію раніше наміченого терміну. Нечесно. Насправді ж вигляд роздертої комахи спричиняв нудоту. Та й не потрібна мені фальшива радість, своєї вистачає. Досить уявити, як відісланий у Борсуки золотистий гончак впивається Артану в… гаразд, нехай буде – в ногу, і настрій різко покращується.

Виходячи з напівтемного приміщення, я спіткнулась. У кишені щось брязнуло, і це нагадало про ще одне невирішене питання.

– Ви в кінській збруї знаєтеся?

Медор сховав сулію за стару скриню без кришки й примружився, розглядаючи мій силует на тлі дверей.

– Ну, бачити доводилось. А що? Запрягти бажаєте? Поїхати кудись?

Я продемонструвала заклепку з гербом Академії, надибану на дні колодязя. Мої спроби знайти схожу на тій збруї, яка додавалася до воза трісковницького старости, не мали успіху. Схоже, йшлося про верхового коня.

– Куди її чіпляють?

Медор узяв шматочок заліза, покрутив на сонці.

– На мантію, – посміхнувся. – Це значок Академії, такі видають викладачам. Де ви це взяли?

***

Я знову лізла у вузьку діру. Шорсткі стіни зрубу дряпали спину, драбина похитувалася під моєю вагою, нудотний сморід давним-давно вивітреного гару відчувався під час кожного вдиху. Триклята уява… Було тривожно, і річ зовсім не в тому, що будь-якої миті нога могла натрапити на порожнечу. Я знала: нижніх планок немає, і наперед приготувалася до неприємного спуску.

Везіння підвело: остання сходинка відпала сама. Мотузка натяглася, боляче вп'ялася в тіло, долоні ковзнули по зав'язаних на ній вузлах, залишаючи клаптики шкіри. Я скрикнула. Вткнулася лопатками в стіну, намагаючись зменшити свою вагу, зашкребла підошвами сандалій по вищербленому каменю. Ефекту не помітила, і зціпила зуби, чекаючи, коли ж торкнуся дна.

По спині ніби пройшлися дошкою для прання, пальці геть втратили чутливість. Що вдієш, скелелазінню мене не навчали, та й шпигунські справи я не практикувала. Але інші у герої годилися ще менше. Хіба що Еньєра я б з радістю запхала в колодязь. У нього і підходяща комплекція, і фобій немає, і сили в руках досить. Та тільки він уперся, як осел. Ну хіба не підозріло?

М'який пил обволік кісточки, мотузка ослабла. Я випросталася, задерла голову нагору.

– Лови! – У мене полетіла та сама кулька світла, яку зранку начарувала Лілея.

Відсахнутись я встигла, дякую тренованим на дорогах Підлісся рефлексам. Світляк врізався в землю, відскочив… Довелося почекати, поки він зупиниться, – чіпати цю штуку не хотілося.

– Що там? – долинуло зверху.

Після розмови з Медором я трохи рознервувалась і напатякала зайвого. Зізналася, що в колодязі знайшла кістки якоїсь тварини. І заклепку, нікуди від цього не дінешся. Тому тепер майже всі прагнули відкриттів і з жадібною цікавістю стирчали над зрубом.

Але, як завжди, у бруді порпалась я.

– Нічого, – огризнулася.

Луна спотворила мій голос, і я здригнулася, сприйнявши це за відлуння минулих часів.

Присіла, придивляючись до потривоженої суміші листя, піску і попелу, гидливо опустила руку в пухку масу…

– Це точно кінь! – крикнула хоч щось, аби не залишатися віч-на-віч із тишею та тісними стінами. – Тільки череп! І кістка! Довга! І… Схоже на хребці!

Під ногою щось скреготнуло. Я підскочила, хряснулася ліктем об камінь. Зашипіла, вимовила кілька злих слів… І помітила підкови. Дві штуки. Клаптик тканини з обгорілими краями. Ще кістки – дрібніші, вони начебто належали якимось гризунам.

– Ти як, Тає? Нормально?

– Спустись і перевір!

Даремно я злилася. Чаклунка не могла сюди потрапити навіть якби захотіла. Рука, пам'ятаю… Моя провина. Точніше, маніяка, який зіпсував драбину. Однак присутність поряд кісток не сприяла доброму настрою.

«Треба швидше з цим закінчувати», – волав здоровий глузд.

Ага, як же. Я розгребла ногою сміття, і піднявся такий пил, що довелося простояти кілька хвилин, прикриваючи рот і ніс, перш ніж він трохи осів.

– Вилазь! Байдуже, як там опинилася заклепка!

Мела чомусь не підтримала ідею щодо дослідженням колодязя. Говорила, нічого цікавого не знайти. Поглядала на практикантів як на гримучих змій і розсудливо доводила: лізти в темряву – погана думка.

Якого демона я не послухалася?

– У тебе вистачає повітря?

У тоні Мели чулося занепокоєння, і воно немислимим чином передалося мені. Вбивця почаклував над планками, проганяючи нас звідси. Він не хотів, щоб ми знайшли… Що? Копита? А звідки він взагалі знав, що у колодязі щось буде?

Мотузка сіпнулася, нагадуючи про присутність спостерігачів. Я озирнулася востаннє. Магічна кулька тьмяно блимала і більше заважала, ніж розганяла пітьму. Від удару об дно вона ніби розплющилася: стала довшою, в якомусь сенсі загострилася, якщо таке можна сказати про круглий предмет.

– Все! Нічого – то й нічого!

Я знову розворушила смердюче місиво, переконалася, що нових предметів не бачу, і крикнула:

– Тягніть!

– Світляка не забудь! – нагадала Мела. – Не бійся, він не дуже гарячий!

Після прохолоди підземелля кулька, яку я взяла двома пальцями, здалася розпеченим вугіллям. Вона випала з долоні, відкотилася в куток… Але те місце, де лежала раніше, досі слабко поблискувало жовтим.

«А це цікаво», – я торкнулася гладкої пластини, вкритої незрозумілими вм'ятинами.

Кривий прямокутник… Ні, зім'ятий ромб! Мідь? Чи… Золото! Щось мені це нагадувало.

– Проблеми?

– Ні!

Я сховала знахідку в кишеню, підібрала світляка. Мене вже мало хвилювало, чи він гарячий. Тонка пластина пропалювала крізь тканину, хоч вона була холоднішою за камінь.

Думки плуталися і не бажали текти одним потоком. Я вчепилася в мотузку, чекаючи що підйом буде болючішим за спуск. Помилилась, як не дивно. Я навіть не помітила, коли вибралася на поверхню. Усі думки займало недавнє відкриття.

Ромб означав столицю та передмістя, мідь – будь-яку гільдію. Але якщо з'ясується, що це золото…

Гаразд, не варто брехати бодай собі. Я не сумнівалася: колись знак належав магу. Знатному. Тому, хто мав право носити золото. І цю пластинку невідомий вогонь оплавив так сильно, що неможливо прочитати вибите ім'я.

– Ну що?

– Підкови, кінський череп… Нічого нового.

Я вирвалася з рук, що допомагали мені вилізти, й бігом рушила до моря. Тієї миті мені було потрібно одне: змити попіл.