Зміст
  • Розділ 1.1. Північ чи південь?
  • 1.2
  • Розділ 2.1. Друг чи ворог?
  • 2.2
  • 2.3
  • Розділ 3.1. Наставниця чи наглядачка?
  • 3.2
  • 3.3
  • Розділ 4.1. Чорний чи червоний?
  • 4.2
  • 4.3
  • Розділ 5.1. Минуле чи майбутнє?
  • 5.2
  • 5.3
  • Розділ 6.1. Пил чи попіл?
  • 6.2
  • Розділ 7.1. Свій чи чужий?
  • 7.2
  • 7.3
  • Розділ 8.1. Видіння чи реальність?
  • 8.2
  • 8.3
  • Розділ 9.1. Факти чи домисли?
  • 9.2
  • Розділ 10.1. Старий чи новий?
  • 10.2
  • Розділ 11.1. Знайомий чи незнайомий?
  • 11.2
  • 11.3
  • Розділ 12.1. Відвертість чи мовчання?
  • 12.2
  • 12.3
  • Розділ 13.1. Корисний чи шкідливий?
  • 13.2
  • 13.3
  • Розділ 14.1. Чорний чи білий?
  • 14.2
  • 14.3
  • Розділ 15.1. Потрібний чи зайвий?
  • 15.2
  • 15.3
  • Розділ 16.1. Знахідка чи втрата?
  • 16.2
  • 16.3
  • Розділ 17.1. Відкриття чи омана?
  • 17.2
  • Розділ 18.1. Відвертість чи брехня?
  • 18.2
  • 18.3
  • Розділ 19.1. Збіг чи натяк?
  • 19.2
  • 19.3
  • Розділ 20.1. Помста чи злочин?
  • 20.2
  • 20.3
  • Розділ 21.1. Люди чи нелюди?
  • 21.2
  • 21.3
  • Розділ 22.1. Підкорити чи підкоритися?
  • 22.2
  • 22.3
  • Розділ 23.1. Лиходій чи жертва?
  • 23.2
  • 23.3
  • Розділ 24.1. Невдача чи успіх?
  • 24.2
  • 24.3
  • Розділ 25.1. Здобуток чи втрата?
  • 25.2
  • 25.3
  • Розділ 26.1. Життя чи смерть?
  • 26.2
  • 26.3
  • Розділ 27.1. Зустріч чи розставання?
  • 27.2
  • 27.3
  • Розділ 28.1. Вибір чи… вибір?
  • 28.2
  • 28.3
  • 18.3

    ***

    Минули години… Лише години, але здавалося, що між розмовою з Ілоною та нинішнім божевіллям – вічність.

    Пил піднімався з-під ніг, покривав шкіру нерівним сірувато-жовтим шаром, осідав на одязі і скрипів на зубах. Сонце палило неймовірно. Плечі та щоки горіли, визнаючи поразку в боротьбі з безжалісними променями. Крізь тонкі підошви сандаль відчувався кожен камінчик, волосся вперто лізло в очі і лоскотало ніс.

    Кущі з дрібним блідо-зеленим листям тяглися до самого горизонту, суха трава стовбурчилася жорсткою щіткою. Про те, що переді мною простягається дорога, свідчили лише неглибокі колії, залишені колись дерев'яними колесами селянських возів.

    Я ледве переставляла ноги і жалкувала про дві речі. Перша з них: варто було прислухатися до порад Лілеї і носити капелюх. Друга: треба було зв'язати Ньельма, доки він лежав без тями.

    Цей шляхетний виродок, уявіть собі, мене викрав! Пообіцяв розповісти, навіщо повернувся на узбережжя, повів до моря… Заштовхав у плоскодонку, що залишилася від невідомих рибалок (ніхто з практикантів не ризикнув навіть спускати її на воду) і повідомив, що ми створені одне для одного.

    Звісно, на мій крик збіглися всі жителі хутірця, але на той час течія віднесла нас на пристойну відстань. О, забула згадати: весла до човна не додавались і стукнути знатного пана було нічим. Веслувати, втім, теж.

    Нам щастило: човен бовтався неподалік берега, проте нас потроху зносило на захід – до піщаних пляжів, а не до скель, щоб цього шаленого чаклуна насправді спопелив дракон!

    Надвечір дія настоянки з черевокрилом закінчилася. Ньельм отямився, розвів паніку… Чомусь неправильно розподілив ролі: подумав, що я тягну його в Драконячі гори на вірну смерть. Сипав прокльонами, крутився, як вуж на сковорідці… І перевернув плоскодонку.

    Плавати він умів. Мене не покинув. Моїм звинуваченням не повірив.

    Ми вилізли на берег незрозуміло де. Трохи полементували одне на одного, трохи поскаржилися на долю… Змирилися й розійшлися в різні боки, бо не змогли домовитися, де схід.

    Чаклун наздогнав мене через сотню кроків.

    – Обдурити вирішила? – обурився. – Я з тобою!

    Коли розвиднілося, з'ясувалось, що з напрямком я помилилася. Ми тупотіли вглиб континенту – впевнена, до людей. Ньельма цей факт водночас і порадував, і засмутив, та я знала одне: їсти хочеться, а в кишенях пусто.

    І ось сонце піднялося настільки, що спека стала нестерпною. Губи потріскалися, пил спричиняв різь у очах. Ми якимось дивом знайшли стару дорогу і, незважаючи на голосіння чаклуна, я вірила, що кудись вона нас виведе.

    Поки що ознак людей не було. Темно-бурі вертляві ящірки, павуки з волохатими лапами, бабки та поодинокі птахи – ось і вся наша компанія.

    – Більше не можу, – простогнав чаклун, коли стежка пішла вгору. – Краще здохнути прямо тут.

    Я б із радістю виконала його побажання, але, по-перше, сама втомилась як собака, а, по-друге, мені вчувся віддалений гавкіт.

    – Вперед, – штовхнула Ньельма, змушуючи переставляти ноги. – Не здумай померти. Ти тепер злочинець. Викрадач, забув? У мене купа свідків. Тож із тебе компенсація за моральну та матеріальну шкоду, а потім можеш хоч у зашморг, хоч до дракона. Зупиняти не буду.

    – Ма… Ма… Матеріальну? – розлютився він. – Та що тобі сталося?

    Тобто щодо моральної питань не було? Аристократик не безнадійний.

    – Я пропустила вечерю та сніданок, чим завдала непоправної шкоди своєму здоров'ю.

    – Що за маячня? У голову напекло?

    – Якось тавеннський князь стратив за таке кухаря і дегустатора. А що, не мав права?

    Ньельм роздратовано смикнувся.

    – Тавенна, – прошипів, бризкаючи слиною. – Прокляте місто! Якби не вона, я…

    – Улещував би Сойла і водив за носа Драконівський комітет?

    Мій випад йому не сподобався.

    – Як ти смієш?! – прогорлав він. – Погань безрідна, звідки тобі…

    Закінчити фразу чаклун не зумів – відплата наздогнала його на першому лайливому слові. Нога підвернулась на камінчику! Ньельм проїхався коліном по твердих грудках глини, вдарився долонями об землю. Брудно вилаявся, оглянув кісточку… І виявив, що я не збиралася з ним няньчитися.

    – Тає! Почекай! Ти ж не кинеш мене тут?

    Взагалі-то не завадило б навчити його розуму. Ногу він не вивихнув, це я могла стверджувати з упевненістю. Посидів би трохи та й зцілився б. Тим паче, за пагорбом простягалися поля, тобто десь неподалік розташовувалося поселення.

    – Чому? – Я не поспішала повертатися.

    Ньельм насупився, явно не в змозі придумати гідну причину. Знаючи мене, апелювати до совісті та співчуття він не ризикнув.

    А дарма. Я послухала б. Може, взяла б для себе щось корисне.

    – Компенсація! – Його обличчя просвітліло. – Я тебе викрав! Пам'ятаєш? Доберемося до цивілізованих країв, і тоді заплачу все належне.

    Угу, наставляй кишені… Від Ньельма і подяки не дочекаєшся, не те що грошей. До речі, після Рена на злидні він не скаржиться. Звідки монети, га? Цікаве питання.

    – Ламану мідячку?

    – В мене є золото, Тає! Тобто буде! Розділимо порівну!

    Стигле жито мірно колихалося в такт поривам вітру. Важкі колоски терлися один об одного, і їхнє шурхотіння заповнювало все навколо. Чому Ньельм цього не чув? Не мало сенсу торгуватися – люди були зовсім поруч.

    – Пограбував сирітський притулок?

    – Що? – аж підстрибнув він. – Яка нісенітниця! Звідки у сиріт золото? Я замовлення одержав. Серйозне. Нумо так: допоможеш мені – поділюся.

    Біля віддаленого кінця поля з'явився чоловік з косою на плечі. Він не дивився в наш бік – придивлявся до жита. Витрусив кілька зернинок, покрутив у пальцях… Прикро хитнув головою («Ех, не дозріла!» – уявила я його думки) і зник за низькими деревцями.

    – Дай руку! – зажадав чаклун.

    Щоб він встав і відчув, що може йти? Нізащо.

    – Розповідай. Що сталось у столиці? Хто тебе найняв? Чому ти повернувся до Суші?

    – Спекотно!

    – Гарна нагода не затягувати історію.

    Чим мені подобався Ньельм, то це тим, що він бачив людей наскрізь. Ось і тоді аристократ відразу зрозумів: не послухається – я піду. Ну а про те, що повернуся з допомогою, йому знати не треба, тому вмовляти його не довелося – між нами виникло надзвичайне порозуміння.

    ***

    Ньельм прибув до Сьомої ренійської лікарні з вагітною жінкою на руках. Він чекав довгої бюрократичної тяганини і різкої відмови обслуговувати бідну пацієнтку. Приготувався висловити полум'яну промову і процитувати кілька законів, проте жодних хитрощів не знадобилося – персонал, який зустрів їх біля порталу, без зайвих розмов поніс породіллю у відділення.

    Чаклун по-справжньому отетерів. Такої турботи про безіменну обірванку він не очікував. Можливо, за рік його відсутності у столиці щось змінилось?

    Але забивати голову зайвими міркуваннями Ньельм не збирався. Йому б знайти новий одяг і нагадати сім'ї про своє існування…

    Героїчний порятунок вагітної – чим не привід повернутися додому з честю?

    Сестра милосердя, зачарована красномовством чаклуна, пропустила його до умивальника й пообіцяла нагодувати у лікарняній їдальні. Навіть сорочку запропонувала відправити в пральню, і виділила куток, де він міг відпочити з дороги.

    Сполоснути руки Ньельм встиг, а ось скористатися гостинністю завадили несподівані візитери.

    Четверо здоровил скрутили його на очах у всіх і запхали в карету без вікон. Нагадування про права ренійських громадян і погроза поскаржитися на свавілля самому королю не подіяли, перелік відомих родичів теж не допоміг. Питання викрадачі дружно ігнорували, скарги на задуху та тісноту залишалися поза увагою.

    Чаклун уже подумки прощався з життям, коли поїздка закінчилася. Його виштовхали на бруківку з характерним для центральної частини міста світлим малюнком і направили до помпезної споруди – судячи з державного прапора, який тріпотів на шпилі, якоїсь важливої установи.

    Ніч добігала кінця, будівля пустувала. Ньельма відправили до підвалу – влаштували у просторій камері з незвично товстими ґратами, люб'язно запропонували роздертий матрац.

    Він знав такі місця. Після Тавенни його кілька тижнів тримали у схожому застінку. На душі стало тепліше. Шанси на щасливий фінал збільшилися – правоохоронці не любили залишати за собою трупи без особливої потреби.

    А вранці до Ньельма навідався пан Роран із Коршунів – голова королівського розшуку, також відомого як таємна служба. Випитав усе і про Сушу, і про вагітну жінку, і про чаклунку, яка створила портал, по суті, з нічого. Потім бранця відправили додому з наказом причепуритись і до обіду повернутися назад.

    Ньельм би й радий не послухатися, проте мовчазні здоровані не відходили ні на крок, та й рідна сестра навідріз відмовилася сприяти втечі. Довелось підкоритися.

    – Чув, ти відомий аферист? – приголомшив його несподіваним питанням незнайомець у дорогому одязі, що приєднався до Рорана.

    Потім відрекомендувався. Назвався князем Зареським. Запропонував роботу.

    – Моя дочка Віола зникла три роки тому. Ти дізнаєшся, що з нею сталося.

    Чаклун розгубився. В Академії він займався різними речами – як законними, так і не дуже, але приватним детективом йому бути не доводилося. Та й з якого дива князь доручає таку важливу справу дилетанту? Нишпорки впоралися б швидше і акуратніше. Втім, минуло три роки… Не факт, що дівчина взагалі ще жива.

    Останнє Ньельм вимовив із побоюванням і здивувався, коли на губах замовника з'явилася сумна посмішка.

    – Вчора ти приніс її до лікарні, – сказав князь. – Вона пам'ятає лише життя у Суші. Я поважаю твого діда і вірю вашій родині. Докопайся до правди. Натомість я поверну тебе в Драконівський комітет. Домовилися?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.