Обіцяю

Пролог

— Годі з мене, досить цього безглуздя! Я втомилась постійно щось доводити, — на очах у дівчини з'явилися сльози, але вона не дасть приводу знову побачити, як вона плаче. Ні, вона дала собі слово, поклялася більше не терпіти цього. — Мати добре зробила, що втекла від тебе.

Звуки посеред нічного міста розбудили сусідів, які звикли до сварок у цій квартирі, що могли тривати годинами. Так само сусіди звикли і до тривог, які бувало глушили на мить голоси в квартирі.

— Не смій мені перечити, Ярославо! Як ти можеш? Я виховав тебе сам і нічого не сказав після твого занепаду.

— Не сказав? — дівчина глянула на сердитого чоловіка, що тримав у руках шмат шнура. Її очі ковзали до його рук — якби ж то забрати зброю.

— Я корилася твоїм правилам, але Єва не хоче, значить — ні!

— Я сказав, що виховаю чемпіонку, значить, не тебе, то її!

— Досить! — дівчина закричала на весь голос, відчуваючи тремтіння в руці. Нерви! — Ти знаєш, я можу дати відсіч. Ти знаєш правду, через що все довелося залишити. Думаєш, мені хотілось? Я люблю спорт, але він це зробив зі мною. Ти змовчав, вам обом було байдуже…

— Не говори дурниць, ти сама усе залишила. Ти могла зробити аборт і стати чемпіонкою, але натомість вибрала… — чоловік затнувся, згадавши, що в сусідній кімнаті спала його внучка, — …хотіла стати мамою, сидіти на моїй шиї і огризатися, ось що ти зробила. Я платив за навчання, за вас, а ти мені так віддячила… — чоловік плюнув на килим поруч із дочкою, яка стояла вже вся червона, а її рука почала тремтіти сильніше.

Кожного разу, коли вони сварилися, вона переживала це знову і знову, голова наче зовсім не хотіла відпускати спогадів минулого. Дівчина не збиралася залишатися з ним на все своє життя — надто важко, занадто боляче. Вона відчувала, як усередині неї горить та лють, яку вона стримувала ці роки.

— Ти не заперечував, щоб я залишила дитину. Зараз не смій їй вказувати, чим займатися: вона не хоче, значить, не буде. На цьому крапка, я не хочу повертатись до цієї розмови, — твердо мовила, тримаючи руку іншою, аби батько не помітив тремтіння, яке все важче було приховати.

— Тоді забирайтеся з мого дому, щоб я вас не бачив! Мені набридло вас утримувати, — гаркнув він, знову стиснувши руку в кулак.

— Ти давно нас не утримуєш. Нагадати тобі, що ти безробітний п'яниця, який втратив свій статус серед спортсменів саме через випивку? Яка тебе й зробила таким.

— Та пішла ти! — чоловік замахнувся батогом, але дівчина встигла перехопити його руці та відкинути вбік.

З кімнати вийшла маленька дівчинка. Позіхаючи, вона мружилася — крики дорослих знову розбудили її.

— Мам, чому ви знову сваритеся з дідусем? — її маленькі очі були червоні, наче вона плакала, ніс набряк, а щоки почервоніли від розтертих соплів.

— Єво, повертайся до своєї кімнати. Ми їдемо геть звідси, дідусь проживе трохи сам. Йому потрібно охолонути.

— Цікаво, куди це ти зібралася? Тобі нема куди піти! — гаркнув у спину доньці.

— Забуваєш, татку. Дідусь із бабусею залишили нам дім. Тільки ми туди ніколи не їздили після їхньої смерті, бо ти сказав, що нам цей непотріб не потрібен. Мама б саме туди поїхала, хоча вона так і зробила, коли залишила нас із тобою.

— Цей будинок давно, напевно, вже розвалився.

— От і побачимо, але залишатися тут я не збираюсь. З мене досить цих синців на тілі, твоїх правил — годі, ми йдемо геть. Єво, збирай усе, що необхідно, — відповіла вона, рушивши до кімнати слідом за донькою.

Чоловік залишився стояти, розгублено кліпаючи очима, а тоді пішов важким кроком до кухні, відкрив схованку та витягнув пляшку.