Обіцяю

Слова мають наслідки лише тоді,

коли підкріплені діями.

Без дії слово пусте.

Розділ 10

Вона

Сім років тому

— Привіт, — почула за спиною Ярослава. Вона не одразу повернула голову. Не хотілося, не могла, бо у візочку продовжувала плакати донька. Та голос належав Євгену, тому наступний рух мало не вибив її з рівноваги. Чоловік підійшов ближче та поклав свою гидку руку їй на плече. Ярослава здригнулася, до голови прилила кров.

— Привіт! — повторив він, і цього разу дівчина таки повернулася, глянувши на нього. Євген був не сам: поруч стояла якась молода спортсменка, яка розгублено кліпала очима, не розуміючи, чого він хоче від дівчини з немовлям, яке кричало у візку.

— Чого вам? — грубо відповіла Яся, не звертаючи уваги на його супутницю.

Євген знав, коли народилася Єва, знав, що дівчинці вже чотири місяці, знав, як її звуть. Знав усе, що йому за гроші доповідав її батько, але сама Ярослава тих грошей ніколи не бачила. Офіційно у Єви не було батька — у відповідній графі стояло велике жирне тире. Вона зробила це не тому, що хотіла, адже рано чи пізно доведеться сказати доньці правду. Та зараз Євген не виявляв жодного каяття чи бодай якихось почуттів.

— Так грубо... Не думав, що ти такою стала, Ясю. Нас же об'єднують роки тренувань і...

— Так, і зґвалтування. Звісно, я все пам'ятаю, не забула. Маю згадку на все життя. Єво, тихо, тихо, ми вже йдемо, — повторювала вона, колихаючи візок. Дівчинка починала заспокоюватися.

— Не кажи дурниць, вона жартує. Можеш йти, я наздожену, — звернувся він до своєї супутниці, яка вагалася лише мить.

Коли дівчина пішла, Євген схопив Ясю за руку, сильно стискаючи пальці. Через це вона знову почувалася загнаною в пастку. «Він нічого мені не зробить, тут повно людей», — повторювала собі подумки. Та, здається, усім було байдуже: перехожі йшли повз, не помічаючи переляканих очей Ярослави.

— Не кажи дурниць при людях. Я знаю, що ти народила, чув. Моя дочка — копія я, — він зазирнув усередину візка, а потім випрямився й знову глянув на неї. — Я хотів би, аби ти не вешталася всюди й не тринділа, чия це дитина. Все одно нічого не отримаєш.

— Повірте, мені так само гидко вас бачити, як і чути. Парк — громадське місце. Ця бідолашна дівчина, напевно, й не здогадується, зі скількома ви спали і скількох брали силою? — мовила вона.

Та Євген замість відповіді помітив поліцейських, які йшли назустріч. Він відпустив її руку, фиркнув, а тоді кинув:

— Мені байдуже до вас обох. Ніколи в моє життя...

— Ми й не збиралися, якщо ви на це натякаєте. Повірте, ви моїй дочці ніхто, і залишитеся ним до самої своєї жалюгідної смерті. А карма існує. Рано чи пізно якась із дівчат напише на вас заяву, і ви сядете! — випалила Яся.

Чоловік відступив на крок. Озирнувся на всі боки, а тоді сплюнув на траву. Його очі лютували, погляд сфокусувався на дівчині. У візку знову заплакала донька, але цього разу Яся не збиралася відводити очей.

— Затям, дівчинко, ти ніхто. З тебе могла б вийти гарна чемпіонка, але ти — ніхто! — процідив він крізь зуби. — Стеж за словами, бо вони інколи мають наслідки.

— Євгене, ви помиляєтеся. Слово без дії нічого не варте, — відрізала вона, повернулася до доньки й рушила геть від цієї потвори.

Проходячи повз лавку, вона побачила дівчину, яка чекала на Євгена. Яся глянула на неї з гіркотою та осадом у душі. Зупинивши візок, вона швидко, поки чоловік не наздогнав, із сумною усмішкою мовила:

— Він використає тебе в ліжку, а потім зробить невдахою.

І пішла далі. Дівчина залишилася стояти в повному розгубленні.

Яся вперше за кілька місяців відчула свободу. Донька заспокоїлася. На дворі спекотно світило серпневе сонце, і вона нарешті могла видихнути. Хоча руки почали тремтіти одразу, як тільки з'явився Євген, вона більше не хотіла боятися його. Ні зараз, ні коли-небудь. Вона стала мамою, їй потрібно бути сильною. А погрози — це лише слова. Дії головніші за них. З цими думками дівчина рушила далі.

Сьогодення

Він

«Ярославо, нам потрібно поговорити про те, що вчора сталося», — прокручував я в голові цю фразу вже не одну годину. Не міг заснути, хвилини ніколи не здавалися такими довгими. Думки крутилися довкола одного: я ніяк не міг забути той поцілунок. Чому він так засів у голові? Вже не молодий, раніше цілувався з дівчатами, але цей...

Я лежав, витріщаючись у стелю, і шукав потрібні слова, які могли б допомогти. Та слова приходили й одразу зникали. Потрібно знову побачити її, поговорити, можливо — поцілувати. Лише дія може визначити правду. Я сподівався, що це був не просто випадок. А якщо випадок? Чи готовий я втратити ту, яка чомусь так глибоко запала в душу?

— Ярославо, нам потрібно поговорити! — гукнув я, помітивши її в саду біля груші — вона тренувалася. — Ярославо! Ясю! — крикнув голосніше, аби вона звернула на мене увагу. Напевно, надто голосно, бо дівчина аж здригнулася.

— О, Боже! — схопившись за серце, вона різко відскочила від боксерської груші, яка хитнулася зовсім поруч із нею. Дівчина вийняла один навушник — вона слухала музику. Я мав би здогадатися, а так лише налякав її. — Дімо, це ти? — її погляд сфокусувався на мені.

Я вже підійшов ближче й помітив, як вона тримає грушу однією рукою, зупиняючи її рух.

— Нам потрібно поговорити про вчорашній поцілунок! — у моїх думках ця фраза виглядала зовсім не так банально, як прозвучала вголос.

Ярослава звузила очі, здивовано кліпаючи, і відпустила грушу. Та трохи похитувалася, але я не зводив із дівчини очей.

— Ой, а що ви тут робите? — знову запитала вона. З її розгубленості я зрозумів, що перших слів вона просто не почула. Обличчя Ясі освітила усмішка, вона зняла другий навушник.

— Я прийшов пересвідчитися, що з тобою все добре.

Брехня, брехня. Знову ця брехня. Вона поглянула на мене ніяково, наче їй було незручно перебувати поруч.

— Як бачиш, усе добре! У мене сьогодні немає уроків, тож вирішила трохи позайматися, — додала вона одразу.

Ні, так тривати не може. У повітрі між нами зависла напруга, і її потрібно було негайно зняти.

— Я... я насправді хотів спитати, — промовив я і замість наступних слів підійшов до неї впритул. В її очах спалахнуло збентеження. Та я не став чекати, поки вона відштовхне мене — просто взяв і поцілував.

Це був не імпульс, а те, чого я так палко прагнув усю ніч. Це був довгий, пристрасний поцілунок. Ярослава відповіла на нього, вивчаючи мій рот, і я відчув, як її руки обхопили мою шию. Нам зовсім не заважала різниця в зрості: вона стала на пальчики, а мої руки лягли їй на талію. Вона була такою теплою та ніжною... Але раптом щось різко змінилося. Вона відпустила мене й відсахнулася вбік.

Я не розумів, що не так. Ярослава різко відвернулася до поля і застигла, обійнявши себе руками. Щось було явно не так.

— Ясю! Що сталося? Вибач, якщо ти не хотіла. Я подумав, що вчора між нами... Чорт, ти мені подобаєшся. Навіть більше, ніж я можу собі уявити. Якщо ти не хочеш, то навіщо тоді?.. Якась дурня! — вирвалося в мене.

Чорт, та що я мелю? Ця дівчина, наче грім серед ясного неба, увійшла в моє життя, і я не міг уявити, що таке взагалі можливо. Мені ж не двадцять років, аби поводитися так нерозважливо. Хоча коли я до цього жив на повну? Завжди були інші клопоти, не до любові: спершу АТО, потім заробітки. Були дівчата, були жінки, але нічого серйозного я з ними будувати не хотів. Потім — повномасштабна війна. Пішов разом із братом у перші ж тижні, а потім брата не стало... Два роки як у тумані, батьків інсульт, параліч і робота на фермі. Не про таке я мріяв у бувши хлопчиськом. Знову випадкові стосунки — все зовсім не так, як ми колись планували з хлопцями.

Ярослава продовжувала стояти нерухомо. Хоч би слово сказала.

— Вибач, якщо я зробив щось...

— Ти не маєш просити вибачення, — тихо перебила вона. — Мені сподобалося, я просто... Це якось неправильно, не може все бути так. Я знаю, що це лише... Боже, але я просто не можу опиратися, це надто важко.

— Я... Ясю, якщо ти хочеш, ми можемо піти на побачення, чи як там усі ці штуки відбуваються?

— Побачення? — вона фиркнула, глянувши на мене, і я помітив, якою сумною вона стала. Щойно усміхалася, а тепер її погляд цілковито змінився. Вона підійшла на крок ближче, і я відчув, як тремтить її рука. — У мене є своя історія. Я дуже довго відкриваюся людям. Олег... він довго стукав у мої двері, але навіть за чотири роки йому не вдалося зробити того, що тобі вдалося за місяць.

— Я не розумію, — я справді не вловлював її метафор.

Вона взяла мене за руку:

— Єва каже, що я змінююся щоразу, коли стається щось хороше. Моя дочка, напевно, знає мене краще, ніж будь-який друг. А в мене їх небагато, хоч якою б я здавалася в мережі для своїх глядачів. Для оточення це все несправжнє. Ти не бачив мене справжньою.

«Помиляєшся, — подумав я. — Бачив. Бачив, як вона плакала, і ті сльози були реальними». Що б вона не намагалася сказати цими словами, я розумів одне: я просто хочу бути з нею.

Вона

Мені довелося відпустити це, хоч як би боляче не було, поки все не зайшло надто далеко. Я не маю права давати волю почуттям. Та й які почуття? Стосунки з чоловіками ніколи не закінчувалися для мене добре, хоч їх і було не так багато. Ось навіть Олегу я стільки часу морочу голову. Я надто боюся зруйнувати все своїми страхами. Мені просто страшно знову комусь довіритися.

Олег? Хто ж він такий насправді для мене? Ми ніколи не цілувалися з ним так пристрасно, як ці два рази з Дмитром. Ніколи не говорили про почуття, у нас було заледве два побачення, а тоді я переїхала — і все стало на паузу. Я не говорила «ні» й не говорила «так». Хіба можна так морочити людині голову? Але Олега я знала ці чотири роки, він був наче брат, добрий до мене. Та чи це ті стосунки, яких я хочу, чи те, чого він від мене хоче? Уляна не раз говорила, що я надто кручу голову її брату, але не казала чогось іншого. Олегу було 37 років, він уже давно мріяв створити свою сім'ю. Та чомусь нічого не виходило. Уля ніколи не розказувала про минулі стосунки брата, а він сам теж не згадував. Тільки-от до Олега я не відчуваю того, що до Діми.

Коли я дивлюся на Дмитра, всередині мене спалахує щось. Зараз, коли очі опустилися до його губ, мені знову захотілося поцілувати його. Знову хочеться, аби він доторкнувся до моєї шкіри, аби я відчула його грубуваті, незграбні пальці на собі. Це було нове відчуття, яке чомусь не могло залишитися непочутим.

— Я... я... це так важко... Я ніколи не робила таких дурниць, навіть не розумію, що зараз роблю, але якщо не зробити цього, тоді буду шкодувати. Чорт! — облизала губи.

Десь на траві почав вібрувати смартфон, але я переступила його і просто взяла голову Дмитра в долоні. Він стояв не рухаючись, його очі звузилися, коли він дивився на мене, я бачила, як його груди піднімалися — він затамував подих. Це було так не схоже на мене. Але я взяла його за руку та почала цілувати. Мені хотілося відчути його на смак — який він був, який він є. Ми опинилися в будинку за лічені хвилини: його руки на моїх стегнах, мої губи на його роті, він важко дихав.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — спитав він, піднімаючи мій топ.

Я знову поцілувала його. Його губи просто палали, невелика щетина поколювала, але він припав до мого рота. Чорт, голова йде обертом, усередині все горить, внизу — збудження. Я впевнена більше, ніж будь-коли, я хочу його, тому просто припала знову до його губ.

— Яка ж ти... я... Мені не вистачало цього, я просто не можу, — вкусила його за губу, ніжно потягнувши до себе.

Його руки вже майже зняли мій топ, коли він нахилився з поцілунком до моєї шиї, ох... З мене вирвався якийсь звук, це було вище моїх сил. Я просто не можу це терпіти, не можу чекати. Мені хочеться більшого, моя рука просунулася вниз до його штанів. Уже давно було чути крізь них стояк. Він підняв руку вгору, притиснувши мене до стіни, наче хотів сказати «рано». Я не заперечувала, лише мала бажання продовжувати, не зупиняючись вивчати його.

— Ще ні! — прошепотіла на вухо, а тоді він знову нестримно припав до моєї шиї. Вогонь у мені розпалився ще сильніше. Губи шукали мене, він цілував мене всюди: губи, шия, груди... Я знову скрикнула. Нам обом потрібно було негайно до спальні. Він відпустив мою руку.

— Дозволиш? — спитав, не уточнивши що саме.

Я лише кивнула, а він посміхнувся, трішки опустивши мої штани. Його рука вповзла в трусики, ох, я зойкнула. Коли пальці пробіглися по лінії трусів, він не поспішав. Але я вже сама ледве трималася, схрестивши ноги.

— Крихітко, ти мокра? Ох, я би тебе зараз так трахнув, так узяв, але ще ні — потрібно насолодитися. Я хочу насолодитися тобою, — я майже не чула його слів, його рука продовжувала дослідження. Сама охопила його шию і цілувала в губи, як раптом хтось почав стукати в двері.

Розплющивши очі, наче від сну, я зойкнула, але Дмитро швидко приклав пальці до моїх губ. Він відпустив мене після того, як ми почули голос:

— Ясю, ти вдома? Ясю? — голос тітки Валі був стурбованим.

Ох, мені не хотілося зупинятися, я би так хотіла продовження! Та Дмитро вже відступив на крок убік.

— Так, звісно, вже йду, я... — я не знала, що сказати. У моєму будинку був привабливий чоловік, з яким я ледь не переспала, з яким я хотіла зараз опинитися в ліжку та просто досліджувати його тіло. Це було зовсім не схожим на мене, але... Слова були не ті, в роті пересохло. Дмитро не розгубився, він випрямився, поправив одяг, потім я обсмикнула топ. У дверях уже стояла зовсім інша я.

— Що сталося? — спитала я. Тітка Валя в цей час заглядала мені за спину.

— Доброго дня! — мовив Дмитро. — Тут би розетку поміняти, але загалом нічого критичного, — сказав він, показуючи на стіну.

Я кивнула як ідіотка. От він вигадав! Не давши заскочити себе зненацька, одразу повернулася до тітки:

— Що сталося?

— Ясю, я дзвонила, але ти чомусь не піднімаєш телефон. Єва в школі побилася, тебе хочуть бачити.

— Побилася? — перепитала я, мої очі округлилися.

Моя дочка ніколи не була розбишакою. І тепер я не могла повірити, що вона побилася з кимось. Це було не про мою доньку, я була впевнена, що це якась помилка. Але не стала чекати: схопила свою куртку й вийшла на двір. Мобільний валявся серед трави, де я його й залишила. Взяла його і побігла, не дивлячись на купу пропущених дзвінків.

У школі я опинилася менше ніж за двадцять хвилин. Захекана, озирнулася. Так, потрібно віддихатися, але не встигла, бо помітила Любу, продавчиню з магазину. Вона теж стояла в робочому одязі в коридорі. Ми лише глянули одна на одну, а тоді вона рушила в бік кабінетів, я — слідом за нею.

Наші діти сиділи за круглим столом в учительській. Єва мала кілька подряпин на обличчі й великий синець на щоці, нижче ока й ближче до губ. Хлопчик, що сидів навпроти, мав розбиту губу й усе. На вигляд він був старшим за Єву. Я не могла впізнати, хто він. Та Люба мене випередила: підійшла до дитини й почала щось запитувати. Завучка, яка якраз заміняла директора, повернула голови до нас. Єва мовчала, хоча було видно, що вона раніше плакала — очі були червоні. Я ж ковтнула слину, не розуміючи, що сталося. «Моя донька ніколи раніше не лізла в конфлікти, вона була надто розумною для цих дитячих забав», — думала я. Що ж змінилося?

— Усім доброго дня! Кого ще не дуже знаю — вибачайте, але в нашій школі такі випадки рідкісні. Пані Гончар, — вона звернулася до Люби, — пані Тхір, — поглянула на мене. — Ну, як ви розумієте, ваші діти сьогодні на одній із перерв побилися, і ця бійка була зумовлена словесними перепалками. Усього я не буду доповідати, але загалом ситуація вийшла з-під контролю.

— Я так розумію, діти не кажуть, чому побилися? — спитала Люба, але завучка заперечно похитала головою.

— Чому ж, Єва сказала.

— Єва? — перепитала я. — Що саме сталося?

— За словами Єви, Остап почав ображати її маму, кажучи, що вона... Я перепрошую, але таких слів краще не повторювати. Що вона хоче відбити пана Дмитра від його мами і таке інше...

— Я не...

— Помовч, Остапе. Це правда? Ти ображав пані Ярославу, тому Єва вдарила тебе?

— Я лише штовхнула його, він впав на дупу, всі почали сміятися, і тоді він почав битися, вже ображаючи мене. Моя мама казала, що слова потрібно закріплювати діями, бо без дії слово ні грама не значить. От я й сказала довести, а...

— Єво, сонечко, можна пані договорить? А вдома ти все мені розкажеш, — звернулася я до неї, взявши дочку за руку.

— Так-от, ваші діти побилися. Допоки їх не розняли вчителі. Звісно, я викликала вас, аби ви це обговорили, і до кінця тижня вони на домашньому навчанні. Їхня поведінка зарахується в табель. Я би хотіла, щоб більше таких випадків не було, — вона глянула на нас.

По Любі було видно, що вона не відчувала сорому. Мені ж, навпаки, було важко — Єва ніколи не робила такого.

Зі школи ми вийшли мовчки. Я тримала за руку доньку. Люба з хлопчиком пішли попереду нас і одразу зупинилися — Дмитро підійшов до них. Я помітила, як жінка почала щось розказувати, але не стала чекати й рушила геть. Яка ж це помилка! Я ледь не переспала з цим чоловіком годину тому.

Минувши його, я помітила, як він дивився на нас із Євою. Його рот на мить відкрився, але Люба взяла його за руку. Цей жест... Я одразу повернула голову на дорогу. Помилка. Слова, а дії? Не могла повірити. Дмитро... Згадуючи його дотики, мені одразу знову стало гаряче, але я рушила додому. Єва нахмурено дивилася на мене.

Ми обоє були розгублені.

Цей випадок був винятком.