Обіцяю

Хіба важко сказати «ти мені подобаєшся»?

Ні, важко зізнатися собі

в нових почуттях.

Розділ 9

Він

«В неї непогано виходить», — подумав найперше, коли побачив, як Єва вже вправно керує двоколісним попереду нас. От чого не скажеш про її маму: Ясі наче не вдавалося просто тримати рівновагу. Вона весь час думала про щось своє. Ми виїхали на вуличку за селом, де не можна було зустріти людей чи машину. Та навіть там вона щомиті зупинялася й лаялася про себе. Увага була прикута зовсім не до ровера. Хоча було помітно, що старалася, але чи то їй важко давалося, чи вона просто загубилася в своїх думках. Єва помчала далеко вперед, а Яся знову зупинилася.

Цього разу я підійшов до неї. Вона була в спортивному костюмі — видно, що навіть не встигла переодягнутися, бо донька одразу побігла на вулицю. Жінка опустила велосипед, переводячи подих. Щоки почервоніли, хоча саме обличчя на цьому тлі здавалося блідим. Втомлене чи навіть виснажене від постійної роботи — я лиш чув, що ці дні були просто напруженими. Ярослава тримала в руках мобільний, на якому висвічувався номер телефону. Вона не поспішала відповідати і, помітивши мене поруч, одразу повернула голову.

— В Єви гарно виходить, ви хороший вчитель! — мовила вона, сховавши телефон до сумки на плечі.

Мені хотілося відповісти щось кумедне, але зрозумів, що зараз краще цього не робити. Вона досі напружена.

— Та, вона швидко все вчить. А ось вам чомусь не вдається. Я спершу не повірив учора, коли ви сказали, що не вмієте. Але тепер бачу...

— Та годі, давай перейдемо вже на «ти», не люблю цих люб'язностей. Крім цього, ти вже не раз мені допомагав. Навіть зараз, якби не Єва, я... ну знаєш, селом підуть плітки. Я не надто люблю бути в центрі уваги.

Мені хотілося запитати, як це можливо: вона ж спортсменка, яка веде канал на Ютубі! Дізнався про це випадково від Володі, який переглядав одне з її онлайн-занять. Тому не міг зараз зрозуміти, чому саме в селі вона постійно каже, що не любить уваги, коли сама весь час на видноті. Наче яблучко, яке крутиться навколо інших, хоча й каже: «Не кусайте мене, я з черв'яком». Але вона говорила це серйозно.

— Вам би практики більше, то все вийде, — мовив коротко.

— Прошу, мені, — повторила вона. — Дімо, чого ти погодився на прохання Єви? Я би справді могла й сама навчити. До того ж у неї виходить набагато краще, ніж у мене.

— Єва хороша дівчинка, і я не міг відмовити тітці Валі. В мене лише година, а далі маю їхати.

— Ти працюєш на фермі? — раптом вирвалося. Ми продовжували повільно вести поруч велосипеди.

— Так, доглядаю за... — хотів сказати «свинями», але, думаю, вона й так про це знає.

— Свині. Я чула цей запах, коли ми вночі зустрілися на дорозі, — вона опустила голову. Що ж говорити далі? Здається, це було незручно. Чи принаймні мені так здалося. Я взяв велосипед і поїхав слідом за Євою, гукнувши дівчині:

— Пробуйте знову, у вас все вийде! — крикнув через плече. Напевно, це було негарно, але я не хотів показувати, що її нетактовність мене зачепила. «Свиней, перший раз...» — чомусь ці слова мене роздратували.

— Ага, — почулося вже позаду.

Чому вона запитала про мою роботу лише тепер? Так, я не мав часу шукати щось краще, коли загинув брат. Мав бути поруч із мамою та татом, якому весь час потрібна допомога. Поруч у селі працювати краще, ніж щодня їздити до Жовкви, до Львова чи взагалі податися за кордон. Поки що не думав про те, що залишуся на фермі надовго, але йшов уже другий рік, а я досі хвости кручу свиням. Напевно, саме це вона мала на увазі, коли запитувала мене про роботу.

Я почав крутити педалі сильніше, коли помітив малу, яка зупинилася за двадцять метрів від мене. Вона дивилася кудись мені за спину, а тоді скрикнула:

— Мам! — зойк перетворився на страх, а позаду почувся удар. Я би сказав — глухий удар об щось тверде, такий гучний, що аж дерево дало відлуння. Зойк повторився, тільки цього разу дитина вже бігла в бік Ясі. Я кинув велосипед і теж помчав до дівчини, яка сиділа всього за п'ять метрів від нас поруч із товстим стовбуром дерева. Велосипед валявся перед ним, а сама Ярослава вже сиділа на землі. На щоці виднілися краплі крові, але рани я не помітив. Рука її почала тремтіти, дівчина підняла очі на мене, а тоді опустила їх на дочку. Єва сіла коло мами. Яся була злякана, на очах сльози. Напевно, помилково затиснула передні гальма замість задніх. Типова помилка новачка — перелетіла через кермо.

— Мам, мам, з тобою все добре? Мам?- повторяла Єва наче мантру.

— Клятий велосипед, я ж казала, що не вмію! А тепер ось це, чорт, — почала бідкатися жінка, а дитина глянула на мене розгублено. Яся досі сиділа, і я помітив, як вона сховала руку під себе, аби не було видно тремтіння. Та було пізно, я вже й так помітив. Нахилився й мовчки почав оглядати її. Лише на щоці був невеликий поріз. І ще тепер я помітив, що Ярослава мала шрам під лівою бровою. Він був ледь помітним, але зблизька його видно добре. Я взяв її руку в свою — вона була вогка. На очах у Ясі з'явилися сльози, і вона швидко висмикнула руку.

— Єво, забери, будь ласка, велосипеди, будемо повертатися додому. Мамі потрібно відпочити та випити чаю, — звернувся до дитини, аби залишитися з Ясею наодинці.

Коли повернувся до дівчини, вона дивилася на мене широко розплющеними очима, і я теж не міг відвести погляду. Моя рука сама потягнулася до її обличчя, витираючи краплі крові. Відчув, як тіло стає гарячим. Її великі янтарні очі, тіло, яке так хотілося обійняти... Губи, які в думках я вже цілував. Якась мить — і я сам не зрозумів, як таке сталося. Ярослава схопила мене за шию, потягнувши до себе. Це було швидко, якась коротка мить, не більше. Губи Ярослави були вогкими, на смак як м'ята чи ментол, щось із персиком... Мить — і вона різко відвела голову.

— Вибачте, це... Я не... Чорт, це, напевно, через падіння, — почала бурмотіти під ніс.

До нас уже підійшла з велосипедами Єва. Не знаю, чи бачила вона поцілунок, але дівчинка мовчала. Я подав руку, аби Яся підвелася, і помітив, що вона налягає на одну ногу — накульгує. Але вона нічого не сказала, йшла позаду з опущеною головою.

— Мам, з тобою все добре? Я чай зроблю. Це лише перше падіння, от я скільки падала, поки навчилася! Ти ж теж маєш шрами від боксу. Мамо, ти ж казала, що без падінь немає перемог.

На свій вік Єва дуже добре міркувала про дорослі речі, а я знову подумав про шрам над бровою.

— Ти вже падала раніше? — спитав, коли ми вже звернули на вулицю, де нас могли побачити сусіди. Вона підняла на мене очі, наче до цього часу дивилася кудись у минуле.

— Ви про шрам над бровою? — відповіла Єва замість неї, підійшовши ближче до мене. — Це робота дідуся. Він випадково на тренуванні зацідив мамі, коли їй було 16 років. Її навіть зашивали, боліло, напевно.

— Єво, ми ж домовилися не говорити незнайомим людям про...

— Я думала, вуйко Діма вже друг твій? — запитала дитина.

Я розгублено зупинився. Друг... Єва думала, що ми вже друзі з її мамою. А Яся сама дала зрозуміти — незнайомець. А як же поцілунок? Чи я вже чогось не розумію?

— Слава Ісусу Христу! — мовив сусід, уважно оглянувши нас трьох.

Чорт, знову звернуть увагу на кров на щоці Ярослави, яка вже починала засихати. Я не міг забути про поцілунок. Чому вона це зробила? Сама поцілувала мене, хоч і поводиться як крижана. Опустив очі на неї й помітив, як вона засунула руку, що тремтіла, в кишеню куртки, продовжуючи ховати її. Як же їй боляче? Чому в неї це тремтіння, про що вона зараз думає і як батько міг залишити доньці шрам на все життя? Надто багато запитань. Але тут мій мобільний заспівав.

— Круто, Емінем! — мовила Єва.

— До зустрічі, я маю відповісти, це по роботі, — сказав я.

Яся не стала відповідати, забрала старий велосипед з моїх рук і рушила до себе. Я так і залишився стояти, розгублений, з думками про жінку, яка явно не байдужа до мене, але вдає із себе холодну та відчужену.

Вісім років тому

Біль у стегнах був нестерпним. Лікар повторював якісь слова, але дівчина просто не чула їх. У вухах дзвонив лише її власний крик, а всередині все боліло так, наче органи розривалися на шматки. Вона не могла повірити, коли вранці прокинулася від сильного болю внизу живота, а потім у ванній відійшли води — дитина мала народитися не раніше ніж за чотири тижні. Яся не могла збагнути, що відбувається, але чекати не було сил, біль ставав нестерпним. Вона викликала таксі. З рюкзаком на плечах дівчина їхала, скрутившись від болю, рука її тремтіла. Водій споглядав на неї скоса, кілька разів зупинявся на світлофорах, а вона терпіла.

Зараз у лікарні вона б хотіла, аби хтось стояв поруч із нею, допоміг витримати цей біль. Але ні, вона була сама. У батька якраз було тренування в новому спортзалі при школі, де він викладав, а після цього він зазвичай пив. Тому вранці він валявся у вітальні п'яним і стогнав про те, яка вона невдячна. Ярослава не хотіла цього слухати, тому тихо зібралася, попри біль та руку, яка почала сіпатися, й поїхала.

— У вас є хтось, кому ми можемо повідомити, коли ви народите? Щоб вас могли зустріти або привезти якісь речі для дитини, — говорив лікар, намагаючись її відволікти.

«Вова, єдиний друг, якого вона мала раніше», — подумала вона. Але друга вже не було в її житті: після новини про те, що вона вагітна, він усе рідше писав, а останні тижні взагалі зник. Мама була в Італії, а батько валявся п'яним, йому байдуже. Так думала дівчина, коли знову зайшлася криком, але це вже кричала не вона — верещало дитя в руках лікаря. Та він чомусь стурбовано продовжив роботу. Медсестра забрала дитину.

— У вас дівчинка, гарна дівчинка! — мовив він, звернувшись до неї. — Але у вас великі розриви, потрібно зашивати. Я вколю вам знеболювальне.

Він зробив укол, та все одно Ярослава відчула пекучий біль усередині. Наче її знову брали силою. Від цього дівчина розплакалася. Від спогадів, від самотності, що повернулася в серце, біль ставав ще сильнішим. Тільки тепер боліло й саме серце. За п'ять хвилин, а може й менше, медсестра принесла маленький згорток у рушнику й поклала на груди дівчині. Лікар уже випрямився.

— Вам доведеться попросити, щоб хтось допоміг, перший час буде боліти. А донечка у вас гарна, 9 за шкалою Апгар, 2760 грамів, 50 сантиметрів. Ми зробимо аналізи та все перевіримо, а завтра — щеплення.

На цих словах Ярослава вже не слухала. Вона відчула, як біль у серці минає, коли маленька донечка подивилася на неї. Тепер вона не сама, в неї є дочка, і вона має бути сильною. Має стати найкращою мамою. Вона відчувала тепер зовсім нові почуття — це була любов до людини, яку вона привела в цей світ. Любов, яку вона так хотіла відчувати й до себе самої.

Вона

Що, бляха, це було?! Я не могла збагнути, допоки не закрила двері ванної кімнати та не залишилась сама. Як таке могло бути? Як? Я поцілувала Дмитра. Що на мене найшло, що це таке? Неможливо, просто неможливо, аби я мала якісь почуття до людини, яку мало знаю. Крім того, він же такий… чорт! Коли хочеться сказати щось погане, я не можу нічого пригадати, окрім спогадів про випивку, яку бачила в його руках. І це вже великий мінус. Я не можу тягнутися до людини, яка може бути… Ні! Потрібно зосередитися, викинути дурниці з голови, цей поцілунок нічого не означає. Я не можу дозволяти почуттям брати гору — ні, не зараз і ніколи. Любов нічого хорошого не дає. Не дала моїм батькам, не дала мені — коли я закохуюся, нічого з цього в мене не виходить.

А чи була закохана насправді? «Була, — подумала, — двічі була, двічі була». Та хіба то любов? Дитячі розваги. Після Єви в тебе нічого серйозного не було. Потрібно викинути всі ці думки з голови, викинути та забути, якими солодкими були на смак його губи. Як він злякався, збентежився, коли я потягнула його до себе, як у нього навіть член встав… Стоп, про що це я думаю?! Потрібно зібратися. Взявши ватний тампон, протерла ранку на щоці, витерла мокрі очі, підняла погляд на себе. Дзеркало не брехало, а от я собі боялася зізнатися, що поруч із людиною, яку не знаю, вперше почуваюся спокійно. Та це може знову принести біль, а відчувати біль я більше не хотіла.

— Мам, мам, ти вже? Бо я пісяти хочу! До того ж твій телефон розривається знову! — з-за дверей долинув голос Єви. Ой, знову я літаю в думках. Забравши ліки, які ковтнула мить тому, вийшла.

— Вже, — мовила, взявши в неї свій смартфон.

Знову мама. Цікаво, що змушує її дзвонити вже втретє поспіль? На прогулянці я не хотіла брати слухавку, бо була надто сердита на неї. Не хотіла, аби Дмитро бачив, що я нервую, але він прочитав мій настрій і без цього. Як йому вдається так помічати деталі? Він — єдиний чоловік, який помітив, що я розгублена. Що навіть крізь маску, яку я одягаю щодня, я втомлена.

— Мам! Алло! Щось сталося? — спитала, вийшовши на вулицю.

На плиті вже до стажувалася наша вечеря. Пахло часником та цибулею разом із картоплею — це найсмачніша страва, яку мене навчила готувати бабуся.

— Тата мобілізували, — мовила вона. Я сіла на сходинку, кліпаючи очима — до мене не одразу дійшло.

— Що?

— Дзвонила тітка Соломія, він пішов до центру й устиг підписати контракт з армією. Йому лише 55 років, тому його взяли одразу, — мама говорила спокійно. Я не могла повірити. Армія та війна? Та він не цікавиться нічим, окрім пляшки.

— Ого, як таке реально?

— Не знаю, переклинило його. Тепер ти можеш повертатися до Львова, квартира буде вся твоя та Єви.

— Не можу! — мовила одразу, пригадуючи останню зустріч. Тоді, коли я їхала за залишками одягу, я наткнулася на закритий замок. — Він змінив ключі, нових мені не дав, тітці Солі сказав не пускати мене. А потім взагалі заявив, що в нього немає доньки.

Це було жорстоко, але саме ці слова він сказав тітці телефоном, коли наступного дня після сварки вона дзвонила йому. Там було багато інших брудних слів, але я не хотіла говорити мамі всієї правди. Сама хотіла забути її й викинути з голови.

— Ти ж знаєш тітку, вона така сама, як він. Ніколи не…

— От падлюка така, — мовила лише мама. Вона не запитала більше нічого й швидко поклала слухавку.

Холодні почуття. Ось чого мама навчила мене за ці роки. Знову згадала Дмитра: який він? Чомусь поруч із ним я не почуваюся настільки самотньою. Та було вже пізно, з хати вийшла донька з повною тарілкою картоплі. Аромат квітневого повітря та картоплі остаточно пробудив бажання поїсти.

— Тримай, я тобі вже накидала. То була баба? — спитала.

— Так. Дід пішов у військо. Хотіла, аби ми повернулися до міста, але… нам же тут нарешті спокійно і добре. — Взявши з рук дочки картоплю, я помітила в її очах іскорки. Ох, що ж вона знову задумала?

— Мам, а вуйко Діма тобі подобається? Я бачила, як ви цілувалися. Вуйко Олег буде злим. Але я нікому не скажу, бо він мені не подобається, а от Дмитро… — мала сіла поруч, взявши свою порцію.

— Єво, ти взагалі нікому не кажи! Мама просто впала тоді з ровера й ударилася сильно головою.

— Ага, то це як у кіно, — чорт, я сподівалася, вона не бачила нашого незграбного поцілунку.

Мені потрібно бути обережною, не показувати більше, ніж потрібно. Які почуття? Ні, цього просто не може бути. Зізнатися собі, що все це через переїзд, через події, які сталися, й забути. Вдати, що нічого не було. Саме так буде правильно, по-іншому — ні. Спробувати поговорити з татом, вмовити його на мир… Та це все вже не сьогодні. Зараз потрібно було заспокоїти своє серце.