Обіцяю

Обіцяю!

Лише кохання може давати і забирати відчуття щастя.

Лиш воно дорожче золота.

Розділ 26

Він

Тихе дихання Ярослави на моїх грудях було надто чарівним, аби будити її з першими променями світла. Вчора довелося довго пояснювати тітці Валі, що трапилося, щоб вона дала вечерю татові та принесла його пиво. Аби не виникало зайвих запитань, я сказав, що сталася прикрість із Ясею і їй потрібно зашивати вухо. Вона не розпитувала про подробиці — знав, що сьогодні сама прийде дізнаватися все та роздивлятися. У селі плітки просто так повз не проходять, і вона мала дізнатися новини першою.

Тому, коли в двері кухні постукали, я одразу прокинувся. Вчора ми довго розмовляли. Не знаю як, але на тому тісному дивані ми вмістилися обоє. Ярослава мирно спала, поклавши руку мені на груди, і так міцно тулилася, що я відчував кожне її дихання. Вона спала спокійно — не те що я. Довго не міг заснути, а потім сни були надто яскравими. Тому весь час лише закохано дивився на неї й не хотів будити, хоч усередині й вирували емоції. Я ніколи раніше цього не відчував. Ніколи просто не прокидався з жінкою в одному ліжку без сексу.

І ось цей стук. Я спробував підвестися, аби не зачепити дівчину, але вийшло це незграбно. Ну все як завжди: хочу, щоб було як краще, а виходить як виходить. Яся розплющила спочатку одне око, наче не розуміючи, де перебуває, а потім друге й різко підхопилася. Її рука одразу сповзла на плед. Ми обоє були одягнені: вчора не було нічого, крім довгих поцілунків та розмов про все на світі.

Знову стук у двері, але цього разу вже з голосом:

— Ясю, ти вдома?

Як і слід було очікувати — тітка Валя у всій красі. Дівчина заспано кліпає, дивлячись на мене, а тоді оглядає кімнату. Наче повернувшись зі сновидіння, вона лише за кілька секунд усвідомлює, що спала.

— Ясю! — знову чую голос тітки.

Рухаюся до дверей і відчиняю їх. Тітка стоїть у халаті, тримає в руках якусь пачку й зовсім не дивується, побачивши мене тут.

— Привіт, Дмитре. Я вже здала зміну твоїй мамі. Як Ярослава? — Вона оглядається й помічає її за моєю спиною.

Дівчина виснажена, тому одразу виходить зі свого схованки.

— Зі мною все добре. Ми вчора пізно лягли.

— Бачу, — озирається тітка, але більше нічого не каже.

— Я вже піду, але ще зайду, — звертаюся до Ясі. — Сьогодні, напевно, буде багато роботи. Вперше за ці тижні я вдома, а робота не чекає!

Дивлюся на неї й розумію її з одного погляду. Вона посміхається й киває.

— З вухом усе добре? Як ти так поранилася? — запитує тітка, наче й не помічаючи мене.

Дівчина сідає назад на диван і протирає очі. Підвівши голову до тітки, починає розповідати. Я йду геть, аби не бути зайвим. Знаю, що повернуся сьогодні — і, напевно, навіть швидше, ніж думає Яся.

Повертаючись додому, відчуваю в повітрі запах дощу. Хмар ще не видно, але повітря вже вологе — скоро буде злива. На ґанку біля будинку сидить мама, усе ще в формі. Вона дивиться просто на мене, коли я відчиняю хвіртку. У її погляді читається більше, ніж потрібно. Вона знову засмучена. Попри те що на нашу долю випало чимало негараздів, я не хочу псувати того відчуття, яке зараз розквітло в моїй душі.

Та мама йде слідом за мною до прибудови. Я одразу прямую в гараж.

— Ти був у Ярослави? Що вчора сталося, що все село тільки про вас і гомонить? — запитує вона, стаючи позаду.

— З людей упали маски, викрилася брехня.

— Що за філософія? Скажи нормально! У автобусі люди питають, а я й не знаю, що казати.

— Той залицяльник із міста, який до Ясі їздив, змовився з Любою, аби ми повірили, ніби вона вагітна від мене.

— Не розумію... Як це «змовився»? Вона що, водила вас двох із Сашком за ніс?

— Саша в цей план не входив. Він сам уліз, бо думав, що це його дитина. План був простий як світ: розвести нас, щоб я був із Любою, а Яся прийняла залицяння Олега. Але вчора Яся все це випадково почула, і Олег накинувся на неї. Тому ми й були в лікарні, — мама розкрила рота й здивовано кліпала очима. — Але зараз усе вже добре!

— От падлюка! — випалила вона. — Тітка Валя тут такого наговорила, що я не знала, кому вірити. Батько ще спить: напився вчора пива й вирубився під час футболу.

— То й на краще.

— Що тепер робитимеш? Проситимешся назад на ферму? — запитала вона.

Я думав про це раніше. Ні, на ферму я не повернуся, доведеться шукати щось у місті. Та поки в мене триває лікарняний, потрібно нарешті розставити всі крапки над «і». Сьогодні я збирався зустрітися з Сашком. Він телефонував кілька днів поспіль після того, як його випустили, але я тоді не міг говорити — не розумів причин такої поведінки друга. Тепер правда виплила.

У дитинстві ми складали обітницю на крові: я, Саша та Володя — Іванко, який помер. Нам тоді було по десять років. «Обітниця на крові — це не дурниці», — казали ми. Але що сталося зараз? Доживши до тридцяти років, ми просто забули про неї.

Я планував надолужити згаяний у лікарні час і забігти на цвинтар — до могили друга, перед яким завинив, а потім піти до брата. Нарешті з'явитися там і прийняти їхню смерть. Бо досі, поки я не ходив на могилу брата й поки не бачив могили друга, вірив, що це лише якась вигадка. Не приймав реальності й не хотів вірити, що їх більше немає.

— Поки не знаю, але, напевно, ні, — відповів я.

— Як знаєш. Я спати! — мовила мама й розвернулася до виходу. — І ти неодмінно згадаєш усе!

— Згадав усе, що потрібно. А решту ми напишемо самі! — сказав я навздогін, але мама вже не чула моєї репліки, бо саме зачиняла двері.

Вона

Варення кипіло на плиті якраз стільки часу, скільки потрібно. Єва стояла над нею та помішувала його ложкою. Донька захоплено спостерігала, як воно стає золотавим і густим, а я вдивлялася у вікно. На дворі оперізував дощ, який почався десь із годину тому. Спека спала, хоча в повітрі все ще трималася ця літня душність.

Телефон на столі стояв у беззвучному режимі ще від ранку — після довгої розмови з тіткою Валею, якій довелося розповідати все в деталях, аби вона нарешті перестала ставити додаткові запитання. Я отримала два дзвінки від Олега, після чого заблокувала його номер. Уля писала, що приїде трохи пізніше: Вова забрав машину брата, і той уже їде до Львова.

Я не казала, що ми з Дмитром провели цю ніч разом. Ми довго розмовляли, а потім я й не зчулася, як заснула. Це було так, ніби хтось вимкнув свідомість. Прокинулася, обіймаючи теплі груди чоловіка, якого кохала. Боже! Як же я кохаю його... Мені не хотілося його відпускати, та Дімі треба було йти.

— Мам! Мам, дивися, вже як на відео! Треба вимикати, час вийшов? — запитала Єва, смикаючи мене за майку.

Я опустила очі на варення. Так, час вимикати й розливати по банках.

— Добре, давай я розлию. Як дощ мине, хочу зняти відео для каналу — давно нічого не викладала.

— На вулиці? Між деревами? — перепитала донька.

Я ствердно кивнула. Мені подобається бути поруч із деревами в саду.

Я почала розливати варення, як мій мобільний знову завібрував.

— Доню, візьми, будь ласка, бо в мене руки зайняті! — мовила я.

Єва натиснула на зелену кнопку й увімкнула гучний зв'язок.

— Привіт, доню! — пролунав голос мами. У мене з рук ледь не випала баночка з першим варенням. — Ясю, ти там?

— Мам? Це ж не італійський номер? — я здивовано закліпала очима, відклавши банку вбік.

— Бабусю, ти приїдеш? — почала перебивати її дочка.

Я була надто спантеличена, щоб про щось розпитувати.

— Так, я вже у Львові. Тільки тут виникло питання: я не пам'ятаю, як доїхати до села. У мене для вас сюрприз! — мовила мама, і на тлі її голосу я почула чоловічий розмовний шум.

— Тобі треба їхати на автостанцію на Богдана Хмельницького. Там сідай на автобус до Жовкви, а вже в Жовкві — пішки, на таксі або на місцевому автобусі, якщо встигнеш, — відповіла я, намагаючись розібрати бодай слово на задньому плані, але марно.

— Супер! Тоді скоро зустрінемося! — Її голос звучав так незвично, ніби вона була справді щасливою.

Поклавши телефон, я поглянула на варення, яке вже починало гуснути.

— Чому бабуся так дивно говорила? Зазвичай вона...

— Знаю, це дивно. О, дивися, дощ ущух! Потрібно швидко розлити варення. Одну баночку занесемо Дмитрові — за допомогу тітці Валі. Зможеш гарно її прикрасити?

— Звісно! А ти встигнеш до бабусиного приходу зняти відео.

— Щось мені здається, що так. Але я чомусь почала нервувати через її сюрприз, — тихо мовила я собі під ніс.

***

Я відчула, як хтось до мене підходить повільно ще здалеку. Спершу здалося, що це нарешті мама приїхала, але ні. Я добре знала, що Єва пішла до подруги, і заодно віднести тітці Валі варення, яке вона прикрасила стрічками. Для Дмитра ж залишила мені на столі, я мала забігти після відео. Але боялася, що не знайду потрібних слів — вчорашня ніч була не такою, як інші. Мені хотілося, аби він пригадав усе, але, на жаль... В його голові досі був безлад. Про Олега — ні звуку від останнього дзвінка, який я заблокувала. Уля з Вовою не заходили, напевно, нарешті доводять до оргазмів один одного після всіх цих подій.

Знову вдарила по груші. Відео для каналу я завантажила ще годину тому, а зараз просто била її, аби подумати. Удар за ударом, лише рухи з правого боку давалися мені важко. Коли повертала голову, вухо пульсувало — відчуваю, як воно горить. Може, дарма було затівати оці роздуми, та я хотіла зрозуміти, що робити далі. Не могла ж увесь час усе ставити на паузу. Які стосунки чекають на нас із Дмитром? А чи взагалі вони будуть у нас попереду? Чому люди такі ревниві щодо того, що відбувається в чужому житті?

Знову хук з кулака — і кроки сповільнилися, ця людина вже дуже близько. Я не повертаю голови, хоча відчуваю аромат його лосьйону для гоління. Вчора, коли ми говорили з Дмитром, я сказала, що його легка борідка колеться — і це досить мило, але незвично бачити його таким. Тепер я точно знаю, що позаду мене стоїть людина, яку я кохаю. Тепер я впевнена, що відчуваю саме ці почуття, бо лише кохання може забирати й давати нам відчуття щастя. Я впевнена в цьому, бо поруч із цією людиною хочу літати. Мені добре бути собою — без масок, без посмішок, які потрібно одягати. Лише ця людина може зрозуміти та підтримати мене. Я досі стою, завмираю, коли чую, що кроки вже поруч, а тоді його руки лягають на мою талію. Такі рідні руки, такі втомлені роботою, але які бажані!

— Ти весь час думаєш біля цієї штуки? — чую позаду, він дихає мені у вухо. Солодко дихає!

— Звідки ти знав, що я тут?

— Чув ще здалеку удари. Ти вухо пошкодила? — питає, нахиливши голову до мочки.

— Сподіваюся, ні.

— Чому ти не хотіла повернутися до професійного спорту після народження дитини? — він продовжує мене обіймати. Я різко повернулася до нього обличчям, дивлюся в його очі і не можу брехати.

— Я не могла... У мене тремор, це не лікується. У мене був страх знову побачити його, і я не хотіла. Мені спорт і так приносив задоволення: я могла займатися вдома, знімати для інших відео. І ніхто не питатиме, що сталося... — він цілує, а тоді за мить киває.

— Я не пам'ятаю, чи ти говорила мені про те, що сталося, але, напевно, ти хочеш залишити це в минулому. Я розумію, у кожного є таємниці, які краще не чіпати.

— Ні, просто говорити про згвалтування — не надто приємна річ. І я не хочу згадувати цього осла, який забрав і дав життя. Він — минуле, старе немічне минуле. А ти, сподіваюся, станеш моїм майбутнім, — його очі загорілися, але відповісти він не встиг: позаду почулися голоси.

— Ярославо! Ярославо! Ти де? — мамин голос. Я закліпала: не думала, що вона справді зібралася до села. Дмитро не збирався мене відпускати — він взяв мою руку міцно у свою та глянув мовчки на мене.

Ми вийшли обоє з саду. Мама, а поруч із нею — чоловік років п'ятдесяти п'яти. Дві маленькі валізки говорили про те, що вони приїхали ненадовго. Я дивилася на чоловіка та просто кліпала: не схожий він був на італійця. Надто звичайна зовнішність, надто щось знайоме в ньому було. Надто він був схожим на... дідько, не могло ж бути такого! Мама мала б пам'ятати про те, що сталося вісім років тому, я ж казала їй його ім'я.

— Мам! Це... Що він тут робить? — я відчула, як Дмитро стиснув мою руку, але навіть крізь його пальці пробивався тремор. Діма закліпав, але продовжував мовчати.

— Хто? — спитала здивовано. — Я ж тобі казала про сюрприз! Ось він: я вийшла заміж в Італії і хотіла познайомити тебе зі своїм чоловіком.

— Це ж Євген, мам? Він же мене... я... — у мене відняло мову, але мама спохмурніла.

— Ні, це не Євген Чорний, доню. Я ж пам'ятаю, що він зробив тобі. Повір, таке не забути. Це Олексій Чорний, його брат. Він із двадцяти років жив в Італії, займається ріелторським бізнесом у Валенсії.

— Не може бути!

— Може. Ти б познайомила нас зі своїм чоловіком?

— Дмитро, дуже приємно, — він подав одну руку мамі, іншою продовжував тримати мене, а тоді подав руку чоловікові, який, як на зло, був схожим на Євгена.

— Мама розказувала мені, що мій брат зробив із тобою в юності. Мені шкода, але ми з ним не спілкуємося давно. Моя мати забрала мене до себе в Італію, а він не хотів їхати, бо був тут спортсменом. Я не бачив його багато років, — його голос інший, зовсім не такий, як у Євгена. Може, він і не настільки схожий на нього. Та все одно від думки, що мама розказала мою таємницю незнайомцю, який є рідним братом виродка, що забрав частинку мене, мене кидає в гнів.

— Приємно... ні, я б сказала, незвично познайомитися. Я зараз наберу Єву, нехай приїде. Ви ненадовго? — спитала, коли мама почала роздивлятися все навколо.

— Тут усе змінилося. Принаймні мені здається... Ти зробила ремонт?

— Дмитро допоміг, — чую, рука досі труситься. Дмитро не відпускає мене, і це заспокоює серце. Набираю доньку, Єва бере телефон одразу.

— Єва десь близько? Ми привезли їй подарунок!

— Мам, чому ти не сказала по телефону, що одружилася? — питаю. Вона повертає голову до мене:

— Бо знала, що в тебе буде така реакція. Ми з Олексієм уже пів року як одружені, а рік були до цього разом. Він — людина, якій я довіряю, і зовсім не такий, як інші чоловіки. Ви з Дмитром... що у вас?

— Усе добре! — відповідає за мене чоловік. — Я обіцяв Ясі, що ніколи не скривджу її і не дозволю цього зробити іншим. Я кохаю вашу дочку без тями. — На цих словах він поцілував мене. У мами округлилися очі. Вона, напевно, не очікувала, що мене хтось захоче з дитиною і з таким минулим. Вона ніколи не вірила в мене. Я помітила, як вона взяла валізу і, не мовивши ні слова, рушила до будинку.

— Де ми могли б зупинитися? — питання лунає вже в будинку, який вона хотіла продати давно, але я відмовилася. Ну що ж, доведеться мені спати нині на канапі в кухні. Але якщо я спатиму там не сама, це буде байдуже.

— У моїй кімнаті, це ось тут, — показала на двері. Мама фиркнула й зайшла всередину якраз тоді, коли на подвір'я заїхав велосипед доньки.

Дмитро нахилився до мене й, усміхнувшись, промовив шепотом:

— Вона завжди така? — киваю. — Усе буде добре, я поруч.

— Дякую! — шепочу у відповідь і цілую його в губи.

Я молюся: швидше б уже настала ніч, аби не відповідати при цьому чоловікові на запитання. Що б він там не казав, у ньому я бачу свого ґвалтівника — аж надто він схожий на нього. Хоча мама, як завжди, зачарована ним, вона навіть не бачить, що мій тремт не минув навіть після трьох пігулок. Я хотіла випити четверту, але Дмитро вчасно зупинив мене. Розумію, це забагато, але рука досі тремтить. Утім, напевно, це лише мої нерви, та я не можу бути поруч із ними.

Єва ж, навпаки, надто рада новому дідусеві. Дочка захоплено розповідає про себе, а я просто не можу і не хочу. Тому, коли нарешті настає вечір, дихаю з полегшенням. Ми з Дмитром йдемо до літньої кухні, Єва спить у своїй кімнаті, а мама з Олексієм — у спальні, після якої я, напевно, спалю постільну білизну.

— Ти надто напружена весь вечір, наче десь літаєш? — питає Дмитро, коли я відкладаю останню посудину вбік. Мої очі падають на стіл, де стоїть його варення. Забула дати! Повертаю голову до нього й видихаю:

— Я вже думала, що після Любиних витівок у моєму житті більше не буде потрясінь. Що все буде нормально, а тут це. Він надто схожий на Євгена, я навіть не можу дивитися на нього спокійно. Мене трусить лише від думки, що мама вийшла заміж за брата чоловіка, який узяв мене силою. Чоловіка, який є батьком моєї доньки. Хай йому грець, але це...

— Це виглядає жахливо, але тобі не доведеться бачити його часто, він сказав...

— Я не вірю тому, що каже мама. З дитинства вона залишила мене з татом. Вона знала його методи виховання, знала й не забрала мене жодного разу на канікули. Жодного проведеного свята, а тут раптом хоче познайомити зі своїм п'ятим чоловіком.

Дмитро округлив очі, я мовчки кивнула.

— Вона обіцяла більше не виходити заміж. Її чоловіки — це ще ті тварюки. Навіть покійна бабуся казала, що вона наче спеціально вибирає покидьків, аби потім мучитися.

Дмитро підходить до мене, обіймає за талію та не встигає поцілувати, як усередину заходить Олексій.

— Вибачте, та я хотів поговорити з Ярославою наодинці. Я знаю, що тобі не подобається те, що ми з мамою не сказали про одруження, та й усе інше... — починає він, дивлячись на мене.

Дмитро не збирається випускати мене з обіймів.

— Говоріть при нас обох, я не маю секретів від Дмитра, — відповідаю.

Олексій підозріло дивиться на мене, але нічого не каже й сідає за стіл.

— Розмова буде важкою. Я не казав твоїй мамі правди, бо боявся, що наші стосунки зіпсуються. Вона жінка романтична, добра та наївна, — він зупинився, глянувши на мене, а тоді продовжив: — Я дав обіцянку їй, та це таке. Мій брат Євген... я давно засуджую його життя, ми справді не спілкуємося. Принаймні до цього року він не давав про себе знати.

— Для чого ви мені це кажете? — питаю, відчуваючи, що стискаю руку Дмитра міцніше. — Я не чула про нього всі ці роки й не хочу чути решту!

— Він має від шлюбу двох дітей, але ті з ним не спілкуються. Єва — його третя дитина. Я бачу, що дівчинка схожа на батька. Я знаю, вам було важко, він не визнав дитину й досі заперечує те, що сталося. Та я вірю тобі, бо не одні дівчата скаржилися на нього. Але зараз він хворий, важко хворий. У нього рак простати, і це, як то кажуть, карма в прямій дії. Він помре, бо це вже остання стадія. Я не кажу, щоб ви пробачили його чи щось таке, ні, але думав, що стане легше, коли знатимеш. Він ніколи не згадував про тебе чи дочку — ну, така вже він людина. Він та й про рідних дітей майже забув, то що й казати. Ми різні з ним. Я не маю ні рідних дітей, ні дружини ніколи не мав — усе працював, було не до цього. І от до чого дійшов: одружився майже на старість, і я справді люблю твою маму. Тому не хочу, аби ти думала, що я такий, як її колишні. Я знаю про кожного чоловіка, Оксана сама розказувала про них. Я дав обіцянку, тому й говорю з тобою зараз. Я ж не сліпий, бачив, що ти не можеш бути поруч зі мною. Знаю чому!

На цьому він замовк. Я відпустила руку Дмитра. Мені хотілося щось сказати, але я не знала що саме, а Олексій не став чекати відповіді — він сказав усе, що хотів.

Коли ми залишилися самі, я знову поглянула на Діму. Він поцілував мене й міцно обійняв, від чого я нарешті заспокоїлася.

— Ось, усе налагодиться, — тихо мовив, цілуючи в шию, а тоді в губи.

Я повернула ключ у дверях. На дворі вже було надто темно, тому вимкнула світло й почала роздягати чоловіка перед собою. Я рада що ми нарешті можемо побути на одинці