Обіцяю

Минуле не вернути, не стерти до кінця.

Хтось один залишається з ним назавжди.

Розділ 22.

Вона

«Вибач, що не пам'ятаю тебе чи того, що було між нами. Я справді почув багато всього від Вови, але хотів би знати сам. Правда в тому, що в телефоні є твоє фото, твої повідомлення, але в голові в мене досі чорнота».

Це повідомлення прийшло серед ночі. Дні мовчання — і ось тобі на. Я дивилася на екран заплаканими очима й не могла не схлипувати. Перед донькою доводилося весь час бути сильною, не показувати своїх сліз. Та наодинці я знову залишилася сама — мені не звикати, та чомусь цього разу знову стало до глибини душі боляче. Чому він написав? Для чого нагадувати, що ти забув? Чорт, що я роблю — звинувачую людину, яка зовсім не винна в тому, що сталося. Я мала зрозуміти, спробувати допомогти, аніж поводитися так. Та вчорашня зустріч із татом мене просто вибила з колії.

Я довго вагалася, чи варто йти на діалог із людиною, яка поводиться як повна

скотина. Та все ж вирішила приїхати: напевно, за ці кілька місяців його темперамент за логікою мав трішки втихомиритися, але як же я помилялася. Двері мені відчинила тітка Соля — вона вже була п'яна. У квартирі тхнуло горілкою, а крім неї — сигаретним димом. «До чого вони скотилися», — перше, що спало на думку. Хотіла зайти всередину, але мене навіть на метр не впустили. Стояла в дверях і витріщалася на неї, а вона оглядала мене, наче статую.

— Чого тобі? — гаркнула вона, коли в дверях з'явився п'яний як чіп батько, заглядаючи з-за сестри.

— О, доня прийшла. Теж випити захотілося з нами? — «Він уже пожовтів від тієї горілки», — подумала я.

Спробувала пройти вперед до нього, аби хоч розгледіти краще, але тітка перегородила собою вхід.

— Ні, поговорити! — він засміявся, сплюнувши те, що було між зубами. — Ти бачив, на що перетворився? Може, вже досить пити? Тату, ти ж раніше не був аж таким. Ляпав, пив, але межу знав. Що ж зараз коїться?

— Яка тобі різниця? Живи у своєму забитому селі й не лізь до мого життя! — гаркнув він через плече сестри, яка продовжувала не пускати мене.

— Ви там ще довго? — почувся жіночий голос, і з кімнати вийшла ще одна жінка, трохи молодша за батька. — Горілка закінчилася, хто піде купити ще?

— З вас досить! — мовила я, стиснувши кулаки. Гидота дивитися на це збіговисько.

— Хто така? — лише почула п'яний голос жінки.

— Моя курва-донька! — відповів, глянувши на мене. — Не вказуй нам, як жити, нині можна — на роботу аж у понеділок! — додав він.

— На роботу?

— Так, а ти думала, що ми так гуляємо весь час? Не треба за мною стежити, я виріс уже з пелюшок. Краще за собою наглядай, а то, може, знову принесеш подарунок у вигляді дитини?

— Що ти мелеш? — не витримала я. Жінка засміялася, але мовчала.

— Йди собі, Ясю, і не приходь більше. Я вже казав твоїй мамі: не потребую від вас допомоги. Я тобі вже сказав — у мене немає доньки, немає! — почав кричати він мені услід.

— Не кажи так!

— Геть, забирайся! — я не стала відповідати, бо тітка просто перед носом зачинила двері, виштовхнувши мене з квартири.

Пробувати вдруге поговорити не стала — чомусь від цих слів стало надто боляче. Я ще кілька хвилин постояла поруч із будинком, а тоді пішла до Єви. Донька була на майданчику з подругою, яка не стала ні про що запитувати, бо бачила мій погляд. І от тобі це повідомлення, що прийшло серед ночі.

Я довго вагалася, як відповісти на нього чи просто промовчати. Та рука сама потягнулася — мені бракувало розмов із Дмитром. Може, коли ми розійшлися чи зробили паузу, я була неправа. Звісно, неправа — хто знає, чи поїхав би Діма, чи сталося б те, що сталося. Минуле не повернути й не стерти, принаймні мені.

«Привіт. усе було б добре, напевно, — написала б я, і на цьому все б закінчилося, але ми з тобою завжди були відкритими. Тому ні, я почуваюся такою розбитою. Ця ситуація з Любою досі стоїть перед очима. Мені не хочеться вірити, що це правда, але й ми з тобою не такі близькі. Три тижні могли для кожного з нас означати різне. Я сподіваюся, що ти згадаєш усе... Мені...»

Мені хотілося викричати останню фразу, але клятий телефон уже вчинив по-своєму. Не встигла й оком змигнути, як повідомлення відправлено. Почала швидко видаляти, але вже з'явилися дві галочки — от чорт. Не минуло й хвилини, як прийшла відповідь:

«Мені шкода».

Що саме йому шкода? Мені хотілося спитати, але двері кімнати відчинилися. У темряві я лише помітила силует доньки, яка тримала цуценя в руках.

— Єво, що сталося? — спитала, підхопившись на ноги. Дочка позіхнула, глянувши на мене.

— Здається, він хоче в туалет.

— Ти що, не залишила його на вулиці? Ми ж домовлялися, він виріс спати з тобою, — мовила я, відчуваючи, що починаю зриватися на дочці, хоча вона ні в чому не винна.

— Мам, йому лише два місяці, йому страшно самому вночі. Там у саду листя на деревах шумить, гілки сильно тріщать, і він починає скавуліти, — почала гладити пса донька.

Я піднялася, взяла халат і вийшла слідом за нею.

У саду було темно, але саме туди ми попленталися із собакою. Місяць освітлював нам дорогу, і вперше за кілька днів я помітила, що кульбаб було надто багато — потрібно щось із ними робити. Яблучка почали зеленіти, десь навіть вже зелені персики чи то абрикоси будуть. За місяць роботи буде багато: аби нічого не пропало, доведеться збирати та робити щось із цим.

Єва сіла на гойдалку, яку змайстрував Дмитро поруч із моєю грушею — доньці подобалося кататися на ній. Так вона часто могла бути поруч, коли я ходила знімати відео або просто тренуватися. Пес виляв хвостом десь у траві. Прохолодне нічне повітря освіжало не тільки тіло, а й думки.

— Мам! Вуйко Дмитро ніколи нас не згадає? — спитала, глянувши на мене.

Піднявши очі до неба, я хотіла відповісти щось краще, ніж просто:

— Не знаю.

— Мам, тітка Уля каже, що я багато питаю. Дідусь досі сердиться? Ти була в нього, і ми швидко поїхали назад до села. Він щось казав? Бо я скучила вже за ним. Він приїде в гості?

— Звісно, скучає. Просто в нього важкий період зараз, але він... — яка ж я брехуха, у батька весь час важкий період.

Єва продовжувала дивитися на мене.

— Мам, ми ж тут залишимося тепер уже назавжди, це наш дім?

Я кивнула. Пес саме зробив усі свої справи, і ми могли повертатися додому, коли на мобільний знову прийшло повідомлення.

«Мені хотілося б пригадати, які твої губи на дотик, бо коли бачив тебе, усередині мене щось відбувалося. Тільки я досі нічого не можу згадати. Лікар каже, що це може бути тимчасово або назавжди. Вибач, Ясю, я відчуваю, що ти мені небайдужа, але в голові нічого немає — зовсім жодних спогадів. Вибач! Я хотів, аби все склалося не так трагічно. Чорт, от соплі розпускаю, чи то голова знову болить. Як ви?»

Ох, як би мені хотілося, щоб усе повернулося на свої місця, але щось підказує: це буде не так швидко.

«На добраніч, спокійної ночі», — відповідаю, ховаючи мобільний у кишеню халата.

— Єво, думаю, твій пес уже все зробив, ми можемо йти нарешті спати!

— Ага, — киває, дивлячись на мене.

Він

У лікарні страшно нудно, а коли в твоїй палаті ще й балакучий сусід, який спить уранці, а вночі балакає без упину, то взагалі. Я сподівався, що за кілька днів мене випишуть і я зможу поїхати додому, а ще за тиждень — вийти на роботу. Але головний біль не минав, хоча лікарі запевнили, що це лише через струс. Бо жодних ушкоджень черепа немає, у голові теж усе добре, окрім того, що моя пам'ять не хотіла повертатися. Я намагався як міг: навіть коли мені дозволили вийти з палати, ходив колами довкола лікарні, думаючи, що я міг забути і чому? Скільки часу втратив, аби знайти потрібну інформацію, але це жодним чином не допомогло моїй пам'яті. Вова сміявся з цього, та мені було не до сміху.

Коли я вже мав сили ритися у своєму житті, то дивився на мобільний, у якому були тисячі повідомлень від Ясі. Де ми сварилися, сперечалися, кохалися по телефону, жартували і не тільки. Одне гарне фото — і все. Напевно, важко почувається вона, а не я. Бо хоч я й розумів, що десь глибоко в мені досі існували почуття до неї, але згадати її не міг. Не міг, просто навіть перечитуючи всі ці повідомлення, з яких зрозумів, що ми поставили стосунки на паузу після новини про вагітність Люби. От у чому-чому, а в цьому я впевнений: такого не могло бути.

Хоча... Чи міг я бути впевненим у своєму житті, яке забув?

Сьогодні мав прийти слідчий стосовно справи про напад Сашка. Я довго думав про його вчинок, довго говорив із Вовою, який не розумів, чому я вирішив забрати заяву. Ми дружили з дитинства усі четверо; четвертого друга забрала війна. І про те, що його поховали в суботу, я дізнався лише зі стрічки новин у фейсбуці. Який я ганебний друг: спав із його дружиною, яка, можливо, чекає дитину від мене? Яка розбила три життя? Саша ж був закоханий, я розумів, чому він накинувся, хоча й не пам'ятав самої сварки. Може, моя свідомість викинула ці спогади, бо так хотіла вберегти мене від удару. Саме таку нісенітницю я читав перед тим, як написати Ясі. Тепер розумію: може, помилкою було будити її повідомленням, у якому я знову нагадав, що все забув. Чорт, ідіот, навіщо я питав, як вона? І отримав відповідь — суху, без деталей, просто: «Добраніч».

Сусід знову хропів на ліжку, а я дивився в хмарне небо. Учора була неділя, вихідний... Мама приходила по обіді, а решту часу я читав про втрату пам'яті. Це взагалі не допомогло відволіктися.

— Доброго дня! — почув, як до мене звернувся офіцер. Я навіть не помітив, коли він зайшов.

— А, доброго. Не чекав вас так рано! — мовив я, підсуваючись, щоб сісти на ліжку.

— Та чув, що лікар хоче виписувати вас уже завтра, тож вирішив поговорити нині, аби не їхати до вас потім. Ви вирішили? — спитав він, уважно дивлячись на мене.

У суботу він вже запитував про моє рішення і казав подумати до понеділка: мовляв, при мені порве заяву, і тоді Сашко вільний. Звісно, я навіть не вагався: навіщо псувати йому життя? Ми друзі, як би там не було, принаймні були ними.

— Так, я не буду писати заяву й продовжувати справу.

— Це ваше рішення, тому я закриваю справу, відкрити її знову ми вже не зможемо. Це ваші справи з другом, але я сказав би, що така людина...

— Він добрий, ми знайомі давно, просто тоді... Якби ж я пам'ятав, що сказав такого, що вивело його з себе, — перебив я його.

Слідчий видихнув і глянув на мене:

— Він це сказав, коли його допитували стосовно нападу. Я можу вам показати діалог, який записали.

— Ні, лише скажіть прямо: я його образив?

— Не його, а жінку на ім'я Люба. Яка, здається, вагітна чи то від вас, чи то від нього. Ви сказали, що вона повія й точно не може бути вагітною, що вона бреше. Це ті слова, які нам повідомив пан Олександр.

— Саша не вміє брехати, я міг таке сказати. На жаль, точно не можу відповісти, бо нічого досі не згадав.

— Добре, тоді справа вважається закритою. Вам, пане Дмитре, швидкого одужання, сподіваюся, ваша пам'ять повернеться до вас.

— Дякую, я теж на це чекаю.

Слідчий не став відповідати, просто вийшов, зачинивши за собою двері палати. Якраз вчасно, аби не чути, як я лаятимуся. Прийшло ще одне повідомлення від Люби — відтоді, як мати заборонила пускати її до палати, вона написала, напевно, десять, а то й більше смс, і купу повідомлень у месенджер. Не кажучи вже про те, що вона постійно намагається зв'язатися зі мною по телефону. Настав час припинити ігнорувати: якщо це правда й вона чекає дитину від мене, потрібно брати відповідальність за свій вчинок, хоч я й не пригадую, коли востаннє ходив до неї знімати напругу. Було лише два рази, двічі, а от про третій — нічого.

— Привіт, — відповів я на дзвінок. Вона говорила хриплим голосом.

— Нарешті! Хвилювалася, як ти. Напевно, новина про похорон тебе вразила, та ще й ця штука з головою... Усе докупи. То як ти? Ми можемо зустрітися, коли ти одужаєш, і поговорити без втеч про те, що відбувається?

— Любо, я багато чого не пам'ятаю. Але добре знаю, що секс був без почуттів, і я не впевнений, що можна щось будувати без них. Ти ж знаєш, це для вас, жінок, важливі всі ці побачення, усі ці поцілунки, увага...

— О, ти хочеш сказати...

— Що я ніколи такого не робив. Ти ж знаєш, я не...

— Не створений для такого! Ох, а з нею ти був романтиком... Я навіть дивувалася, як ти змінився! — зі злості випалила вона.

Ось знову це: я не можу згадати, що робив із Ясею. Чому від цих слів мені стало холодно всередині й з'явилася така злість? Наче хотілося розірвати Любу на шматки, хоча раніше я не відчував такого. Ми всі дружили з дитинства, і жодного разу я не відчував до неї злості. Подруга, яка весь час хотіла більшого від кожного з нас; синдром братів був присутній майже в кожному. Але не більше: лише один вирішив пов'язати життя з нею. Я пам'ятаю далеке минуле, але не те, що було ще три місяці тому.

Дурна голова... Я впав на подушку, від чого біль посилився, а з ним і злість. Чому я такий злий? Чому мене все дратує? А особливо ця ситуація? Мені всередині здається, що мене обманули — так, наче хтось сміється з мене.

Мене врятувала лікарка, яка зайшла до палати. Вона помітила, що я лежу, мружу очі, а в руках тримаю телефон.

— Я ж вас просила: ані слова про мобільний, від нього біль стає лише сильнішим!

— Пам'ятаю... А інше — не згадати.

— Якщо ви будете напружуватися, нічого не вийде. Я прийшла сказати, що ваші аналізи в нормі й уже завтра ми можемо відпускати вас додому під нагляд. У разі погіршення викликаєте швидку — і вас назад сюди. Але, думаю, гірше не буде. А з пам'яттю... Це вже ваше: вона або повернеться, або ці три місяці назавжди зникнуть. Це вже залежить від вас.

— О, «обрадували»... Чекайте, я не вимкнув зв'язок! — я нарешті натиснув червону кнопку в надії, що Люба нічого не чула.

— Я нічого не можу з цим зробити, пам'ять — це ще та загадка, — відповіла лікарка. — Побачимося вже завтра на виписці.

Завтра... Може, удома моя голова вирішить пригадати все, хоча не знаю. Було б простіше прокинутися й одразу згадати все, що я робив ці місяці. Чорт! Це відчуття не минає — наче шматок мене просто забрали. Навіть на війні я не почувався таким безпорадним. Що сказав би брат на мій стан? Напевно, сміявся б з того, що дорослий мужик не може взяти себе в руки. Сміявся б з того, що я влип із Любою, сміявся б з того, що я кохаю людину, яку не можу згадати.

Чотири роки тому.

Цей хейт зі сторони незнайомих людей тривав уже котрий день. Ярославі було моторошно просто відкрити свій мобільний. За два дні вона не витримала й поміняла номер телефону. Чекати на якесь пояснення від Влада було марно. Він назавжди зник, залишивши дівчині лише розчарування та розбите серце. Та здавалося, цього разу, крім розбитого серця, вона отримала на додачу ще й хвилю хейту. Ярослава розуміла, хто стояв за цим, але не могла нічого вдіяти. Свої сторінки вона закрила, нових коментарів не було. Як і відео, які вона боялася виставляти через виставу, що влаштувала незнайомка. На роботу в зал вона ходила, як і раніше, — лише там могла почуватися вільною.

— Єво, ходи, у мене сьогодні два заняття, я б не хотіла спізнитися, — звернулася до дочки, яка, тримаючи в руках ляльку, позіхала.

— Може, я б із дідусем залишилася? Мені там нудно, — мовила дівчинка.

— Дідусеві погано, він не може залишитися з тобою, — спробувала пояснити.

В автобусі Ясю не полишало дивне відчуття, що кожен на неї дивиться, і від цього вона нервувала ще більше. У залі вона ледве зібралася, аби провести годину тренування, — усе здавалося не таким, як треба. Вона хотіла нарешті відчути свободу, але неспокій не покидав її. Вона мала знайти роботу, бо витрат було більше, ніж грошей. Тому, зібравшись із силами, надіслала своє резюме в кілька шкіл, де потрібні були вчителі фізичного виховання.

На вулиці якраз починалися розмови про війну, але Яся старалася не слухати їх. Ну не могло ж таке статися в сучасному світі! Але завдяки цим настроям вакансій стало більше: чи то люди злякалися й виїжджали, чи то їй усе ж не настільки не щастить.

Вийшовши з залу, вона, тримаючи за руку дочку, думала про Влада та про те, як він вчинив. Тільки от вона не була готова зустрітися з ним.

Він стояв навпроти залу, тримав у руках квіти — ромашки — і озирався довкола, вичікуючи. Яся хотіла зникнути, аби він не помітив її, тільки-от дочка вигукнула:

— Вуйко Влад! — махаючи руками, мовила донька.

Яся скривилася, на язиці з’явилася гіркота, але вона не стала показувати образу при дитині.

Він не став чекати, поки вони підійдуть самі, — знав, що цього не буде. Майже біг до них. Яся не зупинилася, продовжувала рухатися до автобуса. Не потрібно їй зараз ні бачити цього покидька, ні говорити з ним. Вона й так багато втратила — більше, ніж він міг собі уявити. Бути іграшкою в чиїхось руках їй набридло.

Чоловік перехопив їх якраз тоді, коли вони збиралися сісти в автобус. Лише дочка нічого не розуміла, але їй і не потрібно — надто маленька для дорослих справ.

— Відпусти! — гаркнула Яся так, що люди поруч повернулися.

— Я хочу поговорити. Моя жінка... ми давно вже не разом. Мені шкода, що вона зробила таке з тобою. Шкода, що тебе звільнили з роботи.

— Я сказала: відпусти! — повторила. — Ти весь час брехав, ще й дитині казав брехати! Ми рік були разом, ти рік зраджував її. А тепер вона зруйнувала мені життя, і ти тут стоїш. Мав би совість! Усе скінчилося, я думаю, ти й сам це розумієш. Не хочу, аби ти знову мене переслідував. Я була дурепою, що повірила.

— Ясю, я не... чекай, давай поговоримо.

— Ти забув, що я можу за себе постояти?! — Він глянув на неї круглими очима та нарешті відпустив руку. — Ніколи, чуєш, не пробачу! Ти зробив боляче обом, вона була права, коли казала про тебе.

— Права, але не піде від мене, бо не буде більше другого Влада.

— Ти надто впевнений у собі, жінка може більше, ніж ти думаєш. Я впевнена, що вона піде, ще й як піде від тебе. От забути зраду — ніколи.

На цих словах двері автобуса зачинилися. Яся востаннє глянула на жалюгідний вигляд колишнього коханого. Та чи любила вона його взагалі? Чи були його обіцянки реальними, чи вигадкою? Дівчина заплющила очі.

Залишаючи все це в минулому.