Обіцяю

Перемоги ніколи не бувають без болю

Розділ 3

Вона

Не треба було бути ворожкою, щоб зрозуміти: на ранок наступного дня усе село вже знало про нашу появу. Більшість, напевно, через допитливість, а інша половина — через тітку Валю, яка встигла розповісти всім, хто ще не знав.

У двері хтось довго стукав. Я здогадалася, що грюкали з боку двору — надто часті й гучні були удари. Я підвелася, розглядаючи кімнату. Єва сиділа поруч у телефоні й навіть не звертала уваги на цей гуркіт.

— Доню, чому ти не спитаєш, хто прийшов? — запитала я в надії отримати бодай трохи спокою. Голова від ранкового бігу боліла, я заснула лише десь годину тому. Встала і, як була в спортивному костюмі, пішла до дверей.

Через вікно було видно, як на вулиці вітер розгойдує гілки старих дерев. Вони часто вдарялися об дах будинку. Лише тепер, пройшовшись, я відчула, як усередині холодно. Я навіть не знала, як правильно розпалити піч. Вчора ми заснули без цього, а сьогодні по шкірі вже бігав холод. Знову стукіт. Я підійшла до дверей.

На ґанку, поруч із брудними тарілками, які ми вчора забули занести на кухню, стояла тітка Валя. Жінка вже збиралася знову вгатити в двері, коли я відчинила їх. Протерла очі, аби переконатися, що мені не двоїться: поруч із нею стояв чоловік у синій робі. Мені довелося кілька хвилин витріщатися на них.

— О, доброго ранку, Ярославо! Я привела тобі помічника. Думаю, ти саме такого шукала. Він допоможе обрізати дерева та викосити траву, і ось тут у пакеті всі засоби для обробки. Ще він може зробити все, що попросиш. Ти б довго шукала підхожу людину для роботи. А Дмитру якраз не завадить заробіток: його батько не ходить, а мама сама не справляється і на роботу бігати, і по дому все робити. Брат...

— Тітко Валю, я... — перебив її чоловік. Здається, ми вже бачилися, але тепер від нього не тхнуло так страшно свинями. Він мав досить охайний вигляд, хоча й здавався незадоволеним — мабуть, через те, що саме я потребувала допомоги.

— Мам, а хто це прийшов? — вибігла боса Єва на ґанок, одразу заглядаючи за двері.

— Тітка Валя привела помічника, який, сподіваюся, не відмовиться допомогти нам навести лад у дворі.

— А ми будемо щось снідати? — запитала донька, розглядаючи чоловіка. Я кивнула. Сусідка, усміхнувшись до малої, мовила:

— Ярославо, ти не бійся пригостити гостя обідом, а він потім скаже, скільки за роботу дати.

— А пан сам не говорить, чи язик прикусив? — мовила я, звертаючись уже безпосередньо до нього. Чоловік закашлявся.

— Я почну з вулиці, там ні машина не проїде, ні пройти нормально. Спершу покошу, потім зберу й одразу оброблю, аби трава не росла. Бо як підуть дощі, буде ще гірше.

— Я могла б і... — тітка Валя схопила мене за руку, зупинивши на пів слові.

— Зроби мені краще чай. Тут же є чай?

— Ми вчора купили лише каву й молоко.

— То давай кави, давно не пила її. Поговоримо трохи. Вчора не було часу, роботи багато — готуємося до літа. Ти тут будеш улітку? — тітка Валя пройшла до кухні, а я, підхопивши доньку на руки, пішла слідом. Поставивши чайник, почала насипати в чашки каву. З надвору вже донеслося гудіння косарки.

— Він добрий чоловік. Батько після інсульту зліг, мати як хом'як у колесі крутиться. Старший брат зник безвісти, а Дмитро з війни прийшов поранений...

— Навіщо ви мені все це говорите? — повернувшись до тітки, запитала я. Та лише усміхнулася, насипала цукру в чашку й поглянула на Єву. Донька підійшла до вікна, розглядаючи роботу чоловіка. У місті вона не бачила такої праці, принаймні раніше. Або її просто зацікавило щось інше.

— Єва виросла, ти досі без чоловіка, от я й подумала... — почала тітка, вичікувально глянувши на мене.

— Тітко Валю, я знаю, що ви думаєте, але нам із донькою добре і так. Я вчителька фізкультури, ще маю підробіток у залі, нам нічого не бракує. І хто вам сказав, що в мене немає чоловіка?

— Ну, ти... — вона затнулася якраз вчасно, бо мій мобільний перервав розмову, яка починала мене дратувати. Я поглянула на екран: Олег. Відповідати не хотіла, але ми не спілкувалися вже кілька днів.

— Привіт. Вибачте, я на хвилинку, — мовила я й вийшла на двір, де було галасливо. Чоловік, якого привела тітка, продовжував косити траву, не звертаючи на мене жодної уваги.

— Привіт! Знову я. У нас тут траву косять, погано чути. Як ти? — запитала я, намагаючись не розглядати Дмитра надто відверто. Тепер його можна було роздивитися краще. Типовий чоловік, нічого особливого, хоча, слава Богу, прийшов чистим. Я б не витримала того запаху свиней, з дитинства їх не переношу. Не високий, але і не низький, волосся ховалося під кепкою так що розгледіти його не було можливості, руки міцні що говорло працьовитості не бракує. Інше я не стала розглядати, навіть через цікавість, було надто не гарно з мого боку.

— Чудово. От якраз перерва в школі, вирішив набрати тебе. Скучив.

— О, я теж, — брехати було простіше, ніж сказати: «Я не думала про тебе ці дні, бо була дуже схвильована переїздом».

— То ти не повернешся до школи?

— Ні. Напевно, мені доведеться шукати роботу тут. Я не хочу повертатися до батька, просто не можу знову через це проходити. Єва не хоче займатися боксом, і я її підтримую, тому ні. А він... — я помітила, як чоловік підняв голову й витріщився на мене. Що було не так? Хотілося озирнутися, але я стрималася й вирішила пройтися садом, де можна було поговорити в тиші.

— Тут багато роботи: потрібно ще гілки обрізати, хату побілити і двір привести до ладу. Якщо ми з Євою хочемо тут залишитися, я повинна...

— Я міг би приїхати до тебе на ці вихідні, це ж уже завтра, і допомогти. - в його голосі чулася радість від можливості побути разом, - Можна покликати Уляну, вона не відмовиться від прогулянки селом.

— О, це було б чудово, — мовила я, копнувши гниле яблуко під ногами. Мій удар прийшовся якраз у бік Дмитра, який дуже швидко опинився в саду. Він насупився, глянувши на мене, але продовжив косити.

— Тоді висилай адресу, ми з Улею приїдемо завтра. І чого це вона знає більше, ніж я?

Я не стала відповідати, що Уляна Василівна (його рідна сестра) — єдиний друг, якого я мала за останні чотири роки. Вона єдина, хто підтримав мене, і єдина в новій школі не фиркала в мій бік. Глянувши на сад, який починав зеленіти, я розвернулася, щоб іти до хати, як почула позаду:

— Вам би краще цю гниль усю позбирати, бо вона псує дерева, а не балакати по телефону вічність.

— Ми з донькою цим займемося одразу, як поснідаємо.

— То вже обід буде! — він, фиркнувши, пішов углиб саду, куди я ще навіть не ходила.

«Дивний він якийсь», — подумала я й рушила до кухні. Тітка Валя вже залила каву й годувала малу молоком із пластівцями, які ми вчора купили. Єва саме захоплено розказувала про школу, і раптом я почула розмову про собаку.

— Мама не дозволяє, каже, що це велика відповідальність. Але в Ігоря в школі аж двоє! Я теж хочу!

— То, може, мама...

— Мама вже казала тобі: у мене алергія на шерсть, я не можу, — мовила я, відчуваючи, як моя рука чомусь знову повернулася до норми. Тремтіння минуло вночі, я знову могла все робити, не відчуваючи дискомфорту й поколювання в кисті.

— Мам... — Єва глянула на мене так, як дивилася щоразу, коли я щось забороняла. Ці маленькі очі могли подолати будь-які мої рішення. — Мам, але ми тепер живемо тут, дідусь не сваритиметься! Ми можемо тримати його в будці, я бачила там за хатою одну.

— У твоєї бабусі був пес, але його забрали сусіди після того, як вона померла, — втрутилася тітка Валя. — У селі без собаки не можна, він відганяє всіх непроханих гостей.

— Я подумаю...

Вісім років тому

Око синє, Ярослава не могла його розплющити, але зупиняти бій не хотіла. Вона трималася, уявляла, як б'є тренера, і це додавало сил, яких вона так відчайдушно потребувала. Суперниця була не в кращому стані: розсічена брова, з якої текла кров, на лівому боці обличчя темнів слід від рукавички, яку вона пропустила. А ще ребра, які страшенно почали боліти після кількох випадів ногами.

Останній раунд. Якщо вона зараз не вирубить її, то за очками може програти. Ярослава дивилася на свого батька, який був розлюченим, і розуміла: їй потрібен останній ривок, коли вона покаже себе. «Без болю немає перемоги», — повторила вона собі під ніс, відчуваючи страшенну втому. Зібравшись із силами, почула фінальний гонг. Бій почався.

Удар, другий... Погляд змінився, вона вирішила піти в атаку першою. Удар лівою, аперкот, кік, знову кік, удар правою — поцілила в щелепу. Суперниця похитнулася, але продовжувала стояти. Тоді Яся згадала пальці тренера, які все глибше лізли в неї... Від цієї гидоти вона різко зробила випад уперед і знову вдарила суперницю по обличчю. Та спробувала відбитися ногами, влучивши Ясі в живіт. Але дівчина вже не відчувала болю, перед нею був він — їхній кривдник, який брав її силою, насміхаючись із неї. Тепер вона доведе йому, що стане чемпіонкою й перейде у вищу лігу.

Суддя з’явився швидко, ставши між нею та іншою дівчиною, яка лежала на рингу, здавалося, непритомна. Гонг, який сповіщав про закінчення раунду, і свист трибун — бій завершився. Яся підвелася, відчуваючи полегшення. Коли вона знімала шолом, батько нахилився до неї й прошепотів:

— Молодець, ти наче звір була останні кілька хвилин. Думав, порвеш її. Молодець!

— Перемога учасниці з лівого боку рингу — Ярослави Тхір, 20 років, місто Львів! Вітаємо!

Суддя говорив, але Яся вже не чула його слів. Вона дивилася в бік тренерів, де стояв Євген. Він посміхався їй. Дівчина різко відвернулася — не хотіла бачити його пику. Її страшенно розлютила його поява на змаганнях.

Вийшовши з рингу з поясом, вона рушила до роздягальні. Втома давалася взнаки. Позаду почулися кроки, але вона нікого не бачила, тому пішла до вбиральні. Її знудило — не вперше через хвилювання вона рвала. Повернувшись, почала роздягатися, коли раптом почула його:

— Молодець, я вірив, що ти станеш справжньою чемпіонкою! Тепер — змагання в Європі. Ясю, це просто чарівно: які випади, які рухи, а реакція! Я зачарований твоєю красою, а техніка стала значно кращою.

— Забирайтеся геть! Що вам потрібно?! — схопивши рушник, вона прикрила груди.

— Нічого, лише привітати тебе, усе. Вже йду. Ти ж не забула мене? Якщо хочеш повторити, я можу допомогти.

— Геть, геть негайно! — закричала на весь голос, але в душі цей крик переривався від розпачу.

Тренер, усміхнувшись, пішов собі далі. Дівчина залізла в душ і не хотіла виходити з-під води, яка змивала стрес. З води, яка ніжно огортала її тіло.

Сьогодення

Вода вже кілька хвилин просто струменіла на моє тіло. Я думала про роботу, яка чекала на мене. Єва на вулиці почала збирати гниль у кошики, як порекомендував чоловік. Мені теж треба повернутися до реальності, до сьогодення.

Вилізла, накинула рушник на тіло та за звичкою рушила вперед. Лише тоді, коли відкрила двері, зрозуміла, що не сама. Чоловік сидів за обіднім столом їв зварені вчора макарони з котлетами, які ми не доїли, бо вони мені не смакували. Я зойкнула, на що він зовсім не відреагував, лише глянув на мене.

— Чого кричите? Самі ж сказали йти їсти. А те, що ви довго миєтеся, то я вже зрозумів.

— Я... — тепер я вже не могла сказати жодного слова, бо нічого розумного в голову не лізло.

А його очі продовжували вивчати моє тіло, що здалося зовсім дивним — першого разу в крамниці він навіть не звернув на мене уваги.

— От тепер ви язик прикусили. Дуже смачні макарони, — відповів він, підвівся й рушив геть із кухні.

Залишившись у якомусь дивному стані, я постояла кілька хвилин, а тоді побігла до кімнати за новим одягом. Поки я одягалася, Єва з Дмитром, який саме починав обприскування, вже зібрали половину гнилі. Чоловік якраз готував оприскувач до роботи, заливаючи якісь баночки всередину. Я підійшла до них, глянувши на доньку, яка усміхалася. Вперше за стільки часу поруч з іншою людиною вона не поводилася як вередлива дитина, яку розбалували. Саме ці слова я неодноразово чула від рідних.

— Мам, дивися, в мене все вийшло! Сад тепер такий гарний, а ще тут багато кульбаби росте, ось там — ціле поле! — донька показала рукою на кінець саду, де починалося поле.

Раніше на ньому сіяли пшеницю чи овес, бувало, й картоплю садили. Та то було давно.

— Там поле... Бабуся раніше там сіяла чи картоплю садила, але... Ми не матимемо часу його обробляти, тому...

— Там так гарно! — вигукнула донька.

Я не відповіла, лише глянула на Дмитра, який надів на себе дивний пристрій та рушив до стежки. Ми з донькою залишилися в саду, продовжуючи збирати гниль уже за допомогою лопатки та граблів. Донька показала, де була гноярка, куди ми й висипали вміст. Робота здавалася не нудною. Коли Дмитро повернувся, ми вже все зібрали. Сад тепер виглядав охайно, хоча трухляві гілки досі заважали, бо могли впасти.

— Нам би сьогодні ще до міста поїхати по продукти...

— Добре! Я хочу морозива і ті жилетки, які ти купляла, коли ми були вдома.

— Та сьогодні автобуса не дочекаєтеся, тому хіба знову в магазин йти, — втрутився чоловік, хоча його не просили.

Я повернула голову до нього, а тоді зітхнула:

— Я вчора питала у водія, чи він їздить часто. Сказав графік, то ми ще встигаємо на автобус.

— Ні, ви вже все, час пішов. Ви до Жовкви доїдете, а от назад — навряд чи. Вже четверта година. Останній автобус із Жовкви їде о шостій вечора, ви не встигнете.

— Вас ніхто не питав! — не витримала я.

Він не відреагував на мої слова, просто продовжив роботу. Я повернулася до доньки, глянувши на неї. Перспектива залишитися в чужому місці на вечір не надто приваблювала.

— Сонечко, напевно, ми нині знову пройдемося в магазин, а завтра приїдуть Уля з Олегом й привезуть нам усе необхідне.

— Мам, я думала... Ну добре. А хоч до річки підемо? — спитала цього разу спокійніше.

— Побачимо. Йди збирайся.

— Дякую, — мовила я, звернувшись до Дмитра, який почав обприскувати сад, повернув голову до мене, але нічого не відповів. Якесь дивне відчуття виникло, коли він це зробив. Я раніше не відчувала такого, але, розвернувшись, вирішила піти геть.

***

Він

Мені здалося, що переді мною стояла стерва, ще коли я помітив її вранці посеред вулиці. Хто бігає в таких обтягуючих легінсах у незнайомому селі серед ночі? Але ж ні, вона не боялася ночі, вона бігла в неї.

У магазині, коли ми вперше зустрілися, я добре розгледів, що вона не вписується в це місце — надто вже красива, усі місцеві просто заздрити почнуть. Але в неї була дитина. Дитина, хоча їй самій не більше двадцяти п'яти, а дівчинці явно вже близько восьми. Я не хотів питати тітку Валю, бо виникнуть додаткові запитання, краще було б просто виконати роботу та піти. Та де там! Вона мала гострий язик, що ще більше мене зацікавило.

А потім це... Чому люди так довго миються й забувають, що не самі? Вона пішла, і з мене наче тягар упав. Я не розумію, що не так, ми ж навіть не знайомі. Але її темно-бурштинові очі так і стояли перед моїм обличчям. Дивне відчуття... Скільки ж дівчат уже хотіли затягнути мене під вінець — жодній не вдалося. Ця ж... Я не міг підібрати слів стосовно того, хто вона. Мені хочеться дізнатися більше про неї, але я не міг. Ні, вона не з таких. Такі знають собі ціну, вибагливі — вона не витримає в цьому місці й тижня. Саме це говорили вчора мені хлопці за роботою, ставили ставки. Я поставив на місяць.

Вона зникла з мого поля зору. Я зміг видихнути й знову стати собою.