Обіцяю

Залежність забирає все людське,

коли та залежність - любов тоді що?

Розділ 7

Він

Я дивився, як вона сушить волосся, як її тонкі пальці проходять крізь вологі пасма. Не міг відвести погляду, тримаючи в руках скло для вікон. Добре, що знайомий у Жовкві погодився у вихідні зробити потрібні заміри. Вчора, коли вона схлипувала, розказуючи про батька й про себе, коли Єва спала на кухні, я не міг відвести погляду від її губ та очей — цього бурштину, який волого дивився на чашку чаю. Допоки тітка Валя не прийшла, мені довелося заспокоювати її.

Чоловіка, що звався її батьком, забрала поліція, а вже туди викликали швидку й відправили його в лікарню для промивання шлунку від алкоголю. Бадягу, яку він випив, знайшли поруч — пів пляшки; місцева самогонка, напевно, вирішив «догнатися» після горілки. Голова зовсім пішла обертом, не думав, що робить. Коли я прийшов, він тримав у руках сокиру й намагався виламати нею двері. Два вікна в будинку були розбиті, на подвір’ї почали збиратися найближчі сусіди. Мені вдалося забрати сокиру й не постраждати, але сам чоловік був уже ледве на ногах. Його очі палали невідомою мені ненавистю. Раніше я бачив таке у свого батька, але тоді був ще дитиною.

Коли його забирали копи, він продовжував кричати, що Ярослава — невдячна сука, як і її мати. Що вона мала дозволити йому взятися за Єву, яка була його останньою надією знову стати чемпіоном. Від цих матюків та слів я розгубився, але, нічого не розуміючи, зайшов до хати. Вікна потрощені, на дверях — дві великі подряпини від сокири. Заплакана Яся сиділа на ліжку й гладила Єву по волоссю, аби дівчинка не плакала. Вона старалася не схлипувати при ній, та було видно, що це дається їй важко.

Мовчки пішов робити чай. Коли повернувся з чашкою, то в кімнаті замість скла стояла подушка — тітка Валя в такий спосіб вирішила прикрити вікна. Дістала з горища старі великі пір'яні подушки й закрила ними розбиті шиби. Щось сказала Ясі та й рушила до себе. На годиннику було вже за десяту, село готувалося спати. Приніс чай до вітальні й сидів поруч, поки Ярослава плакала.

Ніколи не розумів, чому жінки настільки емоційні, хоча, може, вся річ у цьому випадку, що стався. Розумів: не можна ж усе тримати в собі. Саме тоді я ледве підняв голову, помічаючи, як дивлюся на неї, на її губи, на те, як рука під столом, яку вона старалася сховати, стискалася наче в конвульсіях. Це було нетипово, дуже дивно, я не міг збагнути, що відбувається, але й не замислювався над цим довго.

Зараз, коли бачив, як Яся повільно розгладжує волосся, яке сушила, поки десь позаду грала музика на телефоні, розумію: від учорашнього нічого не минуло. Вона виглядала втомленою: синці під очима, сині сліди на руках — напевно, від власних пальців, коли вона занадто сильно стискала долоні. Та навіть так вона була красунею. Хотілося підійти до неї, взяти за талію, поцілувати... Ох, які ж на смак її губи?

Мою уяву перервав звук автомобіля, що зупинився позаду. Я одразу повернув голову — цю машину вже знав, приїхав її залицяльник. Поруч із ним на сусідньому сидінні сиділа жінка, трішки старша за Ясю. Коротке волосся, каре, чорне як вугілля, темні окуляри в оправі, макінтош та джинси. Вона вийшла з машини й одразу помітила мене.

— Доброго дня! — мовила вона й, побачивши скло, зупинилася. — Олегу, допоможи чоловікові зі склом. Це, напевно, на заміну того, що розбили, — продовжила після короткої паузи. Я кивнув. — Уляна, подруга Ясі. А ви, певно, Дмитро? — спитала, глянувши на мене.

— Та... я скло приніс. Щойно забрав із міста... Кажуть, дощі мають бути й холодно, без вікон ніяк.

— Та ми зрозуміли, що ви вчора допомогли Ясі. Я дуже дякую, вона б сама, напевно, не змогла викликати поліцію. Вона хоч і боїться його, але любить, бо він єдиний, хто виховував її. Строго, звісно, за правилами, але...

— Фе, Улю, яка то любов, коли він таке....? Я поговорити з ним хотів, а він обматюкав мене так, що капець. Йому там і місце. Жахлива людина, усі винні йому. Дякую, я думаю, вікна і сам зможу поставити, — Олег підозріло глянув на мене. Ні, він точно не ставитиме їх.

Чомусь мене охопила злість: вчора, коли Ясі було так погано, його не було тут, а тепер, коли все владналося, він починає качати права.

— Ярослава просила це зробити мене.

— Ну, я розумію, але якщо я вже тут, то...

— Олі, може, ти вже перестанеш удавати з себе великого майстра? — втрутилася Уляна, глянувши на нього.

— Сестричко, я, здається, просив не називати мене цим дурним прізвиськом, я вже не дитина.

— Ну звісно, лише дорослі чоловіки поводяться як діти, — засміялася вона саме тоді, коли на порозі з'явилася Ярослава. Вона була без спортивного одягу — лише джинси та гольф під шию. Руку вона ховала позаду себе, а за нею одразу вибігла Єва.

— Тьотю Улю, а ви мені щось привезли? — закричала дівчинка, глянувши на неї.

— Ага, якщо цей дорослий дядько не з'їв, — вона засміялася, витягнувши з машини пакет. Єва підійшла до жінки, якраз коли Яся вже стояла поруч.

— Привіт, — звернувся Олег до неї й нахилився, щоб поцілувати в щоку. Я стиснув вільну руку, глянувши на них. Зовсім не подобається ця картина.

Яся силувано усміхнулася до Олега, який ще щось сказав їй на вушко.

— Привіт, ви вже прийшли? Швидко, лише десята ранку минає. Не думала, що так швидко вийде дістати. Скільки я маю дати за скло? — запитала вона. Єва якраз підійшла до нас із повним ротом желейок. Олег підняв на мене очі, наче вивчаючи. Яся продовжувала стояти. Дівчинка відкрила долоню й простягнула мені кілька цукерок, промовляючи з набитим ротом: — Вони смачні, спробуй, сам побачиш.

— Єво, я ж тебе просила, як звертатися до людей, — мовила Яся. — Вибачте, вона... ви їй подобаєтеся.

— Чеки в кишені, потім скажу. Краще піти вже вставити, а то дощ має бути, — відповів натомість.

— Я казав, можете залишити, я сам усе зроблю, — повторив Олег.

Яся глянула на чоловіка, взявши його за руку. Мені зовсім не до вподоби те, як вона це зробила, але я мовчки рушив до будинку. Знаю, що Люба в магазині вже напевно всім у селі встигла розповісти про вечірню сцену. Напевно, ще й прикрасити не забула. Я хотів знайти її пізніше й попросити, аби вона не патякала язиком, але тепер не впевнений, чи варто це робити. Олег знову глянув на мене — я відчув його ревнивий погляд. Уля взяла за руку подругу й рушила за мною.

Уже за спиною, коли жінки залишилися самі, гадаючи, що я не чую, відчував на собі їхні погляди, поки забирав залишки скла з рами. Вони сиділи й пили чай на ґанку. Олег сидів у кімнаті й щось пояснював Єві, але, здається, більше просто стежив за мною.

— Ти права, твій сусід цікавий. Ти бачиш, як Олег одразу почав бикувати? Оце так, двоє одразу! Ех, мені б хоч когось, а то з тією роботою всіх залицяльників розгубила взагалі.

— Я не надто в захваті від цих війн за увагу. Відчуваю, що в новій школі знову доведеться відбиватися. Я ж така, як усі, що вони знайшли в мені?

— Така, така... вродлива, спортивна, форми маєш. Не те що я — чистий скелет, а до спорту мені зовсім далеко. Я б сиділа днями за турецькими серіалами та чекала на своє кохання.

— Улю, кохання... Ага, я не вірю в нього. Що воно мені дало? Батьків, які були нормальними лише перші роки? Потім я залишилася сама. Єва, яка з'явилася через... фе, мені аж гидко згадувати того ідіота, — мовила Яся, прикриваючи руку, якою до того тримала чашку.

— Воно знову почалося? Ти ж казала, що минуло, — звернула увагу на її руку Уляна.

— Щоразу те саме: нерви, страх, от знову. Вчора як почалося, так і триває. Я випила вже дві пігулки, але зняло лише трохи. Боюся, щоб гірше не було. Я... не відомо як, усе так важко тягнути самій. Мені набридло бути сильною... Спорт знімає напругу, але...

— Ти мамі говорила? — спитала подруга.

— Вона займається новим чоловіком, їй не до мене, у неї кохання. Коли це вже, п'ятий чоловік? Як їй хочеться у свої сорок вісім так бавитися в кохання... Інколи мені здається, що вони мене обоє і не хотіли, просто тоді був такий час.

— Мама тебе любить, просто вона...

— Тікала від батька до Італії, а там — кохання та інші неприємності. Як у якійсь книжці.

— А що ти скажеш про Дмитра? — спитала Уля.

Я вставив перше вікно й глянув на Олега, який наче стежив за мною. Перейшов до іншого. Цього разу було погано чути, бо чоловік підійшов до мене ззаду, вдаючи що дивиться, що я роблю, а сам слухав жінок.

— Я не знаю... усе це для мене... всі ці роки... я... намагаюся... — уривки, які нічого мені не говорили.

Вісім років тому

Ярослава витріщалася крізь заплакані очі на лікаря. В очах усе попливло, внизу живота сильно тягнуло. («Тільки не викидень», — повторювали її губи). Вона просто не переживе цього після стількох ударів долі за ці місяці.

— У вас усе гаразд, це лише спазми матки. Таке буває у вашому становищі, ви ж спортсменка, у вас натреноване тіло. А виділення, які пішли, — це теж не рідкість. Я рекомендую вам покапатися, полежати кілька днів і більше відпочивати. Перший триместр вагітності минув, але попереду два наступні. Ви досить молода, у вас вузький таз, тож пологи можуть бути важкими. Вам потрібно готуватися до можливого кесаревого розтину. Але зараз краще не думати про це. Вам потрібно відпочивати! — повторив лікар, поглянувши на матір Ярослави, чиї очі широко округлилися.

Вона ледь посміхнулася доньці, хоча дівчина відчула, що ця посмішка натягнута. Мати вже говорила з колишнім чоловіком: Ярослава залишиться жити з ним. Перший час мати висилатиме гроші, а потім донька мала підшукати собі роботу. Ярослава вже займалася в одному з фітнес-клубів із жінками. Мала двох постійних клієнток, які навіть попри її стан не відмовилися від занять. Це був стабільний дохід, але попри нього дівчина розуміла: витрат буде більше.

Вона знову обхопила свій живіт руками — уже почався 14-й тиждень, він поступово округлявся, хоча це ще було погано помітно. Ярослава продовжувала тренування. У клубі, звісно, її не допускали до основної роботи, але вона й сама не хотіла дивитися на свого кривдника. На чемпіонат полетіла Віка, яка вилетіла в першому ж турі. Ярослава вагалася, чи варто стежити за подіями у світі спорту, який так легко покинув її напризволяще.

Мама, яка вже другий тиждень була в Україні, не питала про батька дитини, взагалі вони рідко розмовляли. Яся навіть помітила, як вона ховалася за своїм телефоном, тільки б не вести мову з дочкою. «Типова мама», — думала дівчина. Нічого не змінилося відтоді, як вона залишила їх.

— А вдома можна пройти ці крапельниці? — спитала мама.

Лікар заперечно похитав головою. Яся видихнула: батько знову б бурчав, якби довелося капати її у квартирі. Він увесь час демонстрував свою огиду та образу через те, що сталося.

— Добре, тоді лікарня?

— Так, я принесу документи на оформлення! Ви можете завезти Ярославі все потрібне, — лікар злегка посміхнувся їм і вийшов із кабінету.

— У мене рейс завтра вранці, я не можу не летіти, ти ж знаєш — робота, мене й так відпустили... — Ярослава повернула голову до неї. Типова відмазка, яка не могла бути іншою. Мама ніколи не залишалася довше ніж на два тижні. Ніколи. Кожного разу лише два тижні між липнем та серпнем, або березнем і квітнем. Лише два тижні на рік. Жінка зітхнула, взявши дочку за руку.

— Все добре, мам, я вже звикла. Я не сама, може, Вова зайде, може, хтось із дівчат прийде з клубу. Все добре! — повторила, хоча сама знала, що це брехня. Дівчата з клубу не спілкувалися з нею після того, що сталося, а Вова мав багато власних справ. Друг усе більше віддалявся.

— Ну, то може батько заходитиме, чи чоловік, який зробив тобі... — мама не договорила, бо зайшов лікар.

— Чудово, ось це потрібно...

Сьогодення

Вона

Я прокинулася наче зі сну, кілька хвилин кліпала, дивлячись на свій мобільний. Дмитро позаду вже замінив вікна, тепер щось роздивлявся на дверях, щось рахував. Олега Єва потягнула до саду, моя чашка чаю вже спорожніла. І ось цей дзвінок. Номер, якого я давно чекала, але не чула.

— Мам! — мій голос став сухим.

— Я тільки дізналася! Як таке сталося, що його в лікарню відправили? — вона ніколи після розлучення не називала його імені.

— І тобі доброго дня. І в нас усе добре.

— Ясю, я ж серйозно! Чому ти не сказала, що його в лікарню забрали? Мені написала його сестра. Каже, ти поліцію викликала, а ті вже — швидку. Ясю, як так, він же твій батько?!

— Мам, а тітка Соля не сказала, що він розбив мені два вікна і трохи двері не виламав сокирою? Єва досі боїться, коли навіть згадують про нього. Мам, тітка Соля береться за голову лише тоді, коли її це може якось зачепити. Він трохи нас не вбив!

— Не вигадуй, він ніколи б тебе не чіпав. Він твій батько!

У вухах від цих слів задзвеніло ще сильніше. Я помітила, як Дмитро уважно дивився на мене, але не стала нічого говорити. У горлі пересохло. Батько, якому немає діла до мене, — хотілося крикнути. Батько, який проміняв би доньку на горілку, який досі тримає наш секрет. Батько, якому дали гроші за мою честь...

Я відчула, як знову повернулося тремтіння. Схопивши чашку рукою, відчула, як пальці почали битися, рука стала некерованою. Нерви. Бах — і чашка полетіла на підлогу, прокотилася й розбилася на друзки.

— Ясю, так не...

— Мам, чому тітка не мені дзвонить, а тобі пише?

— Ясю, з вами все добре? — Дмитро з'явився моментально поруч. Його очі дивилися на мене, а рука одразу почала збирати уламки.

Я підвелася, але в голові паморочилося від слів матері. Вона знову накинулася на мене, знову ці звинувачення, плітки тітки, яка ніколи не ставала на мій бік. Відчула, як хтось підхопив мене за талію. Його руки теплі, подумала я, відклавши телефон.

— Ясю, з тобою все добре? — помітила перелякану Уляну, яка вже вийшла з кухні. Вона подивилася на Дмитра, який продовжував тримати мене у своїх напівобіймах. Побачивши Улю, він не прибрав рук від моєї талії, а навпаки — міцніше затримав їх. Крізь шкіру пройшов наче електричний струм. Я різко випрямилася, повернувши голову до чоловіка.

— Дякую, все добре, я просто незграбна, — мовила якраз вчасно, бо повернувся Олег. Його погляд ковзнув до Дмитра, який стояв надто близько до мене. Я вперше помітила в очах Олега якусь злість, наче іскру, що висіклася з очей.

Він опустив погляд на чашку, тоді на мою руку, яку я спробувала сховати. З телефона доносився мамин голос, який продовжував читати моралі. Чому її любов завжди така? Я не могла відповісти на це питання, завжди одне й те саме, нічого не змінювалося скільки років.

— Мам, я потім наберу, у мене гості! — швидко мовила і поклала слухавку, навіть не давши їй сказати щось у відповідь.

Олег одразу підійшов до мене, як і подруга, яка почала шукати щось очима позаду мене.

— Ясю, де твоя аптечка? Таблетки є? — спитала Уляна.

Олег узяв мою вільну руку якраз тоді, як Дмитро відступив на крок убік. Уламки якимось дивом швидко опинилися в його руках, і він уже ніс їх до смітника.

— Як рука? Чекай, зараз мине. То де ліки?

— З вами все добре? — почула я питання Діми. Повернула голову, щоб відповісти, коли побачила серйозне личко доньки.

— У мами знову невроз, це так трапляється від хвилювання, нервів, сильного стресу. Нервові закінчення так реагують. Це в неї давно.

— Ніколи не чув про таке захворювання.

— Єва неправильно це називає, але дякую, все мине скоро. Я...

— Ви можете йти, якщо закінчили роботу, — перебив мене Олег.

Він

Я кілька хвилин просто стояв, дивлячись на Олега, а той теж не збирався відводити погляду від мене. Коли ж ці хвилини минули, чоловік підійшов. З його вигляду було помітно, що він роздратований моєю увагою до дівчини, яка, схоже, йому небайдужа. Яся ж заговорила поглядом — я зрозумів, що вона збентежена такою реакцією. Ми обоє розуміли, що це якось неправильно. Та перш ніж я встиг щось сказати, Олег заговорив першим.

— Давайте ви краще йдіть до будинку, а я тут усе приберу, — звернувся він до жінок, водночас не зводячи хижого погляду з Ясі, яка зайшла слідом за донькою. Уля ж залишилася стояти, та за мить і вона пішла.

Мені хотілося ще раз переконатися, що з нею все гаразд, але який сенс? Цей чоловік явно може дати Ярославі набагато більше, ніж я, але чомусь моя гордість продовжувала утримувати мене за кілька кроків від нього. Ця жінка, сльози якої я бачив, жінка, яка так раптово з'явилася в моєму житті. Жінка, яка не дає мені нормально думати... «Ні, вона чужа», — переконав я себе. Вже збирався йти, як відчув, що хтось смикнув мене за руку.

— Ярослава дуже чутлива після того, що сталося з нею багато років тому, вона не вірить людям. Ми довго з нею зближувалися, і я не хочу, щоб якийсь тип із села все зруйнував. Вона мені подобається, і я... — які слова! Я усміхнувся, відчуваючи, що з грудей ледь не виривається сміх.

— І ви що?

— Я хочу, аби вона почувалася в безпеці, вона тут ненадовго. Якщо можеш, то не лізь куди не слід.

— То вона що, річ? — не витримав я. — Здалося, вона й сама непогано тримається. А оскільки вона тут із донькою, то швидко все...

— Припини. Якщо доведеться, я говоритиму інакше. Я довго за нею бігаю і, знаєш, не хочу, аби якийсь тип розпускав руки.

— Тип? Ти це про мене? — запитав я, відштовхнувши його від своїх грудей.

Олег зробив крок назад, а тоді зиркнув на мене.

— Ти не пара їй. Вона колишня спортсменка, якби не... — тут він прикусив язика. Я помітив, як його очі бігають. Ні, битися за жінку — не в моєму стилі. Це більше схоже на Вову.

— Я думаю, тут вона має вибір.

— Вибір? Я...

— Олегу, ти ще довго? Тут потрібно, щоб ти поміг пересунути меблі! — почувся голос Улі.

Він не став говорити далі, а рушив геть до хати.

Прокручуючи цей короткий діалог, я навіть не помітив, як засміявся вголос — настільки це було смішно. Ніколи раніше не траплялося такого, аби хтось ділив зі мною дівчину.

У руках був пакет з уламками скла та ще деяким сміттям, яке я прихопив із собою. Замість того, аби забрати свої інструменти... Чорт, зовсім забув про них!

— Ти що, знову був у неї? — почув із вулички голос Сашка.

Вова з'явився одразу за ним. У руках обох були сокири — не дивно, вони йшли з лісу, напевно, знову щось обрізали.

— Був, вікна робив, — не вдавався я в деталі, хоча з їхніх поглядів було видно, що вони вже знають усі новини, а була лише одинадцята ранку.

— То що, правда, що до тієї дівчини батько п'яний прийшов усе громити, а Стефко продав йому самогону? — Саша дивився на мене, чекаючи відповіді.

— Вово, Саш, маю йти. Вдома ще роботи багато, а потім на інший об'єкт треба їхати.

— То це правда, що Любка в магазині тріпає язиком? — я не став відповідати й рушив уперед.

— То виходить правда! От і місцева, я ж казав — із проблемами. А ти на неї оком накинув? Та діло, почекай, куди ти рвонув?

Я не став чекати, а рушив прямо до магазину. Не знаю, звідки в мене взялася така злість, але всередину я зайшов уже геть лютим. Поруч кинув пакет зі склом, яке знову побилися рештки. У магазині було двоє сусідок, які, глянувши на мене, одразу відступили до кінця прилавка.

Люба посміхнулася мені, але я не міг відповісти їй тим самим. У селі завжди знайдуться люди, які плестимуть язиками наліво й направо. Раніше мене ніколи не цікавило, що вони кажуть і які плітки розносять, але зараз... Я був просто оскаженілий, навіть не розуміючи чому. Чи через цю ситуацію, чи через те, що Яся не могла бути моєю.

— Нащо ти плітками займаєшся? — відрізав я одразу, глянувши на сусідку, яка закліпала й затихла поруч, прислухаючись. Було вже пізно щось виправляти, тому я договорив: — Любо, ти ж не знаєш, що насправді сталося, а вже всім розказуєш, що наша Ярослава «з привітом» і родичі в неї такі самі. От ти знаєш її особисто? — запитав я.

— О-о-о, — затягнула вона, не збавляючи тону, — то ти знаєш нову сусідку краще за нас? Все село чуло, що вночі сталося! Я просто кажу те саме, що й люди. Бачу, ти прийшов захищати її не просто так.

— Ну ти й ревнива коза...

— До цієї кози ти трахатися ходиш, коли тобі погано! — відрубала вона, не звертаючи уваги на сусідок.

— Любо, не перегинай палицю, ти ж знаєш...

— Знаю що? Що правду казала? Та тільки-но вона з'явилася, у вас, чоловіків, усіх, язики висунулися. А те, що в неї вже є чоловік, тож не облизуйтеся!

— Любо, вона...

— Вріж мені пів кілограма цієї ковбаси, — перебила сусідка.

Я стиснув кулаки, глянувши на неї, та не став уже нічого говорити. Вона ревнувала, а ревнощі змушують людей робити дурниці.