Обіцяю

Люди різні, біль у кожного однаковий.

Розділ 13

Вона

«Ярославо, це Діма. Вибач, що ти була змушена побачити це, але в нас із Любою нічого немає. Вона думала, що є, але це не так. Я хочу поговорити з тобою наодинці. Це стосується того, що мало не сталося. Я думаю про тебе постійно. І це, чорт забирай, зовсім не про мене».

Я дивилася на екран кілька хвилин, просто кліпаючи. Авто Олега їхало в тиші вже хвилин п'ять. Не помітила, коли вимкнулася музика. На вулиці вже стемніло. Я навіть не дивилася, скільки часу минуло, скільки ми просиділи в одному з кафе. Про що взагалі говорили — нічого з того просто не могла пригадати. Перед очима стояв той клятий поцілунок. Чорт. Я навіть не могла зрозуміти, чому він так зачепив мене? Всю дорогу до міста, ще на прогулянці, я була наче не в своїй тарілці. Коли Олег спробував поцілувати мене, я відсторонилася швидше, ніж він устиг збагнути.

Тепер же машина їхала без музики, а я витріщалася на мобільний телефон, аж поки не відчула різку зупинку. Різке гальмування нарешті повернуло мене до тями.

— Що відбувається? — він буквально пропалював у мені дірку своїми вогняними очима. Я спробувала якось усміхнутися, але Олег узяв мій телефон без дозволу. — Ти цілий день якась не така.

— Вибач, але ти щойно забрав мій мобільний? — я простягнула руку, але Олег замість того, щоб повернути його, глянув на повідомлення, яке досі було відкрите. Він пробігся по ньому очима кілька разів, а тоді подивився на мене. Його погляд став зовсім чужим.

— То ти через цього типа така весь день? Він що, домагався тебе? Бо тут він пише... — Олег замовк. Я відвернулася до вікна, але розмова, схоже, вже перейшла на підвищені тони. — Ти що, спала з ним? Ми знайомі чотири роки, два з яких я постійно прошу тебе стати моєю дівчиною, спробувати зустрічатися. Мені все одно, що в тебе вже є дитина. Мені байдуже, що тебе раніше... — він замовк, але його голос продовжував бриніти в моїй голові.

Я мовчала. Олег явно не збирався зупинятися, він підсунувся ближче, досі тримаючи телефон у руці. Його тіло було занадто близько — ближче, ніж я могла витримати. «Друг, тільки друг», — промовив мій внутрішній голос.

— Віддай телефон, у нас нічого не було. Тим паче ти сам знаєш, що він спить із Любою. Це, напевно, просто...

— Він пише, що думає про тебе постійно! Не впевнений, що повірив би тобі, якби був ідіотом, але ні. Ви що, робили щось непристойне? — він знову нахилився ближче, і я відчула його запах, почула його важкий подих. Глянула на нього — він дивився на мене наче божевільний. — Я не вірю. То що ж було? Ясю, я не ідіот, я довго терпів. Довго думав, як би ми почали, якби я був наполегливішим. Може, тоді щось і вийшло б, але ні, я був надто повільним. Ідіот! Уля каже, що краще бути милим із тобою, що ти не така, як інші жінки. Але я думаю, що ти така сама, як і вони, — хочеш брутальності, а?

Він питав чи просто констатував факт? Чому ми взагалі досі говоримо про це? Яке йому діло — я не могла збагнути до цього моменту. Так, залицявся, але хіба він один фліртував? Може, справді потрібно було бути активнішим, може тоді... Я й не помітила, як з мене вирвалося:

— Може, справді мені хотілося чіткіше бачити твоє бажання! Ти всі роки був лише другом, Уля натякала... Лише півроку, як ми щось пробуємо, але в нас немає тієї іскри. Олегу...

— Іскри? — він відкинув голову назад і зареготав на весь салон. Мене сильно дратувало, що він не повертає телефон. — Я спав із іншими жінками, думаючи про тебе! Наче якась мара, це так гидко. Але від тебе постійно якісь виправдання, постійно інші чоловіки крутяться, а мене ти не помічаєш. Так, треба було бути ідіотом...

Він знову нахилився до мене, кинувши телефон на своє сидіння. Його очі вивчали мене. Руки різко уперлися в моє крісло, і лише тепер я по-справжньому усвідомила, який він великий. Секунда — і він просто схопив мене та поцілував. У губи, надто грубо, без жодної ласки, просто впився в них, одразу затиснувши мої руки. Я спробувала відхилитися — марно. Тоді я різко підняла руку, сама не розуміючи, як це сталося, і пролунав гучний ляпас.

Олег випрямився, потираючи щоку. Чорт, я справді зацідила йому. А день так гарно починався... Зараз же я почувалася жахливо.

— Вибач, я не... це... Олегу, ми ж просто друзі, ми...

— Знаєш що? Я зрозумів. Бігати весь час за тобою, яка готова кинутися в ліжко з першим-ліпшим, — це не для мене. Я думав, ти краща, не така, як інші. Але це була помилка... У Єви не надто хороша мама.

— Олегу, я...

— Що ти? Скажеш, що це неправда? — запитав він, глянувши на мене.

Мені стало ніяково й невимовно сумно. Навіщо він мене поцілував? Для чого взяв мій мобільний — це ж особисті речі! Ми ж були на такому гарному побаченні, багато сміялися, розмовляли. Так, можливо, я не весь час була з ним щирою. Олег міг це помітити, і він помітив. Яка ж я невдячна. Він справді кілька років хотів чогось більшого, говорив про це не раз, а я все відкладала на потім.

Мій телефон під його рукою забринів. Олег нарешті відвів від мене погляд і подивився вниз. Дзвонила Єва. Яке полегшення! Його рука грубо повернула мені мобільний. Він мовчки знову завів машину. Я бачила, який він злий, його щока досі червоніла.

— Алло, так, Єво? — мій голос затремтів. Здавалося, я ось-ось розплачуся від цього дурдому, але стрималася.

— Мам, ти ще довго? Завтра ж до школи! — простогнала донька.

— Я пам'ятаю про ярмарок, усе буде готово.

— Тітка Уля вже почала пекти мафіни. Каже, що ти можеш відпочивати, але я хочу робити крем разом із тобою. А дядько Олег уже поїхав? — я повернула голову в його бік. Він міцно стискав кермо і дивився виключно на дорогу.

— Ми їдемо додому! — тихо вирвалося в мене.

— Добре, ще довго?

— Ні, я не можу розмовляти, скоро будемо! — випалила я. — Люблю тебе, зайчику!

Донька щось почала говорити, але я вибила дзвінок.

— Я висаджу тебе на початку, не хочу їхати далі, — сухо мовив він, повернувши голову до мене. — Улі краще не кажи, що сталося. Я дам тобі два тижні подумав. Якщо захочеш спробувати щось серйозне — напишеш. Але більше я чекати не буду.

Його погляд палав. Я бачила, яка буря вирує в нього всередині.

— Я надто злий, аби говорити з тобою далі. Я б навіть залишив тебе тут, але надто вихований. Напевно, тобі теж варто було б цього повчитися.

— Що? — я була в шоці.

— Ти чула. Ти невдячна стерва, от хто. Ти часто просила про допомогу, але просто користувалася тим, як до тебе ставляться люди. Шкодують тебе: батько п'яниця, сама, мама не любить, чоловіка немає, хорошого статусу немає... Ох, просто...

— Припини! Знаєш, одна справа — поцілувати без дозволу під час сварки, і зовсім інша — обсипати злістю людину, яка тобі була небайдужа.

— Була?! Чому це була? Є! — знову викрикнув він.

— Була, — вкотре підкреслила я. — Зупини авто, далі я піду сама.

— До села ще їхати хвилини три.

— Нічого, я пробіжуся. Тато казав, що я швидко бігаю.

Він різко натиснув на гальма.

— Дякую, — мовила я, виходячи з машини.

— Ти не взяла пакунки, — кинув він, показуючи на заднє сидіння.

Але з усього того я нічого не купувала, тому, взявши лише власну сумку, вийшла.

— Ясю, я не хотів... Моя пропозиція в силі, це... Чорт, Яся, я ідіот, справді не думав, що кажу. Ти не така...

— Їдь уже, бо я злюся ще більше! — крикнула я.

Олег відчинив дверцята авто. На вулиці, як-не-як, була ніч і суцільна темрява.

— Ясю, будь ласка, ти ж можеш... Чорт, чому ви всі, жінки, такі суки? — вирвалося в нього.

— Їдь геть! Ти на емоціях зараз наговориш іще гіршого! — цього разу кричала вже я.

Олег сів назад у машину й гучно захлопнув за собою двері. Мить — і він різко розвертає авто та рушає геть. За кілька хвилин навколо залишається лише курява та маленький промінчик світла вдалині.

Сім років тому

Ярослава не раз чула, як її називають стервом. Не раз від чоловіків, які очікували більшого, і від батька — щоразу, коли він напивався до безпам’ятства. Від незнайомців, які дізналися її мобільний, через що дівчині довелося змінювати номер двічі.

Єві виповнився рік, а минуле ніяк не хотіло відпускати її. Переслідувало по всіх куточках душі, глибоко засівши в серці. «Біль у всіх різний», — невпинно повторювала бабуся. Та Ярослава знала: люди різні, а біль у всіх однаковий. Коли болить серце — це одне, а коли рве зсередини душу — зовсім інше.

Дівчина прокинулася раніше, аби втиснути у графік і зняти відео тренування. Нещодавно вона відкрила на ютубі канал, де викладала свої заняття. Поки що в неї було небагато підписників, та й часу на це бракувало. Вона довго мучилася з різними програмами для монтажу, але врешті вирішила просто знімати короткі відео до пів години без монтування — просто вмикати якусь музику на фоні й усе. В її доробку було вже десь п’ять відео; хоч лайків назбирувалося й небагато, але тішило те, що люди дивилися та підписувалися.

Після сьогоднішнього тренування вона пішла готувати сніданок. Батько на диво був тверезим учора. Навіть не набридав своїми постійними витівками. Ярослава після того, як з Іваном нічого не вийшло, взагалі не згадувала про хлопців. Напевно, його вчинок — викласти її номер у мережу — був помстою за зламаний ніс. Хоча він не казав, хто саме зламав його, а вигадав історію, ніби впав на кризі. «Ага, авжеж», — думала Яся. Після зимової сесії вони не бачилися. За місяць вона забере свій диплом і піде на роботу десь у школу. Планів було багато, а чи буде все так, як розписала?

— Ти знову скакала вранці? — гаркнув тато, глянувши на неї. — Соля каже, що це набридає — прокидатися від гупання над стелею.

— Твоя сестра, напевно, рада, що купила квартиру під нами, і тепер стежить іще більше, — лише відповіла дівчина, знаючи характер тітки. Вона була старшою за батька на десяток років і страшною занудою.

— Вона переживає за мене! — відповів він. — Зроби омлет, жерти хочу. А ще в школі нині два уроки. Дістали ці малі покидьки. Якби не ти, далі б тренування проводив у залі в Євгена.

— Ага, далі був би його служкою, коли всі лаври дістаються цьому ґвалтівнику.

— Та забудь ти, він, здається, вже змінився! — мовив батько. — Не чув, щоб дівчата скаржилися.

— Та ні, скажи чесно, невже не видно, що Єва — копія його?

— Ні, я не заперечую, що вона його. Гарна дівчинка, така схожа на батька, теж виросте чемпіонкою. В неї є талант. От як має поставлений удар! Мама — боксерка, тато — боксер, це лінія в крові, вона...

— Досить! Вона надто мала, аби вибирати, ким бути. Виросте — сама скаже, хоче чи ні. Не потрібно її змуштрувати змалку, як мене.

— Ясю, хіба тобі не подобалося? — спитав тато.

— Подобалося, але після того... я...

— Ясю, та я старий дурень, але я хотів виростити доньку-чемпіонку, яка могла би показати...

— Все, ось, тримай. Я не хочу говорити про це. В мене в залі нині три години. Одразу після школи прошу додому.

— Як бажаєте.

Ярослава не відповіла, просто рушила з кавою до себе в кімнату, і якраз вчасно. Вони рідко тепер говорили з батьком на тверезу голову, але він усе частіше нагадував про тренування Єви.

— Ох, на нас чекає важкий день, — звернулася вона до донечки. Та потягнулася до мами, усміхаючись

Сьогодення

Мені вдалося дістатися до будинку менше ніж за годину, але навіть так була вже коло одинадцяти вечора. На кухні пахло мафінами та кремом, усе було ретельно прибрано — напевно, Уля все встигла зробити. Єва спала в ліжку в моїй кімнаті, а подруга заснула у її. Мені не хотілося будити жодну з них, тому я пішла до кухні й лягла на стару тахту. Ми часто спали тут, коли в будинку було багато людей, і зараз нічого не змінилося. Я вирішила залишити на кухні ті самі меблі — вони нагадували про добрі часи.

Я не люблю крутитися в ліжку в полоні думок, але ці кляті гойдалки в голові... Минають години, а я просто кручуся. Більшість думок крутиться навколо поведінки Олега та моїх вчинків стосовно друга. Відкриваю повідомлення від Дмитра, читаю не раз, рука сама тягнеться відповісти. Але в останній момент я блокую телефон і відкладаю його вбік. Завтра буде важкий день, повно роботи, потрібно заплющити очі й нарешті заснути.

Перші три уроки пролітають на автопілоті. Я виходжу з учительської, де була лише кілька хвилин, аби занести документи, і повертаю до спортзалу, де на мене чекає наступний клас. Потрібно ще встигнути записати в електронний щоденник оцінки, а настрою немає взагалі.

— Привіт, — я різко повернулася, помітивши Олену Сергіївну, яка стояла впритул до мене. Після конфлікту в учительській ми майже не бачилися, лише кілька разів на загальних зборах. Я намагалася уникати їх обох з Олександром, аби не створювати додаткових конфліктів.

— Доброго дня! — відповіла я, кліпаючи очима. — Маєте якісь питання?

— Що ви, ні! Минулого разу ми почали знайомство не з тієї ноти. Якось негарно вийшло, я би хотіла вибачитися. Та щось не доводилося бачити вас. Багато роботи?

— О, так. У мене були тренування й уроки, а ще хату в селі доводимо до житлового стану.

— Розумію, ремонт — це не найкращий період. Я хотіла спитати: на перерві ми могли б поговорити?

— Звісно. Це не стосується мого вигляду?

— Що ви, ні, я просто тоді була злою. Ви прийшли до школи, а Олександр... він давно мені подобається, я... — ніяково почала вона.

— Я розумію, — відповіла я. Якраз від незручності мене врятував дзвоник на урок. — Маю бігти, в мене сьогодні повна запара.

— Поговоримо пізніше!

— Звісно!

Вона швидко пішла в кабінет поруч, а я ще раз повернула голову їй услід. Раніше я б не помітила змін у ній, але вона явно змінилася. Нова стрижка та й колір волосся інший — блондинкою їй пасує більше, ніж темною брюнеткою. Роки візуально зменшилися, тепер можна сказати, що ми однолітки. Протерши в нерозумінні голову, я поспішила в зал, де вже шумів шостий клас.

Сил йти до їдальні на перекус між уроками зовсім не було, я намагалася зібратися з думками. Уля дзвонила двічі, а потім, коли я не відповіла, написала, що вчора трапилося з Олегом — той у школі зривається на всіх. Я відповіла, що ми посварилися, бо він дізнався про Дмитра і розсердився, а деталей не розписувала.

— Ярославо Михайлівно! — почула я голос у дверях. Через галас у залі я не почула, як хтось стукав. Кинувши м’яч класу, я повернулася до людини, яка зверталася до мене.

— О, доброго дня, Олександре! Не очікувала вас побачити. Щось трапилося?

— Ні, хотів лише спитати, як ви ставитеся до відкритого уроку через тиждень. Оскільки ви новенька в школі, ми вирішили дати вам таку можливість. Я бачив, ви подали запит на відкриття групи з кікбоксингу, якою ви б займалися.

— Так, як ви знаєте, це моя спеціальність. Я подумала, може, дітям буде цікаво.

— Ми розглянемо це на комісії, запитаємо батьків, може, це буде весело. То що скажете, урок через тиждень, приблизно 8 травня?

— А, так, я згодна. Дякую, що сказали заздалегідь, підготую дітей, виберу клас.

— Добре. Як твої справи? Майже не бачив тебе ці тижні.

— Добре, багато роботи було. У доньки нині день народження, маю ще встигнути влаштувати невелике свято.

— О, мої вітання. Я би хотів запросити тебе знову на каву, ви так і не відповіли.

Я підійшла до нього ближче, глянула прямісінько в очі. Напевно, дурна ідея, та мені потрібно було вже нарешті розставити все по місцях. Так, непогана спроба. Олександр — черговий, хто кличе мене на каву, але ні! Він зупинився, очі дивляться прямо, не тікають.

— Я точно знаю, хто схоче посидіти з вами на перерві й випити кави. Мене сьогодні запрошувала Олена Сергіївна, я маю справи на великій перерві, а ви мене врятуєте, якщо складете їй компанію.

— Врятую?

— Так, Сашу, врятуєш. Вона хотіла поговорити про щось, боюся, знову про мій вигляд.

— Я не думаю...

— Сашу, — я нахилилася до нього. Чоловік відступив на крок, налякано глянувши на мене. — Мені здається, що ви їй подобаєтеся. Вам ніхто цього не казав?

Він закліпав, дивлячись на мене.

— Ні, я...

— То що, врятуєш мене? — спитала я. Непогано б звести цих двох нарешті, аби обоє не чіпали мене. І справді, мені ж іще треба забрати торт із пекарні та купити якийсь подарунок Єві, у мене не буде часу пити каву. Він вагався лише якусь секунду.

— Добре, але ти все одно винна мені.

— Добре, згода, — відповіла я, киваючи.

— Там, здається, твій мобільний грає, — мовив він, показуючи на кабінет.

Я помахала рукою й побігла до телефону. Знову Дмитро. Це вже другий дзвінок за день після того, як я не відповіла на повідомлення. Він дзвонив уранці, коли я їхала в школу, і ось знову.

Він

Я ідіот, повний придурок. Я настільки зневірився через те, що вона не відповіла на повідомлення, що тепер уже вдруге тримаю мобільний у руках у надії поговорити з нею. В суботу вона не відповіла на повідомлення, хоча прочитала його; вдома до вечора її не було. В неділю був ярмарок у школі, вона мала багато клопоту біля доньки, і ми не бачилися. Сьогодні ж я вирішив нарешті подзвонити, та це вже друга спроба — і тиша у відповідь.

— Ти наче зі стіни знятий, хоч спав? — спитав Вова, тримаючи драбину. Я опустив погляд на нього, відклавши мобільний.

— Все добре, давай закінчимо з цими болтами й будемо закручувати.

— Не бере твоя ляля телефон? Напевно, досі сердиться. Я не розумію, як так вийшло, що Люба клеїлася серед вулиці до тебе? — мене теж це цікавило, але відповіді не було.

— Не знаю, — сухо відповів я, хоч усередині все кипіло від злості.

— Візьме. А як ні, ти завжди можеш закінчити те, що почав.

— Що ти мелеш?

— Ти влип. Якщо вона настільки тебе цікавить, то запроси її кудись.

— Подумаю. Давай уже закінчимо цей клятий дах.

Мені набридло вислуховувати допити від найкращого друга, з яким я не хотів ділитися подробицями. Я мав виправити цю помилку, поки був шанс, а здається, все пішло до біса. Яся, напевно, досі злиться, хоча вона не знає, що я помилився. Мене зсередини з’їдала заздрість і злість на самого себе — вперше настільки сильно, що жодна робота не йшла до ладу.

— Уля вчора по телефону казала, що в Єви нині день народження, але святкувати з гостями будуть лише в суботу. Думаю, ти міг би прийти сьогодні й поговорити — вона ж тебе явно не відшиє при доньці, — мовив Вова. Непогана ідея, але чи вийде знову не пошитися в дурні?

— Можна спробувати, — відповідаю і одразу починаю злазити з драбини. Я лише спробую.

Минуло дві години, перш ніж я наважився дійти до крамниці. Добре, що нині не зміна Люби. Купив для Єви солодощі, для Ясі — вино. Напевно, вона не п’є, але що ще нести в гості, я не знав. Взяв цуценя у Сашка — його собака якраз народила, малечі було вже майже місяць. Вибрав найгарнішого, закутав його в тканину і рушив. Коли йшов, було ще досить відносно світло. Я не був упевнений, що Яся вдома, але дізнатися міг, лише коли постукаю в двері. Жодної машини чи підказки про те, що сьогодні тут відбувалося свято. Тихо. Підійшов до дверей будинку, світло горіло лише в одній кімнаті. Рука сама потягнулася до дверей, два невпевнені стуки — і клямка відчинилася.

Яся була в блакитній сукні до підлоги, з довгим рукавом і вирізом на грудях. Ох, як же їй пасувало це вбрання! Волосся розпущене, і нарешті можна було сказати, що воно розкішне — не надто довге, до плечей, але яке ж гарне. В руках песик почав скавуліти, вона одразу перевела погляд на нього.

— О, вуйко Діма! — вигукнула Єва з кімнати. Вони вдвох сиділи у вітальні, як я припустив.

— Я чув, у Єви день народження! — випалив я перш ніж вона відправить мене якомога далі.

— Так! Ви прийшли привітати? Це мені? Мам, це песик, ти бачила? Це песик! — заверещала мала, одразу схопивши його на руки.

— Ми не можемо взяти...

— Чому? Мамо, ти ж обіцяла! Я так... — Єва вже пригортала тваринку до грудей.

— Не стій на вулиці, дощ буде, — мовила тихо Яся, опустивши очі. Вона бачила, що я змерз — справді, ці кілька днів були холодними.

Я мовчки пройшов до будинку, і біль усередині потроху почав зникати.