Обіцяю

Ми ставимося рівно так

до людей як вони до нас.

Холодно - холодно,

тепло- тепло. Байдуже- ...

Розділ 8

Вона

— Ви, — звернулася до мене, — в школі місяць, а вже привертаєте небажану увагу, — мовила за два метри від мене одна з вчительок.

Я витріщила очі на неї, відриваючись від зошита з планом, який заповнювала до цього. Оксана Леонідівна, вчителька математики, стояла поруч і теж підняла очі на Олену Сергіївну, яка сиділа десь у кінці кімнати. Я мало знала Олену, не доводилося зустрічатися часто, ми не розмовляли, і серед інших вчителів я нічого не чула про неї.

— Перепрошую, що? — в горлі став ком, я розгублено повернула голову до неї, розуміючи, що вона зверталася саме до мене.

—Старшокласники на перервах переглядають ваші відеоуроки з тренувань. Ви там у неналежному одязі, крім цього, чула, батьки їх бачили також. Це ж неправильно...

— Відео з тренувань надворі? — спитала я розгублено, бажаючи почути ще раз, що вона верзе за дурниці.

— Так! — голосніше повторила вона, витріщившись на мене.

— Але я там у спортивному топі й лосинах для зручності. Це спорт, а не урок письма. Я що, в трусах чи бікіні його веду? — вирвалося в мене.

Хтось засміявся збоку, але вона не зупинилася й продовжила говорити:

— Це не просто спорт! Це не для викладача! Ганьба!

— Я так одягаюся і на уроки, бо це спорт, а не урок літератури. Я маю замінити спортивний одяг на класичний піджак та спідницю? — знову відповіла я в такому самому тоні, що й вона.

Уже більше очей звернули увагу на нашу суперечку, яка починає мене дратувати. З чого це раптом вона чіпає мій одяг?

— Цей... — вона почала, але з'явився Олександр, який одразу глянув на вчителів. Щось тут було не так — по його очах видно, що він усе зрозумів після тиші, яка одразу запала.

— Що тут відбувається? — мовив, одразу звернувшись до усіх.

— Нічого, — відповіла Олена Сергіївна, поглянувши своїми великими зеленими очима на мене.

Чорт! От попала... Вона ж у нього закохана, а він досі залицяється до мене. От звідки і ростуть ноги — вона ревнує. Ох... Я усміхнулася, хоча не відчувала радості від такого нападу.

— Дякую за цікаву бесіду, але мені час. У мене дочка вдома чекає...

— Та що у вас тут було? — вже серйозніше мовив він.

— Нічого такого, Олександре, просто Олена Сергіївна вирішила розказати мені про мої фітнес-тренування на ютубі, — мовила я, збираючи свої речі зі столу. Наступні дні краще в кабінеті в залі все буду заповнювати, а сюди лише приносити, бо дратує така небажана увага.

— Не зрозумів? — перепитав він, глянувши на мене.

— Каже, що учні дивляться мої відео та їхні батьки також. Це непоганий комплімент, але вона це сказала так, наче я порнографію знімаю, — не витримала я. У приміщенні засміялися всі, хто до цього не звертав уваги на наш діалог.

— Олено Сергіївно, я щось не зрозумів. Ярослава Тхір — вчитель фізкультури, вона одразу попередила, що в неї є YouTube-канал, де вона веде трансляції зі своїх тренувань, тут не було ніяких проблем. В чому ви їх вбачаєте? — звернувся вже він до неї.

Вчителька облизала губи, напевно, радіючи, що він звернув нарешті увагу саме на неї. Її червона помада на кутиках трішки розмазалася, але вона не зводила очей від нього.

Я підвелася, помітивши, як мій мобільний почав вібрувати, і він мене врятував від цієї безглуздої ситуації. Залишивши журнал на столі, рушила до дверей. Олена почала щось уже пояснювати, а я повернула ручку, мовивши:

— До завтра!

Хтось махнув, хтось сказав «до побачення». Вийшла на вулицю і лише тоді взяла мобільний, який вдруге почав дзвонити.

— Алло, — номер не визначився, але хриплий чоловічий голос був знайомим.

— Привіт, це Дмитро. Я зараз у місті, міг би вас забрати. Знаю, автобус зламався і нині не поїде.

Я стояла в ступорі на сходах школи, знову глянула на номер. Чому він не показав, що дзвонив Дмитро? Його ж телефон був записаний уже давно в книзі. Коли легкий ступор минув, я почула знову:

— Ви ще там? — повторив він. На фоні я чула звук мотора, який працював.

— Так, тут. Вибачте, мені чомусь не вибило вашого номера. Так, звісно, я не проти, якщо підвезете.

— Тоді я чекатиму вас коло АТБ, мав ще дещо купити додому.

— О, добре. Я буду скоро.

Наближаючись до АТБ, я помітила кілька машин, що стояли на парковці. Лише тоді зрозуміла, що в руках у мене два пакети: один із них — це продукти, в іншому був одяг для Єви, з якого вона виросла. Пів моєї зарплати пішло на ці закупки, а ще ж потрібно заплатити за комунальні... І батько. Про якого я намагалася не згадувати, але все ж мама часто нагадувала мені про відвідини в центрі для алкоголіків. У який його мама з тіткою Солею всунули, вони сподіваються, що це подіє. От я сумнівалася — його характер ніхто не змінить.

Переступаючи з місця на місце, оглядала авто, на якому міг приїхати Дмитро. Але зовсім не розуміла, куди йти, в яку сторону. Лише за кілька хвилин помітила чоловіка, що вийшов із супермаркету, направивши погляд до мене. Стало якось незручно — ми вперше опинилися наодинці, без свідків. Я розуміла, що це було звичайним явищем: я його сусідка, він просто запропонував допомогу, але щось мені було ніяково.

— Привіт, — він говорив впевнено. Я помітила, що він був одягнений нетипово. Навіть якось привабливо: джинси, які сиділи на ньому досить-таки симпатично, куртка, яка була не застебнута, через що було видно чорну сорочку під нею, і кросівки на ногах замість старих військових берців. Він посміхнувся до мене, показуючи на авто в кінці ряду. Сіра старенька Samara 1500. Я не очікувала нічого, але машина мені доволі симпатична. Чиста на вигляд, робоча.

— Думали, маю іномарку, як ваш залицяльник? — відкриваючи багажник, мовив він. — Прошу ваші пакунки, — продовжив, не чекаючи, поки я щось скажу.

Я віддала пакети, але не збиралася пропускати повз вуха цю фразу. Надто в школі мене допекла Олена, а тепер це.

— Якщо що, він не єдиний, хто пробує, але не виходить.

— О, то ви, виходить, перебірлива?

— Якщо не хочете, я можу і пішки піти, — фиркнула, але він уже відкрив двері до машини, показуючи на переднє сидіння.

— Довго будете йти. Звісно, ці додаткові кілометри для вас нічого не означають.

— Чого ви вчепилися? — вирвалося в мене. Глянувши на нього, Дмитро прикусив язика. Я помітила, як його погляд впав на моє обличчя. Але замість того, щоб щось сказати, він просто сів на місце водія та глянув уперед.

— Як хочете!

Я глянула на сидіння і, не вагаючись, сіла, грюкнувши дверима надто гучно, аби привернути його увагу знову. Його очі продовжили дивитися вперед, і тоді він рушив. Включивши музику, мовчки їхав. Мені ж кортіло щось сказати на його реакцію, але я тримала руки в кулаках. Дістатися б до груші, а тоді...

Чого ж він викликає такі двоякі відчуття в моєму серці? Сиджу поруч в машині, крім музики — жодного звуку. Попереду поле, але я час від часу повертаю голову на його замкнуту щелепу, на неголеність обличчя, яка раніше мені не подобалася. Зараз дивилася на бороду, мені хотілося доторкнутися до неї.

Повернувши голову до вікна, відчула, як легкий аромат парфумів розійшовся по салону — жіночі парфуми, щось цитрусове. Як раніше я не вловила їх? Але тепер... Чоловік ковтнув слину, порушив тишу:

— Возив маму до лікаря, після вона на роботу пішла, — мовив, наче нічого не сталося до цього.

Я промовчала, не стала відповідати, лише продовжувала дивитися у вікно. До будинку залишалося кілька хвилин їзди, коли я помітила Єву на вулиці. Уже починало темніти, вона стояла поруч із тіткою Валею і... я розкрила рота — велосипед! Дмитро зупинив авто поруч із ними. Він вийшов перший, а я — слідом за ним.

— Привіт, мала! — звернувся він до доньки.

Я глянула на тітку. Єва міцно тримала велосипед у руках. Забравши пакети з машини, я рушила до них.

— Мам, мам, а тітка Валя дала мені велосипед! Для її внучки він уже замалий. Ми якраз збиралися вчитися кататися на ньому.

— О, це класно.

— Мам, ти мене завтра навчиш? — продовжувала розпитувати донька.

Я глянула на два колеса й скривилася. Ніколи не думала, що доведеться говорити це. Батько навчив мене битися, але не навчив їздити на велосипеді чи роликах. Навчив розпізнавати його настрій за тим, як падають ключі, але не навчив, як правильно тримати рівновагу на цьому двоколісному монстрі. Я задумалася й надто довго дивилася на нього — навіть Дмитро підвів голову й глянув на мене. Єва ж знову мовила, але голосніше:

— Навчиш мене завтра після школи?

Я закліпала.

— Може, ти вже вмієш? Тітка ж показала тобі, як...

— Мам, але я ще не все вивчила... Ти покажеш, ну покажеш же...

— Я... взагалі-то, я не вмію.

— Як? — моя дочка не могла цього зрозуміти, а тітка Валя мало не засміялася. Дмитро ж поруч взагалі не міг повірити — на його обличчі було видно не тільки здивування, а й щось інше.

— Я не знаю, можна спробувати за відео на ютубі, але я сама ніколи не сідала на нього, — мовила я швидко.

— Ви серйозно? — нарешті спитав Дмитро.

Моє спантеличене обличчя говорило про одне: я не жартувала, а була цілком серйозною. Я ніколи не їздила на велосипеді. Ніколи!

— Цілком! — відповіла твердо.

— У твоєї бабусі був велосипед, він у сараї стоїть. Якщо захочеш, я можу його повернути. От і вчителя маєте одразу — він швидко вас обох поставить на два колеса.

— Я не впевнена, чи матиму час: робота, тренування... Цього тижня маю ще два уроки у фітнес-клубі, я не можу відмовитися, бо на все потрібні гроші. А...

— Ну мам, ні...

Єва дивилася на мене своїми маленькими очима, як кіт зі «Шрека». Я глянула то на тітку, то на Дмитра, шукаючи підтримки, але не помітила її. Обоє мовчали, чекали, поки донька дотисне мене. Чорт, я так ніколи не хотіла зізнаватися, що у свої 28 років не вмію кататися на велосипеді. У дитинстві уникати цього було просто: я завжди була в залі й не мала часу на звичайні дитячі ігри. Тому хотіла, аби Єва жила звичайним дитячим життям. Не так, щоб бачити лише спортзал, змагання та турніри. Я хотіла, аби вона не була тією, якою виросла я.

— Добре, але я не впевнена, що в мене вийде.

— Ура! — заверещала дочка.

Я скривилася, але не хотіла розчаровувати її. Дмитро поглянув на мене, усміхнувшись. От у тітчиному погляді промайнуло щось незнайоме, вона попрощалася та пішла до себе. Я думала, Дмитро теж піде одразу слідом за нею. Але він ішов за нами до будинку. Єва тягнула велосипед перед собою, а ми з сусідом ішли позаду. Він мовчки крокував поруч, не пропонуючи донести пакети чи хоч якось допомогти.

Вісім років тому

Володя дивився на Ярославу збентежено. Вони не бачилися кілька місяців, ще відтоді, як живіт став помітним. Сьогодні вранці він сам написав їй, що хоче зустрітися. Вона вийшла з університету одна, подруг майже не залишилося. У деканаті вона вже сказала, що після народження дитини бере академвідпустку на півроку, а потім, на останньому курсі, переведеться на заочне навчання. Ніхто не сперечався з її рішенням. Мати не дзвонила вже три тижні, а батько взагалі не розмовляв із нею.

Тому, коли Володя захотів зустрітися, вона дуже зраділа, хоча й не знала, як сказати йому правду. Вони були друзями з першого класу, навіть пробували зустрічатися десь із рік, коли їм було по шістнадцять, але вирішили, що бути друзями їм підходить більше. Хоча після цього вони й віддалилися — через різні навчальні заклади. Вона пішла на факультет фізвиховання, він — на архітектуру, от тоді їхні шляхи й почали розходитися. Вперше за стільки часу Ярослава справді відчувала самотність.

— Привіт, — першою озвалася до нього.

Хлопець зніяковів, показуючи на крісло перед собою.

— Ого, я думав, що це все дурні розмови знайомих. Але ні, це правда. Ти вагітна? — спитав він, витріщившись на неї.

— Так, шостий місяць пішов.

— Не можу повірити... Як таке сталося? Ти не писала. Я... ого, просто здивований. Твій батько завжди був таким суворим до хлопців.

— Це зробив не хлопець, і не з мого дозволу, — тихо прошепотіла дівчина, але, здається, друг не почув, що вона говорить.

— Що?

— Нічого, так вийшло. Буває...

— То твої змагання, твій бокс? Ти?.. — мовив він, не знайшовши потрібних слів.

Ярослава глянула на каву, яка вже охолола. В думках теж було щось холодне. Володя більше не був таким близьким, як раніше. Зараз він дивився на неї з відразою, з огидою, яка нічим не приховувалася. Напевно, якби не його ввічливість, він би давно встав і пішов.

— То ти скоро станеш мамою?

— Так, — повторила вона.

Він знову опустив очі до її живота якраз тоді, коли дівчина відчула, як усередині неї щось штовхнулося.

Сьогодення

Вона

Сон не йшов. Я дивилася у темне вікно, відчуваючи, як усередині тихо. Я ніколи не вважала, що самотність — це щось погане, але зараз вона мене лякала. Не могла зрозуміти, чому саме і що змінилося. Я звикла бути одною, звикла до того, що в моєму житті не так багато близьких людей. Чомусь на серці було важко, я все думала про минуле. Єва — вона все, що є в мене. Раніше все, що я мала, — це лише спорт. А зараз...

Вставши з ліжка, я пішла надвір. Прохолодне весняне нічне повітря ставало все свіжішим. Десь на деревах було видно ще легкий іній, а вдалині чулися звуки: шум вітру, сюрчання коників-стрибунців у траві, гавкіт собаки... Навіть здалося, що чула, як річка дзюркоче. Сонце ще не сходило, але десь уже було видно його проміння, що пробивалося крізь хмари, як мій смуток.

— Мам, чого ти не спиш? — почулося позаду.

Я злякалася й аж підскочила, різко повернувшись до доньки, яка сонно стояла боса поруч. Не чула, як вона підкралася.

— Не можу, щось не спиться.

— Тобі подобається вуйко Діма? — знову запитання, яке приголомшило. — У школі я чула, як діти кажуть, що ти відбила вуйка Дмитра від тітки з магазину.

Я закліпала. У школі? От і на тобі! Живемо в селі лише місяць, а дурниці по селу вже почали ходити. Звідки діти можуть таке знати? Дмитра? Та ми ж навіть... Не стала думати далі.

— Єво, то дурниці, не звертай уваги на це.

— Мені вуйко Діма більше подобається, ніж Олег. Вуйко Олег злий. Він схожий на дідуся, а коли сердиться, то може щось зламати, що тримає в руках. Він у школі таким був, коли щось не виходило. Уля...

— Єво, краще лягай, доню, в ліжко, бо зранку не встанеш — до пробудження ще дві години.

— А ти?

— Я теж уже йду, — відповіла, хоча знала, що не зможу заснути.

— Мам, не сумуй! Завтра... ой, — наче щось собі згадала, вже у дверях мовила вона, — буде весело вчитися кататися на ровері!

— Буде! Тепер — у ліжко!