Обіцяю

Мамо!

Люди носять маски, для чого їм вони потрібні?

Чому коли знімають, на нас дивитися чужинець?

Розділ 25

Вона

Єва сиділа на колінах на задньому сидінні Дмитрової машини, попереду влаштувався Вова, а за кермом сидів утомлений Діма. Позаду поруч зі мною сиділа зла як чорт Уля, бо ми, напевно, завадили чомусь особливому для неї. Поруч, схиливши голову до скла, спав Олег. Уляна час від часу повертала голову до мене та шепотіла: «Вибач». Я не розуміла, чому вона перепрошувала, коли цей вчинок зробив її старший брат, який зараз мирно дрімав. Нам ледве вдалося посадити його в авто, але після погроз він усе ж сів.

Я до останнього заперечувала щодо поїздки до лікарні. Вухо досі пульсувало, але болю майже не відчувалося — лише якийсь дискомфорт. Кров запеклася. Я тримала в руках сережку — їй настав кінець. Єва помітила, що я опустила голову на долоню, у якій лежала сережка, подарована моєю бабусею. Їй було вже, напевно, років двадцять, але я носила її не знімаючи. Це одна з тих речей, що залишилися мені від неї, а зараз вона була зламана — як і моє життя.

Мені хотілося після почутого одразу втекти до доньки, але Дмитро наполіг на тому, аби ми поїхали оглянути вухо. Єва розгублено розплакалася, коли їй сказали залишитися в тітки, тож довелося брати її з собою. Зараз, коли вона сиділа поруч, на годиннику була вже дев’ята вечора чи близько десятої. Я не зазирала в телефон відтоді, як Уля прибігла до магазину. Ой, що там коїлося! Люба верещала, аби ми покинули приміщення, а Діма був, мабуть, найспокійнішим із усіх. Вони з Вовою посадили Олега в машину, а потім уже всі інші повсідалися.

— Мам, а що це таке з вуйком Олегом? — повернувши розгублене обличчя, мовила донька, коли ми вже заїхали на територію одного з готелів.

Уля забронювала номер братові ще в дорозі — боялася, аби він не повернувся п’яним до свого авто, бо в такому стані міг накоїти дурниць. Відколи я сіла в машину, не зронила жодного слова. Мені було і боляче, і незрозуміло всередині — я досі перетравлювала те, що сталося. Олег купив Любу, аби та брехала, вигадав усю цю історію, наче в кіно... Аби що? Я не могла збагнути, що він мав проти мене та які причини штовхнули його на це. Напевно, єдиний, хто це розумів, — сам Олег, але, судячи з вигляду Уляни, дівчина теж була люта.

— Він надто багато випив, — тихо мовила я. Авто зупинилося.

— Як дідусь?

— Саме так.

Ніхто не поспішав виходити з машини — мабуть, добре розуміли чому. Ніхто не хотів починати розмову, яку вони мали почати.

— Чому в тебе в долоні бабусина сережка? Вона зламана... Ти сильно плакатимеш? Як тоді, коли я взяла її без дозволу та загубила, а ми потім шукали два дні?

На цих словах я помітила, як Дмитро повернув голову. Єва говорила надто голосно, аби це залишилося непоміченим. Вова вийшов із машини, а слідом за ним і Діма.

— Вибач, я не бачив її. Може, ще вдасться відремонтувати, — лише мовив він, схилившись до мене.

— Вуйко Діма нас згадав? — Єва дивилася то на нього, то на мене.

Я змогла лише кивнути, хоча сама не розуміла, правда це чи ні.

— Побудьте трохи тут, а ми допоможемо Улі занести брата.

— Та не чіпайте мене, дурні, я ж це робив для усіх! Усім було б краще, якби Яся була зі мною! Що це за дружба?! Я чотири роки бігав за...

— Та припини нарешті говорити дурниці! Бачила б тебе мама зараз — вона б у труні перевернулася! — гримнула Уляна, глянувши на мене. — Вибач, я справді не думала, що він здатен на таке. Знала, що він мав раніше проблеми з гнівом — колишня наречена через це й розірвала заручини, бо він приревнував її до якогось знайомого. Він такий був завжди, але запевняв мене, що...

— Уляно, все добре. Не потрібно перепрошувати за його вчинки.

— усе одно... Ти, напевно, не захочеш після цього бачити нас.

— Його — так, але не тебе. Ми ж подруги! — відповіла я, притримуючи двері. За мить вони зникли.

— Мам, а чому вуйко Олег носив маску? — донька крутилася в салоні.

Я закліпала. Маску? І справді, я лише тепер зрозуміла, про що вона питає. Люди часто носять маски, аби здаватися тими, ким не є. Олег увесь час був таким милим, добрим, відкритим, прагнув допомагати, відверто говорив про стосунки. Ми пробували, але це нікуди не привело, бо не було почуттів. Маска, яку він носив, напевно, називалася надією на те, що рано чи пізно я зламаюся. Та сталося навпаки: він скинув її та двічі показав свій справжній характер.

— Не знаю... Я, чесно, уже сама сумніваюся, що розумію людей.

— Усе, вклали. До ранку він спатиме, а Вова та Уляна приглянуть за ним. А тепер поїхали зашивати вухо.

— Та це вже не потрібно, — спробувала заперечити я.

— Ні. А якщо там щось серйозне? Я десь чув, що у вусі багато нервових закінчень, і це дуже важливо.

Мені стало смішно від цієї репліки, і я засміялася. Єва підхопила мій сміх — вона аж за живіт схопилася.

Я мріяла про ліжко, почувалася геть виснаженою. Був пізній вечір, а може, уже настав наступний день. Я навіть не помітила, коли ми приїхали до села — напевно, заснула дорогою. Єва спала на задньому сидінні, поклавши голову мені на коліна. Моє вухо обробили та наклали штук п'ять швів. Сережки тепер можна буде носити лише після того, як усе добре загоїться. Дивно було пояснювати черговому хірургу, як це трапилося, але Діма встиг вигадати історію на ходу. Не знаю, що було б без нього.

Прокручувала в голові думки про те, що сталося сьогодні. Стільки правди, стільки болю... Ми так довго хотіли, аби це все виявилося брехнею. Я прагнула, щоб Дмитро згадав мене, а зараз почувалася знесиленою, розгубленою й не розуміла, що робити далі.

Він

Відкривши двері авто, я помітив, що Яся досі десь літає в думках. Усю дорогу вона лише дивилася то у вікно, то на мене. Її очі були такими сумними... Наприкінці шляху вони обоє вже дрімали.

— Приїхали! — мовив тихо, аби не розбудити дівчинку на руках.

— Я віднесу її до кімнати. І нам, напевно, потрібно поговорити, — мовила вона.

Я дивився на неї:

— Я сам це зроблю.

Минуло кілька хвилин, і я зайшов до кухні. Там стояло багато мисок із жовтими пелюстками, лежало сміття з листя та ще чогось — тут явно щось готували. На столі стояв цукор і лежала книга рецептів. Яся одразу почала все це якось приводити до ладу, але я зупинив її.

Моя рука торкнулася її руки. Вона підняла очі, і нарешті я побачив уній близьку людину. Нарешті я пам'ятав усе, що досі було забуте. Дивне відчуття з'явилося швидше, ніж я встиг це збагнути. Мої очі зупинилися на її губах, які почали щось говорити, а потім затихли. Ох, цей місяць був важким... Я не міг підібрати потрібних слів, аби зрозуміти, що робити далі. Та мені просто хотілося поцілувати її.

На мить наші погляди знову зустрілися — так само, як уперше. Я подався вперед і поцілував її. Видихнув, відчуваючи, які в неї м'які губи та знайомий смак, і обійняв її за талію, потягнувши до себе.

— Не зараз!.. — промовив, усе ще не відпускаючи її губ.

— Зараз я скучив за тобою, нам потрібно надолужити те, що в нас забрали.

— То ти усе згадав сьогодні? — спитала, кліпаючи.

Я міг сказати «так», але в голові виринали картинки, наче з різних фільмів чи епізодів одного фільму, але розкидані. Так, згадав, але як усе зібрати докупи? Як сказати, що моя голова досі потребує відновлення, що я кохаю її більше, ніж та чортова пам'ять може розуміти. Навіть без неї я хочу бути поруч із цією жінкою, бути та обіцяти все, що зможу зробити.

Замість того, аби щось відповісти, я почав знову цілувати її, погладжуючи волосся. Яся широко розплющила очі й зупинилася.

— Усе ж, напевно, нам потрібно поговорити...

— Я згоден, усе, що хочеш, але дай мені секунду, — поцілував знову. Вона була такою теплою, такою рідною, мені не вистачало цих відчуттів.

— Що ми будемо робити далі? — її запитання посадило мене на стілець, цього я й очікував після такого важкого дня. Після всіх цих подій, брехні та правди, яка була нині. Вона досі мовчить, чекаючи на мою відповідь.

— Минуле мені байдуже, Ярославо! Я хочу продовжити те, що ми почали. Я дав обіцянку, що не відпущу. Боже, для чого усі ці слова, ходи до мене. Ми зняли, як там каже Єва, маски з тих, хто їх носив.

— Дімо, я розумію, але стільки всього сталося, нам потрібно буде поговорити. Без цього не обійтися.

— Вранці. А зараз трохи забудьмо про те, що сталося. Усе ж і так налагодиться.

Вона кивнула, взявши мене за стегна. О, це моя дівчинка. Стаючи на навшпиньки, почала тягнутися до моїх губ. Хоч я не міг згадати, чи робила вона раніше те саме, але моє тіло підказувало: робила. Схопив її за сідниці, посадив на стіл та почав ще більше цілувати тіло, пригадуючи кожен сантиметр, яким воно було на смак. І мені це, бляха, так подобається, що зупинятися я не збираюся. Чи не можу?

Рука Ясі була на моїй шиї, притягуючи мене до себе, вона глибоко дихала у вухо. Відчуваючи, що жар між нами зростає, я розумів: надто довго чекав. Вона відвела голову на кілька сантиметрів від моїх губ.

— Сьогодні лише поцілунки! — усміхнувшись, продовжила цілувати, хоча я відчував, що вже весь мокрий, мій член стояв і страшно випирав.

— Чому? — лише й зміг вирватися з мого горла звук.

— Тому! — усміхнувшись, продовжила цілувати губи, шию, знову губи. Якщо вона продовжить водити своїм язиком по шкірі, мені не доведеться більше стримуватися — я міг закінчити, просто відчуваючи дотики її рук на тілі та язик у своєму роті.

— Я довго не витримаю! — промовив в її губи, а вона лише засміялася.