Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

Атайя Мерлейн Реджиневра Тавеннська… Я щиро вірила, що більше ніколи не почую це ім'я! Тут, у Підліссі, забобони напрочуд сильні, тому Тавенна, обпалена подихом ненависного Чорного Дракона, стала забороненою темою. Про неї не говорять вечорами, але якщо комусь хочеться потеревенити, вислів «те місто» чудово замінює страшну назву.

Я виросла в Тавенні. Я любила її так само сильно, як і ненавиділа. А ще я ніколи не збиралась туди повертатися.

Мені подобалося нинішнє життя. На мене не полювали, мене не зраджували, моє майбутнє належало тільки мені.

Рідна оселя, улюблене заняття, коханий чоловік… Тобто ні, з останнім пунктом справи зараз були кепські.

І що з того?

Я жила собі на втіху й не згадувала ні про пошарпану драконом Тавенну, ні про її мешканців.

То якого ж демона на околиці підліського містечка прозвучало ім'я, що належало мені цілих вісімнадцять років?!

«Знову прозвучало», – майнула неприємна думка.

Так, рік тому дехто теж почав міркувати про тавеннську княжну, і це спровокувало чимало бід… Або звершень – це з якого боку подивитися.

Але мене не цікавили подорожі. Я… Боги, невже я перетворилася на домогосподарку?!

– …а-а-я… е-ей… е-е-а… а-а-а! – послужлива луна не втомлювалася розносити відгомін незнайомого голосу.

Захотілося вийти з-за високого паркану, що оточував мою недавно відремонтовану хату, і подивитися на зухвальця, який наважився кричати на всю горлянку в житловому кварталі.

Гримнули ворота розташованої поруч садиби.

– Стули писок, недоумку! Дитина заснула! Йди звідси! – хрипкий шепіт невдоволеного сусіда звучав чіткіше за завивання невідомого крикуна. – Куди?! Тебе ще й відіслати треба? Та без питань! – Потік мудрованої лайки промчав вулицею, що встигла задрімати, й у вікнах декількох хат спалахнуло світло. – Адресу записати? Чи напрямок стусаном показати?!

Я придушила смішок і повернулася до свого ґанку. Досвід підказував: якщо вже Кьерн, що мав нещастя жити поруч зі мною, взявся когось випроваджувати, він не відступиться. Та й яке мені діло до вигуків невідомого гостя? Він кликав не мене – розвіяну попелом княжну з дивним ім'ям. Ту, через кого моє життя паскудилося стільки разів, що й не порахувати. І, слово честі, мені ні крапельки не було цікаво.

Власник невиразного голосу виявився людиною з воістину безмежним терпінням. Він не тільки не зник, але й почав щось доводити.

Я розрізнила слова «Рен», «лист» та «терміново».

На душі трохи полегшало. Друзів у столиці в мене не було, листів я ніколи не отримувала, ну а «терміново»… Будь-який мешканець Підлісся знає: там, де до найближчого міста з магами та транспортними порталами кілька днів їзди, поняття «терміново» не існує.

– Завтра! Вранці! Краще – після обіду! – трохи миролюбніше гаркнув сусід. – Почнеш кричати – не подивлюся, що гільдійський! А тепер – геть!

Я зупинилася біля дверей. Теплий весняний вечір тільки настав, але в Борсуках (містечку на південь від Лісів, де мені заманулося осісти) спати лягали рано. Терпко пах бузок – кволий кущик мені подарували на новосілля рік тому, і він уже вимахав вище вікон. Підозрюю, без магії не обійшлося… Ні, у мене здібностей до чаклунства не було, зате серед моїх знайомих людей із даром вистачало з лишком. Дуже зручно у господарстві – і дуже небезпечно.

«Що ж робити?» – розмірковувала я, нервово обриваючи квіти.

Спокійне життя ось-ось закінчиться! Навіщо приходив той чоловік? Що йому було потрібно? Я могла заспокоювати себе як завгодно, проте дурню зрозуміло: крикун приїхав у Підлісся через мене.

Тікати? Погляд мимоволі майнув довкола. Молоді деревця, нові споруди, грядка для квітів… Я роками тинялася світом, ніде не почуваючись у безпеці, і нарешті знайшла свій дім!

Кинути все? Нізащо! Мої вороги залишилися в Тавенні (навіки залишилися, дякувати Чорному Дракону). Боятися нема чого. А те ім'я… Не запитаю – не дізнаюся, звідки воно взялося. Може, помилка? Якась бюрократична тяганина, що перетворила Таю з Рисей (сама вигадувала, між іншим!) на Атайю Мерлейн?

Трава заполонила двір і приглушила кроки, але ворота хряснули об паркан, ще й клямка з гучним брязкотом упала вниз. Безвусий молодик із бляхою поштової гільдії на грудях, що перетоптувався біля сусідської садиби, схвильовано підскочив.

– Вже йду, – забурмотів. – Не кричіть, будь ласочка.

– Давай сюди!

– Що? – злякався він.

– Лист! – Правду кажучи, базікати зовсім не хотілося.

– Ви Атайя Мер…

– Ні! – різко заперечила я. – Але лист для мене. Чи тобі хочеться застрягти в Борсуках надовго?

– Точно для вас?

Відповідь «Так!» переконала б його у моїй чесності? Неймовірно!

– Гарантую, ніхто інший ним не зацікавиться. А завтра він і мені не буде потрібен. Не згоден? Тоді добраніч!

Гільдійський листоноша наздогнав мене біля воріт. Вручив обвішаний печатками громіздкий сувій, попросив розписатися у відомості, з розумінням поставився до досить грубого: «А сам не вмієш?» і зник у сутінках. Підозрюю, про Підлісся у нього залишаться не надто добрі спогади.

Кьерн почув нашу розмову і знову визирнув надвір.

– Тає? Я думав, ти там, – невизначено кивнув убік околиці.

– Там? Хіба не в курсі, що з «там» ми розійшлися давним-давно? – огризнулась я.

Сусід скривився, через що шрами, що хрест-навхрест перетинали його обличчя, перетворили колись вродливі риси на потворну маску.

– Не награєтесь? Як діти малі… Щось не так – і смертельна образа… Пора б уже повернутися в реальність, га?

– Та ну тебе! Зі своїми справами розберись! Знайшовся майстер зі стосунків!

– Як знаєш. Лист справді з Рена?

Від Кьерна я не збиралася нічого приховувати. Він був людиною з мого минулого. Точніше, з реального минулого – для мешканців Борсуків у мене знайшлося не лише нове ім'я, а й нова біографія. І він колись називав мене Атайєю Тавеннською… Сім років минуло, а спогади анітрохи не потьмяніли. Хоча, зізнаюся, його нинішня фізіономія спочатку лякала… Поки я не дізналася, що шрами Кьерн отримав через мене.

– Можливо. Тут темно, печаток не видно.

– А-а-а… Тоді до завтра. – Сусід не проявив особливої зацікавленості. – Будуть новини – заходь.

Його широка спина, обтягнута темною сорочкою з дрібною вишивкою, зникла за парканом. Я скорчила невдоволену пику і повернулася в хату. Ну так, минули ті часи, коли юний Кьерн заглядався на пустоголову княжну. Тепер у нього сім'я, а мені треба самій розбиратися зі своїми проблемами.

Свічка коптіла й миготіла. Не завадило б підрівняти ґніт, але мене це не турбувало. А ось те, що в сусідній хаті яскраво горіла якась магічна штукенція з рівним полум'ям і без нав'язливого запаху, дуже дратувало. Втім, якби моя сестра була чаклункою, я б користувалася магією з іще більшим розмахом.

Сувій упав на присадкуватий стіл, печатка стукнулась об дубову стільницю і розкололася. Одна з половинок покотилась до краю, друга підкотилася до свічки. Я сіпнулася, намагаючись зловити обидві – ясна річ, безуспішно. Вогник колихнувся, бризнув іскрами, висвітлив малюнок…

Корона?! Напевно, очі мені брехали! Зізнаюсь: із самооцінкою у мене все гаразд, але я знала, що ніколи не отримаю листа з королівського палацу. Його величність Треннан надіслав послання мешканці забутого богами Підлісся? Ну-ну, зустрічала я тих, хто писав у Рен, всерйоз очікуючи відповідь… Бідолахи, з них навіть сміятися було соромно.

Довелося нишпорити по ворсистому килиму, намацуючи іншу частину печатки.

Виноградна лоза?! Розгортати сувій стало значно спокійніше, хоча питання не зникли.

Виноградна лоза та корона – герб Академії магії, а магія у моїй підсвідомості означала свояченицю Кьерна, що забезпечувала рідню різноманітними чаклунськими знаряддями. Втім, Мела давно порвала і з Академією, і з гільдією. Їй не подобалися обмеження, до того ж вона ніколи не гналася за славою.

Але рівні рядки стверджували дещо неймовірне. Якоїсь миті я подумала, що давня знайома розум втратила – те, що вона писала, настільки не збігалося з її характером, що й уявити складно.

Мене називали подругою та пропонували роботу. Роботу! Мені! Тій лінивій егоїстичній Таї, яка краще житиме надголодь, аніж зайвий раз поворухне пальцем! Тій, чиє бачення світу викликало у зазвичай байдужої до всього Мели напади люті! Та я охочіше…

Погляд натрапив на розмір платні, і обурення згасли самі собою.

Десять золотих монет.

На тиждень.

Термін – три місяці.

Для порівняння – у Підліссі власник серебринки вважався багатієм.

З таким сезонним підробітком я ще не стикалася. Можна було думати що завгодно, проте послання заслуговувало на уважніше прочитання.

Після десяти перечитувань суть листа не змінилася. Мела кликала мене в Рен, обіцяючи золоті гори. Начебто ні до чого не причепишся… На жаль, природна підозрілість заважала насолодитися тріумфом.

Варіантів лише два. Перший: Мела перейнялася моєю вбогою долею і, дізнавшись про хлібне місце, замовила слово. Другий: кожну монетку доведеться відпрацювати кров'ю, причому своєю.

Зважаючи на приписку: «Не смій нічого розповідати Ів! Їх із Кьерном це не стосується», останнє здавалося дуже ймовірним.

«Ніколи не хотіла в столицю», – міркувала я, готуючись спати.

Воно мені треба? Дорога, пригоди, неприємності…

«І сто двадцять золотих, яких вистачить на сто двадцять років шикарного життя», – нагадала підхоплена в мандрах меркантильність.

Кілька перин, накритих гладкими простирадлами, запевняли, що комфорт мені подобається не менше, ніж неробство.

Вранці рішення з'явилося само собою, бо спустошений ремонтом гаманець нещадно доводив: нікуди я не поїду, навіть якщо раптом накотить таке бажання. Рен далеко, за портал заплатити нічим. Поки дістануся звичайним способом, мине місяць, а то й півтора. Ніхто мене стільки не чекатиме, тому досить розмірковувати про нездійсненне – час готувати сніданок.

Як на зло, пропозиція, ставши недосяжною, набула незрозумілої привабливості й відмовлялась іти з думок. Мене розбирала цікавість не стільки до грошей, скільки до причин, що спонукали Мелу зв'язатися з ненависним їй збіговиськом магів. І чому вона згадала саме про мене? Невже… Та ні, історію з драконами давно закінчено, Тавенна більше в людей не на вустах.