Обіцяю

Хіба? Чуже щастя,

наче мозоль на оці, для заздрощів лихих!

Розділ 16

П'ять років тому

Ярослава вийшла якраз із кабінету учительської. Сьогодні їй повідомили про те, що вона стане новим класним керівником 5-А. Попередня вчителька звільнилася несподівано: написала заяву одним днем і не прийшла сьогодні на роботу. Інших учителів, які були б згодні посеред семестру брати клас, на зборах не виявилося. Ярослава не була новенькою в школі, хоча працювала лише другий рік. Зазвичай зі спортзалу вона виходила лише на загальногімнастичні збори, які в гімназії відбувалися раз на тиждень — у середу або п'ятницю. Раніше ніхто не помічав нову молоденьку вчительку фізичного виховання. Сама дівчина була лише рада, що не привертала великої уваги в колективі, де нікого не знала. За два роки вона й досі спілкувалася виключно по роботі. І не дивно: у гімназії працювали доволі старші люди, з якими дівчина не могла знайти спільної мови.

5-А вона вела не так довго — лише три місяці, відколи клас перейшов до старшої школи. Зазвичай там були тихі діти, тож за ці місяці Ярослава не могла сказати про них нічого поганого. Тепер же вона стане їхнім керівником, що було страшенно лячно для молодої вчительки. Дівчина йшла, заглиблена в думки, які вели її до кабінету з дітьми, аби повідомити їм новину. А за кілька днів — збори для батьків, аби ті були в курсі всього.

— Ось тут. Знаю, страшно, але діти ще не звикли до попередньої вчительки, тож у вас буде час, — мовила завучка, відчиняючи клас. У дітей якраз був урок англійської мови. Усі піднялися, побачивши вчительку і завучку. Ярослава помітила на собі 26 пар очей, які розглядали та вивчали її. «Ох і моторошно», — подумала, а тоді почалося.

— Вибачте, що перериваю вам урок, Тетяно Миколаївно, це лише на пару хвилин. Як усім відомо, Юлія Володимирівна звільнилася, і сьогодні вам призначили нового класного керівника. Це буде Ярослава Михайлівна Тхір, вчителька фізичного виховання.

— Привіт! Після уроків я б хотіла бачити вас у залі для невеликих зборів.

— Ви й далі залишаєтеся з цим класом, тому не хвилюйтеся. Я буду рада, якщо адаптація мине швидко.

— Чому Юлія Володимирівна пішла? — запитав якийсь із хлопців.

— Ніхто не знає, — відповіла жінка, повернувши голову до вчительки англійської. — Ще раз перепрошую, ми вже підемо, продовжуйте урок.

— Не лякайтеся, Ярославо, ми всі проходили таке. Діти швидко адаптуються до нових умов. Вам потрібно лише провести збори та познайомитися з їхніми батьками, і все, — дівчина кивнула. — Ви сама мама, знаєте підхід до дітей, тож має бути просто.

Сьогодення

Вона

Я стояла посеред зали. Дітей ще не було, але вже за кілька хвилин спортзал наповниться класом. Ще за кілька — прийде комісія. Завжди страшно вести уроки не самій. Чомусь саме присутність інших дорослих лякала мене до трепету. Я намагалася не думати про це, але ці два тижні пролетіли як один день. Видихнула. Діма каже, аби я була просто собою й не хвилювалася, бо це нічого не дасть. Може, він і правий. Ми зустрічаємося з ним уже два тижні. Боже, мені просто не віриться: два тижні в мене є хлопець, чи, точніше сказати, чоловік. Ці два тижні я почуваюся справді як у якійсь казці. Проблеми, здавалося, відійшли кудись на задній план. Я навіть не звернула уваги на те, що термін, який дав мені Олег, минув. Сам друг просто зник: він не писав, тим паче не було жодного дзвінка. Уля каже, що брат не піднімає з нею цієї теми, він взагалі почав уникати сестру. Вони бачаться хіба що в школі, на спільних зборах вчителів. Дівчина не надто розпитує після того, як написала, що ми з Дмитром почали зустрічатися, у неї лише питання: який він у ліжку, який на побаченнях і що нового я дізналася про нього. Але відповіді неоднозначні, бо в ліжку з ним я просто відключаюся від реального світу. Побачень як таких у нас не було: у мене весь час робота, Єва, у нього — його час, який він намагається проводити з нами. Нового? Дізнатися про чоловіка якусь інформацію, якщо він сам її не розкаже, нереально. Дмитро не любить багато базікати, може, він така людина, але я розумію. Чоловіки не надто люблять згадувати минуле чи тим паче розповідати про себе. Дмитро чарівний, милий, мені з ним настільки легко! Ми бігаємо разом, він намагається забрати мене з роботи, коли має час. Я насолоджуюся ним у ті миті, коли ми наодинці.

Розплющивши очі, почула, як до зали зайшли перші діти, і за мить гамір знявся ще більший. Дзвінок. Видихнула: я впораюся, не вперше ж. Коли зал заповнили діти, я винесла наш сьогоднішній інвентар: кілька м'ячів, скакалки, потім конуси для футбольної доріжки. Не надто важке завдання для 6 класу, але все одно страшно. Хвилин за п'ять до зали зайшли троє чоловіків разом з Олександром та одна жінка. Усі привіталися. Ми якраз із дітьми завершили розминку перед вправами.

— Доброго дня! — привіталася. Олександр кивнув. Я не хотіла розглядати присутніх, та моє серце застигло, коли побачила її. Ми не бачилися чотири роки. Опустила голову в надії, що вона не зверне уваги. Та урок потрібно було продовжувати. Делегація сіла на лаву. Жінка, яку я пам'ятала з гімназії, не звертала уваги на мене. Вона розмовляла з Олександром, потім щось дивилася в телефоні. Я ж добре пам'ятала її. Як забути ту, яка зруйнувала тобі життя в гімназії? Тільки от як вона опинилася тут, у Жовкві?

— Дуже гарний урок, пані Ярославо! Діти вас слухаються, попри молодий вік, ви гарно впоралися. Хлопці грають у футбол дуже вправно, і дівчата від них не відстають. Чув, що ви хочете займатися боксом із дітьми. Похвально, бо в Жовкві мало гуртків для дітей, — звернувся один із чоловіків, коли діти проходили останнє коло перед кінцем уроку. Я якраз записувала в журналі тему та оцінки, коли він підійшов до мене. Олександр стояв поруч, а жінка свердлила мене поглядом. Вона мене впізнала. Що вона робить тут? Чи розповість?

— О, дякую. Це не перший мій урок, але нині було моторошно. Перед кінцем року, напевно, завжди так.

— Ви гарно впоралися, Ярославо, — прозвучало від Олександра. Вони за мить іще щось сказали, я кивала або відповідала, а потім пролунав дзвінок, від якого мені стало легше — усе одразу минуло. Хоча рука досі тремтіла. Я сиділа за столом, коли останній учень вийшов із зали.

— Не думала зустріти тебе! — почула за спиною її голос. Вона прикрила двері, уважно вивчаючи мене. — Зовсім не змінилася. Сподіваюся, ти не збираєшся знову крутити романи з одруженими, — мовила вона, і моя рука почала тремтіти ще сильніше.

— Ви знаєте, він не казав мені, що має дружину. Він жодного разу не згадував про вас, як і ваш син. Вони не казали, що... — я замовкла, помітивши, що вона була без обручки.

— Влад ніколи не говорив правди, навіть мені. Але то вже його справа. Якби не ти, то якась інша розбила б те, що вже давно було розбите, — мовила вона, виходячи з кабінету. Моя рука тремтіла ще сильніше, ніж до цього, хоча я так і не зрозуміла її останніх слів.

Мені хотілося якнайшвидше потрапити додому: це минуле боляче вдарило по мені. Коли я скинула сумку на ґанку, одразу побігла в сад до груші, відчуваючи лише злість. Чорт, як же таке могло статися? Як?

Він

— О ні, відпусти! Ти мене лоскочеш, я спітніла! — почала смішно верещати, наче дитина.

Коли я побачив Ярославу, яка тренувалася в саду, її робоча сумка валялася біля входу. Це бувало рідко, зазвичай дівчина ніколи не створювала безладу. Вона була надто правильною, але траплялися моменти, коли сумка ось так могла валятися посеред двору. І тоді це означало лише одне — поганий день.

Вона тренувалася поруч із грушею, завдаючи ударів ногами й кулаками без рукавичок і без шолома — просто гамселила грушу безперестанку. Я одразу побіг на звуки, що долинали з саду. У такій позі вона була неймовірно сексуальною: націленою на удари, вона так сильно притягувала мене до себе. Не міг дочекатися, коли сьогодні побачу її.

— Ні, я не хочу відпускати, — прошепотів їй прямісінько на вухо. Вона важко дихала. Кожен рух її грудей ще більше мене збуджував, і навіть те, що вона була мокрою від поту, зовсім не відштовхувало.

— Але я знімала відео! — відповіла вона, та камери я не помітив, як і телефону. Це був обман. Я ще сильніше стиснув її в обіймах, повернувши обличчям до себе. Хотів побачити, в чому справа і чому вона засмучена.

— Не бачу камер, — озирнувся, вдаючи, ніби шукаю їх, хоча насправді хотів дивитися лише на неї. Хотів торкатися її тіла, хотів бути поруч.

— Підловив, але все ж відпусти! — наполягала вона. Замість слів я поцілував її в шию та легко опустив на ноги.

— Що ти тут робиш? — вона відповіла тим довгим поцілунком, який звів мене з розуму ще першого разу. Я продовжував її цілувати, здавалося, цілу вічність, а коли наші губи нарешті захотіли вдихнути повітря, сказав, дивлячись прямо їй в очі:

— Скучив. Ти ж знаєш, я шаленію від тебе, — засміявся в надії розвеселити її, але вона спохмурніла ще більше. Тепер я вже точно бачив, що Ярославу щось турбує, і це щось серйозне. Може, знову з батьком щось трапилося? Та я чекав, коли вона сама вирішить відповісти.

— Ми не бачилися лише дванадцять годин. Учора вночі, якщо я не забула, ти йшов утомлений від мене. Робота в саду і робота зі мною виснажує, — підмигнула вона.

Справді, вчора ми знову почали працювати над садом. Аби все привести до ладу, потрібно було зрізати кілька дерев. Самому важко, але два вже пішли на дрова: трухлява вишня, яка лякала Ярославу, бо могла впасти на дах, і маленька яблунька, що зовсім усохла. Після цього ми пили чай, а потім, коли Єва заснула, пішли до кухні заради чогось особливого. Я досі пам'ятаю її руки на своїх грудях, її волосся, яке розсипалося, і як вона постійно збирала його, сидячи верхи на мені.

— Я все пам'ятаю! — мовив я, усміхнувшись, але усмішка на її обличчі зникла.

— Яка різниця скільки? Стіл досі тримається, можна зламати щось іще, — підмигнув я.

— Я не в настрої, але руки в тебе золоті, і я говорю не лише про тебе як про майстра, — цього разу вона сіла на траву. Погляд її був відстороненим, вона досі думала про щось інше.

— Тоді не відмовлюся повторити, — сів поруч. Хоча після дощу земля досі була вологою, проте не надто холодною. Яся спробувала засміятися, але вийшло це важко. Тепер я точно знав: її щось гнітить. Ніколи не думав, що зможу так тонко відчувати настрій людини, в яку почав закохуватися. Ярослава весь час намагається показувати, що все гаразд, але всередині неї така туга, що інколи їй не вдається її приховати.

— Що сталося? Погано пройшов урок? — вона повернула голову до мене. Очі були не заплакані, а радше збентежені. Я взяв її за руку. Так дивно: ми лише кілька тижнів як пара, але чомусь всередині мене живе відчуття, що хочу з цією людиною провести вічність.

— Побачила своє минуле, яке нагадало мені про те, якими підлими бувають люди.

— Люди? — перепитав я, хоча сам не розумів, що саме вона хоче сказати, але намагався розговорити її. — Може, розкажеш? Стане краще.

— Про Влада знала лише Уляна, як і про Івана. Хоча з другим усе складніше.

— Це хто такі? — запитав, хоча відповідь, напевно, сама крутилася в голові. Колишні.

— Мій колишній хлопець. Ми зустрічалися, коли я працювала в гімназії. Ще та сволота брехлива, обом голову морочив. Він мав дружину, але ніхто ніколи її не бачив, бо вона була якоюсь крутою жінкою. Я дізналася про неї випадково, коли вона сама мені про це сказала. Ні його син, ні він не говорили, що в них є мама. Тому всі думали, що він удівець або вона пішла. Коротше, менше з тим... — я помітив, що це насправді турбувало її значно більше, ніж просто «менше з тим».

— Ні, здається, тебе це хвилює. — Ярослава взяла мою руку й цього разу різко пересіла до мене на коліна.

— Хвилює, але я знаю, що саме зможе зняти це хвилювання. У Єви нині англійська, тому вдома вона буде не раніше ніж за дві години. Я хочу розслабитися, ти ж не проти? — вона змінилася. Я похитав головою: хто буде проти, коли тебе ось так цілують у шию?

Її рука обвила мою шию, мої руки залишилися на її стегнах. Її губи знову стали жадібними, вона пристрасно цілувала мене, проштовхуючи язик до рота, наче хотіла проковтнути. Я тонув у ній ще до того, як ми звалилися на землю. Холодна мокра трава, але Ярослава сиділа на мені, і це не давало мені спокою. Внизу вже все стояло, вона опустила голову до моїх штанів. Я спробував її зупинити, але вона посварила пальчиком, як малій дитині. Тихий звук, який говорив, що вона вже близько; її рука ковзнула всередину, і я відчув тепло. Яка ж вона була гаряча! А тоді Яся опустила голову нижче, прикусила зубами кінчик члена, і я заплющив очі від збудження. Це було сильніше за все, що я відчував до цього. Вона повністю взяла його до рота. Минулі рази, коли ми займалися сексом, дівчина ніколи не робила мені мінету, але не цього разу. Цього разу все було по-іншому: вона водила язиком по голівці, від чого моє тіло здригалося. Потрібно було це зупинити, вона ж явно не договорила, а в такий спосіб просто хотіла, аби я більше не розпитував. Вона знала, як заткнути рот чоловікові, знала, як позбутися думок, що крутилися в голові. Цікаво, чи вона так само збуджена, як і я?

— Ясю! — вигукнув я крізь стогони. — Ясю, це дуже добре, о... Але, здається, ти не договорила.

— Дімо, краще насолодитися тобою, ніж згадувати минуле, хіба ні? — Я був із нею згоден, але щось всередині мене казало «ні»: вона явно хотіла виговоритися, але її щось стримувало.

Її губи знову опинилися на мені, вона стиснула член рукою. Я просто не міг знайти правильних слів. Вона злегка прикусила кінчик, від чого я ще голосніше застогнав і закусив губи, але вона знову поцілувала мене. Не втримавшись, я перевернув її на траву — тепер уже я був на ній. Вона усміхалася, я цілував її. Моя рука стягнула залишки штанів донизу. Тепер моя черга гратися: я опустився до її пупка, цілував, проводив рукою по грудях. Яся тепер сама кусала губи, я бачив, як тремтить її рука, але був надто збуджений, щоб зупинитися. Тому продовжував цілувати її все нижче, по лінії трусиків, які ось-ось мали опинитися під нею. А я вже був у ній. Перший поштовх був надто грубим, але я продовжив, і вона палко застогнала піді мною. Напруга всередині мене стрімко збільшувалася, і я знав, що довго не втримаюся. Вона була надто привабливою, надто засмученою і надто сильно завела мене. Ще кілька глибоких поштовхів — і я вже на піку. Яся мружила очі, кусаючи мою шию.

— Ти ж пам'ятаєш: ніяких засосів, — повторив я, коли знову пришвидшив темп, і цієї миті ми обоє вилетіли з реальності. Вона заплющила очі, а я сповз поруч, міцно тримаючи її за руку.

— Стало краще? — запитав я. Вона тихо пробурмотіла під ніс:

— Він зраджував дружині зі мною, а вона зробила так, що мене звільнили з ганьбою. Я довго шукала роботу після цього. Єва тоді була ще крихітною. Саме тоді я сказала, що не хочу більше стосунків. Я боюся, що мені знову зроблять боляче, — мовила вона, досі тримаючи очі заплющеними. — Я тікаю до груші, коли ось тут боляче, — вона показала на серце, — але я нікому цього не кажу. — Вона повернула голову до мене. — Ти ж не зробиш мені боляче? Ти ж не такий мудак, як батько Єви, як Іван чи Влад... Навіть краще: ти не мій батько, — я мало що тямив у цих зв'язках, але щось було в її словах. Усі ці чоловіки завдавали їй болю.

— Я не люблю обіцяти того, чого не зможу виконати, але обіцяю! Обіцяю, чуєш, Ясю? Ти мені дуже подобаєшся, і я постараюся не бути придурком, хоча мої колишні, напевно, посміялися б із цього.

— Обіцяй! — мовила вона, знову глянувши на мене.

— Добре, даю слово. Я буду старатися, аби не робити тобі боляче, — який ідіот може сказати таке жінці? Напевно, лише закоханий. Лише тепер до мене дійшло: Ярослава не просто мені подобається — я закохався в дівчину, всередині якої ховається так багато секретів.

— Ти ж дай слово, що розкажеш мені все, коли будеш готова. Усе, що трапилося з тобою. Усе, що залишило всередині слід, — мовив я, сівши на траву.

Ярослава піднялася слідом за мною. Я помітив у її погляді розгубленість, але вона кивнула. Цей легкий кивок пронизав мене надією. Ми стали ближчими — надто близькими як для просто сексу. Вона стала чимось значно більшим для мене... Чорт, невже я справді закохуюся?

П'ять років тому

Він не зводив погляду від Ярослави протягом усіх зборів. Ніхто з батьків не звернув на неї стільки уваги, як чоловік у крайньому ряду за останньою партою.

Ярослава провела ці короткі збори для батьків лише за рекомендацією завуча. Хоча сама дівчина не розуміла, що саме говорити, бо з батьками до цього не мала справи. Та все пішло якось легко: вона розповіла трохи про себе, потім усі дійшли згоди, що створити чат класу буде гарною ідеєю. Ярослава могла там писати про поведінку дітей, а батьки мали б можливість цілодобово спілкуватися з нею. Наприкінці вони вирішили кілька питань, і на цьому сорок хвилин минуло.

Ярославі було незвично сидіти в кабінеті — тепер це її робоче місце, не рахуючи спортзалу, де вона все одно проводила більше часу. Дівчина згорнула свій нотатник, коли до столу підійшов чоловік. Ще під час зустрічі вона весь час відчувала його погляд на собі, але цього разу він ще й постукував по парті поруч.

— У мене є ще кілька питань. Так як я член батьківського комітету, в мене виникли додаткові запитання! — дівчина підняла на нього очі. Вродливий, близько тридцяти п'яти років. Вона одразу звернула увагу на відсутність обручки, хоча слід від неї був ледь блідий. Ярослава не одному чоловікові вже відмовляла через обручку, хоча ті бували легко брехали про розлучення.

— Які питання? — спитала, глянувши на нього.

Чоловік усміхнувся у відповідь. «О, ця посмішка просто зачаровує», — подумала дівчина.

— Чи можете ви піти на каву зі мною? Чи маєте ви чоловіка? І чи не надто тупі мої питання? — Яся засміялася, опустивши голову. Ну і ну, ще такого підкату вона не мала.

— Ні, ні, ні, — відповіла на всі.

Чоловік не збирався здаватися:

— О, ця комбінація не здається вам...

— Ні, я просто відповіла, що не піду з батьком свого учня на побачення, це суперечить...

— Чому? Статуту вчителя? — він засміявся.

— Не чула про такий, але моралі — це вже точно.

— Ярославо! Я ж не пропоную вам піти на побачення. Це лише зустріч за чашкою кави, аби обговорити клас та майбутні подорожі.

— Подорожі? Які?

— У кожного класу є час, коли дітей возять кудись. Минула вчителька говорила про Крехів, Страдч і якісь замки.

— А, ви про загальні екскурсії від школи? До цього ще далеко.

— Ну так, але ж поговорити можна. Та не вагайтеся ви так.

— Я...

— Ніхто не дізнається, — він підмигнув їй.

Дівчина усміхнулася. Щось усередині казало відмовитися, але скільки вона вже була самотньою? Всім казала, що й так нормально, немає часу для стосунків, а насправді боялася, що знову завдадуть болю.

— У мене є дочка, їй три роки, — випалила вона.

Чоловік засміявся:

— В мене є син, йому десять з половиною, через місяць одинадцять. І що? — спитав він.

Ярослава закліпала очима. Нічого в цьому не було... чи все ж було? Вона не могла попросити в когось поради: мама нічого не порадить, подруг вона не мала. Дівчина знову підняла очі — чоловік був таким милим. Він посміхався, і в цю посмішку можна було закохатися дуже швидко.