Всі вірші

у квартирі холодно

окрім електроенергії треба

ще дбати про інфраструктуру,

вражену рашистськими

придурками.

день на день не приходиться.

довго вдивляєшся у

тікток абощо, доки

тебе не відпустить

(у 2008 році одна

студентка сказала,

що "попускати" – це

такий жаргон, але

я вперто вживаю

по своєму)

відчуття свободи перевершує

все! перед ніч нарешті

западає тиша, я

вдягаюсь у кілька шарів

одягу та залажу

під ковдру.

тиша – то моє все!

чути, як шумить фреон

(чи що там іще біжить)

в холодильнику.

навіть дощ перестав

стукотіти по залізному

підвіконню. я нарешті

здіймаюсь на крилах

(вони з'являються,

наче збіговисько дітлахів

у загубленому серед

всесвіту інтернаті)

і ще ти неодмінно

маєш зловити

щось, що насправді

зловити

неможливо.

ах, життя

які іноді вигадує

кульбіти!

що ти, наче той

танцор,

починаєш

виробляти піруєти!

досконалість

виструнчується

в заплутану траєкторію,

а так хочеться

бути відстороненим

від усіх цих

загадок

та пересторог.

тож мусиш

ставати хоч

трохи філософом,

бо як іще

втрачати когось?..

іноді мусиш

йти наосліп,

тому що

як інакше – у

проливний дощ?

треба все хороше терпіти так само, як і погане

все, що приходить зліва, пропускати – як і те, що справа

аби лиш не потрапити у залежність від когось – особливо від себе

найстрашніше з-поміж усіх слів – це "треба"

і мовчати – мовчати якомога більше, якомога довше

і робити лиш те, без чого не можна – а не лиш "хороше"

цей світ – особливо той, що всередині –

краще за будь-який інший відсутністю реготу,

відсутністю скреготів – та решти ознак зусиль:

все, що насправді ілюзія й зайвий пил

а про справжнє ліпше завше мовчати –

у суцільній тиші та передчутті свята

все, що було – суцільні примари, химери, дим...

те, що буде – поміж нерозтрачених перемін.

зі. життя не регулюється. воно все рівно станеться

так, як це й мало бути –

так, щоб ніколи не забути

про те, що ти долі бранець. чи хоча б, за бажання, її коханець:)

10.09.2021

Місяць, як вітрило над кораблем,

Нісся на крилах ночі

В шкарлупці горіха,

Що впав з висоти та розбився на маленькі шматочки.

Його несе, його хитає, його гойдає у морі світла,

Але місяць посміхається,

Хоча він і стає сірим і майже непомітним,

Як мара, яка вийшла з лісу в сонячний день.

Течія все несе – і не видно кінця,

В той час як місяць розмотується зірками.

Нитка видніється ген-ген далеко у небесах,

Нагадуючи дорогу з тисяччю ліхтарями.

Там водоспад! Бережись!

І падає човник згори, грозячи зламатись.

Але раптом зникає вітрило, і човник вже просто гойдається на воді.

Це місяць, немов веретено, з себе всі нитки разом скидає

І зникнути серед інших зірок чимшвидш поспішає.

Ніч тікає, ніч тікає від людей,

Таких невдячних, не здатних побачити суті,

Що сховали її велич від сотень, тисяч очей,

Змогли голос вітру заткнути.

Дім ти швидко замикай,

Велосипед чимшвидш хапай

І несись, несись, несись,

Доки з міста не втечеш у ліс,

Де немає зовсім світла,

Але пахне прохолодою.

Там ти зупинись й принишкни,

Щоб пройтись повільною ходою.

Зазирни у ніч, немов немає нічого важливішого в житті,

І відчуєш, як стає легше на душі.

Там човен гойдається під вітрилом з зірок,

Там місяць у небі заплутався серед тисяч стежок,

Які утворили його ж нитки,

Які докупи йому до ранку потрібно зібрати.

Мрія, про яку не мрію,

Бажання, якого боюся.

Кохати тебе не вмію —

З собою я досі борюся.

Не зву тебе за собою

Й сама не наважуюсь бігти.

Зовеш усе не судьбою,

А міг би мене обіймати.

Деякі літери складаються в слова, від легкості та "метеликів в животі".

Але інколи слова народжуються з вогню, ненависті та люті.

...

Ці хрести, під блакитним небом,

Бачили й не таке лайно.

Вщент розорена обитель,

Половецьких мечів тавро.

Бризки крові на бруківці.

Пил від копит орди.

Татарва, брати Батия,

Знов руйнує монастирі.

Навіть коли,

В Єпитрохіль загорнувшись,

Брехливу службу правили,

Червоного терору чорти.

Непохитно тримали,

Білі стіни облогу.

Хоч з під ряс, безсоромно,

Стирчали погони й хвости.

Новий вік. Новий час.

Під таким синім небом.

Слизько з боліт повзе,

Гниле сім'я орди.

Та плювати вже,

На ракети й вогонь з неба,

Далі будуть стояти,

Ці стіни й хрести.

Дивіться — янголи в брудних провулках

Складають крила, забувши свій політ.

Їх спів відлунює в сумнівних думках,

Де серце вже не кличе диво у світ.

Я йшов до тебе — та всі шляхи закриті,

А почуття — мов попіл на вітрах.

І мрії всі, безжалісно розбиті,

В душі лишивши тільки біль і страх.

Мій шлях лежить крізь темряву й втому,

Де промінь віри остаточно згас.

І янголи, забуті навіть Богом,

Тепер так схожі чимось і на нас.

Не чекаю, навіть не люблю.

Розлука наша — то не вічність.

Як не зрадить душу тут свою,

Не зникнуть десь і не подітись.

Птахи у небі — намистинки —

Кружляють знову наді мною.

На кітелі твоїм ворсинки

Приберу своєю я рукою.

Рухи так ніжно, ніжно,

Наче марево у сні.

Обличчя знову близько —

Тут аж хороше мені.

Та знову час туди вертатись,

У те життя, що вже вирує.

З тобою змушені розтатись,

Бо іншого ти не даруєш.

Поки вітер пісні в гаю співав,

Поки сонце ніжно плечі гріло.

Зробила те, чого ніхто не знав.

У мені кохання тихо зріло.

Кохаю не того кого потрібно.

Відчула ніжність, спокій і тепло.

Не мій, та моєму серцю все одно.

Бо це чуття все тіло попекло.

Нехай із іншою живеш ти.

І серцем мене ти не пізнав.

Тобі пишу всі ці куплети.

Тому, хто мене не забажав.

Тебе шукати я полишу.

Вірші я більше не напишу.

Тобою більше не хворію.

Забути точно не зумію.

Що зі мною буде? Знову.

Побачу — відбере і мову.

Як в очі твої карі глянуть,

Мої втікать від тебе стануть.

Я і без погляда зомлію.

Кохати тихо не умію.

Бо я тебе так довго, дуже

Чекала, ох мій любий друже.

Одне про мене запам'ятай.

Кохати як усі не вмію.

Усім єством тебе волію.

Ти мене зламав, чи хотів не знаю.

До тебе наче й не жила.

Зізнатися боюсь, що відчуваю.

Подарував ти два крила.

Коли вперше я побачила тебе.

Серце зупинилося на мить.

Вигадка - переконала я себе.

Та тепер щораз в грудях щемить.

Я досі пам'ятаю ті слова твої.

Тепер благаю небеса,

Вкради тепер мене, як вкрав думки мої.

Цей вогник запалив ти сам.

З тобою я літаю.

З тобою наче в раю.

Що далі - я не знаю.

Бо тебе я кохаю.

Ходила осінь по хатам.

То тут проходить, а то там.

Морок мряку їм розносить.

Трохи часу ще попросить.

Осінь жовта та журлива,

Виступа вперед вродлива.

Скручена у неї спина.

Вийшов час, вона не винна.

Гукає осінь до зими:

- Моя люба з тобою ми,

Як берега одной ріки.

Похмурі разом на віки.

Удвох попросим наперед,

Весну сплести зелений плед.

Чи пахнуть квіти, чим?

Троянди пахнуть морем

Тихих почуттів і слів.

А інколи і болем,

Зломаних чужих життів.

І тихим сумом

Пахнуть квіти.

Не пахне тільки пустота -

Не пахне, бо всього нема.

Знову твій цілунок сниться,

Знову солодко мені.

Розум хоче прояснить все,

А виходить лиш у сні.

Твій ніс до щік моїх торкнувся,

Вуста з моїми ось зімкнуться.

Тремчу, як лист осінній на гіллі,

Твоя рука вже майже на мені.

Серце стрімко калатає,

Я прокидаюся зі сну.

Розум сам тепер не знає:

Сон це, чи, може, на яву?

Ох, не снись мені, будь ласка,

Коли все це — лише казка.

Не приходь ти на яву,

Бо без тебе не живу.

Не приходь мені у сні,

Буде хороше мені.

Не цілуй мої вуста,

Бо без тебе я пуста.

Життя, стривай, зупинись!

Що ти робиш зі мною?

Дай одну єдину мить!

Побути ще собою.

Мчиш галопом уперед,

забираєш найцінніше.

Життя, звісно, ти не мед,

не забирай найрідніше.

У когось день народження,

а у когось — дата смерті.

Коли ж той час відродження,

де зупинка в круговерті?

Ніч, як горілка — гірка до блювоти,

Пил і сморід вгризаються в груди.

Вулиця матом плює: «Сука, здохни!» —

Тут кожен — хижак, або просто паскуда.

У барах горілка тече по столах,

Хрипить у кутку пісня пʼяного барда.

Повії сміються, а в поглядах — крига,

В їх рухах спокуса, розпуста й принада.

І знову повільно заходить Вона,

Крізь дим сигарет, п’яний гамір і бруд.

Її силует — як лезо під ребра,

А очі шепочуть: «Мене ти забудь…»

Весь світ цей туман й гнила маячня,

І сміх тут смердить, як з канави сміття.

Я знову тону в її грішних очах,

Мов у склянку, розбиту об мокрий асфальт.

Я п’ю за печаль, за свій біль і за втому,

За місто, що шанс не дарує нікому.

Вся правда — у вині, у багні й диму,

А істина — в темряві, вічно в капкані.

«Я не шукаю тепла — я лише граю в чужі ігри,

Без імені, без обіцянок, без надії і слів.»

  ──────────────

Я — не герой. Я — нічний перехожий.

Без зайвих слів. Без «люблю» чи дзвінків.

Я ріжу по-тихому, холодно й точно,

І знов залишаю за собою сліди.

Ти знов посміхаєшся. Граєш. Палаєш.

Твій погляд — запрошення в прірву гріхів.

А я вже не той, що горить і страждає.

Я просто зникаю. Без жодних причин.

Ти блимаєш віями, наче в рекламі.

В сукні, що просить — зірви та візьми.

А я — як трамвай, що минає зупинку.

Я мимо. Я далі. Без жодного «ми».

Ти хочеш ще грати? Давай. Я не проти.

Я вмію почати. І вмію мовчать.

Серце моє — лише крига мерзлоти.

Його не навчити знову кохати.

Я ріжу словами. Тримаю за стегна.

Вхожу глибоко. Торкаюсь душі.

Ти дихаєш — швидко, нігті у шкіру, кричиш і благаєш:

«Залишся в мені» — Та я залишаю лиш холод в тобі.

В мене тут черга. Від бару до ліжка.

І ти — не найгірша. Але не одна.

Ти можеш горіти — я при курю.

Я з тих, хто не просить. Я — просто беру.

Я ріс, як бур’ян — дикий і впертий.

Без шансу на ніжність. Без шансу на мед.

Я з вулиці. Де гіркота на вустах.

Я з тих, чиє серце перетворилось на прах.

Я — відлуння помилок, що не стихають ніколи.

Я — фінал, що приходить, коли не чекаєш.

І ти ще шукатимеш в інших — мене,

цей голос… цей дотик… ці пальці… ці очі…

Я — не твій шанс. Не герой, не прокляття.

Я — прохідний, як транзитний вокзал.

Я — не кохання. Не ніжність. Не драма.

Я — перехожий. Без слів, без імен.

Не питай мене більше нічого.

Все сказали весняні дощі.

Я ішов — і йшла дорога,

Та не шлях мене вів — ти звала.

Не тримай на мене провини —

Не святий, не герой, не безгрішний.

Просто був… у момент єдиний,

Просто вмів — інколи — любити.

Я тобі не писав поеми,

Я мовчав — і в тому був крик.

Кожен дотик твій — немов спомин,

Що в мені розгортався спів.

Я приходив, коли було важко,

І мовчав, коли світ кричав.

Я не був для тебе найкращим —

Та завжди на тебе чекав.

Тож тепер не шкодуй, не варто.

Я — як тінь твого вікна.

Я не впав, не згорів, не зник —

Просто став частиною сну.

А, ти думала — я упаду,

з головою — в півлітру схилюся,

що жалітиму втрату свою

і жалітиму нас з тобою.

Що я битимусь, п’яний, вночі

у речах, у піснях, у світанках.

Що ховатиму біль у вині,

у дешевих нічних ресторанах.

Що кричатиму небу щасливий,

коли сниться, що поруч ти?

Що нап’юся — і в кожній зливі

буду бачить твої сліди?

Ти ж не знала, кого кохала —

я не з тих, хто по шву тріщить.

Моє серце — як та «підвала»:

темно, сиро… але мовчить.

Так, бувало — не спав до ранку,

так, тремтіла рука «написати»…

Але з кожним наступним разом

я вчився себе тримати.

Не по жінках тепер ночі сушу —

по думках. По вогню. По весні.

І тепер моє серце без болю —

тільки спокій в собі несе.

Я пішов — не від тебе. Від себе…

Від того, що вчора горів.

Ти кажеш — ми зовсім чужі,

А серце вогнем упізнало.

Твій погляд крізь літери в тиші —

Як пальці, що шкіру читали.

Я торкаюсь тебе — між словами,

Де стираються межі й страхи.

Ти пульсуєш у русі між нами,

Наче вітер у жилах весни.

Я жадаю тебе — на підлозі,

На столі, у думках, без прикрас.

Там, де світ стискається в прозі

Нічних нескінченних фраз.

Ти — у шепоті, в подиху, в снах,

У зіницях, у шкірі, у тиші.

Я ввібрав тебе в кожен свій страх,

Щоб кохати — не стримано. Вище.

Не тікай. Це не сором — це жар.

Це не біль — це жага палає.

Ти — пульсація крові, пожежа.

Ти — вся в мені. Мені — тебе мало.

Бо коли розмовляють серця —

Роздягаються душі поволі.

Ти вже тут. Ти в мені. Ти — моя.

Без умов. Без жалю. Без болю.

Я був диким — як вітер холодний,

У шинках — наче в храмі гріхів.

Та тебе я зустрів — і свій норов:

Залишив на межі берегів.

Я б спалив своє серце до тла,

І себе — щоб нічого не лишити.

Бо з тобою цей світ оживає —

Прокидається в грудях весна.

Я жив бурею, словом, вином,

Кричав до зорі без упину.

Плутав спогад із вчорашнім сном,

І шукав себе в кожній спокусі.

Я б покинув і дим, і вокзали,

Де сміявся, горів і зникав.

Лиш залишся — і в тиші без жалю

У долонях твої пальці тримати.

А я тебе — мов подих до світанку,

Мов перший дотик тиші по весні…

Ти — в мені вся, від подиху до ранку,

У кожній жилці струмуєш в мені.

Я — не про тіло, я — про спалах в серці,

Про шепіт шкіри, що палає в снах.

Твоє ім’я — як блискавка у серпні,

І в кожнім русі — дихає весна.

Ти — не проста. Ти — жінка-смерч і тиша.

Ти — буря в грудях і солодкий гріх.

Твоє «хочу» — у жилах моїх пише,

А я — мов дим, що впився в запах твій.

І хай цей світ шумить, гуде і крутить —

Моя любов — мов кров, що не збагнеш.

Я в тобі є. Без слів і без обмежень.

Я — твій до краплі… І без жодних “меж”.

Я вдячний тобі, що ти сталась зі мною —

Моя ти весна у безлистій дорозі.

Ти — жінка остання. Не та, що у прозі.

А та, що мов тиша… що болем пливе.

Я бачив тебе — у дощі за вікном,

У запаху кави, у шепоті дня.

Я дихав тобою — волоссям у шию,

Дихав твоїм силуетом — до дна.

Я вдячний, що ти не була мені ранком —

А заходом, здатним світанок здолати.

Ти — подих весни у притихлому серці.

Ти — світло, яке не навчилося згасати.

Не закохуйсь у мої сигарети,

У той дим, що між нами пливе.

Я не той, хто дарує комети —

Мене тягне туди, де шкребе.

Ти смієшся, мов ніч у під’їзді,

Іскра грає у темних очах.

Та я бачу в зухвалій завісі

Порожнечу на ніжних плечах.

Ти вважаєш себе недосяжною,

Та таких — у шинках через край.

Ця зухвалість — лише поза бажана,

А всередині — чорний чай.

Ти не перша, що грає у ніжність,

І шепоче про вірність в таксі…

Та в мені ще лишився відбиток

Тих очей, що мовчать у росі.

Вона — не з оцих під неоном,

Хто про вічне базікає всім.

В неї крок — як на сцену з софтом,

А не в чиюсь випадкову постіль.

Вона — мов весна у трамваї,

Тиха, ніжна, мовчазна й жива.

Не всміхається — й не зітхає,

Та в ній справжність — і в ній — душа.

А ти… ну, зігрієш на вечір,

Та до ранку — як піна в вині.

Я залишусь — в диму, на самоті,

А вона — в мені… Назавжди…

Зірки показують нам всю красу своєї смерті,

Вони ростуть, засліплюють собою і тьмяніють.

Ми як зірки, але, можливо, ще більш вперті.

Однак лише зірки, коли помруть, то все ще гріють.

Давай на двох поділимо ніч

Давай на двох поділимо світанок

Давай побудем віч-на-віч

Давай кохати наостанок

Давай згадаємо про щастя

Давай забудемо про горе

Давай запалимо багаття

Давай помріємо про море

Давай спяніємо від ласки

Давай помремо від розлуки

Давай забудемо про маски

Давай на двох ділити муки.

Чого ж ти вимагаєш, світу? Плач?

Чи одягнути той давкий чорний плащ,

Що стоїть у шафі серця, висне,

Не пропускає кисню, тисне й тисне?

​Забула, хто я... Нагадай мені, світу,

Де вогник згасає і ніде подіти

Останнє кохання, останнє страждання...

Блиск пам'яті візьми і почуй мої благання!

​Та ти глухим став — чи по власній волі, чи таким зробили,

Забрали, вкрали й не давали тобі сили.

Сам знайди відповідь вже нарешті на питання:

А хто ж ти? Світу зла чи добра згасання...

​Колись чепурним був, а тепер яким ти став?

З'їла тебе міль, і до дна ти дістав.

Чи забув ти, як вставав по світанню,

Коли десятки й десятки чарував і дарував вітання?

​А тепер киснеш, стогнеш і бредеш,

Сам не знаєш, куди ти береги свої несеш.

Вели тебе дороги, та не на ту ти став:

Потьмяніли твої очі, гру ти не зіграв...

​Давай, прокидайся, поки час не настав —

Твій останній вальс, який ще тебе чекав!

Тоді скажи відповідь ясну мені і собі:

Коли нас чекають ще хороші дні?

​Такі, де ще сонце дістає землі,

Холод пройшов, а руки — в довгожданім теплі...

«Пам'ятай завжди, хто ти є», — казала мені мати.

Світу не питай, дарма оце страждати,

Бо відповідь цю ти в серці маєш мати.

​А серця шафу бережи, не одягай у чорний плащ!

Хай бачить сонця промені, а не той плач...

І буде перше кохання, перше страждання,

І не вперше, і не востаннє почуте благання.