Світла сторінка

Україна. 1999 рік.

Міра

— Мірочко, а притримай мені трішки каструльку, — попросила жіночка пенсійного віку знімаючи з полиці на балконі тацю з дрібно порізаними сухариками чорного хліба.

Жінка була одягнута в легкий домашній халатик, з накинутим поверх та зав’язаним на поясі невеличкий фартухом. Проте цей одяг не заважав помітити її доглянуту зовнішність та залишки колишньої краси. Фігура жінки трохи «розпливлася», проте все ще мала акуратну поставу, а рухи були спритними й точними. На обличчі привертали увагу брови «ниточкою», що надавали її зеленим очам трохи здивованого вигляду та водночас подібності до кінозірок 30-х років. Цю схожість посилювало коротке хвилясте темне волосся, яке на чолі притримував тоненький обруч. Якщо уважно придивитися, то на скронях, біля самих коренів волосся, можна було помітити сивину, яку жінка старанно зафарбовувала.

— О, бабусю, це вже готова заготовка на наступний квас? — спитала її юна дівчина, що крутилася поряд й спритно перехопила каструлю, надаючи жінці можливість акуратно зсипати туди сухарики.

На юній, красивій фігурі онуки кумедним балахоном висів, явно бабусин халатик. Дівчина була трохи вища за жінку та мала схожі, але яскравіші зелені очі й подібної форми ніс. Проте на цьому їх схожість і вичерпувалася. На відміну від бабусі, дівчина мала широкі чорні брови, довгі вії, високі вилиці та каштанову косу, що сягала поясу.

— Так. По цій спеці, хліб за день перетворюється на чудові сухарики, — кивнула жінка, розкладаючи на таці нову порцію хліба нарізаного дрібними кубиками.

— Воно й не дивно. У вас же не дім, а одна велика духовка на дев’ять поверхів. У папи прохолодніше, — промовила дівчина підходячи з каструлею до відкритого вікна балкона.

З сьомого поверху відкривався чудовий краєвид: оточена деревами річка Кальміус, численні багатоповерхівки, заповнений транспортом проспект, яким саме проторохтів червоненький трамвай.

Панував спекотний липень. Донецьк потопав в серпанку розжареного повітря, що мерехтіло й надавало пейзажу легкий ефект пустельного міражу. Спека стояла така, що навіть серпокрильці не літали, хоч зранку саме їх галас будив весь район. Сонце вже повернуло і не освітлювало балкон, але він досі був наповнений гарячим повітрям та запахом розпеченого дерева та металу.

— А ти в душ сходи, Мірочко, — порадила бабуся повертаючись до кімнати, де в порівнянні з балконом було трохи приємніше. — Холодний душ гарно допомагає.

— Та я там вже разів десять за сьогодні була. Я тут вже на себе стільки води вилила, що вдома її б на місяць вистачило, — розсміялася дівчина, прямуючи за бабусею, у якої гостювала.

Після розлучення батьків Міра полишилася жити з мамою та молодшою сестрою в селі. І там влітку, особливо якщо літо спекотне, води в крані у них зазвичай не було (не доходила, розгубившись по сусідських городах). Питну воду доводилося возити бідонами з кінця вулиці, де працювала спільна колонка. Але дім в селі й не розігрівався, як багатоповерхівка, в якій мешкали її дідусь та бабуся. А ще там неподалік був прохолодний ставок, купаючись в якому спеку можна було взагалі не помітити. Взагалі, провівши тиждень у дідуся і бабусі дівчина виявила, що спека у місті сприймається зовсім інакше, аніж в селі. Ніч тут майже не приносить прохолоди, а в полудень, коли всі відкриті поверхні перетворюються на аналог пекельної пательні, життя не завмирає. Замість насиченого аромату трав та пилу, повітря в місті наповнене запахом розпеченого металу, смоли від розплавленого асфальту і вихлопними газами нескінченного транспорту. Рослини вкриті шаром пилу, а поодинокі поливалки та фонтани рятують хіба, що птахів та бродячих собак. А ще тут були душогубки на колесах під назвою «громадський транспорт». Поїздки в ньому — окреме випробування. Один раз оцінивши те знущання, Міра згодна була обійти пів міста пішки, аби тільки не залазити у ту забиту людьми та просякнуту потом рогату бляшанку. Але доводилося, бо бабуся, яка супроводжувала Міранду в пошуках навчального закладу для вступу, не розглядала варіант піших подорожей.

Цього разу Міранда приїхала у Донецьк не просто в гості, а щоб визначитися з подальшим навчання після закінчення школи. Обласний центр мав багато навчальних закладів, до того ж тут мешкали її батько з новою родиною та бабуся з дідусем. Мама зацікавила Міранду ідеєю вчитися на юриста, бо «гарний юрист всім потрібен». Не те щоб дівчина відчувала якийсь поклик до цього, але й заперечень не мала. Найпривабливішим в цьому напрямку було те, що для вступу на юридичний не вимагали складати екзамени з точних наук, які Міранда недолюблювала. Була ще думка обрати фах архітектора чи дизайнера (мала Міранда поклик та хист до малювання), але поїздка до Макіївського інженерно-будівельного інституту, який, наче, мав такі спеціальності, полишила не найкращі враження. Дорого, далеко, до того ж при детальному розгляді виявилося, що дизайнерів у них немає, а архітектор — це більше про точні науки. Всілякі там розрахунки, креслення. Цифри Міранда не любила та й по кресленню у неї була четвірка. Добре, що воно не пішло в атестат. Шкільний атестат у Міранди був цілком пристойний (лише одна четвірка псувала картину), але, на жаль, це мало допомагало. Тільки медаль давала шанси стати студентом без екзаменів, за результатами співбесіди. Та й то, кажуть, не усюди.

— Мірочко, може пообідаєш? — долинув до дівчини голос бабусі, що вже звично гриміла посудом в кухні.

— Ні, не хочу, дякую, — відповіла Міранда, крутнувшись перед високим бабусиним трюмо та полишивши їх з дідусем спальню. Проминувши туалет, ванну, вхід до «своєї» спальні та пройшовши довгим коридором повз залу до кухні, дівчина зупинилася в одвірку.

Бабуся над мийкою акуратно зливала чергову порцію саморобного квасу. Вона цього літа робила два види квасу: на сухариках і з «гриба». «Грибом» називали дивну й не дуже естетичну штуку (організм), що плавала в банці, поступово перетворюючи воду на квас. Звичайно не такий, як продавали на вулиці з жовтих бочок на колесах, але пити можна. А холодненький та в спеку, бабусин квас взагалі здавався райським напоєм.

— Та що ж це таке? Ти ж зовсім нічого не їси. Скоро прозорою станеш, і твоя мама скаже, що я тебе голодом заморила, — звично почала бідкатися бабуся. — Давай трішки гречки нагрію з м’ясом? — озирнулася вона до онуки.

— Та ні. Я краще квасу ще візьму…

— То може хоч бутербродик до нього зробити?

— Ні. Жарко, ба. Правда. Нічого не хочеться.

— Гаразд, — скрушно зітхнула бабуся. — Тоді зараз наллю тобі холодненького. Якраз звільниться місце для нового.

Бабуся хутко дістала з холодильника банку з квасом, налила онуці, залишки вилила собі в чашку, а в холодильник, на звільнене місце, поставила банку свіжого.

— Сподіваюся, завтра зранку, буде не таке пекло, — промовила Міранда обійнявши отриману прохолодну чашку та визираючи у вікно. З кухні відкривався вид на іншу сторону будинку: великий, оточений дев’ятиповерхівками двір, в центрі якого розташовувався дитячий садочок. Попід будинком під розлогими тополями та каштанами ховалися дорога, лавочка, сміттєві контейнери та кілька запаркованих автомобілів. З під’їзду вийшов якийсь хлопець спортивної статури й швидкою ходою попрямував в бік проспекту. Міранда мимоволі провела його поглядом, бо та хода нагадала їй колишнього хлопця.

— От якби дощик вночі пішов, — зітхнула бабуся, нарешті всівшись за стіл та витираючи піт з чола.

— А толку? Він тут випаровується не долетівши до асфальта, — хмикнула Міранда, відвівши погляд від незнайомця та нагадавши собі, що у неї в пріоритеті навчання. Навіть добре, що вони з хлопцем розійшлися, в голову не лізтимуть зайві думки. Мабуть.

Назавтра Міранда з бабусею збиралися до Донецького Державного Університету. Після довгих перебирань та пошуків дівчина несподівано дізналася, що там повинні бути бюджетні місця. Жоден довідник не писав, що такі є, але сьогодні вони з бабусею випадково зустріли в переході вчителя музики Міри, і той сказав, що такі точно є. Просто їх не афішують. А якщо є, то є й шанси вступу без грошей. Як сказав її вчитель, «Спробуй, ти ж розумна. Що ти втрачаєш?». Мама Міри підтримала цю ідею. Сказала, що, навіть якщо не вийде, то Міранда зможе повернутися до ідеї з технікумом. От тільки технікум виключно платний. А 1200 гривень на рік, для мами непідйомна сума. Є звичайно шанс, що дідусь по батьковій лінії розщедриться на оплату (він єдиний в їх родині мав такі можливості), але його щедрість сильно залежить від настрою і лише йому відомої логіки. Прохання з дідом не працювали, від слова зовсім. Всім, хто бажав отримати від нього якісь гроші, треба було довести необхідність чи доцільність таких вкладень. І Міранда зовсім не була певна, що здатна на такий подвиг. Запевняння бабусі, що Міранда його старша й улюблена онука, бо схожа на нього, мали сумнівний вигляд. Схожа хіба що бровами. Бо де дід, з його математично-аналітичним складом розуму, і де Міранда – любителька малювати, читати і складати віршики. Кожне спілкування з дідом, який всі розмови починав з перевірки «базових знань», був для Міри стресом. Та вона екзамену з математики менше боялася, аніж «довільних» бесід дідусем, який міг невимушено спитати значення числа пі, формулу обчислення площі кола, паралелепіпеда, якусь теорему, чи попросити «швиденько обчислити» квадратний корінь якого тризначного числа, бо «це ж так просто!». Для Міри таке «просто» було за межею розуміння. Тому спілкування з дідом їй завжди нагадувало похід по мінному полю. Рятувала хіба що бабуся, яка помітивши панічний погляд «жертви», відволікала чоловіка від таких «допитів».

Взагалі бабуся Ліза мала неймовірну здатність «згладжувати кути» спілкування з дідом і акуратно доносити до нього чужі прохання. Якби не вона, навряд чи Міра з сестрою у них взагалі б гостювали. Саме бабусі вони завдячували відновленням спілкування після розлучення батьків Міранди, і тим, що дід останні пару років періодично видавав гроші на деякі покупки онукам. Щось з одягу, взуття, дещо до школи. Іноді бабуся вмовляла його дати грошей навіть на якісь розваги й водила онук в цирк, чи театр. Формально Міра з сестрою їхали «до папи», але гостювали частіше у бабусі з дідусем, бо у батька нова дружина, робота і на дітей часу та грошей майже не полишалося. Власне з грошима у батька було теж досить сумно, й він сам часто тримався на допомозі дідуся. «Наш куркуль», як діда жартома називала бабуся.

Мама Міранди сподівалася, що цей «куркуль» оплатить навчання «здібній онуці», бо захоче продовжити в третьому поколінні сімейну традицію здобуття вищої освіти. Але сама Міра в цьому сумнівалася, бо поряд з дідом завжди почувалася шахрайкою, яка виключно завдяки везінню примудряється приховати численні «білі» плями своїх здібностей та знань.

— Ой, в мене ж там серіал! — підхопилася бабуся кинувши погляд на годинник над столом, і побігла в залу.

Міранда попрямувала за нею. Простора кімната з темною лакованою меблевою «стінкою», диваном, двома кріслами та журнальним столиком, була частково затінена від променів сонця важкими шторами з золотистої парчі. Лише вузький промінь визирав з-за них, граючи веселкою на кришталевій люстрі та схожому на неї за стилем настінному бра. Бабуся сіла в крісло, клацнула пультом обираючи потрібний канал. Міранда заскочила на диван не збираючись втрачати можливість подивитися телевізор, доки дід не повернувся з роботи. З ним, не наражаючись на традиційну «інспекцію знань» чи якісь інші «цікаві» розмови, можна було дивитися хіба що новини.