Обіцяю

Ми забиваємось в куток коли боляче,

та починаємо робити не обдумане.

Розділ 18

Він

Пляшка переді мною була вже наполовину порожня, я й не встиг оговтатися, як майже випив її. На столі, крім шматка якогось сала чи то вже ковбаси, що здавалася надто білою, нічого не було. Шлунок зранку порожній, але я не припиняю наливати. Вова, який прийшов хвилин дві тому на ферму, витріщався на мене так само, як я — на порожню пляшку. Хоча в мене був вибір піти до хати й напитися там, але мати б не зрозуміла, та й батькові на втіху не хотів цього робити. Взяв у магазині пляшку і рушив на ферму, свині якраз верещали, перебиваючи мій рев душі.

Раніше я почувався таким розбитим лише тоді, коли дізнався про смерть брата. Тоді не міг змиритися з тим, що сталося, а тепер — злий на себе. Чорт мене попутав з Любкою, якого дідька я бігав до неї? Мама теж про це казала, коли якось запитала, але я не знав. Мені подобалося просто піти, зняти напругу й повернутися, нікому нічим не зобов'язаним. Тільки от хто знав, що ця дурепа вирішить зіпсувати мені життя через ревнощі.

Схопив знову пляшку в руки, аби налити, а може, й взагалі випити все одним залпом. Я думав про це ще до того, як узяв пластиковий стаканчик у магазині. Та це взагалі було б не по-моєму. Ні, з горла я не питиму, це вже точно. Довго тугу заливати горілкою — не вихід, потрібно було якось повернути Ясю. Повернути наші три тижні, які я так хочу, аби переросли в роки. Та все зіпсовано. Вона дала зрозуміти... а може, це з самого початку все було не варте того? Ні, що це я! Яся — та, кого я хочу, про кого думаю весь день, яку мені так приємно цілувати і яка заводить мене лише одним доторком. Мені потрібно лише вирішити, як дізнатися правду. Я точно знаю, що вагітності немає, не могло ж такого бути.

Застиг із пляшкою в руках, дивлюся на білу рідину, яка тече в стакан, і думаю: відколи?

— Ну ти даєш! — чую нарешті голос друга. Той швидко сідає поруч і забирає пляшку одним рухом. Ставить на підлогу. Я піднімаю злий погляд — ні, не зараз, коли я такий. Може, це він батько дитини? Він теж спав із нею? Ні? Це було лише раз, і то по п'яні, коли ми пили після зимового Івана.

— Чого тобі? Теж чув цю суку, яка всьому селу торочить, наче чекає дитину від мене?! — не очікував, що мій голос зірветься настільки. Вова закліпав, киваючи, а тоді взяв шматок того, що було на столі, скривився і сплюнув назад.

— Фе, яка гидота, як ти це їсти можеш? — він озирнувся. Лише тепер я помітив, що надворі темно. Ніч? Котра ж година і скільки я тут сиджу?

Раптом у дверях почувся шум вітру — хтось зайшов. Не встиг я розвернутися, як помітив Сашу. Ще один герой-коханець. Хотілося засміятися, якби все це не було так сумно.

— Що святкуєте? — спитав він, глянувши на пляшку.

— Думаю, оплакуємо! — гаркнув у відповідь. Він не зрозумів.

— То що сталося?

— Ти що, не чув, що Люба по селу тріпає? Наче вагітна від Діми. Якась дурня, правда? Ти ж до неї не ходив так часто, як Саша.

— Був гріх, близько двох місяців тому, напевно, десь так. Це було востаннє, у магазині, швидко і з презервативом. Я не дурень робити дитину кому попало, — знову почав гарчати я.

— Вона не хто попало, — випалив Саша.

Ми обоє глянули на нього з-під лоба. Так, Саша найчастіше з усіх ходив до Люби, всі знали, що він сохне за нею ще зі школи. Тільки от Люба вміла обирати собі чоловіка, який міг забезпечити її примхи. Коли вона залишилася без батьків, їй було лише 19 років, і вона одразу вирішила, чого хоче. Всі тоді знали, як часто вона міняла хлопців, аж поки один із них не взяв її заміж. Саша тоді залишився ні з чим. Ось лише тепер вона давала йому шанс, та, бачу, далі крутить носом.

Вова озвався перший — напевно, через те, що мій мозок уже був добряче п'яним, і язик заплітався швидше, ніж слова виходили з рота.

— То, може, то твоя дитина? — спитав він.

Саша нарешті присунув табурет, сів поруч, вийняв заховану горілку і взяв мій стакан.

— Може, й моя! А може, й Дмитра. Ми спали півтора місяця тому, а потім ще раз, десь близько місяця тому, коли вона прийшла в сльозах до мене.

— Напевно, тоді, коли вона лізла до мене, — вирвалося в мене, хоча краще б мовчав.

Вова глянув підозріло на обох.

— Оце ви влипли, горе-коханці! — мовив він.

Я не відповів нічого, знову глянув на горілку, але Саша випив зі стакана швидше, ніж я встиг оком змигнути.

— Та пішов ти! — гаркнув я, але Вова не став реагувати на мої слова, він єдиний серед нас був тверезим.

— Та я пішов би, але маю пропозицію. Я тому й прийшов, аби вас двох, ідіотів, із цієї халепи виплутати. Всім ясно, що Люба бреше, ми дізнаємося про це згодом, а зараз у мене є пропозиція.

Ми обоє глянули на нього. Я досі думав про Ясю. Дав слово, що знайду правду, доведу їй, що це брехня, і поверну її до себе. Я маю це зробити, але потрібно зібратися з силами, бо поки що в мене в голові такий туман, що я не розумію, як діяти далі. Залишатися в селі й мати можливість дивитися на Ясю, вдаючи, що нічого не сталося? Чи зникнути, допоки не доведу, що Люба бреше?

— Що за пропозиція? — хором запитали обоє. Я потягнув пляшку до себе.

— Є робота в Жовкві на будівництві, потрібні люди. Такі, що не мають проблем із ТЦК, ну тобто заброньовані або вже списані. Будують новий житловий комплекс, тому людей не вистачає. Платять багато, житло надають на місці — є вагончик охорони, там можна і спати.

— Цікаво! — відповів лише Саша.

Я нічого не сказав, продовжив тільки дивитися на друга. Напевно, мої очі блищали від випитого, а ще — від туги.

— То що скажеш?

— Коли їхати? — тільки й мовив.

Вова поглянув на мене, уже помітивши зацікавленість.

— Ото вже справа. Ну їх, тих дівок, трохи без них побудемо, може, мізки стануть на місце.

— А ти що сам? Шури-мури з дівахою з міста — і все? — спитав я, хоча насправді нічого не хотів знати. Мене не цікавило, що там у нього з Уляною, оскільки тема їхніх стосунків ніколи не була відкритою. Вова не згадував про неї, а коли їздив на побачення, ніколи не говорив — просто зникав на день.

— Яке вам діло? Я питаю, чи згодні їхати підзаробити грошей. Може, хтось із вас справді скоро стане татом, а може, й ні, — мовив він.

— Не верзи дурного! — сказав я, глянувши на Сашу, той досі мовчав. — Я хочу, аби Яся мені вірила, а не ставати татом дитини, якої ми не хочемо.

— Ти що, по вуха закоханий? — Саша забрав пляшку з рук і вже з горла випив залишки горілки.

Я дивився, як алкоголь зникає в роті друга, і думав: шкода, що взяв лише одну пляшку. Хоча, може, воно й на краще. Вова правий, потрібно якось прийти до тями, а поки ситуація не розв'яжеться, треба якось жити. Я дав слово Ясі й дотримаюся його... ні, я постараюся дотриматися слова, яке дав.

— Коли їхати? — питаю і пробую підвестися, але алкоголь надто сильно розлився по тілу, тому різко сідаю назад.

— Завтра по обіді, якщо ви будете тверезі! — мовив Вова. Я кивнув.

Потрібно дійти додому, потрібно зібратися з силами. Потрібно нарешті діяти.

— Ходи, проведу тебе, бо твоя стара явно буде кричати. Хоча моя теж...

Я не відповів, узяв за плече друга й рушив слідом за Вовою. Саша пішов за нами.

Вона

Чотири роки тому

Влад підвівся з ліжка, потягуючись — він робив це щоразу, коли отримував задоволення. Його голе тіло завжди приваблювало Ярославу, але після сексу вони зазвичай розбігалися кожен у своїх справах. Вони досі ні разу не спали всю ніч разом. Жодного разу за пів року стосунків. Ярослава не звертала на це прискіпливої уваги, хоча десь всередині неї, напевно, горіло питання: чому? Чому він ніколи не кликав її до себе, а зустрічі відбувалися в готелях або у неї? Чому вони майже ніколи не виходили на люди? Чому у школі при інших він — холодний та закритий батько одинадцятирічного сина? Цих «чому» ставало більше з кожним новим днем.

Ярослава не поспішала підводитися. Ще кілька хвилин тому їй було добре з цим чоловіком поруч у ліжку, який грів її та цілував у всі можливі місця. Натягнувши ковдру по саму шию, вона видихнула. З ліжка не хотілося вставати, але вона знала, що зараз Влад скаже. Він казав це щоразу, коли вони закінчували займатися сексом. Саме сексом, не коханням, бо він не надто любив розмови чи делікатний вступ. Зазвичай після кількох поцілунків він грубо входив у неї й продовжував, допоки першим не закінчував. Він ніколи не питав, чи закінчила Яся, а вона мовчала — було соромно зізнатися в тому, що вона не відчувала такого ж задоволення, як він.

— Потрібно рухатися, дві години закінчилися, я не хочу доплачувати! — мовив він те саме, що й минулого разу. Яся глянула на чоловіка, зітхнувши. Щось всередині неї кожного разу після цих слів обривалося.

— Я би заплатила, — лише мовила, але добре знала, що він скаже далі. Те саме, що й завжди. Здавалося, вона вже вивчила ці його фрази напам'ять. Та ілюзія щастя перемагала сумніви, тому вона щоразу робила так, як казав Влад. Цього ж дня вона навіть не поворухнулася, коли він повторив:

— Ти ж знаєш, я не можу залишити малого самого довше, ніж на кілька годин.

— Знаю. Може, підемо всі разом у неділю кудись погуляємо? Я візьму Єву, ти — малого, і розважимося. Ми вже пів року разом, але після того одного разу нікуди не ходили спільно.

Він натягнув штани й зупинився, тримаючи в руках футболку. Обернувся, оглядаючись навколо:

— Ти не бачила моїх окулярів?

Ярослава лише похитала головою, чекаючи, коли він відповість на її питання. Влад сів на ліжко, зазирнув під нього. Він почав носити окуляри менше ніж три тижні тому і весь час забував, де ставить їх, коли знімав.

— То що ти скажеш? — повторила вона, але він, здавалося, не почув.

— А, ось вони... Ну, не знаю, у мене багато роботи цими вихідними. Ти ж знаєш, я працюю по суботах і неділях.

Він постійно відповідав те саме. Інша би вже запідозрила щось недобре, але Влад говорив, що працює на пів ставки в одній компанії охоронцем, аби їм із сином вистачало на життя. У будні дні він таксував, бо з IT-сфери, де раніше, за його словами, працював, його звільнили. Мовляв, він не мав часу і дитину виховувати, і весь день сидіти за комп'ютером. Ярослава вірила йому, тому щоразу погоджувалася.

— Може, цього разу ти візьмеш вихідний? Ми давно нікуди не ходили. Лише ці зустрічі, я...

— Ярославо, ти знаєш, що я не маю часу! — мовив він, різко повернувшись до неї. — Я не хочу сердитися на тебе через такі дрібниці. Я ж казав, що ми поїдемо влітку в Карпати усі четверо.

— Казав! — погодилася вона.

— Але ти взагалі нічого мене не питаєш.

— Мені досить того, що я знаю про тебе, а все інше — то дурниці.

— Але я хотіла тобі розказати щось особливе... Щось, що мене дуже ранило в минулому.

— Розкажеш, але зараз одягайся. Годі лежати, у нас мало часу. Ти зможеш доїхати сама? — спитав він.

Яся кивнула. Від готелю до її дому було більше ніж година дороги з двома пересадками, але дівчина змовчала.

— От і добре, ось, тримай! — Влад подав їй білизну.

Яся опустила голову, не маючи бажання більше говорити — настрій моментально зник. Влад цього разу явно кудись поспішав. Він вийшов із готелю першим, навіть не став чекати, поки дівчина повністю одягнеться. Повернувся до неї, уже будучи готовим, і поцілував у щоку:

— Я напишу тобі! — і вибіг із номера.

Ярослава посиділа на ліжку ще кілька хвилин і пішла геть із номера на зупинку. Це було не вперше, коли вона розчаровано покидала кімнату сама. Влад уже двічі ось так тікав, нічого доладно не пояснюючи.

В автобусі вона довго дивилася на екран телефону, збираючись написати щось першою. Але замість цього лише перечитувала їхні короткі повідомлення. Щоразу, коли він починав рідко писати й надсилав короткі фрази, він згодом швидко тікав від неї. Це відбувалося переважно кожні два місяці — наче якась закономірність. Яся сховала телефон і поглянула у вікно. Їй так хотілося вірити в обіцянки, які давав Влад.

Сьогодення

Вона

Вже не одну годину я лежала на ліжку. Якби ж хотілося, аби все це було лише поганим сном. Уляна зайшла в кімнату навіть не постукавши. Подруга приїхала в суботу ввечері, одразу після тих жахливих днів. Я навіть не могла пригадати, як вони минули — наче в якомусь тривалому тумані. Школа, уроки, тренування в клубі... Усе наче в тумані.

Потім знову реальність, бо дзвінків від Дмитра не було, лише два короткі повідомлення. У них він сказав, що їде до Жовкви на роботу і що обов'язково виконає дану їй обіцянку. Ярослава не відповіла — вона просто більше не хотіла дивитися на телефон. Скільки було бажання відкрити його та написати щось! Я весь час забувала або просто не хотіла вірити тому, що сталося. Картаю себе, що знову дала волю почуттям і знову помилилася. Мала вже звикнути, що обіцянки людей нічого їй не дають. Та так хотілося вірити... Вірити в диво. Дмитро надто сильно припав мені до душі, я надто сильно хотіла бути поруч із ним.

— Ти збираєшся валятися цілий день? — спитала подруга.

Я повернула голову в інший бік. Єва бігала десь надворі. Добре, що подруга погодилася допомогти ці пару днів, поки я збираюся з думками.

— Напевно.

— Але ж ти сама поставила все на паузу, Діма не кидав тебе. Ясю, така то справа... Може, та жінка взагалі обманює? Ти сама казала, що вона його ревнувала до тебе, от і вигадала сценку, як у фільмах. Думала, спрацює. Але ж він дав зрозуміти, що обирає тебе.

— Уль, я то розумію, але все одно якось важко. Він обіцяв, і знову це...

— Що він тобі написав? Ти ж сама казала, що він дзвонив і писав, а ти мовчала.

— Уляно, мені й так погано.

— Ясю, ти не маленька дитина. Зберися і живи далі, от побачиш, усе владнається. Або піди до нього.

— Він поїхав на роботу в Жовкву.

— Тоді піди до неї та спитай напряму. Ти побачиш, чи вона бреше. Або нарешті вийди в село. Бо тих продуктів, які я привезла, вам не вистачить навіть на кілька днів. Я коли приїхала, Єва ж самими бутербродами харчувалася!

— Неправда, там був суп і макарони.

— О, ну то прямо шикарний раціон для дитини!

— Уляно!

— Я не дам тобі страждати. Хоча не знаю, чи ти помічаєш, але ти й сама нічого не їси. Можемо поїхати погуляти в місто або хоч вийти за межі кімнати.

— Добре.

— То ти готова піти на розбірки? — спитала вона, глянувши на мене.

— Не хочу розбірок. Підемо просто пройдемося в саду. Там зараз дуже гарно!

— Та там повно кульбаб зацвіло, все жовте, як у полі. Єва мене вже водила дивитися. До речі, дзвонив Олег. Він хоче дати вашим стосункам другий шанс. Ти готова?

Що за дурню вона говорить? Я не хочу зараз зовсім ні з ким говорити чи бачити когось із чоловічої статі. А після того, що Олег мені наговорив, я навіть чути про нього не хочу. Хоча Уляна того, напевно, не знає, але з мого вигляду стало зрозуміло, що моя відповідь — категоричне «ні».

— Та що між вами обома таке сталося після тієї прогулянки? — вона дивилася на мене, явно чекаючи правди.

— Ми посварилися стосовно нас, він надто наполягав. Ти знаєш, він гарний друг, і я пробувала, щоб сталося щось більше, але ні. Він це знає. Уляно, я закохалася в Діму і не можу зараз думати про когось іншого. Мені здається, що саме з Дмитром я відчула, що знову щаслива, що ці роки були не марними. Я весь час лише думаю про його поцілунки, про тепло рук, про слова, про те, як ми говоримо. Він...

— Він зробив дитину іншій, а після цього пішов до тебе залицятися. Це не дивно?

— Не знаю. Він сказав, що це було ще до нас. Вона ж спала не тільки з ним. От Вова, здається...

— Так, то було взимку по п'яні. Але є ще якийсь їхній друг, Сашко здається. Він теж влип.

— Боже! — я схопилася за голову. — Як у дурному фільмі про хлопчиків та повію. Тільки от вона не повія, а якась жінка з села, яка шукає таким чином собі чоловіка.

— Ясю, я думаю, що ти не помилилася стосовно Діми, але маєш змиритися з можливістю, що він справді запліднив її. Або зберися та піди поговори з нею.

— Я поки не знаю, не готова бачити чи чути бодай щось. Вона ж лише рада, що ми розбіглися.

— Мам, мам, там вуйко Олег приїхав! Я бачила його машину біля магазину.

— Що? — ми обоє з Уляною переглянулися.

— Він говорив з тією злою тіткою, яка в школі була з Осипом.

— Навіщо Олегу говорити з нею? — спитала я, дивлячись на Уляну. Але, схоже, подруга теж нічого не розуміла.

— Ну, є вибір: дізнатися, подивитися або самим піти та спитати.

— Пізно, — мовила Єва, показуючи на під'їзну доріжку поруч із будинком. Авто Олега вже під'їжджало до нас.

Ми вийшли на подвір'я. Я була вельми здивована, а всередині палало бажання дізнатися, що відбувається.

— Привіт! — промовив Олег, глянувши на обох.

Я лише подумала про те, що ми не бачилися місяць чи, можливо, більше. І все одно мені хотілося, щоб на його місці стояв Дмитро.

— Привіт. Що ти тут робиш? — спитала я, не змигнувши оком. — Що ти тут робиш? — повторила.

— Уляна розказала, як тобі зараз важко, що ви з цим Дмитром розійшлися.

— Не зовсім. Виникли деякі непорозуміння, але я сподіваюся, вони скоро вирішаться! — відповіла я, помітивши, що Олег не мав із собою ні пакетів, нічого. То що ж він робив поруч із Любов'ю біля магазину? Дивно це, але Уляна, здається, не звернула уваги на цю деталь.

— Ну, то я зроблю нам усім кави, — мовила подруга. Я глянула на неї.

— Краще я, — і пройшла повз нього до кухні.

У цей момент на мобільний прийшло повідомлення від тітки Солі.

— Що ти, в біса, тут робиш? — почула я за спиною, як Уляна, смикнувши брата, спитала в нього.

— Ти ж писала, що їй погано, от я й подумав...

— Я писала, що Ясі зле, бо вони посварилися з Дімою! Я не казала приїжджати. І якого дідька ти робив поруч із цією сукою?

Вона була сердитою, але я вже не почула відповіді, бо зайшла всередину і поставила чайник.

Екраном перебігали повідомлення від тітки, і я ставала ще злішою. Батько втік із навчального центру в Яворові, він зараз у неї. А квартиру вона здала в оренду, аби мати за що жити. Клас! Ще більше проблем, ніж я думала: тато — дезертир, а квартира, де залишилися якісь мої речі з минулого, тепер чужа.

Я сіла на підлогу, поглянувши на номер Діми.

«Мені тебе не вистачає!» — написала, але так і не наважилася натиснути «надіслати».