18.3
***
Минули години… Лише години, але здавалося, що між розмовою з Ілоною та нинішнім божевіллям – вічність.
Пил піднімався з-під ніг, покривав шкіру нерівним сірувато-жовтим шаром, осідав на одязі і скрипів на зубах. Сонце палило неймовірно. Плечі та щоки горіли, визнаючи поразку в боротьбі з безжалісними променями. Крізь тонкі підошви сандаль відчувався кожен камінчик, волосся вперто лізло в очі і лоскотало ніс.
Кущі з дрібним блідо-зеленим листям тяглися до самого горизонту, суха трава стовбурчилася жорсткою щіткою. Про те, що переді мною простягається дорога, свідчили лише неглибокі колії, залишені колись дерев'яними колесами селянських возів.
Я ледве переставляла ноги і жалкувала про дві речі. Перша з них: варто було прислухатися до порад Лілеї і носити капелюх. Друга: треба було зв'язати Ньельма, доки він лежав без тями.
Цей шляхетний виродок, уявіть собі, мене викрав! Пообіцяв розповісти, навіщо повернувся на узбережжя, повів до моря… Заштовхав у плоскодонку, що залишилася від невідомих рибалок (ніхто з практикантів не ризикнув навіть спускати її на воду) і повідомив, що ми створені одне для одного.
Звісно, на мій крик збіглися всі жителі хутірця, але на той час течія віднесла нас на пристойну відстань. О, забула згадати: весла до човна не додавались і стукнути знатного пана було нічим. Веслувати, втім, теж.
Нам щастило: човен бовтався неподалік берега, проте нас потроху зносило на захід – до піщаних пляжів, а не до скель, щоб цього шаленого чаклуна насправді спопелив дракон!
Надвечір дія настоянки з черевокрилом закінчилася. Ньельм отямився, розвів паніку… Чомусь неправильно розподілив ролі: подумав, що я тягну його в Драконячі гори на вірну смерть. Сипав прокльонами, крутився, як вуж на сковорідці… І перевернув плоскодонку.
Плавати він умів. Мене не покинув. Моїм звинуваченням не повірив.
Ми вилізли на берег незрозуміло де. Трохи полементували одне на одного, трохи поскаржилися на долю… Змирилися й розійшлися в різні боки, бо не змогли домовитися, де схід.
Чаклун наздогнав мене через сотню кроків.
– Обдурити вирішила? – обурився. – Я з тобою!
Коли розвиднілося, з'ясувалось, що з напрямком я помилилася. Ми тупотіли вглиб континенту – впевнена, до людей. Ньельма цей факт водночас і порадував, і засмутив, та я знала одне: їсти хочеться, а в кишенях пусто.
І ось сонце піднялося настільки, що спека стала нестерпною. Губи потріскалися, пил спричиняв різь у очах. Ми якимось дивом знайшли стару дорогу і, незважаючи на голосіння чаклуна, я вірила, що кудись вона нас виведе.
Поки що ознак людей не було. Темно-бурі вертляві ящірки, павуки з волохатими лапами, бабки та поодинокі птахи – ось і вся наша компанія.
– Більше не можу, – простогнав чаклун, коли стежка пішла вгору. – Краще здохнути прямо тут.
Я б із радістю виконала його побажання, але, по-перше, сама втомилась як собака, а, по-друге, мені вчувся віддалений гавкіт.
– Вперед, – штовхнула Ньельма, змушуючи переставляти ноги. – Не здумай померти. Ти тепер злочинець. Викрадач, забув? У мене купа свідків. Тож із тебе компенсація за моральну та матеріальну шкоду, а потім можеш хоч у зашморг, хоч до дракона. Зупиняти не буду.
– Ма… Ма… Матеріальну? – розлютився він. – Та що тобі сталося?
Тобто щодо моральної питань не було? Аристократик не безнадійний.
– Я пропустила вечерю та сніданок, чим завдала непоправної шкоди своєму здоров'ю.
– Що за маячня? У голову напекло?
– Якось тавеннський князь стратив за таке кухаря і дегустатора. А що, не мав права?
Ньельм роздратовано смикнувся.
– Тавенна, – прошипів, бризкаючи слиною. – Прокляте місто! Якби не вона, я…
– Улещував би Сойла і водив за носа Драконівський комітет?
Мій випад йому не сподобався.
– Як ти смієш?! – прогорлав він. – Погань безрідна, звідки тобі…
Закінчити фразу чаклун не зумів – відплата наздогнала його на першому лайливому слові. Нога підвернулась на камінчику! Ньельм проїхався коліном по твердих грудках глини, вдарився долонями об землю. Брудно вилаявся, оглянув кісточку… І виявив, що я не збиралася з ним няньчитися.
– Тає! Почекай! Ти ж не кинеш мене тут?
Взагалі-то не завадило б навчити його розуму. Ногу він не вивихнув, це я могла стверджувати з упевненістю. Посидів би трохи та й зцілився б. Тим паче, за пагорбом простягалися поля, тобто десь неподалік розташовувалося поселення.
– Чому? – Я не поспішала повертатися.
Ньельм насупився, явно не в змозі придумати гідну причину. Знаючи мене, апелювати до совісті та співчуття він не ризикнув.
А дарма. Я послухала б. Може, взяла б для себе щось корисне.
– Компенсація! – Його обличчя просвітліло. – Я тебе викрав! Пам'ятаєш? Доберемося до цивілізованих країв, і тоді заплачу все належне.
Угу, наставляй кишені… Від Ньельма і подяки не дочекаєшся, не те що грошей. До речі, після Рена на злидні він не скаржиться. Звідки монети, га? Цікаве питання.
– Ламану мідячку?
– В мене є золото, Тає! Тобто буде! Розділимо порівну!
Стигле жито мірно колихалося в такт поривам вітру. Важкі колоски терлися один об одного, і їхнє шурхотіння заповнювало все навколо. Чому Ньельм цього не чув? Не мало сенсу торгуватися – люди були зовсім поруч.
– Пограбував сирітський притулок?
– Що? – аж підстрибнув він. – Яка нісенітниця! Звідки у сиріт золото? Я замовлення одержав. Серйозне. Нумо так: допоможеш мені – поділюся.
Біля віддаленого кінця поля з'явився чоловік з косою на плечі. Він не дивився в наш бік – придивлявся до жита. Витрусив кілька зернинок, покрутив у пальцях… Прикро хитнув головою («Ех, не дозріла!» – уявила я його думки) і зник за низькими деревцями.
– Дай руку! – зажадав чаклун.
Щоб він встав і відчув, що може йти? Нізащо.
– Розповідай. Що сталось у столиці? Хто тебе найняв? Чому ти повернувся до Суші?
– Спекотно!
– Гарна нагода не затягувати історію.
Чим мені подобався Ньельм, то це тим, що він бачив людей наскрізь. Ось і тоді аристократ відразу зрозумів: не послухається – я піду. Ну а про те, що повернуся з допомогою, йому знати не треба, тому вмовляти його не довелося – між нами виникло надзвичайне порозуміння.
***
Ньельм прибув до Сьомої ренійської лікарні з вагітною жінкою на руках. Він чекав довгої бюрократичної тяганини і різкої відмови обслуговувати бідну пацієнтку. Приготувався висловити полум'яну промову і процитувати кілька законів, проте жодних хитрощів не знадобилося – персонал, який зустрів їх біля порталу, без зайвих розмов поніс породіллю у відділення.
Чаклун по-справжньому отетерів. Такої турботи про безіменну обірванку він не очікував. Можливо, за рік його відсутності у столиці щось змінилось?
Але забивати голову зайвими міркуваннями Ньельм не збирався. Йому б знайти новий одяг і нагадати сім'ї про своє існування…
Героїчний порятунок вагітної – чим не привід повернутися додому з честю?
Сестра милосердя, зачарована красномовством чаклуна, пропустила його до умивальника й пообіцяла нагодувати у лікарняній їдальні. Навіть сорочку запропонувала відправити в пральню, і виділила куток, де він міг відпочити з дороги.
Сполоснути руки Ньельм встиг, а ось скористатися гостинністю завадили несподівані візитери.
Четверо здоровил скрутили його на очах у всіх і запхали в карету без вікон. Нагадування про права ренійських громадян і погроза поскаржитися на свавілля самому королю не подіяли, перелік відомих родичів теж не допоміг. Питання викрадачі дружно ігнорували, скарги на задуху та тісноту залишалися поза увагою.
Чаклун уже подумки прощався з життям, коли поїздка закінчилася. Його виштовхали на бруківку з характерним для центральної частини міста світлим малюнком і направили до помпезної споруди – судячи з державного прапора, який тріпотів на шпилі, якоїсь важливої установи.
Ніч добігала кінця, будівля пустувала. Ньельма відправили до підвалу – влаштували у просторій камері з незвично товстими ґратами, люб'язно запропонували роздертий матрац.
Він знав такі місця. Після Тавенни його кілька тижнів тримали у схожому застінку. На душі стало тепліше. Шанси на щасливий фінал збільшилися – правоохоронці не любили залишати за собою трупи без особливої потреби.
А вранці до Ньельма навідався пан Роран із Коршунів – голова королівського розшуку, також відомого як таємна служба. Випитав усе і про Сушу, і про вагітну жінку, і про чаклунку, яка створила портал, по суті, з нічого. Потім бранця відправили додому з наказом причепуритись і до обіду повернутися назад.
Ньельм би й радий не послухатися, проте мовчазні здоровані не відходили ні на крок, та й рідна сестра навідріз відмовилася сприяти втечі. Довелось підкоритися.
– Чув, ти відомий аферист? – приголомшив його несподіваним питанням незнайомець у дорогому одязі, що приєднався до Рорана.
Потім відрекомендувався. Назвався князем Зареським. Запропонував роботу.
– Моя дочка Віола зникла три роки тому. Ти дізнаєшся, що з нею сталося.
Чаклун розгубився. В Академії він займався різними речами – як законними, так і не дуже, але приватним детективом йому бути не доводилося. Та й з якого дива князь доручає таку важливу справу дилетанту? Нишпорки впоралися б швидше і акуратніше. Втім, минуло три роки… Не факт, що дівчина взагалі ще жива.
Останнє Ньельм вимовив із побоюванням і здивувався, коли на губах замовника з'явилася сумна посмішка.
– Вчора ти приніс її до лікарні, – сказав князь. – Вона пам'ятає лише життя у Суші. Я поважаю твого діда і вірю вашій родині. Докопайся до правди. Натомість я поверну тебе в Драконівський комітет. Домовилися?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!