Обіцяю

Інколи обставини підлі,

але на коліна ми ставимо себе самі.

Розділ 5

Він

Зазвичай чоловіки думають про жінок постійно. Коли вона нам подобається, ми запрошуємо її на побачення, даруємо квіти, їдемо в кіно, залишаємо номер телефону, дзвонимо й заманюємо до свого життя. Коли ж жінка нам не подобається, вона не отримує навіть повідомлення після зустрічі, і на тому кінець.

Ярослава ж не виходила з моєї голови цілу кляту ніч. Зі мною за тридцять років такого не траплялося жодного разу. З тієї миті, коли вона зайшла до мене в будинок, я не хотів і не міг звести з неї очей. Хотілося дізнатися більше. Тепер прагну дізнатися про неї все, навіть брудні секрети. І мене страшенно дратував той безрукий, який явно клеївся до неї.

Але я не міг. Мені потрібно забути її, навіть спроб робити не варто, це все безглуздо.

Вранці я не пішов до неї по гроші, а вирушив до магазину з важкою від безсонної ночі головою. Мені було потрібно розібратися в тому, що вирувало всередині. Зрозуміти нарешті, що коїться з моїм життям. Не могла ж людина, яку я майже не знаю, настільки сильно засісти в голові. Чи могла? Ні, це безумство. Ми знайомі менше двох тижнів, і це точно помилка. Людина, яка могла мені допомогти викинути з голови іншу, була поруч.

Люба позіхнула, простягаючи руки вгору. Вона поправила свої штани, які ще кілька хвилин тому були спущені до колін. Я навіть не звернув уваги, в яких трусах вона була. Одягнувши футболку, вона повернулася до мене, а я дивився на неї розгублено. Знову це сталося. Обіцяв же собі, що більше не повториться. Це був уже третій випадок, але напруга всередині спала. Використаний презерватив валявся під ногами, саме там де кинув. Люба посміхнулася й сіла в крісло — у нас було ще п'ять хвилин, потім я зникну через чорний хід, а вона зможе відкрити магазин.

Та всередині мене почало шкребти. Ми спали вже вдруге в крамниці, а точніше на складі. Цей секс був просто розвагою: вперше все сталося, коли я напився, потім якось хотів позбутися думок, і ось знову. Я йшов просто поговорити, але Люба знову змогла подолати бар'єр. Вона усміхнулася, знову глянувши на мене, ступив до дверей. Як і щоразу до цього.

— Ти можеш зайти сьогодні до мене, могли б повечеряти разом. Малий був би радий, — звернулася вона до мене.

Я доторкнувся до ручки дверей і глянув на неї. Гарна вона, але язиката неймовірно. Хоча наші нерегулярні побачення на люди не виносить. А я й так знаю, що вона не тільки мене в такий спосіб заманює до свого життя. От лише мені це не підходить. Якби ж Іван знав, що робить його жінка з іншими... А якби дізнався, що найкращого друга мала вже тричі в ролі чоловіка?

Але Івана не було вже три роки, він пропав безвісти в той самий день, коли мене поранило. Ні тіла, ні свідків, що мертвий, чи в полоні. Люба ж уже за рік почала шукати нового чоловіка, хоча й першого досі не поховали. Мені було гидко через свій вчинок. Щоразу кажу собі, що це востаннє, і щоразу йду сюди, аби відпустити думки.

— Напевно, ні, я не готовий. Ти ж знаєш, я не хочу цього.

— Так, чула вже кілька разів. Дімо, ти вже говорив мені це двічі, і ось знову. Але ти все одно приходиш, як і Влад та Саша. Вони хоч намір мають, але не проти і просто розважатися. Тільки ти тримай у собі те, що почув.

— Я колись щось ляпав? — запитав я, глянувши на неї.

На ній уже не залишилося й сліду від нашої зустрічі. Вона повернулася до магазину, за хвилину відкриє двері, наче нічого й не було. Який же я ідіот! Сам же знав, що вона спить не тільки зі мною, мама ж казала: шукає нового чоловіка для себе і батька для сина. Ідіот вирішив так позбутися напруги всередині, а натомість відчув лише злість.

Відчинивши двері чорного ходу, я вийшов якраз вчасно, щоб зіткнутися з Ярославою. Дівчина зупинилася за крок до входу і, повернувши голову, помітила мене. Ми дивилися кілька хвилин один на одного, аж поки я не опустив погляд і рушив через хащі геть. Це все безглуздо, напевно.

— О, Дмитре, ти що тут забув? — гукнув позаду Володя.

Я мало не спіткнувся, зачепившись за гілля.

— Чорт! — вирвалося в мене. Я зупинився.

— Ти чого такий наляканий? Що, знову ходив до Любки? — підозріло глянув він на мене.

— Яке тобі діло! — гаркнув я, підвівшись на ноги. От ідіот, злюся на друга. Винен же сам, помилку зробив я, а не вони.

— Ти ж знаєш, що все село говорить, ніби...

— Знаю, вона сама сказала. Я мав зняти... Ця, з міста, вона... — Володимир глянув на мене, ховаючи сокиру в тачку, де лежали дрібні гілки.

— Не зрозумів, ти про що? Тобі подобається дівка з міста?

— Не знаю. Той тиждень, що я працював там, я... Чорт, це важко. Ніколи не закохувався, не вірю в цю дурню.

— Тобі тридцять років, чоловіче, як таке можливо?

Це було можливо, хіба ні?

Вона

На мить мені здалося, що я побачила, як Дмитро вийшов із запасних дверей магазину.

Вісім років тому

Це була брехня, це не могло бути правдою. Саме так подумала Ярослава, коли лікар, який проводив аналізи, послав її з тест-смужкою до туалету. Вона витріщалася на неї довгих дві хвилини, перш ніж сісти й попісяти на неї. Тепер дівчина сиділа, опустивши голову до підлоги, поки лікар робив якісь примітки в журналі. Коли за тридцять секунд вона знову підняла голову, на столі вже лежав результат.

— Ярославо! Ви ж розумієте, що це означає? Чи не так? — лікар навіть не піднімав голови, продовжуючи щось писати.

Ярослава скривилася, подумки кляла тренера-покидька. Вона так довго затягувала візит до лікаря та всі ці аналізи... А вже за тиждень мала летіти в Чехію на свій перший турнір з кікбоксингу. Чемпіонат Європи... Все, кінець.

— Ярославо? Ви розумієте, що я кажу? — повторив лікар.

— Так, але... Я не розумію...

— Ви не розумієте, як беруться діти? — саркастично кинув чоловік.

Ярослава скривилася і, схопивши зі столу документи, стрілою вилетіла з кабінету. У грудях пекло, до горла знову підкочувала нудота, в голові гуділо. Емоцій було надто багато, щоб тримати їх у собі. Дівчина добігла до туалету й закричала на весь голос.

Боліло все — від горла до голови. Вона доторкнулася до живота, відчуваючи, що тепер не має права здатися. Тепер усередині неї росло чудо, і вона повинна бути сильною, зібратися з духом, якось розказати батькові й пережити цей жах сама.

Сьогодення

Він

— Бляха! — почув я, як батько знову лається крізь двері кімнати. Тхнуло горілкою. Невже мама знову дозволила йому пити? Ні, точно не вона, з минулого разу вона засвоїла урок.

Зайшовши до кімнати, я помітив двох інших собутильників, які сиділи поруч, а пляшка з горілкою була вже наполовину порожня.

— Я ж просив! — закричав я у дверях.

Батько глянув на мене, як і щоразу, без слів, посміхнувся й махнув рукою. Я не міг більше цього терпіти. Схопив пляшку й уже збирався виставити на вулицю цих пияків, як почув стукіт у двері. На годиннику було за восьму, надворі темно, мама на нічній зміні. Хто б це міг бути?

Відчинивши двері з пляшкою в руках, я одразу роззявив рота. «Чорт», — хотілося сказати. Вона стояла на порозі в спортивному костюмі, у вухах грала музика. Помітивши мене в такому вигляді, вона широко розплющила очі. Мені стало страшенно соромно, але перш ніж я встиг щось сказати, Ярослава зняла навушники.

— Я думала... Вибачте, не хотіла заважати. Просто вас так і не було, я... Ось, тримайте, тут уся сума, думаю, вистачить. Ви так і не сказали, скільки з мене.

Блін, як незручно! Поставивши пляшку на землю, я глянув на неї. Вона тримала гроші в руці, а я досі не наважувався їх узяти.

— Ось, тримайте, я маю бігти, Єва одна. Я лише на пробіжку вибігла на півгодини. Олег не впорається з нею сам довго.

— Оле... Олег — ваш хлопець? Чоловік? — вона якось криво посміхнулася й похитала головою.

— Ні, друг теперішнього життя.

— Та хто там прийшов! — почув я вигук батька з кімнати, а потім до нього приєдналися й інші голоси.

— Я маю бігти. Одним словом, дякую за вашу роботу.

— Я, це... Мій батько, це його... Він зі своїми...

— Не потрібно виправдовуватися, все добре. До побачення! — випалила вона й рванула з місця.

Я так і залишився стояти розгублений із грошима на порозі хати, дивлячись, як її постать зникає в нічному тумані стежки. Аж поки вона повністю не сховалася з очей.