Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

***

Ранок минав похмуро і безрадісно.

Лілея валялася в ліжку, всім своїм пом'ятим виглядом ніби натякаючи, що не виспалася через нічні посиденьки, тобто сусідки по кімнаті винні в її поганому самопочутті.

Ілона, навпаки, палала похмурою жагою діяльності. Вдягнувши свої купальні стрічки, вона зранку вирушила на пляж. Пообіцяла не повертатись без демона. Аруна, себто. На смертоносну потойбічну сутність, яка підкорялася нашому маніяку-вбивці, Ласка не облизувалась.

Медор забув зняти з багаття кашу, і вона помітно підгоріла, перетворилася на грудку слизу, тому в буквальному сенсі не лізла в горло.

Еньєр відмовився снідати, за що отримав кілька туманних погроз і обіцянку, що з цього моменту приготуванням їжі займатиметься лиш Заєць.

Брен також підтримав атмосферу загального невдоволення. Його займала якась книга – стара, у пошарпаній червоній обкладинці, з припаленим корінцем і брудно-жовтими сторінками.

«Демонологія для початківців», – говорила обкладинка.

Судячи з гримас Сокола, йому написане зовсім не подобалося.

– Дитячий садок якийсь, – бурмотів він, перескакуючи через цілі розділи.

«Ну і навіщо це читати?» – запитала б я, якби мене турбували його хвилювання.

Але чіпати «вбивць» не хотілось, особливо тих, хто займав перші рядки у списку кандидатів у маніяки.

– Про що розмірковуєш, бабцю?

Вальєн. Єдиний, хто випромінював життєрадісність. Він уже ніби й не пам'ятав про магічне навантаження. Сяяв усмішкою і тішився з того, що може майже нормально пересуватися.

«Майже нормально» – не краще, ніж раніше, в Рені, під наглядом особистого чаклуна. Тільки тоді Яструб не цінував силу благословенного срібла. Вважав, що воно зробило з нього слабака. Зневажав магію… І магів, угу. Особливо їх – людей, здатних легко та просто здійснити мрію. До такого швидко звикаєш, і одного разу настає момент, коли це стає залежністю.

– Ти ніби заново народився, – зауважила я. – Чому це? Бачив гарний сон? Чи вночі тишком-нишком прибив Ньельма?

– Турбуєшся за нього?

– За себе. Не дуже приємно натрапити на труп. Що скажеш? У який бік краще не ходити?

– Люблю твою прямоту, – блиснув зубами Вальєн. – Слухай, у мене наче ж є титул. Успадкую одного разу. Не дуже вражаючий, але жінки у захваті. Ти як, баронесою стати не бажаєш?

«Звичайно, бажаю!» – ледь не вигукнула я.

На жаль, він мав на увазі не Підлісся та Артана.

– Смішно, – сказала без емоцій.

– Гарний настрій. Чому б не пожартувати трохи?

– Щасливий, що вона, – я промовисто кивнула убік головного будиночку, – вигнала його? – Другий кивок вказав на Драконячі гори.

– Та ні. – Яструб обдарував мене широкою усмішкою. – Просто втомився ненавидіти цей проклятий світ. Гарного дня, старенька. Надумаєш вийти за мене – свисни.

Щелепу я повернула на місце лише коли він пішов. Здається, попрямував до моря… А от мені терміново треба було поговорити з чаклункою.

Мела сиділа біля котла з пригорілою кашею. Вона відверто сумувала. Розмазувала неапетитне вариво по мисці, розсіяно гризла сухар…

– Як думаєш, якщо я вийду заміж за Вальєна, Артан вдавиться від ревнощів? – зачепила я її.

Від несподіванки чаклунка засунула в рот ложку гару.

– Велн точно вдавиться. Від подиву, – відповіла, прокашлявшись. – Що з ним?

– Або сьорбнув Медорової настоянки, або радіє вигнанню Ньельма, або вирішив, що другий дракон – це повернувся Сойл, і будує шалені плани. Я схиляюся до другого варіанту. А ти?

Мела відсунула їжу:

– До першого. Ньельма він давно пробачив, інакше нізащо не дозволив би вештатися поблизу. А новий дракон, ясна річ, не Сойл.

– Чому це?

– Міста не палають.

Коротко і ясно… Я здригнулася, коли перед внутрішнім поглядом з'явився охоплений полум'ям княжий палац. Білий Дракон не знав пощади. Якби він повернувся, увесь світ зрозумів би це.

– Ви з Вальєном помирилися? – Чесне слово, задушевні бесіди – не моя сильна риса, проте цікавість наполягала.

– Він сказав, що говорив про Ів не всерйоз.

– А ти?

– Я не жартувала щодо жаби та банки.

– І?..

Мела встала, підтягла перев'язь.

– Яке продовження тобі хотілося б почути, Тає? Сльозливу історію забороненого кохання? Грубий реалізм із почуттями напоказ? Криваву драму з віковим цензом? Високоморальну нудьгу про добро, зло, помсту та безглуздя світу?

Я трохи розгубилася. В принципі, мені було байдуже. Своїх турбот вистачало. Проте якби наша парочка «Щоб ти здох!» – «Щоб ти здохла!» хоч трохи порозумілась, я повірила б, що й у нас із Артаном є шанс.

– Оглянься! – Мела підвищила голос. – Ми на краю світу. Поруч дракони, месник, нишпорки. Якої ще романтики тобі треба, Тає?

«Почну з того, що маніяка романтичним чинником я не вважаю», – крутилося на язику.

Втім, її думка зрозуміла. Навколо стільки турбот, що нема коли роздумувати про особисте.

Адже Мела правильно каже. Нам би якось дотягнути до кінця літа, а не створювати надумані проблеми!

Винен дурний сон… Він нагадав про минуле. Про ті дні, коли я була щасливою, але не цінувала цього. Добре, що не можна повернутись на місяці назад. Я знову б усе зіпсувала, не сумніваюся. Зі мною важко… Я не вмію ні пробачати, ні просити.

Любити, мабуть, теж не вмію… Інакше на прощання почула б зовсім інші слова.

– Ти як та бабця-пліткарка, Тає, – не вгавала Мела, наче я справді зачепила її за живе. – Годі вже сватати мене за перших-ліпших. Це дратує.

– Людям не хочеться тепла? – пробурмотіла я, заразившись похмурим настроєм.

– Ще й як хочеться! Тільки ось свахи як ти не замислюються, яким саме людям. – Мела глянула на мене з докором. – Чому б тобі не перейматися долею Ілони? Велн означає для неї набагато більше, ніж вона показує. Або настав на шлях правдивий Лілею. Поясни, що не варто зітхати за Бреном, це нічим хорошим не закінчиться.

Ну так, мідь погано поєднується зі сріблом, а до золота їй і зовсім не дотягнутися.

– А як же ти? – Думати про знать і простолюдинів не було бажання, оскільки ми з Артаном теж підходили під цю схему.

– Мені набридло обпікатися.

«Мені набридло ненавидіти», – зовсім недавно сказав Яструб.

Я вразилася тому, наскільки збігалися їхні з чаклункою думкою. По суті, обидві фрази означали те саме, тільки Вальєн звинувачував у своїх бідах світ, а Мела – себе.