Розділ 3.1. Наставниця чи наглядачка?
У моїй уяві Рен був чимось надзвичайним. Столиця, знать, королівський палац… Це місто здавалося мрією, та насправді відрізнялося від Борсуків хіба що розмірами.
І палацами, треба визнати.
О так, за кілька годин, що пролетіли непомітно, я побачила чимало палаців, тому що Вальєн зволив жити ледь не біля хоромин самого Треннана.
Гаразд, перебільшую. Не «біля», а «приблизно в тому ж напрямку», однак, якщо вірити Мелі, ми бачили по дорозі справжнього принца. На жаль, саме тоді мою увагу захопила приголомшлива рослинна огорожа і викувані троянди на воротах якогось закладу, тому принца я прогледіла.
Та й Творець із ним. Навколо вистачало інших цікавинок, бо ж у Рені любили жити красиво.
Але не Мела.
Втім, мені сподобався невеликий будиночок на околиці, куди вона привела мене після того, як передала високородного негідника юрбі слуг. Багато зелені та квітів, смішні кролики за парканом суміжної садиби, потріскана від спеки ґрунтовка, нескінченне цвірінькання горобців на даху – я ніби й не виїжджала на край світу. Єдине, що дратувало, – страшенна спека, через яку доводилося постійно обмахуватись надірваним віялом і весь час ковтати воду. А так…
Після швидкого походу ринком мій багаж поповнився нормальними для Суші речами, перехожі припинили дивитися вслід, про залишеного в Підліссі Артана я не згадувала кілька годин поспіль, Ферн примарився всього двічі…
Такий стан речей мене влаштовував. Невелике уточнення: коли чаклунка зволила прояснити свої наміри, я різко змінила думку.
Безкоштовного сиру і справді не буває. Вона безсоромно обвела найкращу (в сенсі, єдину) подругу навколо пальця! І Кьерна з Ів заразом – розуміла ж, що в містечку на кшталт Борсуків про послання з Рена пліткуватимуть тиждень.
– Звичайно, лист від мене. А, не розумієш, чому адресат – Атайя Тавеннська? Щоб сестра нічого не запідозрила. У неї малюк, та й Девія зі своїми проблемами на шиї… Наша пострибунка досі впевнена, що раннє заміжжя краще за навчання?
– Після народження твого племінника її думка різко змінилася. – Оскільки Девія мала звичку в роздратуванні кричати голосніше за немовля, я була добре обізнана про її нинішні погляди на життя. – Вважає, що діти – винахід Руйнівника, покликаний кинути світ у хаос. Але на побачення бігає, тож це ненадовго. А ти все-таки вирішила повернутися в Академію… І приховуєш це від Ів?
– Не хочу, щоб вона хвилювалась. Я обіцяла їй, що ніколи більше не вляпаюсь у магічне лай… Не зважай.
Плутані фрази Мели, як не дивно, прояснили ситуацію.
Якщо листоноша розшукує Атайю Мерлейн, значить, у Таї із Рисей великі проблеми, і не має значення, яке ім'я стоїть у графі «відправник». Я не обманювалась: Ів охоче поспівчуває, нагодує, подарує в'язаний шарф, проте на ризик не піде і утримає від необачних дій Кьерна. Її список дорогих серцю людей не містив мене.
– Ти не могла знати, що я приїду. В мене вистачило мізків запідозрити недобре. Якби в останню мить не передумала, гуляла б зараз у Жаті.
– Передумала ж. – Можливий провал плану Мелу не хвилював, і це дратувало.
– Промишляєш ясновидінням?
– Сто двадцять золотих монет – запорука того, що ти вибереш правильний напрямок.
– Що?!
Чаклунка скривилася:
– Та годі, Тає. Ти ж тут, нащо обурюватись?
Я прошипіла щось вкрай неввічливе, але сперечатися не мало сенсу. Її правда: відколи моє життя більш-менш налагодилося, питання грошей повернуло колишнє значення.
– Мені треба піти. Не смій спати. На столі твоя промова та розклад, щоб до ранку все вивчила.
– Угу. – Після ситної вечері очі злипалися самі собою.
– Я на тебе розраховую.
– Угу.
– Золото, подруго! Уявляй золото і вчи!
– Йди, куди йшла!
Вхідні двері грюкнули, під ногами Мели зашурхотів гравій, пронизливо скрипнула хвіртка. Я почула, як чаклунка подякувала сусідові за позиченого віслюка, і посміхнулася. За пів дня ми встигли обговорити всіх підліських знайомих, включно з тими, кого я й на ім'я не знала. Навіть про справу трохи потеревенили. Шкода тільки, що в запалі зустрічі я не запитала, якого демона Мела забула в Рені і нащо їй Академія магії!
«Промова? Яка ще промова?» – незважаючи на сонливість, хотілося показати відповідальність.
На столі в глибині затіненої вітальні лежав аркуш зі стовпчиком рівних рядків.
«Урочисто клянуся…» – йшло замість заголовка.
Я протерла очі. Постукала по скляній кулі з вогником магічного походження, щоб горіла яскравіше, і глянула на текст уважніше.
«…шанувати закони Ренії… захищати інтереси Ренії… вірою і правдою служити Ренії…» – увірвалися до тями короткі фрази.
Дрімота зникла миттєво. На таке я підписуватись не збиралася ні за золото, ні за благословенне срібло! Державна служба – не моє, і крапка.
«Це ж не гільдія», – несміливо заперечила совість.
До того ж чаклунка попросила мене про допомогу. Вперше в житті визнала, що не в змозі впоратися самостійно. Це багато для неї означало.
«Гаразд, вивчу. Про всяк випадок», – і, слово честі, жадібність до мого рішення не мала жодного стосунку.
***
– Ти чому в ліжку, Тає?!
«А тебе де носило пів ночі?» – напрошувалося зустрічне питання.
Я моргнула, проганяючи залишки сну. Потяглася, морщачись від яскравого ранкового сонця, сфокусувала погляд у потрібному напрямку.
Мела стояла в дверях, і її правильне, трохи різке обличчя виражало цілковите несхвалення.
– Про розклад забула, правда ж? – Зазвичай байдужий голос чаклунки видавав обурення. – А я просила тебе як людину!
Стало трошки соромно. Так, забула. Промову визубрила, а про це й не подумала. Нічого, я вміла збиратися швидко і без шуму.
– Легше, подруго. Ти сама поки що в піжамі.
Мела видихнула зі свистом. Відкинула з лоба волосся, вперла кулаки в боки і, пригнувши голову, переступила поріг.
– До дев'ятої треба бути у центрі. Вставай, одягай хоч кожух і, заради всіх богів, умийся!
Я придивилася уважніше до її одягу. Простора сорочка пісочного кольору без натяку на рукави, широкі світло-сірі штани вище коліна, на ногах – ненадійне на вигляд взуття на кшталт сандаль. Ага, і знак мага пришпилений на грудях. Срібний, облямований золотом. У Ренії таких більше немає, і це одна з причин, чому Мела уникала гільдій та магічної Академії.
– Збираєшся шокувати народ?
– Тут землі Суші, Тає. Звикай. До того ж із цим, – вона тицьнула пальцем у пластину зі своїм ім'ям, – у будь-якому разі стаєш білою вороною. І взагалі, ти вчора купила те саме. Ворушись!
Мела трохи перебільшувала. Те, що мені продали на ринку, було значно пристойніше: довше на дві п'яді, зі щільнішої тканини, з короткими рукавами і… Добре, здаюся: воно практично не відрізнялось. Але якщо на чаклунці таке вбрання здавалося доречним (з гарною фігурою і мішок до лиця), то на мені воно просто теліпалося. Нехай не як на вішалці, однак кожен порив вітру перетворював сорочку на вітрило.
– Завелике, – повідомила очевидне Мела. – Не страшно, потім підберемо щось інше. Не хвилюйся, серед практикантів ми будемо найнормальнішими. Ходімо вже!
– Пішки? – Я не помітила біля воріт жодного натяку на транспорт.
Замість відповіді вона вказала на годинник, майже прихований дверима. Двадцять хвилин до дев'ятої… Ясно – буде портал.
– Тримайся там, гаразд?
Я здивувалася по-справжньому. В мене вистачало недоліків, проте схильності до істерик не спостерігалося відтоді, як Атайя Тавеннська канула в небуття.
– Трохи трястиме, – попередила чаклунка, заштовхуючи мене в комірчину з помальованою крейдяними лініями підлогою. – Обережніше! Не стирай заклинання!
«Левітувати не навчена», – і все-таки я постаралася не човгати ногами, хоча незвичне взуття намагалося загубитися.
У пальцях Мели блиснули кілька крупинок срібного пилу.
– Мало.
Коментар полетів у нікуди. Вона й не обернулася в мій бік. Кинула чарівний метал додолу, заплющила очі, зосереджуючись…
– Тря-асця!..
Всоте пообіцявши собі користуватися лише ліцензованою магією (дурна обіцянка – у мене не було шансів її виконати), я озирнулася.
Сухий кам'янистий ґрунт, безхмарне небо, височенний паркан із залізних листів, якісь жердини з прапорцями…
– Ходімо!
– Куди?
– До начальства. Ти що, ніколи на роботу не влаштову… Точно, ніколи. Не хвилюйся, професор Лукош – наймиліша людина. Він підпише все, аби скоріше покінчити з цією справою. Промова, пам'ятаєш? Якщо принесло професора Дола, доведеться виголосити.
Перевернуті порталом внутрішні органи начебто повернулися на призначені для них місця. Я ризикнула підвестися. Спочатку навкарачки – лиш задля безпеки. Кінцівки слухалися непогано, дозволяючи випростатися на весь зріст.
Крок, другий… Міцне здоров'я – моя гордість. Воно ніколи не зраджувало. Чи варто дивуватися, що кошмарне переміщення позначилося на самопочутті переляком, а не реальними неприємними відчуттями?
– Вчора ти казала, що нічого складного не буде. То чому цей твій професор підпише все без перевірок?
Простір не відповів, Мела теж промовчала.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!