Обіцяю

Найбільше болю нам спричиняє не брехня,

а ми самі, коли пробуємо виправити помилки.

Розділ 21

Чотири роки тому

Стоячи перед дверима, Ярослава дивилася на свій телефон — він досі мовчав. Вже кілька хвилин вона просто чекала, сама не розуміючи чого. Коли вчора їй написав директор, вона лише довго кліпала очима. Заява на звільнення... чому? Лише це було в голові. А зараз вона просто чекала, коли секретар нарешті покличе її до кабінету. Минула майже година, а вона досі стояла під дверима та з надією дивилася на телефон. Нічого.

— Можете проходити! — мовила молоденька дівчина, десь на рік або два молодша за неї. Дівчина співчутливо похитала головою, поглянувши на Ярославу, а тоді пішла у своїх справах до столу — якраз вчасно, аби підняти телефон, що задзвонив у цей момент.

Ярослава лише взялася за ручку дверей, як у ніс одразу вдарив пряний аромат жіночих парфумів. Вона озирнулася лише на мить, не звернувши на них особливої уваги, і почула:

— Сідайте, Тхір, — звернувся до неї чоловік. Наче в школі, коли тебе викликали до директора за провину, подумала дівчина, проходячи до столу. Кілька повільних кроків — і вона вже була навпроти вусатого чоловіка років 58, який уважно вивчав її документи.

— Написали? — холодно запитав він.

Дівчина вийняла аркуш паперу, який вчора тремтячи писала. Вона розуміла, що це кінець, але не могла збагнути, чому. Вчора вночі всі думки були сфокусовані лише на цьому: чому раптом посеред навчального року її попросили звільнитися? Чому під час наради ніхто нічого не сказав? Ще й ця палка зустріч із жінкою, яка здалася їй божевільною. Хто вона? Ярослава одразу забула про неї після повідомлення, та в глибині душі відчувала, що це якось пов'язано. Не могло ж бути випадковістю: спершу зустріч із божевільною, а за годину її просять піти зі школи. Все було пов'язано, але як?

— Так, ось. Але я б хотіла дізнатися, чому? — мовила дівчина, подаючи документ чоловікові. Той оглянув його, кілька секунд киваючи.

— Добре, можете зібрати свої речі та йти. Гроші вам виплатять у кінці місяця, — мовив він, підвівши на неї очі.

Ярослава продовжувала сидіти, розгублено кліпаючи.

— Яка причина? — повторила цього разу голосніше. — Чому ви мене звільняєте?

— Спати з батьком учня заборонено, а коли ви, пані Ярославо, коханка — це взагалі поза межами розуміння. Майте совість таке питати. Добре, що це не пішло далі цього кабінету. Попередня вчителька теж вляпалася, але мала совість не питати.

— Спала з ким? — знову спитала вона, кліпаючи очима.

— Не робіть із мене дурня! Мати учня показала фото вас та пана Влада. Гарна жінка, здогадалася прийти з доказами, а то я б не повірив. Ви така чесна, мати-одиначка, і пішли на таке — хотіли розірвати родину. Ох, це зовсім мене засмучує... Але що ж, кожен обирає сам, яким шляхом іти. Ви, видно, хотіли швидко знову одружитися й вирішили розбити сім'ю — це той спосіб, який вам підійшов. Чи було щось інше?

Ярослава закліпала, зовсім розгубившись від цього наклепу. До чого тут Влад і жінка, яку вона бачила біля школи? Директор не витримав і поклав на стіл купку фотографій. Дівчина взяла одну з них і помітила себе, а поруч — Влада, який тримав її за талію. Наступне фото було з їхньої подорожі в Карпати — останні два дні, коли вони були разом. Тоді Влад приїхав серед ночі, плетучи щось про затримку потяга, і вони всю ніч віддавалися одне одному. Точніше, Ярослава догоджала чоловікові, який тільки й хотів, аби вона доставляла йому ласки, та брав її щоразу, коли відчував бажання. Не питаючи, чи хоче вона теж відчути оргазм... Але вона мовчала, бо була закохана.

Були й інші фото за останні пів року. На деяких вони просто цілувалися або трималися за руки. Дівчина зібрала фотографії, мовчки забрала їх і вийшла з кабінету. Їй більше нічого не залишалося, як просто зникнути.

Влад увесь цей рік брехав їй. Якою ж вона була наївною дурепою, що могла повірити йому й у справжність цих стосунків! Закривши свій зал, вона забрала всі речі, які помістилися в спортивну сумку, а на дно кинула фотографії. Дівчина вийшла зі школи зла, заплакана, не маючи змоги нічого пояснити дітям. Вона знову одна.

Йдучи на зупинку, Ярослава думала: чи вчинила вона погано, чи варта взагалі щастя? Що означали обіцянки Влада та обіцянки її самої? Вона була коханкою, не знаючи цього, потрапила в пастку обману... Сівши в автобус, вона міцно тримала сумку й думала, що робити далі. Є ще робота в спортзалі, є відео на YouTube... Вона відкрила свій канал і почала гортати повідомлення під новим відео, та ледь не впустила телефон.

Чорт, що це таке?

"Шлюха!"

"БРЕХЛИВА СУКА, ЯКА РОЗБИВАЄ РОДИНИ!"

"Коханка!"

"ТОБІ ЧАС ПОКІНЧИТИ З СОБОЮ!"

Дівчина не стала гортати далі — просто закрила коментарі й вирішила кілька днів туди не заглядати. Невже ця дама, яку вона бачила біля школи, зробила все це?

Вона вже збиралася відкласти мобільний у сумку, коли прийшло нове повідомлення:

"Я рада, що ти здохнеш, і горіти тобі в пеклі. Влад, напевно, робив багато чого... Рік! Цілий рік він, сука, тобі голову морочив. Знай, він би ніколи не пішов від мене. Він вміє лише маленьких сучок зваблювати, аби ті йому смоктали..."

Ярослава закрила повідомлення. Руки почали тремтіти, коли знову прийшло сповіщення. Знову й знову, з того самого номера! Вона не стала його відкривати — просто кинула мобільний на саме дно сумки. Дівчина відчула, як тіло стає абсолютно млявим, а тремор не минає. Додому вона ледве доїхала — настільки важко стало на душі. У квартирі вона подивилася на Єву, яка гралася в кімнаті, а сама лягла на ліжко, уткнулася в подушку й розплакалася.

Сьогодення

Вона

Коли за мною зачинилися двері палати, я ще кілька хвилин стояла в коридорі. Єва тримала мою руку міцніше, ніж раніше, і дивилася то на мене, то на двері.

— Вуйко Дмитро тебе не пам'ятає? — спитала вона.

Я кивнула. Позаду нас відчинилися двері — з них вийшла Уляна й глянула на мене.

— О, це капець справжній! — мовила вона.

Я повернулася до неї:

— Напевно, так краще для обох. Все одно з цього нічого б не вийшло. Ми з Євою їдемо додому, у мене завтра тренування в залі. А в неділю я хочу поїхати до батька.

— Ти досі хочеш помиритися з ним? — спитала Уляна, коли ми вийшли в хол.

— Не знаю, спробувати можна.

— Що ти робитимеш із Дмитром? — запитала вона.

Позаду нас почулися кроки. Хтось вийшов і гукнув. Я й сама не знала, що маю робити з Дмитром.

— Ярославо, зачекайте!

Голос незнайомий, але й не дивно: раніше я бачила його маму лише здалеку й розмовляла з нею тільки раз. Жінка виглядала втомленою — синці під очима, виснаження на обличчі, сірість шкіри.

— Перепрошую! Я впевнена, що втрата пам'яті тимчасова, я потім ще спитаю в лікаря. Не беріть так близько до серця. Я бачила, яким мій син був із вами. Я не хочу, аби ви думали, ніби він це вигадав. Дмитро не така людина — якщо ви йому дорогі, він неодмінно згадає.

Здавалося, вона хотіла підбадьорити мене, але я відчула лише сум. Слів для відповіді бракувало, та мені так не хотілося, щоб він забув ці тижні... Бо мені буде важко дивитися на нього й почуватися закоханою в чоловіка, який тебе не пам'ятає.

— Звісно... Але ситуація в нас складніша.

— Ви не вірте Любі, вона явно бреше! Я просила більше не пускати її до нього, а то вона йому в такому стані голову закрутить.

— Не пускати?

— Так, вранці вона приходила до нього...

— А, ну добре.

— Добре, не буду вас затримувати, хочу ще поговорити з лікарем. Вибачте, я дуже перепрошую. Ви дуже дорогі йому, повірте матері, у якої залишився єдиний син. Я б не говорила цього просто так.

Він

Я розплющив очі: білі стіни, чорна підлога, страшенний сморід хлору навколо і якийсь розчин.

Лікарня.

Не міг згадати, що сталося. А точніше — що могло привести мене в це місце. Хотілося згадати, але в голові була лише порожня картинка, наче фрагмент мого життя забрали. Скільки я не намагався — нічого, лише темрява. Голову нудило, наче по ній проїхався трамвай, і чомусь я відчував, як вона пульсує. На тумбочці — ліки, поруч у руці — зв'язка дротів, які приєднані до крапельниці, що стоїть за два метри від мене. Оце «крап, крап, крап», від якого голова все більше гуде. Очі не можуть звикнути до цього білого світла. Чорт, та воно взагалі не дає зосередитися! Я спробував, але не виходить. Може, когось покликати? Але за дверима панує така тиша, що не чути нічого. Ні, ще кілька хвилин потрібно спробувати згадати.

У двері постукали, але, напевно, лише на мить, бо наступної секунди голова Люби вже стирчала за ними. Вона роззирнулася навколо, наче когось виглядала, а тоді швидким кроком зайшла всередину. Я здивувався, але враз опанував себе — не хотів показувати, що щось змінилося. Що вона тут робила? Як же зле, що нічого не можу згадати!

— Привіт! Яка я рада, що з тобою все добре. Не вірю, що в нас буде дитина. Ти вже прийняв цю новину? — мовила вона, підійшовши до мене та доторкнувшись до моєї руки.

— Дитина? Люб, ти що, вдарилася головою? Що ти таке кажеш, яка дитина? — я відчув, як мій голос почав підніматися, від чого голова заболіла ще більше.

— Дитина! Я ж лише вчора показувала документи, тому Саша й напав на тебе. У мене мало часу, маю ще організувати похорон — тіло нарешті знайшли.

— Тіло?

— Так, ми нарешті поховаємо його. Завтра привезуть до села, я маю йти. А ти нарешті прийми той факт, що скоро станеш батьком! — майже кричала вона, але я все одно не розумів. Що вона говорила мені, яка дитина? Кліпав, витріщаючись на неї, від чого голова боліла все дужче. У дверях з'явилася медсестра, яка одразу глипнула на Любу.

— Вибачте, але вам сюди не можна, ви не родичка, — звернулася вона холодно до неї.

Та не стала чекати чи пояснювати — просто вибігла з палати.

— Можна лікаря? Бо, здається, я не пам'ятаю, як тут опинився і що сталося?

Минуло пів дня, але я так і не зміг нічого згадати. Мені соромно було говорити Володі про те, що в моїй голові дірка. Мені було моторошно від того, що я не можу згадати елементарне — останні два чи три місяці. Наче з пам'яті просто хтось забрав шматок життя. Я навіть не знав, який зараз день і чого хочуть від мене люди. Лікар лише дивився та кивав, не даючи мені жодних пояснень. Матері я сказав, що погано почуваюся, тому поки не хочу багато говорити. Та вона наполягала на тому, що в обід прийдуть друзі — вони хвилюються за мене. Як би важко не було, я погодився. Хто ці люди, коли Вова вже був, а Сашко в прокуратурі? Більше я нікого не міг пригадати.

Мама сиділа поруч із моїм ліжком і уважно стежила за діями лікаря. Коли в палату зайшли, спершу я побачив Вову: тримаючи якусь жінку за руку, вони відійшли вбік. А тоді вона поступилася місцем іншій. Коли я побачив її, по тілу пройшов дивний імпульс. За руку вона тримала дитину. Я не міг звести очей від неї: очі, тіло, сумний погляд — усе було таким знайомим, але я не міг пригадати нічого. Хто вона? Звідки ми знайомі? Я міг лише дивитися на неї, на їхні обличчя, які хотів пригадати, але нічого. Жодного спогаду, жодного натяку, ким вона могла бути. Чому я відчуваю збудження, коли дивлюся на неї? Чому, хоч би скільки тут було людей, мені хотілося, аби вона підійшла ближче і я припав до її губ? Що за дурні думки в мене, поки вона продовжує витріщатися на мене? Я не хочу відводити очей від неї. Згадати, потрібно знати все про неї! Дівчинка теж дивно дивиться, наче чекає від мене чогось. Правда в тім, що я не пам'ятаю жодну з них. Тільки відчуваю, що якось пов'язаний із ними, з цією, яку звати Яся.

Вона щось говорить, а я не розумію — просто відповідаю, наче ми незнайомці. Що між нами є? Ми чужі люди? Я не можу згадати! Вона виходить з палати менше ніж за п'ять хвилин, і коли позаду неї зачиняються двері, всередині одразу з'являється якась пустота. Хто ця жінка така? Що мене пов'язує з нею? Чому мене так тягне до неї? Навіть від усіх цих уколів мені хочеться опинитися наодинці з нею. Хочеться доторкнутися до її губ, взяти її за стегна та притиснути до стіни. Чого це раптом? Ніколи раніше не помічав за собою божевільних думок стосовно когось. Та вона!.. В голові крутяться тисячі думок, аби лише зрозуміти — чому?

Вова дивиться на мене розгублено, мама теж не розуміє. Я мовчу, бо що можу сказати, коли нічого не пригадую? Лікар лише кивнув, а тоді вийшла й мати — а точніше, вибігла слідом за жінкою з дитиною. Друг залишився й підійшов до вікна.

— Ти що, справді ніхріна не пам'ятаєш? — питає він, дивлячись прямо у вікно, а не на мене.

— Нічого взагалі! Я пробував, але в голові наче щось зламалося. То хто вона така? Чому вона говорила це?

Вова дивиться у вікно, а тоді різко повертає погляд на мене — в його очах якась розгубленість.

— Ніхріна собі! Ти що, справді все забув? Як бігав і жалівся, як говорив, що хочеш бути з нею, як ви... Чорт, не можу повірити. Це що, правда? Ти не вигадуєш? — питає він.

Я був закоханий у цю жінку... Яся! Ось чому в мене такі дивні відчуття, коли дивлюся на неї; наче розумію, що мене тягне до неї, але чому? Вова лише дивиться на мене розгублено, а я не знаю, що сказати. А що взагалі я маю говорити, коли моя голова розколюється від усіх цих думок, а в голові наче якийсь туман, який не дає мені згадати все?