Обіцяю

Пам'ять — штука дивна:

погане вона викидає, а добре залишається.

Розділ 20

Вона

Я завжди думала, що більшого болю відчувати вже неможливо. Але ні, здається, можна. Кожного разу мені роблять усе для того, аби цей біль ставав глибшим. Коли я йшла на автобус і уявляла Дмитра, то думала, що зараз він, напевно, злий. Але якщо я правильно зрозуміла, вона приходила сказати про термін. Правда! Значить, правда, що вона чекає дитину, і хоче він того чи ні, але Діма залишиться з нею. Як же мені не хотілося думати, що він вчинив би по-іншому, але ні — він саме це й може зробити. Ми з ним почали стосунки, які від самого початку були приречені, потрібно було думати одразу. Чого я хотіла? Кохання? Щоб мене знову пошили в дурні? Ох, як же це важко. Він обіцяв... І що я тепер можу — чекати на обіцянки? Але ж це безглуздо, правда в тім, що я бачила все на власні очі.

— Я бачила їх! — кричу в телефон, так, наче хотіла, аби це виявилося лише моєю схибленою уявою. — Я бачила, як вона прийшла до нього, Уль. Я хотіла поговорити з ним, поговорити, але вона прийшла першою... — мої слова почали заплітатися, я сіла на заднє сидіння, аби нікого не бачити.

— Ти впевнена?

— Так, усе вірно. Він пішов, нічого їй не кажучи, а вона — ще швидше. Не вірю!

— Ясю, не панікуй раніше часу. Почекай, тут Вова дзвонить. Не клади трубку, я зараз, буквально пару хвилин, — мовила подруга й відволіклася на свого нового хлопця.

Я поглянула у вікно. Навколо було багато людей, усі кудись поспішали. Неначе щось турбувало кожного окремо. За мить я знову почула в слухавці стурбований голос подруги.

— Ясю, дзвонив Вова... — вона звучала якось дивно, ноти в голосі були геть не ті.

— Я це зрозуміла.

— Ясю, це про Дмитра. Сталася бійка на майданчику, нещасний випадок.

— Що з Дімою?! — вирвалося в мене. Водій уже рушив, коли я різко зіскочила зі свого місця.

— Вони з Сашком побилися. Той вдарив його брусом по голові. Це через Любу... Він у лікарні, — в голові наче піднявся туман. — Ясю, ти тут?

— Так, я... Де він?

— У лікарні тут, у Жовкві. Його швидка забрала пів години тому. Вова вже там, він подзвонив мені першій, аби я переказала тобі.

— Водію, мені потрібно вийти! — я не впізнала власного голосу, просто кричала.

Пасажири, мабуть, подумали, що я божевільна, але мені стало страшенно лячно. Діма в лікарні, він поранений... Брус металевий, у голові одразу постали жахливі картинки. Усе через цю козу! А якщо вони побилися через неї? Ні, а через що тоді, яка ще причина?

Шофер різко зупинив автобус, коли я знову повторила про зупинку. Вибігла одразу. Де тут лікарня? Чорт, я ж не знаю цього міста! У телефоні досі була Уляна — вона, напевно, подумала, що в мене напад паніки. Але в мене був напад люті та розгубленості. Рука знову дала про себе знати, довелося перекласти телефон в іншу сторону.

— Ясю, ти тут?

— Я не знаю, де тут лікарня, не знаю, де вона! Я... Уль, поглянь в інтернеті, скажи вулицю, мені потрібно бігти, швидко! Чорт, я...

— Ясю, так, заспокойся. Я чую з голосу, що в тебе напад, присядь кудись швидко. Ти ж не хочеш, аби люди подумали, що ти п'яна.

Вона мала рацію. У мене був напад тривоги: серце калатало надто швидко, рука почала смикатися, не даючи нічого зробити, а ноги стали ватними. Я знову відчуваю цю тривогу... Так, потрібно швидко зібратися. Видихнула й рушила до алеї, сіла на лавку. Дихати, не забувати дихати — це допомагає зосередити думки.

— Так, я скинула тобі локацію. Якщо зможу, приїду якнайшвидше. Ти головне не нервуй.

— Добре, я наберу тітку Валю, щоб трішки затрималася з Євою.

— Ясю, не дурій! — мовила напослідок подруга.

Мені довелося посидіти кілька хвилин, аби прийти до тями, і вже тоді, набравшись сил, дзвонити. Тітка Валя взяла слухавку одразу. Напевно, з першого мого слова було зрозуміло, що щось сталося.

— Ви могли б посидіти з Євою ще трохи? Мені потрібно владнати справи.

— Добре. А що сталося? У тебе такий голос, наче хтось помер.

О Боже, я навіть думати не хотіла про таке! Ні, це просто брус. Діма ж сильний, він має бути сильним, він пройшов війну. Це не могло зашкодити йому більше, ніж я собі намалювала. Може, струс, трохи шрамів — і все, аби тільки не гірше. Чорт, та чому перед очима ці картинки з найгірших бойовиків?

— Діма... На будівельному майданчику бійка була, він травмований. Я маю піти до нього, — нарешті вирвалося з мене.

Кілька секунд тітка просто мовчала, у слухавці панувала тиша. Я не могла вимовити більше жодного слова.

— Добре. Все, що хочеш... Дзвони, як знатимеш щось.

— Ага, — ну що за «ага»? Але тітка вже поклала слухавку, тому я сховала телефон і пішла до лікарні.

Хоча за кілька хвилин мені довелося знову його витягнути, аби знайти дорогу, бо через нерви я ледве розуміла, куди йду. В очах ставало надто мокро. Довелося швидко зібратися, аби йти правильним шляхом, та це все одно зайняло більше часу, ніж я думала.

Лікарня невелика. Але куди йти далі? Я зайшла всередину, обернулася — нікого. Чорт, і куди прямувати? Рушила далі й нарешті когось побачила: жінка сиділа внизу та читала газету. Що казати? Я ж ніколи не бувала в таких місцях, окрім тих випадків, коли сама приїжджала з травмами після тренувань. Жінка зняла окуляри, повільно відклала їх, але газету залишила. Її білий халат та стійка говорили про те, що вона в приймальному відділенні. Ну, потрібно щось сказати.

— Доброго дня! Вам допомогти? — першою озвалася вона. Я кивнула.

— Мали привезти чоловіка з будівництва. Травма голови, я...

— Ви його дружина? — холодно запитала вона, не звертаючи на мене особливої уваги.

Я похитала головою. Правила, кляті правила!

— Ні, але він мій сусід. Він... ми з ним...

— Вибачте, не можу допомогти. Пацієнт у реанімації. Якщо ви не родичка, я не можу вас впустити. Коли лікар звільниться, ви зможете поговорити з ним, але... зазвичай таку інформацію передають лише рідним. Може, хтось із його родичів прийде, і ви вже разом поговорите й зайдете.

— Його батько не ходить, брат помер, лише мама є. Вона, напевно, страшно хвилюється...

— Я би рада, але не можу. Дмитро Бондар у реанімації, його привезли лише двадцять хвилин тому. Це все, що я можу сказати, — мовила медсестра.

Я відійшла на кілька кроків назад. Що робити? Мені потрібно знати, що з ним усе добре, я не можу ось так усе залишити. Не можу не думати про нього. Сіла на лавку поруч із входом. Може, побачу його матір? Але вона, напевно, на роботі й ще навіть не знає, що сталося. Раптом я почула за спиною:

— Тебе не впустять до нього!

Це був голос Володі. Повертаю голову й помічаю, як він іде стежкою. Хіба він не приїхав разом із ним?

— Знаю, питала вже, — відповіла я, коли він сів поруч. Володя досі був у будівельній робі. Він важко видихнув. — Ти хоч щось знаєш? Що сталося?

— Приходила Люба, принесла документи. Але Діма впевнений, що дитина не його — вона раніше вже вагітною була. Там щось на десять днів різниця порівняно з тим, що між ними було. Саша розлютився, вони почали обзивати один одного — і все. Саша кинувся в бійку, моментально схопив брус і ось... Діма б ніколи не вдарив друга, тому й не встиг відреагувати, він не думав про таке. А той вдарив по голові.

— Що тепер з ним буде? — запитала я, глянувши на нього.

— Ну, Саша в поліції, Дмитро в лікарні. Мене теж не пустили далі. Знаю лише, що травма голови серйозна.

— Це жах! — тільки й змогла вичавити з себе.

Взявшись за голову, я більше не могла ні про що думати. Володя мовчки поглянув на мене.

За кілька хвилин я почула, як він доторкнувся до мене і тихо промовив:

— Тобі потрібно відпочити, ти бліда, ми вже сидимо тут довго. Я викличу таксі, нехай відвезе тебе додому. Уляна вже з Євою.

Його слова були наче десь далеко, але я кивнула — на вулиці справді вже було темно. Він залишався у тій самій робі, що й раніше. Скільки минуло часу? Я дивилася на двері лікарні, на вулиці хмарно. Лише тепер до мене дійшло, скільки минуло часу. На телефоні кілька пропущених дзвінків, але я навіть не дивлюся на них.

Таксі приїздить дуже швидко. Сідаю в нього, а коли вже вдома — не можу стримувати сльози. Уляна сидить за столом у кімнаті, Єва спить на дивані. Моя доня... Ох, напевно, нічого не розуміла, чому мами досі не було вдома. Хоча впевнена: Уляна вигадала їй непогану історію.

Подруга чекає, коли я почну говорити першою, але я не можу. Я так і не побачила Дмитра. Вова не казав, чи була його мати, чи говорили вони з лікарем. Напевно, ні, бо я не помітила, чи відходив він із лави, де ми сиділи ці години. Він досі залишився там, отже, чекає.

— Вова там, він скаже нам усе, що повідомлять лікарі. Він правильно зробив, що відправив тебе додому, — раптом говорить подруга. — Прийми душ, поспи трохи. Тобі ще завтра на роботу, не можна бути не в тонусі.

— Але Діма... Я не можу не думати, що з ним сталося через цю...

— Я розумію тебе, але ми з Олегом допоможемо всім. Він теж приїде надранок, тому не переживай. Тебе все одно б не пустили, ти ж знаєш процедури.

— Знаю, — сухо відповідаю, встаючи, і рушаю до душу.

Лише під струменем холодної води до мене поступово повертається мислення. Я вже не відчуваю тремтіння в руці — ліки подіяли. Моя шкіра вкрилася сиротами від холоду, але я продовжую стояти. Під водою голова очистилася, і тепер виразно проявляються всі думки: Дмитро в реанімації, дурний випадок, Люба, яка продовжує наполягати на своєму... І тут я розумію, що мені варто нарешті поговорити з нею.

Вийшовши закутана в рушник, я рушаю до кімнати. На вулиці глуха ніч, десь перша година. Але я одягаю спортивний костюм. З волосся досі капає вода, часу сушити немає. Уляна спить поруч із донькою на дивані. Я минаю їх та рушаю до будинку Люби.

Біжу повільними кроками, майже відчуваю, як дихання стає глибоким та переривчастим, та продовжую рух. У вікні світло, отже, не спить — тим краще для обох. Підходжу до воріт, чую, як собака гавкає. Але одразу розумію: не на мене, а на те маленьке щеня, яке бігло всю дорогу за мною. Чорт, Євине цуценя! Хоч воно й виросло, але все одно жалюгідно маленьке. Беру його на руки, аби той здоровий пес, що прив'язаний, не зробив біди. Йду до дверей, стукаю. Досі не знаю, що говоритиму, але явно не готова вже відступати. Мені давно потрібно було прийти.

Двері відчиняє Остап — хлопчик заплаканий, помітно, що він сам. Дитина зовсім у шмарклях та сльозах. Де Люба? Лише подумала про це.

— Привіт, я часом не розбудила? Твоя мама вдома? — питаю.

Хлопчик махає головою, що ні. Чорт, де ж тоді вона і чому він сам?

— Мама в лікарні у вуйка Дмитра. А ще сьогодні прийшла телеграма про ДНК.

— Що?

— Тато помер на війні, його нарешті знайшли! — знову починає плакати.

Я дивлюся на малого й мало що розумію з того, що він хоче донести до мене. Просто витріщаюся на нього.

— Мені шкода! — лише змогла вичавити з себе. — Мені здається, тобі не варто залишатися самому. Може, є якась тітка чи бабуся, аби побула з тобою? Або подзвонити мамі, щоб вона приїхала?

— Вже пізно, маршрутки не ходять. Вона сказала лягати спати. Але я не хочу! — відповів він.

«Чорт, ну що за ставлення до дитини!» — подумала я.

— Може, ти б у нас залишився, поки мами немає? Так принаймні не страшно самому буде.

— Я не боюся, я вже дорослий, маю бути самостійним, — відповів він. Напевно, таких слів його навчила Люба.

— Якщо не хочеш йти, то можеш усе ж спробувати заснути, а на ранок і мама приїде, побачиш.

— Ага, можна й так, час мине швидше. А ви що хотіли? — спитав, але я вже не відповіла, рушила назад до хати.

Удома продовжувала храпіти Уляна. Єва вже спала на своєму ліжку, я лягла біля неї. Сон довго не йшов. Дивилася то на стелю, то на телефон у надії хоч щось зрозуміти. Та як би не було важко, потрібно було поспати: завтра справді на роботу, а якщо не спатиму — не зможу думати. Повернувшись до стіни, заплющила очі.

Чотири роки тому

Телефон Влада мовчав уже другий день. Ярослава сиділа за партою після зборів і думала. Сьогодні його не було на загальношкільних батьківських зборах стосовно початку навчального року. Він не написав і не подзвонив, що його не буде. Хоча останнім часом він узагалі рідко телефонував — зазвичай надсилав якісь короткі повідомлення.

Дівчина підвелася, поглянувши на своє відображення: схудла, навіть надто. За цей рік було надто багато стресу з учнями, та ще й з батьком, який утратив роботу, бо не вийшов через запій кілька днів. От тепер сидить, запиває своє горе. Яся відчувала, як усе навалилося, бо Єва теж почала хворіти частіше, ніж до цього. У садочку весь час якісь інфекції, а їй уже набридло просити допомоги в тата, який глядить онуку п'яним. Ярослава старалася після школи йти одразу додому, брати дитину й уже з нею проводити тренування в залі. Поки їй це вдавалося. Вона закрила журнал і вирішила закінчувати робочий день.

На вулиці ще було літнє повітря, хоча на календарі — вже другий місяць осені. Вона пройшла лише кілька кроків, як її зупинила постать якоїсь жінки, що стояла перед нею. Жінка витріщалася, і Ярослава змогла розгледіти її: висока, середньої статури, довге біле волосся, вкладене в хвіст, не більше тридцяти років. Вона дивилася на неї та кліпала своїми накладними віями.

— Доброго дня! Ми знайомі? — спитала, але замість відповіді жінка вийняла руку й спробувала вдарити її.

Ярослава встигла схопити її руку до того, як та поцілила в обличчя.

— Ні, не вийде, — чомусь сказала, а тоді інша рука знову спробувала вдарити. Дівчина закрутила дві руки й мовила: — Хто ви така?

— От сука! — мовила та. — Та відпусти вже!

Ярослава відпустила руки, кліпаючи. Жінка різко повернулася та просто поцокала своїми каблуками геть від неї в бік школи.

За годину Ярослава отримала повідомлення від директора — коротке, без усяких пояснень: «Ярославо Тхір, завтра бажаю бачити вас у себе в кабінеті із заявою на звільнення».

Дівчина спробувала написати повідомлення у відповідь, але не розуміла нічого з того, що сталося. Вона пригорнула доньку до себе, досі чекаючи на повідомлення від Влада, але телефон продовжував мовчати. Десь уночі вона почала розуміти: він уже не напише ніколи.

Сьогодення

Вона

На ранок голова боліла більше, ніж зазвичай, а мій будильник не хотів зупинятися. Я ледве розплющила очі й одразу згадала весь той жах, що стався. Діма в лікарні, мене не пускають до нього. Мені страшенно потрібно сказати, як я кохаю цього чоловіка. Як мені байдуже до того, чи чекає вона дитину, чи це обман. Хочеться нарешті обійняти його, відчувати його шкіру на своєму тілі. Та поки я не можу зробити нічого з цього.

Чую, як хтось є у вітальні, чую, як хтось говорить. Єва! Встаю нарешті, зібравшись із силами, — доньки давно немає поруч у ліжку. Встала, потрібно збиратися на роботу, але сил узагалі немає.

Уля порається у вітальні й дивиться на мене, усміхаючись.

— Тобі стало краще? — питає, подаючи Єві кружку.

— Ми снідаємо тут, тітка Уля дозволила. Каже, що сьогодні вона зі мною в Жовкві погуляє, поки ти на роботі. Ми поїдемо трішки пізніше, це правда? — донька дивиться на мене, і я киваю.

— Звісно, у мене нині небагато роботи, о 12:00 я маю бути вільна. У спортклубі в мене сьогодні вихідний, я планувала лише зайти до... — мені моторошно говорити про Дмитра, але Єва перебиває мене.

— Уля розказала, що вуйко Діма в лікарні, ми теж хочемо його відвідати. Можна?

— Звісно, але ми не знаємо, чи нас пустять.

Уляна дивиться на мене й киває. Невже все добре?

— Дзвонив Вова, він пояснив його мамі, що ти сильно хвилюєшся, і вона дала дозвіл. Він у палаті, але вже прийшов до тями. Звісно, Вова не говорив із ним, бо на роботі, але після зміни прийде до нього разом із нами, — відповідає подруга.

Дивлюся, як до кімнати заходить з вулиці Олег. Про його приїзд я не хотіла й думати, але він ставить на стіл яєчню, розглядаючи всіх.

— Думав, що захочеться їсти. Ми можемо потім поговорити, не сьогодні, якщо хочеш.

— Я хочу, аби ти поїхав, — говорю холодно.

Уляна дивиться на брата й мовчить. Олег киває.

— Друга спроба помиритися провалилася. Я вже перепросив за те, що сказав на емоціях. Мені шкода! Я хочу принаймні бути...

— Другом? — він киває, а я хитаю головою на знак відмови.

Олег ледве киває й виходить із будинку, чую, як він мовчки взувається.

— Чути щось про того Сашу?

— Його вночі випустили під заставу, мати заплатила. Поки Діма не забере заяву або справа не піде далі, вони не могли його тримати. Взяли підписку про невиїзд... Та куди він дінеться, і так не виїде — війна, — мовила Уляна.

Я дивлюся на неї, дивлюся на яйця, але шматок у горло не лізе.

— Піду збиратися на роботу, ще встигаю на автобус, — тихо виходжу до своєї кімнати.

Одягаюся в спортивний одяг та йду до вітальні. Єва смачно снідає, розказуючи про плани на день. Як же легко бути дитиною.

Я не помічаю, як швидко минає день, як зникають години, а позаду вже немає часу на роздуми. Ми всі троє чекаємо на зупинці Володю, який вибіг на обідню перерву до лікарні до друга. Ось він уже йде до нас — та сама особа, що й учора. Уляна сяє, помітивши його, давно я не бачила подругу такою усміхненою. Вона першою підходить до нього, цілує в щоку, а тоді припадає до губ чоловіка. Байдуже, що він увесь у цементі, що волосся його сіре від пилу. Як це мило... Вперше бачу, щоб подруга була такою щасливою.

Коли всі їхні ніжності закінчуються, ми вирушаємо всередину.

— Ви впевнені, що нас пропустять? — питаю.

Володя киває:

— Я вранці вже був у нього, він уже в палаті.

— Чудово, — єдине, що змогла вичавити.

Ми проходимо повз пост. Здається, Вова справді вже бував тут: медсестра навіть не звернула уваги, коли ми піднялися на другий поверх. Палата Діми найкрайня в кінці коридору з лівого боку. Володя першим відчиняє двері, і я вперше за ці дні бачу його близько.

Діма з перемотаною головою одразу повертає голову до мене, поруч сидить його мама. На тумбі біля ліжка повно всіляких ліків. Ми всі мовчимо. Він дивиться на нас, кліпаючи, і я не розумію чому. Що не так? Чому він так дивиться?

— Привіт, — промовляю. — Як ти? Мене вчора не пустили до тебе, думала... Боже, яка я рада, що з тобою все добре!

— Привіт, усе нормально. Лише струс. Лікар каже, якщо не буде набряку, то, може, до кінця тижня вже вдома буду. Звісно, робота поки не світить. Нудить трохи, а так нормально.

— Дякувати Богові. Дімо, я була неправа, коли вирішила зробити паузу в наших стосунках. Нам потрібно поговорити наодинці стосовно того, що відбувається, — говорю, але його очі залишаються байдужими, якимись чужими, розгубленими.

Щось у ньому змінилося, але що саме? Чому він дивиться на мене як на жінку, яку не знає, яка говорить щось дурне?

— Вибач, що? Я не розумію.

— Дім, ти можеш сказати, що сталося? — переживає його мати, глянувши на мій розгублений погляд.

Він киває, а тоді знову хитає головою.

— Ти мене не знаєш? — питаю. Чорт, це що, фільм? Ні, реальність. А в реальному житті все не так, як у книжках.

— Звісно знаю. Яся зі Львова, я працював у вас.

— Пам'ятає, — Уля повернулася до мене, наче очима говорить: «Ось бачиш».

Але я продовжую дивитися на нього, а він — на мене.

— Ти не пам'ятаєш, ми... — я зупинилася, а тоді просто дивлюся на нього, потім — на своє дурне відображення у дзеркалі. — Рада, що з тобою все добре. Якщо буде потрібна допомога, буду рада допомогти. — Різко повертаюся та вже тримаюся за ручку дверей.

— Твій батько вже заспокоївся після сварки? — питає він.

Повертаю голову, киваю та виходжу геть. Це кінець. Ось так просто — забути все чи вдавати, що забув, аби нічого не пояснювати. «Пам'ять — штука дивна, — казала моя покійна бабуся. — Ми часто забуваємо погане, наче цього й не було, а добре залишається».