Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

– П'єсу. – Я обернулася, стискаючи товсту книгу в шкіряній палітурці. – Нудно стало. У тебе одні підручники, у Лілеї – похмурі історії із трагічним фіналом. Хлопці краще розуміються на літературі, як гадаєш?

Мела відчинила двері навстіж.

– Поклади на місце і йди, – наказала дещо відсторонено, наче звертаючись до шкодливої практикантки, а не до найкращої подруги.

– Та облиш! – розізлилась я. – Що станеться, якщо…

– Швидко.

Негучний, спокійний тон… Але я його пам'ятала. Так вона висловлювалася, коли була чимось налякана.

Мене пробрало до кісток. Я кинула книгу на місце й вискочила з хатини.

– Знову?..

Уточнення були зайві, бо нас обох хвилювало одне й те саме питання: чи будуть нові жертви.

Мела вказала на віддалений кінець вулиці:

– Демон. Не ховається.

Мені згадалися слова Ілони, які вона вимовила вночі. Ласка зустрічала того, чию зовнішність запозичила потойбічна сутність Віоли. Можливо, вона згадала б його ім'я!

Дурепа! Гучно заявила про це! Раптом демон почув і передав господареві?

Якщо наш месник вирішить, що Ілона – загроза, то постарається її позбутися. Йому немає потреби вигадувати нещасні випадки – ми всі знаємо, що відбувається. З одного боку, кількість підозрюваних скоротиться, та з іншого… Ні, не варто жартувати такими речами. У смерті немає плюсів.

– Куди це він? На пляж? – охнула я, бо збувалися мої найгірші передчуття. – Творець, точно по неї!

– По кого? – не зрозуміла Мела.

– Йому потрібна Ласка!

– Вона біля струмка. Пранням займається як уміє.

– А хто біля моря?

Ми переглянулись. Наскільки я пам'ятала, Медор перевіряв сильця, Брен робив пробіжку, Еньєр розшукував «рідкісну пташку», тобто намагався зрозуміти, чому я вчора задивлялась на дерева. Лілея спала, Вальєн щойно був тут…

– Може, він кличе нас за собою? – припустила я, помітивши, що демон постійно оглядається.

– Або натякає, що слідкує за цим місцем і краще не чіпати речі його господаря, – нагадала Мела про мої намагання влізти куди не просять.

– Але ж я вже все побачила!

– Мабуть, щось пропустила. Схованку, наприклад.

Прокляття! Зовсім вилетіло з голови. Треба було розповісти про нічну прогулянку і заховану в гроті сумку княжни. І про спійманого Аруна! Упевнена, Мелу ця новина засмутить.

– О, а що ви тут робите? – невдоволено прозвучало поряд і змусило мене підстрибнути від переляку.

Ласка з'явилася з-за рогу, тримаючи перед собою оберемок випраного одягу. Не тільки свого – я помітила чоловічі штани та кілька сорочок з довгими рукавами, які носив Вальєн.

– Тає! Де ви бачили того рідкісного птаха? – З іншого боку наспів червоний від спеки Еньєр. – Я пів дня згаяв! Чи Брен усе вигадав?

Я безпорадно розвела руками. На жодне з питань відповіді не було.

– Збираєтеся на пляж? – Ілона почала розкидати мокрі речі прямо на покриті лишайником дошки паркану. – Як же сьогодні пече… Чи?.. – Вона скоса зиркнула на мене: – Вже донесла, так?

– Про що? – До неї одночасно повернулися і чаклунка, і Заєць.

– Про Аруна, – мстиво повідомила я. – Ось, трохи спізнилася з доносом. Виправляюсь.

– Впіймали? – Мела знову подивилась убік пляжу.

– Він мій! – зло виплюнула Ілона. – Мені він потрібен!

– Ти обіцяла поділитись! – накинувся з докорами Еньєр. – Я допомагав його вистежувати!

Я звернула увагу на те, що біля Ласки немає сріблястої хмаринки. Що вона з ним зробила? Наказала «звести активність до мінімуму», як колись Віола своєму демону? Чи прив'язала у безлюдному місці?

– Демон може знищити демона? – зірвалося з губ.

Ілона скрикнула, шпурнула одяг, що залишався в її руках, додолу, і побігла до моря. Якщо я правильно зрозуміла, вона сховала Аруна десь там. Отже, їй недовго судилося побути власницею експериментальної сутності.

– Творець, чим я тебе образила?! – долинув її жалібний зойк. – Я ж не прошу надто багато! Мені конче потрібні ці п'ятдесят монет! У мене сім'я розпадається!

– Це дивно. – До нас підійшов Вальєн.

– Не знали, що гроші – найкращий засіб для зміцнення сім'ї? Заздрю, – з кривою посмішкою дошкулив Заєць.

Здається мені, Яструб зовсім не це мав на увазі. Але промовчав. Лише насупився, дивлячись на Ласку, що заламувала руки. Гадаю, до нього починало доходити, що їхні «чисто ділові стосунки» з її боку справді ґрунтувалися на діловому підході, а не на пристрасті, що старанно приховувалась.

Красень із рельєфним торсом знову майнув вдалині.

– Я зустрічаю його втретє і не можу позбутися думки, що вже десь бачив, – зауважив Вальєн. – Дуже знайоме обличчя…

Трохи пізніше з'ясувалося, що Арун справді зник. Звільнив його демон чи знищив, лишилося незрозумілим.

Ілона оплакувала свою втрату голосно і жалібно, інші дивилися на неї з погано прихованою зловтіхою.

– Все-таки треба було б сповістити нишпорок, – запропонувала я, коли пристрасті трохи стихли і ми з Мелою якимось дивом залишилися наодинці.

– Про що? – Її цікавили гори на горизонті, а не мої поради. – Що тут у нас розгулюють дві сутності? Що месник бешкетує? Що в гаївсько-лукошницькому окрузі князівна Зареська жила як рабиня?

– Так! Хіба цього мало?

– Ну… Щодо Віоли з Вовків можуть надіслати запит до Рена й отримати підтвердження. Але Корун замішаний у цьому всьому по вуха. Він покривав оборудки Маріса і навряд чи захоче уваги столичної влади. Потягне трохи час, а найближчими днями напевно втече за море. Що там далі? Демона та вбивства розшук і без зізнань пов'язує з нами. Але з доказами проблема. Хіба що прибудуть маги відповідного профілю, зловлять демона, змінять господаря і змусять повідомити, хто наказував убивати. Елементарно, правда ж? Тільки ніхто не поспішає це робити.

– Не хочуть компрометувати Академію? – здогадалась я.

– Магію. У Ренії магія вшановується як божественний промисел. Вчиняють злочини лише чорні чаклуни, а от гільдійські – ідеал. Справи як наша заминають по-тихому, без розголосу.

– Хто? Якийсь особливий комітет?

Мела вперше за весь день видавила щось, що зійшло б за посмішку:

– Деякі пункти мого контракту натякають, що на цьому маршруті я повинна виконувати і роль няньки, і роль ката.

«І чому ж не виконуєш?» – мало не крикнула я.

Але який сенс обурюватись? У маніяка демон та срібний пил. У нас – нічогісінько, крім підозр.

– Я просто хочу, щоб це кляте літо закінчилось, – озвучила спільну думку чаклунка.

Я б охоче погодилася з нею, проте дещо привернуло мою увагу. Над морем знову гралися дракони. Яскраві, блискучі, сповнені сили… Усе як завжди. Але я чомусь відчувала на собі їхні погляди.

– Якщо найближчим часом Барр не заявиться в гості, доведеться відвідати Драконяче Лігво.

Краще б Мела не нагадувала про це. Я вже майже забула, що й окрім месника турбот вистачає.

Стало прикро до сліз. Майже два місяці я жила біля Драконячих гір. Не маю сумніву, Чорний Дракон бачив мене, і не один раз. То чому ж не з'явився хоч на мить, щоби сказати: «Привіт! Як справи?».

– Здається, я помилилася, намагаючись заманити Барра за допомогою тебе. Потрібно шукати інші шляхи.

– Наприклад? Відправиш йому запрошення? – розлютилась я, розуміючи резонність зауваження.

– Вирушу на його територію. Зараз Велн у доброму настрої, але коли дія заклинання закінчиться, знову почнеться кошмар. Треба щось із цим робити.

– Вальєн? У сенсі?.. Стривай, ти хочеш, щоб Барр… – вимовити це було складно.

– Не хочу, а сподіваюся, – безпристрасно виправила Мела. – Через магію Сойла Велн майже нечутливий до дії срібного пилу. Хіба ти не бачиш, Тає? Закляття, яке допомагає йому рухатися, треба постійно оновлювати, причому воно вимагає величезні дози срібла, але не тримається вічно, як у інших людей.

– І до чого тут Чорний Дракон? – не зрозуміла я.

– Магію дракона може знищити лише магія іншого дракона. Якщо Барр покалічить Велна, є шанс, що заклинання Сойла також знищиться. Чисто для довідки: Барр не чаклує свідомо, як Сойл, тому після його вогню жодних побічних ефектів не буде.

– Окрім каліцтв.

– У Велна достатньо коштів, щоб оплатити регенерацію.

Начебто все логічно… Я дивилася на пустотливих драконів і запевняла себе, що в нашому світі такі ситуації – норма. Та й Яструб готовий на все, аби…

– Стривай! А він згоден?

Мела різко зиркнула на мене:

– У нього не дуже великий вибір.

Гадаю, це означало, що вибору у нього немає зовсім.