Обіцяю

Усе, що ми відчуваємо всередині реальне.

Розділ 4

Він

— Ще по одній, — мовив Сашко. — Його кобила вчора народила здорове лоша.

Тепер хлопці вирішили розкрутити його. Глянув на пластиковий стакан, перевернув його: «З мене досить», — подумав. В голові туман не розвіявся й досі.

— То що, дівчина з міста ще не втекла? Минув тиждень, усі в селі кажуть, що ти допомагаєш їй. Ще якийсь із міста приїхав до неї. Такий солідний дядько.

— Дядько? — засміявся Володя. — Та йому років сорок, не менше, на такій іномарці роз'їжджає! Не те що твоя стара «Самара», де їй рівнятися з Audi.

Я мовчав. Не хотів виправдовуватися: на цій машині ще їздив мій батько, тепер на ній їжджу я.

— Та внучка Тетяни Григорівни — нічого собі дівуля! На мене такі, як вона, навіть не поглянуть. Груди які, а попка — наче накачана, — почав Саша, присвиснувши.

Я знову глянув на Любу, яка мовчки сиділа за прилавком та лише уважно слухала наші п'яні балачки.

— Я чула, що вона на роботу піде до школи в Жовкві. Моя знайома сказала, що та подала документи в другу школу на посаду вчителя фізкультури, — нарешті втрутилася в розмову Люба, вийшовши з-за прилавку.

Саша підняв очі: його менша сестра якраз закінчувала школу цього року, а у Володі похресник навчався, здається, саме там. Люба підійшла до мене і, усміхнувшись, поклала руку на спину.

Я думав про Ярославу кілька днів — відтоді, як ми бачилися востаннє. Саме тоді я допомагав типу на ім'я Олег обрізати дерева. Та той робив це так халатно, що просто жах. Після такої обрізки деревам хіба що відновлювати сили треба буде. Саме в той останній день помітив, що на одному з них, а саме на старій трухлявій яблуні, що була майже в самому кінці саду, почав звисати набитий чимось мішок. Не став питати, але зацікавився новим предметом, аби розкопати щось про неї.

— Її доня буде ходити до школи в селі, вже й документи на переведення є. Оля казала, якраз до її класу потрапить. Ох, шкода дитину серед навчального року. Що ж то таке сталося, що вона поїхала зі Львова аж сюди? — продовжувала Люба.

Я не став відповідати, але хлопці, які вже були досить п'яні, підхопили розмову:

— Може, там виникли якісь проблеми чи ще якась історія.

— В такої, як вона, які проблеми...?

— Не знаю, але тітка Валя точно знає. То чого тобі, Дімо, не розпитати в неї? Вона ж твоя рідна тітка, напевно, знає більше. А заодно, чи має ця краля чоловіка...

— Фе, не світить тобі! — штовхнула Сашка Люба, глянувши на нього, а тоді нахилилася до мене: — Ти сьогодні прийдеш допомогти різати дрова? Якраз мають привезти ввечері.

— Не знаю, на фермі є робота.

— Та годі тобі, на фермі! — скривилася вона, випрямившись, бо до магазину зайшли люди.

— Я, напевно, вже піду. Ще потрібно вдома лад на городі навести, мама просила ще минулого разу.

— Та годі, ти випив лише два рази, от скільки ще є! — простогнав Володя.

Не відповівши нічого, рушив геть. Не подобалися мені ці пусті балачки про Ярославу. Хоча сам розумів, що кортіло дізнатися про неї більше, ніж раніше. Тиждень минув дуже швидко, і хоч вона справді залишилася, ще був час. «Може, вона і не поїде вже нікуди? Ні, — переконав себе, — не такі, як вона. Не такі!»

Вона

За тиждень мені вдалося знайти місце в школі у Жовкві. Попереднього вчителя забрали на фронт чи то він сам зголосився — мені вже не було діла до цього, головне — місце роботи мені гарантоване. Олег майже кожного дня приїздив зі Львова допомагати мені в хатині. Єва ставилася до цього дуже погано: вона одразу починала вередувати та показувати свій характер. Уля була лише минулої суботи, бо мала багато роботи у школі та вдома. Подруга майже кожен день дзвонила, але приїздити часто не могла.

За тиждень мали починатися весняні канікули, роботи було багато. Я ж ходила в надії, шукаючи собі додатковий заробіток, але в місті виявилася мізерна кількість спортивних залів. Хоча в одному мені сказали залишитися: якщо інші тренери будуть зайняті, я могла би проводити за них уроки. Я погодилася, втрачати мені все одно було нічого. Відтоді як ми поїхали з дому, від батька не було чути нічого. Я спробувала раз йому набрати, але він не підняв слухавку й не передзвонив. Вирішила не чіпати його поки що, хоча розуміла: він міг валятися п'яним десь. Та переживати це знову не хотіла.

— Усе готове! — почула відповідь Олега, який повісив новий світильник, що привіз кілька днів тому.

Минулий він зачепив та перекинув, старе скло не витримало удару й розбилося вмить. Цей був навіть світліший і набагато краще пасував в кімнаті. Єва сказала, що спатиме в дитячій тепер сама, бо вона вже доросла. Ці слова мене розсмішили й одночасно порадували: не доведеться ділити односпальне ліжко разом із нею.

— Чудово, малій сподобається. І всі ці наклейки з пандами... Ти молодець, що придумав саме так закінчити оформлення її кімнати.

— Ясь, мені здається, що Єва не любить мене.

— Вона ще маленька, не розуміє. От побачиш, як тільки вона зайде до кімнати — одразу розтане.

— Я сподіваюся, бо не хочу ще й її завойовувати. Я так довго хотів сказати тобі щось... Може, якраз тепер, раз така ситуація...

Я почула, як у двері хтось почав стукати. Єва була в тітки Валі й мала повернутися лише за годину, поки ми тут усе закінчимо. Тому я здивувалася, коли крізь вікно побачила, як навколо будинку ходить чоловік у робі. Олег одразу відступив убік до вікна, помітивши Дмитра, що топтався біля будинку. Я рушила до дверей. Не чекала його сьогодні, думала, що вся робота по двору вже закінчилася. Вийшла на ґанок, і чоловік одразу повернувся до мене.

— Доброго дня!

— Доброго, — почула позаду, як підійшов Олег.

Дмитро глянув на чоловіка, а тоді звернувся до мене:

— Я прийшов нагадати про оплату. Ви сказали, що заплатите цього тижня, — звернувся він, дивлячись на Олега.

Я кивнула:

— Так, звісно, секунду.

Повернувшись до кімнати, почула глухий звук: люстра, яку повісив кілька хвилин тому Олег, упала просто перед моїми очима. Ще кілька сантиметрів — і вона б звалилася на мене. Її скло розсипалося по всій кімнаті, навіть одна частинка впала мені на голі ноги.

— Чорт! — почула вигук Олега, який стояв поруч, а позаду нього витріщався Дмитро.

Чоловік відреагував миттєво: схопив мене за лікоть та потягнув до себе.

— Вимкніть електрику, аби не було замикання, і негайно потрібно зібрати це. Ви босі, стійте тут! — кричав він, але у вухах мені гуде. Я нічого не чула.

— Чорт, я не думав, що вона впаде, я зачепив, здається, міцно. Ясю, вибач, — Олег обійняв зі заду мене, але я продовжувала стояти наче вкопана. Перед очима все попливло.

Вісім років тому

Ярослава важко дихала, нахилившись над унітазом, — її вже другий тиждень безперервно нудило. Через цю нудоту вона не могла нормально тренуватися. Груди теж нетипово набрякли та страшно боліли, а соски стали твердими, наче камінь. В роті пересохло, на мить здалося, що вона втрачає рівновагу, але втрималася. Вийшовши з туалету, попрямувала до зали. Батько сердито дивився на неї, але дівчина проігнорувала цей жест. Вона стала поруч із ним, повернувшись у позицію.

— Ти явно з'їла щось не те? — саркастично мовив. — Чим вас годують у тому університеті?

— Нормальним, — відповіла лише.

— Мама зараз у селі, я вчора дзвонила їй, вона хоче, аби я приїхала в гості, — мовила дівчина, вдаривши по груші, яку підтримував батько. Пасмо волосся вирвалося і тепер теліпалося коло очей, дратуючи її. Але навіть крізь нього Ярослава помітила погляд батька, який скривився від почутого.

— То нехай точить у своєму селі, мені яке діло.

— Ви ж давно розлучилися, чого ти так? Я бачуся з нею лише раз або двічі на рік.

— Ти б краще до лікаря сходила, ніж розгулювала в селі з її новим...

— Лучано — нормальний чоловік, ми вже говорили з ним, у нього самого двоє дорослих дітей, — перебила Яся батька якраз вчасно.

— Як хочеш! Матимеш час — роби що хочеш, а в мене зараз тренування! — відповів і одразу замовк. Ярослава продовжила, але удари вже не мали такої сили, як на початку.

Вона не просто боялася візиту до лікаря, вона їх не любила. Але добре знала, що до змагань їй усе одно доведеться пройти обов'язковий медогляд і здати аналізи на гормони, чи немає в організмі допінгу. Ця процедура мала щоразу перед змаганнями важливе значення. То, може, краще справді відкласти візит до мами? Але вони не бачилися пів року. Вона скучила за нею. Хоча батько сердитиметься, напевно, але вона вирішила, що поїде в село.

Вона

Сьогодення

Я вибігла з кімнати, залишивши чоловіків самих. Що це було таке? Страх? На прохолодному повітрі стало краще. За мною ступив одразу Олег.

— Ти зблідла. Все добре? Бо я не почув, щоб ти відповіла, — я не відповіла, тому він і не чув нічого. Але зараз говорити не було про що, все минуло.

— Так, краще... Просто не... не очікувала... Добре, що Єви не було.

— Чого це, мам? — почула доньку. Я навіть не помітила, коли вона зайшла на подвір'я. Тітка Валя теж якраз закрила ворота, а з хати, я почула, вийшов Дмитро, тримаючи в руках уламки люстри.

— Що у вас тут відбувається? Буквально кілька годин нас не було.

— Нова люстра, мам, але...

— Все добре, я завтра куплю таку саму і повішу знову, там, напевно, брак був, тому вона впала, — одразу перебив доньку Олег. Позаду фиркнув Дмитро.

— Ага, криві руки називається. Хтось забув закрутити ось це, щоб усе трималося. А так-то не було браку, я все глянув.

— Та як ти... Я все перевірив, я не...

— Хто ідіот? — мовив Дмитро, поклавши залишки люстри поруч з Олегом, який уже збирався відповісти. Тільки я схопила його за руку, а тітка Валя, що стояла поруч, мовила:

— Тут діти, краще нам уже піти. Дмитре, в мене є робота.

— Але я ще...

— Вибачте, я пам'ятаю про оплату і все оплачу, просто...

— Я завтра зайду і повішу вам нову люстру в кімнаті, й заберу гроші, — відповів чоловік, глянувши на мене, від чого мені стало ніяково.

— Я сам можу повісити, — втрутився знову Олег.

— Ага, а потім ми тут будемо похорон відзначати через криві руки, — буркнувши, він пішов із двору.

Олег не встиг нічого відповісти, просто стиснув мою руку. Тітка Валя кивнула і зникла одразу за чоловіком. Єва, яка розгублено дивилася спершу на мене, потім на Олега, побігла мене обіймати. Вона відсунула Олега вбік та почала переповідати, що вони робили в тітки. Я вдавала, що слухаю, хоча відчувала, що всередині щось боліло.

— Я, напевно, поїду за новою... Може, якісь бажання є? — спитав Олег, але я не мала ніяких бажань.

— Можеш глянути, як мій тато? Бо він сердитий досі, не бере слухавку. Я почала хвилюватися.

— Добре, побачимось. Завтра приїду одразу, як зможу, — він поцілував мене в щоку і пішов до авто. Я залишилася стояти, поки його машина не зникла з виду, помахала йому. Потрібно зняти стрес, бо відчуваю, як напруга вирує всередині мене. Але й у боргу перед Дмитром залишатися не хотілося: потрібно віддати гроші й закрити цю тему. Напевно, після цього ми вже не побачимось із ним.

— Єво, не хочеш пройтися по селу? Потрібно занести гроші Дмитру, він ж нам стільки всього зробив.

— І підемо до річки! Я там бачила рибу, хлопці ловлять, подивилися б.

Я не відповіла нічого, лише глянула на доньку. На річці, скільки себе пам'ятаю, хлопці завжди ловили рибу чи принаймні сиділи з вудками поруч. Цього разу, крім дітей із вудками та кількох підлітків, я не помітила дорослих. Єва побігла собі туди-сюди, а коли знудилася, підійшла до мене.

— Мам, а ми ще довго будемо в селі? У місті цікавіше. Тут немає друзів, крім Олени, внучки тітки Валі, але вона в школі часто. Коли я піду до школи? — донька глянула на мене, я підняла її на руки, глянувши в світлі очі. Вона зовсім не була схожою на мене, все пішло в Євгена. Навіть характер дочки був зовсім чужим, але я її любила. Усміхнувшись, пригорнула до себе, відчуваючи, як стає краще.

— Доню, ми, напевно, вже будемо тут жити. Нам потрібно звикати до нових змін.

— Мам, але чого? Ви ж із дідом завжди сварилися, але мирилися потім. Чого не цього разу? — я не могла сказати їй правди, вона надто маленька, аби зрозуміти дорослих.

— Бачиш ось цей дім? Тут живе Дмитро. Зараз ми віддамо йому гроші за роботу і підемо додому.

— Що будемо робити? Ще рано лягати, — і справді, була лише сьома вечора, час у селі плив якось зовсім по-іншому. Вже після весняних канікул я виходжу на роботу у школу, Єва піде навчатися в місцевий заклад. Я досі надіялася на уроки фітнесу, які могли врятувати мій фінансовий стан. Та поки дзвінків не було, і доводиться знімати відео на Ютуб частіше. Коли Єва спить, переважно я займаюся тренуванням на вулиці, яке знімаю для соціальної мережі. Це не було основним заробітком, так, хобі, але зараз, коли ми одні, зміна всього потребує часу та грошей.

— Доброго дня! — звернулася до мене жінка, що стояла коло хати. — Ви когось шукаєте?

— Ой, так, Дмитра. Маю йому віддати гроші за роботу.

— Сина немає, напевно, в Люби є.

— В Люби? — я звузила очі, в селі нікого не знала.

— В магазині працює продавцем, напевно, знову помагає їй. Ти Ярослава, внучка Тетяни Григорівни Швець? Дочка Оксани Тхір?

— Так, я.

— Ти ще малою була, коли я тебе бачила, змінилася. Ніхто і не думав, що повернешся до села.

— Мам! — почула за спиною голос чоловіка й одразу повернулася. Єва помахала Дмитру першою. Я ж закліпала, з голови не йшла інформація про Дмитра та Любу. Хоча не розумію, навіщо вони мені потрібні. Я не знаю цього чоловіка взагалі, він зовсім дивний.

— Привіт, ми занести прийшли гроші за роботу, а мама ваша каже, вас немає.

— Вже є!

— То добре, скільки я винна?

— Я завтра прийду і скажу, ще не рахував, не мав часу, — відповів. Я насупилася: він ж менше години тому був у нас, казав гроші давати, а тут...

— Не розумію, ви ж казали...

— Я забув, що не порахував, і ще ж люстру треба вам закріпити. Єва, напевно, хоче, аби кімната була готовою до школи.

— Я... не зовсім розумію.

— Завтра прийду і скажу скільки. Мам, я до Люби, вона має дрова, немає кому порізати.

— Знаю я цю вертихвістку, шукає собі чоловіка, але наступного, ще минулого не поховала. Пхе... — жінка скривилася та рушила до хати. Дмитро не сказав нічого, глянув на мене. Цей погляд був надто довгим, підозріло довгим.