Обіцяю

Сила повертається тоді,

коли ми віримо в себе.

Розділ 6

Вона

Перший тиждень у новій школі був важким: усе нове — учні, коридори, вчителі, які дивилися на тебе з підозрою. Та в мене досі грала у вухах пісня «Kiss me...», а всередині вирувала лава. Коли минулого тижня я побачила Дмитра з горілкою в руках, мене пересмикнуло. Я була настільки вражена... Чомусь думала, що він інший. Не такий, як мій батько-п'яниця, який продовжує ігнорувати мої дзвінки. Не такий, як інші чоловіки, що завдавали болю. Ні, він такий самий. Безглуздо було вірити у фантазії, але я не могла викинути його з голови. Ідеальна картинка, яка вмить зруйнувалася.

— Як ваш перший тиждень? — запитав мене один із заступників директора, який за сумісництвом викладав англійську.

Я підвела очі від столу, де заповнювала документи. Багато вчителів уже розійшлися додому — п'ятниця, короткий день. Уроків мало, більшість йде зі школи ще о 16:00. В учительській залишалося лише кілька педагогів, серед них і я.

Я злегка посміхнулася крізь призму втоми, що накопичилася за тиждень.

— Могло бути й гірше, але ще звикаю.

— Я теж довго освоювався, зазвичай усі такі строгі в перший місяць. Але, напевно, більшості цікаво: чого раптом зі Львова до нас?

Я примружилася, глянувши на нього з підозрою. Ага, більше цікавить, хто я така. Звісно, з гімназії, де я працювала раніше, навряд чи звільняються просто так — для них мала бути якась історія.

— Ми з донькою переїхали від батьків, хотіли почати самостійне життя.

— О, розумію, самостійне життя... А чоловік що каже?

Знову усміхнулася. Ось куди вела розмова, а я й не одразу здогадалася. Здавалося — просто цікавість чи дружелюбність, а воно ось що. Я глянула на нього, закриваючи документи. На сьогодні досить. Маю ще якось дістатися до села, хоча останнім автобусом не вийде, бо не встигну. Потрібно зайти в магазин: Єва хотіла чогось солодкого, та і я б не відмовилася у вихідні з'їсти щось смачне. Потрібно набратися терпіння, і вже з понеділка спробувати поїхати до батька. Сподіваюся, його запальний характер нарешті охолов і ми зможемо поговорити спокійно.

— У мене немає чоловіка, лише я та моя донька, — відрізала коротко.

— О, вибачте, я думав... А батько доньки, ви що, з ним не...

— Ні, не спілкуємося. Йому байдуже до дитини, така вже людина. Дякую за цікаву розмову, але мені вже пора йти, — мовила я, підводячись, і переклала папери в сумку.

Олександр підвівся одразу за мною. Він теж склав свої речі, хоча я розуміла: останню годину він просто вдавав, що працює, а сам спостерігав за мною.

— Мені теж уже час, міг би вас провести!

Дивний у нього спосіб залицятися, але непогано б мати тут друзів на своєму боці. Та зараз мені справді було зовсім не до того, аби будувати якісь стосунки. Я не надто хотіла зустрічатися з кимось, окрім... Цей Олег. Не думала морочити голову ще комусь. А з іншого боку, ми ж не пара, чи... Мій телефон врятував мене від незручної ситуації, яка могла призвести до того, що я б погодилася. Олександр був доволі молодий як на завуча, звичайний чоловік, нічого поганого не скажеш. Можливо, якби в минулому не було стільки халеп із коханням, я б навіть погодилася одразу. Але ні, я впевнена, що геть не розбираюся в стосунках. Ось і Дмитро теж припав мені до душі, а виявився... Мені знову стало ніяково.

— Ваш телефон.

— «Твій»? Ми ж майже одного віку, незвично чути...

— Добре, — одразу погодився, я і вихопила мобільний із сумки.

— Привіт, о...

Олег. Чому я не здивована?

— До побачення, я вже йду, — кивнула я Олександру, виходячи з кабінету.

Мені страшенно хотілося опинитися поруч зі своєю боксерською грушею і відлупцювати її — надто сильно злилася. Олег учора був у батька, але той був п'яним як чіп і послав його. Мені стало соромно за тата, але вдома на мене чекало не краще. Я не встигла зайти до хати, як Єва підбігла до мене.

Донька почала наввипередки розповідати про свій день у школі саме тоді, коли тітка Валя вийшла з кімнати. Жінка сиділа кілька годин після уроків із Євою, бо я не встигала її забирати. Я планувала домовитися з вчителькою, аби та за певну плату могла залишатися з нею та робити уроки, поки я працюю. Бо поєднувати роботу в школі та навчання доньки було важко. Лише тепер до мене дійшло, як я помилилася, коли віддала її до школи в селі, а сама пішла працювати в інший заклад. Це ускладнювало життя обом, але потрібно якось потерпіти до канікул, а далі щось придумаю. Вже не першу годину хотілося випустити пару, але це був ще не кінець.

Коли тітка Валя пішла, я почала готувати. В голові крутилося багато думок. Цього тижня не бачила Дмитра, але чомусь весь час думаю про нього. Навіть коли ми з Олегом увечері розмовляли чи переписувалися, перед очима стояв він. Мене дратував один факт: він засів у моїй голові й ніяк не виходив із неї.

— Блять, відкрий двері! У власну хату не можу зайти! — пролунав крик за дверима.

Єва схопилася на ноги, налякано поглянувши на мене. Я ж одразу впізнала цей голос. Постало лише одне питання: як він опинився тут? Серце миттєво застигло. Єва дивилася на мене знизу вгору, а двері знову смикнули. Чорт, ну і сила в нього, ручку відірве. Знову смикання, Єва злякано кліпала. Наступної миті почувся стукіт у вікно поруч.

— Мамо, чого дідусь такий злий?

Я не розуміла, в голові було надто багато запитань. Як? Чому він тут? Знову стук.

— Відкривай, курва! Нащо того сучого сина прислала до мене? Думала, здохну? А хрін тобі! — почав кричати він.

Мене знову охопив ступор, руки відчутно затремтіли. Я глянула на донечку, пригорнула її до себе. Він піде, якщо не реагувати, він піде... Чую, як надворі щось гримнуло, як щось гепає знову. Руки... І тут перед очима знову постало минуле.

Вісім років тому

Ярослава бігла щосили, не оглядаючись. Зупинилася, лише коли почула, як позаду щось розбилося. Вона встигла закрити двері роздягальні й сісти на холодну підлогу. Досі відчувала удар по щоці, а точніше — ляпас, який отримала, коли батькові повідомили про її стан. Вона намагалася щонайдовше відтягнути той день, коли розкаже про вагітність, але завтра вони мали вирушати в дорогу, і всі аналізи передавали тренерам. Ось пів години тому батькові й вручили медичні висновки. Він тримав їх у руці, спершу усміхався, а потім почав кричати. Навіть коли він тверезий, у нього жахливий характер, а коли вип'є — це просто пекло. Сьогодні він відчутно причастився ще зранку, коли вони йшли в зал, від нього сильно тхнуло алкоголем. Мама казала доньці, що реакція буде саме такою, і пропонувала поїхати геть. На перший час вона могла б допомогти, але потім довелося б шукати роботу, аби якось жити.

Ще кілька днів тому Ярослава довго вагалася: залишати дитину чи ні. Могла б піти того ж дня в лікарню і все закінчити, здати за кілька днів нові аналізи й поїхати на чемпіонат, але не зробила цього. Зараз, підпираючи двері, які позаду намагалися вибити, вона чула голоси тренерів та інших спортсменів. Хтось намагався заспокоїти її батька, та в такому стані його не вгамувати, повторювала вона собі.

— Чия це, курва, дитина?! Як ти могла залетіти перед змаганнями?! Чорт, як?! Твоя мамуся теж така була — залетіла від мене, і нам довелося забути про професійний спорт! ЯРОСЛАВО, як ти могла?!

Ярослава ридала, відчуваючи, як всередині все перевертається, а сльози котяться горохом по щоках. Позаду знову чулися крики, галас, хтось вигукував, що викликав поліцію. В голові туман, щока пашить вогнем, сльози не припиняються, а сором поглинає повністю. Роздягальня здавалася дівчині крихітною... Аж поки позаду не стихли крики. Аж поки вона не відчула, що сльози нарешті перестали текти, і лише серце досі шалено й налякано билося в грудях.

— Най народжує, якщо хоче, це провал! Який тепер чемпіонат? Поїде замість неї Віка, вона друга в рейтингу. Ні, я ще не дзвонив, щоб замінити ім'я учасниці. Обставини склалися так... Ні, не говорила.

Цей клятий голос належав Євгену, який ходив туди-сюди за дверима. Ярослава підвелася, збираючись на силі, вдихнула повні груди повітря і спробувала вийти. Десь усередині наростав страх: як вона повернеться додому? Все це лише через чоловіка, який стояв перед нею, все через його вчинок. Все через нього, повторювала вона собі.

— Ну нарешті! Тепер поясниш усім, що це означає? — кілька пар очей витріщилися на неї в залі. — Вагітна... Як це могло статися? Ти ж знаєш, що попереду чемпіонат Європи! Як ти могла не думати про це?

— Я... я думала, але... — дівчина глянула просто в очі тренеру, краєм ока помітивши зламаний стілець та розбите дзеркало.

Від байдужості в очах тренера вона ще дужче відчула спустошення. Ця тварина перед нею зруйнувала їй життя і ще сміє питати, як таке сталося?

Ярослава замахнулася різко, але крізь неї пройшов наче струм, рука раптом стала смикатися. Вона не могла її контролювати, тому опустила іншу, пробуючи приховати тремтіння. Усі витріщилися на неї. В горлі не було слів, лише застряг ком, вона злісно дивилася на тренера, який посміхнувся їй. Не витримавши цього погляду, дівчина закричала:

— Старий ідіот, ґвалтівник, покидьок! Це ти винен, твоя дитина! Ти мене зґвалтував ось на цьому місці, а маєш силу зараз дивитися мені в очі?!

Ярослава не впізнала свій голос — це все кричала якась інша дівчина, не вона. Інші спортсмени завмерли. Тренер уже не посміхався, а просто витріщився, смикнув її за тремтячу руку й силоміць завів до роздягальні.

— Чого вилупилися? Розходитися всім до роботи, кому сказав! — закричав він, зачиняючи двері позаду Ярослави.

Щока дівчини досі боліла від батькового удару, а всередині все переверталося, до горла підступала нудота. Стало трохи легше, коли вона сказала все, що хотіла, але очі тренера палали.

— Що ти верзеш? Ти шльондра, як і всі інші. Не кажи, що не сподобалося. Я навіть і не знав, що був у тебе першим, а бач як вийшло. Дурепа, дам гроші — підеш зробиш аборт, поки не пізно. Закриєш свій рот, твій батько взяв велику суму за мовчання. Тому, якщо надумаєш писати заяву, він скаже, що ти була не проти, що ти сама застрибнула на мене, аби взяти участь у чемпіонаті. Зрозуміла? — і за мить додав: — Віднині зал для тебе зачинений. Я скажу твоєму татові, хай шукає інше місце роботи, — гаркнув він, дивлячись на неї.

Потім його рука різко схопила її за шию, вона відчула, як пальці стискають обличчя.

— Ти зрозуміла? Чи мені повторити? — спитав він, його очі горіли. — Забрала свої речі й до побачення!

Вдруге йому говорити не довелося. Дівчина підійшла до своєї сумки, що лежала поруч із лавою, за дві хвилини вигребла весь вміст та вибігла із зали. Бігла до зупинки на одному диханні. Витягнувши мобільний, глянула на екран. Та лиш тепер зрозуміла, що залишилася зовсім одна зі своїми проблемами. Мати ніколи не цікавилася нею, залишила їх малими на тата, який увесь час виховував чемпіонку, а тепер він втратив її. Тато був лише тренером усе життя, якому вона не могла сказати нічого. Був ще Володя, але вони не спілкувалися останній рік — відтоді, як він поїхав. Вона вагалася, але, глянувши на телефон, все ж натиснула на виклик.

— Номер телефону недійсний! — почула у відповідь.

Вона не має нікого, хто міг би допомогти розрулити все це. Тепер вона повинна навчитися боротися за своє щастя сама.

Вона

Сьогодення

На вулиці не вщухав шум. Я глянула на доньку, яка все більше нервувала, сама ж намагалася не показувати, що серце от-от вискочить з грудей. Повільно відчинила двері. Батько трощив щось надворі, поруч із кухнею. Його п'яна постать хиталася в темряві. Побачивши мене, він засміявся:

— Нарешті показалася.

— Як ти тут опинився?

— Хотіла поговорити? От я тут.

— Я хотіла дізнатися...

— Живий, як бачиш! — у мій бік щось полетіло, розбивши вікно в дитячій.

Я почула, як Єва почала плакати. Швидко повернулася, зачиняючи двері. Пішла до доньки, чуючи на свою адресу чергові прокльони. Витягнула мобільний. Олег.

«Абонент, якому ви телефонуєте, не може відповісти на ваш дзвінок. Залиште повідомлення після звукового...» — не стала слухати далі, бо почула, як б'ється ще одне скло.

Батько щось бурмоче собі під ніс, бачу, як шукає щось. Дивлюся на екран: кому ж набрати? Рука надто тремтить, я не можу її контролювати, батька в такому стані я сама не скручу.

Набираю номер єдиного, кого знаю не так добре, але вибору немає.

— Алло! Ясю? — чую в слухавці після першого ж гудка.

— Дмитре, — мій голос тремтить. Чорт, потрібно зібратися.

— Що сталося? Ясю, що з вами?- чую що він дивиться телевізор на фоні.

— Мій батько... він приїхав і все трощить. Єва налякана, я не... я не в змозі щось зробити, мені потрібна допомога.

— Добре, вже йду! — чую коротке у відповідь, і одразу йдуть гудки.

Не впевнена, що Дмитро прийде, я ж ніхто йому, але надії на те, що батько вгамується сам, немає.