Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!

– Ферне! – Мій зойк налякав зграйку невеликих птахів. – Ферне!

Він висів над неглибоким струмком, чий потік був такий повільний, що навіть не дзюрчав. Срібляста напівпрозора хмаринка, зворушлива і беззахисна, але шалена в гніві.

Адже я вірила, що ніколи більше його не зустріну. Мій демон повернувся до справжньої подоби. Став людиною. Живе десь зі своєю родиною, не пам'ятаючи ні Таю, з якою ділив негаразди, ні професора Ілоша з Лисиць, якому належав до нашої зустрічі.

«Ферн – не потойбічна сутність», – нагадала я собі.

Звичайний дурень, що надумав розповісти світові придворні таємниці. Чи варто дивуватися, що він закінчив як піддослідний кролик в Академії?

– Ти теж бачиш? – Ньельм висмикнув мене на бережок. – Чому?!

Підручники з демонології поділяли демонів на дві категорії: сильних (так званих «вищих») та слабких (відповідно, «нижчих»). Вищі могли з власної волі показуватися людям і навіть прикидатися людьми. А той, хто стикався з сильним демоном, майже завжди діставав здатність бачити слабких.

Трохи плутано? Що вдієш, я не майстриня довгих пояснень, але питання чаклуна зрозуміла відразу ж. Його дивувало, як далека від магії людина зуміла розгледіти сріблясту крихітку – ясна річ, та не мала стосунку до вищих демонів.

– Мела показала мені справжню потойбічну сутність, – гадки не маю, навіщо я почала виправдовуватися. – Та яка тобі різниця?! Ферне! Ферне, це ти?

– Мене звуть Аруном, тітко.

Тонкий юнацький голос. Незнайомий. Чужий.

– Медоре, що це?

Кабан витер спітнілий лоб, зиркнув під сонце.

– Демон, – визнав неохоче.

Наче хтось у цьому сумнівався!

– Ваш? – втрутився Ньельм.

І нащо питати очевидне?

– Ні.

Срібляста хмара підпливла ближче.

– Вони – ваші друзі, пане? – звернувся демон до Медора.

Той не відповів. Та й сенс? Ніхто не теревенить із демонами. Люди не розказують речам, з ким зустрічаються і що відчувають.

У горлі зашкребло. Цей малюк був так схожий на Ферна, що я ледве стримувала сльози. Добре, що подібність проявилася лише зовні, інакше мені б нізащо не витримати ці тортури.

«Ферн щасливий серед людей. Я подарувала йому майбутнє. Він ніколи не скаже: «Так, пане». Лінивий віслюче або брудна свинюко – запросто, але не пане. Це інший демон».

– Студентам заборонено викликати потойбічних істот. – Знатний чаклун упер кулаки в боки і войовничо задер підборіддя. – Ви б ще сову притягли!

«Навіщо? Сов використовують для стабілізації складних заклинань, а цього літа ніхто магічити не буде», – подумалося мені.

Окрім маніяка-палія…

Потім я зрозуміла, що Ньельм висловлювався фігурально.

– Студентом мене називали років десять тому, – розмірено відповів Медор. – Моя ліцензія нічим не відрізняється від вашої.

– Ну-ну. Але чомусь не я чверть року витрачаю на практику.

– Простіше зробити тридцять умовних смертей, ніж кілька справжніх.

– Що?!

– Я не женуся за славою. Мені вистачає мантії помічника, до того ж оплачувана відпустка гільдійським тільки сниться.

«Це він начебто зізнається, що розумний, винахідливий і добрий?» – роздумувала я, більше цікавлячись напівпрозорим малюком, що витав над водною гладдю.

– Навіщо вам демон? – вимогливо запитав Ньельм.

– Він не мій, – терпляче заперечив Медор.

– Ще скажіть, що він прийшов до вас сам!

– Ні. Я знайшов його.

– Що за нісенітниця!

Чаклун обурювався не вдавано. Знайти демона серед необжитої місцевості – те саме, що виявити золоту монету в купі гною! Навіть якщо доля допоможе, ніхто не повірить.

Окрім мене, бо я теж перетнулася з Ферном випадково. Спочатку ненароком убила людину, а потім… Навіщо згадувати? Тоді вулицями Тавенни тинялась Атайя Мерлейн – безмозка лялька, що звикла: її капризи виконуються за першим бажанням. Тая з'явилася набагато пізніше. Можливо, того дня, коли я ризикнула всім заради демона? Чи коли зрозуміла, що ризикую заради друга?

– Я живу тут, – заявив Арун, нагадуючи про себе. – Два роки, одинадцять місяців та дев'ятнадцять днів.

– А раніше? – Ньельм подався вперед, ледь не впавши у воду.

– Раніше мене не було, – прозвучало розгублено.

– На тобі немає видимих печаток! Хто твій господар?

– Не знаю.

Пищали коники і цвірінькали птахи. Струмок повільно біг до чагарника, поодинокі пагони соковитої трави на його берегах поникли від спеки. Я глибоко дихала, раз у раз нагадуючи собі, що не сплю, і історія не повторюється, і взагалі, це зовсім інший демон!

Допомагало мало.

– Ти підеш зі мною! – гаркнув знатний чаклун, тицяючи пальцем у сріблясте марево.

– Не можу. – Хмара колихнулася. – Мене щось тримає.

– Знущаєшся?! – розлютився Ньельм. – Твій якір – звичайна прив'язка до місцевості. Її легко зняти і… Стривай… Ти нічого в цьому не тямиш?

«Точно як Ферн», – зворушилась я.

– Чудово. – Посмішка аристократа мені зовсім не сподобалася. – Відчіплюємо. – Він ворухнув пальцями над струмком. – І причіплюємо. – Плеснув мене по плечу. – Вітаю, Тає, у тебе з'явився демон.

– Мені тремтіти від страху і благати його зняти?

– А ти не будеш?

Ну… З невидимою сутністю якось простіше, а майже прозора в сонячному світлі плямка, що витала над головою, злегка діяла на нерви.

Я зітхнула.

– Мені подобаються демони, – відповіла, придивляючись до плеса. – Вони милі та кумедні.

– Макітри відривають з нереальною витонченістю, – підтакнув чаклун. – Нутрощі випускають одним порухом кігтя. Ідеальні звірятка.

– Аруне, якщо ти його покусаєш, тобі подякує половина Ренії.

Не знаю, що зробив демон, проте Ньельм ледь помітно сіпнувся і поспішив сховати напруженість за безтурботним вищиром.

– Я не хочу йти з вами, – сказав демон.

– Та хто тебе питає? – зареготав аристократик.

– Медоре, поверніть його назад, – наказала я, нахиляючись до води. – До чого він був прив'язаний? До цього? – У пальцях опинилася шпилька, що блищала серед камінчиків: срібний метелик зі скляними оченятами.

– Ні, тітко, – заперечив Арун. – До каблучки.

Щоб знайти перстень, довелося залізти в струмок, але зусилля не пропали даремно.

Широке кільце явно належало чоловікові. Воно було напрочуд грубе і дешеве.

– Що ж, власника пошукаємо згодом, – вирішила я, випрямляючись. – Ти, – махнула демонові, – вибирай, до чого прив'язуватися.

– До каблучки.

– Чому?

– Вона моя.

Залізна логіка.

– Але ж ти не хочеш іти з нами? – нагадала я.

– Не хочу.

– А каблучку ми забираємо.

– Ну і що?

З настільки впертими сутностями я ще не стикалася.

Безглузду суперечку перервав Медор. Не відводячи погляду, він повідомив, що першим знайшов демона, тож вирішувати тільки йому. Нагадав: нічийні вихідці з чужого світу підлягають реєстрації.

«А ще за них дають пристойну винагороду», – додала б я.

Однак заперечувати не мало сенсу. «Вбивця»-Кабан знайшов демона – йому й отримувати нагороду. Арун не має права щось вимагати.

«Демон виник три роки тому. В кінці літа. Під час практики. Цікаво, тоді Ялівець теж був частиною маршруту?» – роздумувала я, вдаючи, ніби цілком і повністю підтримую законне вирішення конфлікту.

Потім спитала про це вголос.

– Три роки? – наморщив лоба Медор. – Ні, раніше кінцевим пунктом був Ігляк.

«Який ми об'їхали через моє прагнення бути подалі від людей», – спохмурніла я.

– Точно? – перепитала, оскільки це руйнувало картинку, що виникла в мозку.

– Сойл не любив, коли маги надто близько підходили до Драконячих гір, – запевнив Ньельм. – Скільки зараз дають за демона? – В його очах запалали вогники жадібності. – Пів сотні? Між іншим, я помітив його раніше за всіх!

– Чим доведете? – уперся Медор.

Поки вони зло витріщалися один на одного, я зробила два цінні спостереження. Перше: кінь Ньельма, що привіз нас на узбережжя, сьорбає неподалік водичку живий і бадьорий, тобто зв'язок із зовнішнім світом поки є. Друге: часом дитячі вчинки дієвіші за дорослі роздуми.

Простіше кажучи, я втекла. Вигукнула щось на кшталт: «Демони – наші друзі!» або «Свободу демону!», та й побігла до хутірка.

– Бідолаха, – почула зітхання Ньельма. – Тяжко їй доводиться. З такими поглядами на життя краще не потикатись у суспільство.

– Бідолаха? – обурився Медор. – Вона поцупила наші пів сотні монет!

– Наші?!

Я мчала ламкою травою, стискаючи в кулаках каблучку і шпильку. Волосся лізло в очі, на губах відчувалася сіль. Через спеку дихання збилося задовго до того, як попереду замаячили хатини.