Всі вірші

Болем повниться земля

В безнадії мук кричить і рветься та душа

І йде невпинно в забуття

Завмерли ритми у єстві

Гулом лиш сповнене нікчемне існування та думки

Забуті мелодії осіли скалками на дні

А ти ідеш босоніж крізь імлу

І ріжеш в м'ясо, кров'ю заливаєш спогади, колись живі

А зараз же це лиш уламки гострі,

що рвуть на шмаття залишки людського я

Забудь

Забудь, убий, втопи і розірви

Занурся в морок

Плоть розріж

Крізь кров, і біль, і піт, і резонанс уламків й болю

Згреби у купу, ранься і терзай

В крові своїй втопи минуле

Вогнем спали, кислотою обпали

Стри у крихти

Знищ

Трощи

Кричи! І рви

Розбийся

Знічев'я понівеч

Болем спогади зітри

І пам'ять на пустку заміни

Та все ж спустошення у серці лиш на бій куранту ти прийми

А потім йди...

Ступай тихесенько у тиші небуття

Ніжно став стопу у кроці темнім

Збудуй себе в пітьмі

Встань і глянь у вічі мороку своєму

Люби

Збагни

І тихо знов живи

Смуток

Наразі найбільший здобуток

Сіро-ліловими

Не випадковими

Тінями тисне

Навмисно

Душа вкрилась пилом

А може то попіл надії

Чи віри

В майбутнє

Хоч досі присутні

В ній миті

Позаминулого літа

Із запахом щастя і квітів

Та попри доводи

Від них віє холодом

Лютий

Ніколи не зможу забути.

24.12.2022

"Вірш - частина майбутнього розділу одної з моїх книг. Напівкровка - Король Тіней: 25 розділ"

«Його життя - страждання і покора.

В часи буття скорився він землі.

За право жити люду, в мирі й ладі.

Віддав він долю свою, в лапи темряві густій.

За славні вчинки, у віддачу:

Отримав тільки зраду й біль.

А люди, за життя яких він серце на свавілля долі зводив.

Першими ж йому жбурнули ніж у спину. .

І серце світле, щире та палке.

Що зігрівало світлом все навкруги..

Закам'яніло, льодом окропилось і заховалось десь у глибині.

І лицар той, закований у ґрати.

Позбавлений по віки, віри у людей.

Отримав в подарунок від народу.

Ув'язнення навіки, в забутті.

На довгі роки, на віки…

До поки не прийде той лицар.

Що духом славиться таким.

Що підніме з могили словом.

Що серцем вірить у людей.

У люд, у світ та добрі справи.

Хто зможе вислухати всіх.

Віддати шану, покарати та вибачитися за всіх…

Він зрозуміє серце його.

Він зможе правду відновить.

І серце лицаря, завмерле.

Він зможе знову відновить…»

Я не танцюю в цукровій пудрі,

Крилець не маю з прозорих тканин.

В мене на глові каштанові кудрі

Замість корони з коштовних перлин.

Усміх - не солод, очі - не злото,

Не схожа на фею, що сонцем ряснить.

Серця не треба дивним істотам,

А я без биття і не можу прожить.

Мавчина ж врода гостра на зуби,

А личко ласкаве зведе нанівець.

Ті, хто танцюють в цукровій пудрі,

Любові не знають і йдуть навпростець.

Тіло - не солод, зваба - не щастя,

Дурману так повно у рухах легких.

В мене ж ціле життя на зап'ястях

І купа звичайних людських почуттів.

Серпень, 2022

Збірка "Косу перебинтую стрічкою"

Десь у гнізді недалеко від моря

Пташка наспівує свої пісні.

Живе та радіє не знаючи горя,

Приносить кохання усім навесні.

---------------

---------------

Співом своїм приносить добро.

Пісня її гучна та дзвінка.

Навіть юнак, який іде в бій,

Стає щоб послухать яка це краса.

---------------

---------------

Хто її чує, сумний чи розбитий,

Серце одразу покине журба.

І не важливо чи бідний, багатий,

Співом своїм об'єднає серця.

Закохалась війна у солдата —

Не спитала ні звань, ні причин.

Просто впала, як тінь, біля хати,

Де він спав серед тихих годин.

Закохалась — безжально і дико,

Як уміє лиш буря і грім,

І ходила за ним тихо-тихо,

Між окопів, під небом глухим.

Закохалась війна у солдата —

Та хіба це любов? Це — біда.

Вона йшла за ним, вперто і клято,

Як за правдою ходить нужда.

Їй би ніжність — та вчилась вбивати,

Їй би шепіт — гриміла, як дзвін,

Закохалась війна у солдата,

Та любов не живе поміж мін.

І дивилась, як він не здається,

Молитви береже у грудях,

Як у серці весна ще сміється,

Попри темряву в його путях.

Їй хотілось його обійняти

Крізь метал, крізь вогонь і дими,

Та лиш вчилась вона відпускати,

Бо любов не живе між війни.

І вона, спопеліла, безсила,

Не навчилась не нищить — чекать,

Бо любов — це не вибух і сила,

А уміння когось відпускать.

Він дивився у небо високе,

Де лелека вертався у дім,

І в очах його — світлі потоки

Перемоги над мороком злим.

А вона — наче ніч без упину,

Все тяглася до кроку його,

Та не вміла любити людину —

Лиш ламати і нищить всього.

Закохалась війна у солдата —

Та програла у чеснім бою:

Бо душа, що жива і крилата,

Не належить ніколи вогню.

І коли він вернувся додому —

Відступила вона, мов вина,

Бо любов не підвладна нікому,

Де вона — там зникає війна.

Більше на сайті —>> https://korop.gt.tc/

У затхлій хаті в темній кухні,

На чорній газовій плиті

Старий принісши масло з клуні

Пательню плавив на вогні.

Закинув масла, щоб смачніше,

Дивився на розталий слід,

Тоді цибулі, та й побільше, —

Це буде йому на обід.

Коли заправка зготувалась,

Пішов дістати свій улов:

Два карасі й між них сховалась

Маленька рибка. Дід знайшов.

Вхопив в долоню, придивився,

І до плити покрокував,

Враз над пательнею спинився,

Здалося, наче хтось гукав.

Маленька рибка у долоні

Благала дати їй ще шанс,

Пообіцяла у полоні

Бажання три здійснити враз.

Наприкінці одне сказала:

"Лише молю - лише не вбий"

Та рибка ще про те не знала:

Що дід голодний і глухий.

2026

Я відчуваю – це кохання

Я відчуваю це до вас,

Воно безмірне, нескінченне,

Безмежне почуття - любов.

Коли приходжу на прийоми,

Завжди шукаю силует,

Такий знайомий, до деталей,

Що хочу написать портрет.

Та жодні фарби, акварелі,

Не здатні відтворить,

Ваш профіль.

Я намагався , ви повірте!

Десятки, тисячі разів.

Та жодний раз не відтворився,

Та руки я не опускавши -

 Все намагався ще творити.

Але залишив спроби свої,

Коли знайшовши вас у залі,

Я направляв свій взор на вас,

У серці льод, в очах кришталі.

Я бачу вас, та вашу радість,

Та поруч з вами лиш його…

Ви любите його безмежно, -

 Так само як кохаю вас,

Свою ж любов я пронесу в могилу,

Ні словом не обмолвлюсь вам,

Кохана, мила, люба леді,

Кохаю лиш сильніше вас.

Душа втомилася від болю.

Дивлюсь на тебе знову

В передчутті утрати й горя

На серце давлять сльози

Чую безкінечні грози

Як завівають біль, загрози

Світ повен зради, втрати й горя

Життя багате лиш на втому.

Немає сили жити в ньому

Тонка надія на світле майбуття

По вінця заповнює моє буття

Що розбивається об зло без забуття

Є лиш спогади про миті щастя

Лиш примара блаженного чуття

Але відчай всю душу огорта

І бринить в душі тремтливо

Струна остання сирітливо

Натягнута на стержень каяття

Та сил немає більше. Втома.

Забуть ті ноти сміливіше

Нам лиш цноти темрява відома

Лиш падіння після зльоту

Лиш гул прильоту

Лиш погрози щосуботи

Душа втомилася від болю.

Життя багате лиш на втому.

Сил немає більше. Втома.

Коти сиділи, спорожніле блюдце.

Наче й поїли, але в шлунках нюдси.

"Смачна та риба! А поживність має?

Щойно ковтав, а вже не вистачає".

"Ой, леле! – нявчить інший котик. –

Так хочу їсти, аж скрутив животик!

А скажи, Сірий, що ми там робили

Перед обідом, як поспішно з'їли"?

"Стривай, Руда, хіба ж не пам'ятаєш?!

Чи знов мене дарма перевіряєш?!

Так само, палко, разом розмовляли

Про ласощі, що їх занадто мало"...

Коти ще довго в голос говорили,

Що люблять більше їсти і що б з'їли.

Розмови, справді, крадуть в добі час:

"Урааа! Мерщій! Вечеря буде в нас"!

Мавка:

Опівночі моя краса дичавіє,

росте бур’яном,

стелиться павутицею,

гірчить полином.

Опівночі моя нагота у кронах біліє,

в сяйві блискавиць,

падає додолу,

й лежить горілиць.

Опівночі моя любов пломеніє,

іскриться в душі,

обертається сльозою

та й котиться по щоці.

Ліс:

Опівночі привид краси блукає

в краю лісів й полонин,

мавчині коси шукає

у хутрах ялин.

2018 р., вірш допрацьований 2026 р.

Дівчинко, мила, поглянь як ти виросла,

Роки колоссями в сніп позбирала.

Втрати, знущання, неволю - все винесла

Й стала міцною як кована брама.

Дівчинко, мила, поглянь як зворушливо

Тулиться час, заглядає у віченьки.

Ти ж непохитно ідеш, не порушивши

Денної тиші, грайливої ніченьки.

Дівчинко, мила, поглянь, все минається -

Осінь за літом, веселка за ливнями.

Добрі та щирі в житті теж трапляються,

Тільки б розгледіти правду за ширмою.

(Липень 2025 р.)

…Поглянь,

за вікном плаче дощ.

Тихесенький дощ спозарання,

неначе в хвилину мовчання

рве смуток з душевних товщ.

То ллється на землю печаль

в краплинах тихої смути:

людей, сірим пилом окуті

під завалами душі

сльозять.

В душі моїй плаче дощ…

Немов вперше

Це почуття захоплює мене

І я тону в його безмежних глибинах

Входячи в темні води по саме горло

Вода потрапляє в носові порожнини

Й перекриває доступ до кисню

Останній подих

Я потонула

Вдягає човен міцні вітрила,

Рушає в море, у люті грози.

Регоче море: «Пробач, мій милий,

Тебе глядіти я вже не в змозі.

Вертай до порту, ставай на якір,

Живи в надії, дивись на обрій.

Колись побачиш там світлі знаки —

Все буде добре, все буде добре».

Хитає щоглою човен вперто:

«Ніяк інакше, у хвилях люди.

Забрати маю живих і мертвих,

І будь що буде, і будь що буде».

Лютує море: «Ах ти, мурахо,

Забута дяка, забута шана?»

Карає море, хто мчить без стра́ху

З безодні кликать левіафана.

Не знає човен, що він пропащий,

В примарнім світлі, як в ополонці.

Пітьма глибинна вже шкірить пащу,

Та сходить сонце, та сходить сонце.

Кип'яток

О кип'яток, мій вірний друже,

Серед холодних вечорів.

Мені допомагаєш, дуже,

І вже не раз мене зігрів.

До тебе чаю насипаю,

Буває кави додаю.

І дуже швидко відчуваю,

Любов і теплоту твою.

І я тебе оберігаю,

Свій милий термос дістаю.

Тебе до нього наливаю,

І кришку зверху закручу.

Коли закриті всі кав'ярні,

Електрики нема на жаль.

І пошуки здаються марні,

Ти просто термоса дістань.

І холод й темрява минають,

Добро перемагає зло.

А мудрі люди пам'ятають,

Дарує кип'яток тепло.

Весна ще тихо зацвітала…

Сонце ще не на краю стояло

ще не пекло, не обпікало,

та вже кістки ламало.

Літо, як завжди…

пекло — смерділо.

Чи це воно, чи мухи,

мої останки з’їли.

Осінь де просто лило…

здалося, що й душа

моя вже чорним листям

під ногами згнила.

Зима…

продовжила пекти морозом,

зривала дикі борозни.

Багряні лінії покривали тіло.

…дзенькнули кайданки

І знову літо…

смердить і душить власне тіло.

Я продовжую боятись…

руки я свої підняти —

і мить єдину обірвати.

***

Це не було пеклом без обличчя.

Це була її форма. Її життя.

— З прологу «Рурук: Право на форму» —

Світ втратив барви усіх кольорів,

Лиш чорний фон і сіре небо,

Я так до тебе віддано хотів,

Ім'я твоє плекав, як власне кредо.

Тягнувся пальцями, куди душа спішила,

Вдихав з долоней п'янкий аромат,

Та доля так жорстока, моя мила,

І вже в руках не ти, а клятий автомат.

І я біжу на зустріч небезпеці,

Пускаю кулі в наших ворогів,

І лиш твоя любов тримає мої плечі,

Коли на них я цілий світ возвів.

2026

На велюровому троні

Сльози лив король в долоні,

А прислуга по кутках

Шепотіла: "Просто жах".

Бо ж марнів правитель тихо,

Його плеч торкнулось лихо —

На світанку просто неба

Послизнулась королева,

І хитнувшись усім тілом

Прямо з муру полетіла.

Король плакав безупинну,

Бо не встигла і дитину

Перед смертю дарувати...

Жінку де тепер шукати!?

Та згадав він, що новини

Із долини приносили‌,

Там з принцесою під боком,

Жив дракон червоноокий.

І подумав враз правитель:

"Треба лицаря просити".

У лискучих обладунках,

Зрощений на зіллях й трунках,

Без веселощів і барв

Лицар враз у зал примчав.

"Може зробиш мені ласку,

Одягнеш шолом чи маску,

Раз махнеш мечем закону,

Розітнеш навпіл дракона?

І мені врятуєш панну,

Кажуть ззовні непогану".

Уявив той лицар сцену,

Як виходить на арену

І мечем своїм махає,

Поки в полум'ї згорає.

Він прокашлявся несміло,

І сказав: "Я не зумію".

Підхопивши в руки зброю,

Прикрив двері за собою,

І подумав трішки ницо:

"Блазень я тепер, не лицар".

Але блазнів було двоє —

Він і ще король в покоях.

2026

Я маю збочене бажання,

Щоб випав влітку раптом сніг.

Він буде першим,

чи останнім,

Той білий килим біля ніг?

Впаде він на зелене листя,

На чорне ластівки крило.

Вишень коралове намисто

Оберне в перли і на скло.

Впаде на коси і у губи,

На сукню літню без рукав.

Він не ласкавий і не грубий

Звичайний сніг, що з неба впав.

І кожному в житті потрібна власна кішка,

щоб зі своїм характером бешкетним трішки,

щоб тихо лащилася, коли входиш в дім,

щоб завше знав, що ти бажаний в нім.

І кожному в житті потрібен свій собака,

щоб дуже вірний, може дещо забіяка,

щоб показав, що світ — це все любов,

щоб ти повірив у свою значущість знов.

І кожному в житті потрібно покохати,

щоб вміти і приймати й віддавати,

щоб, коли прощатимешся із життям,

ти пам'ятав, що був щасливим і не сам.

2026

Зраджене світом, забуте під тином,

на останньому подиху злившись із тлом,

за землю чіпляючись бог зна яким чином,

маленьке і гречне кохання жило.

Уже не горіло, полишило барви

в минулих подіях, що їх й не згадать,

покинуте власником за обрієм слави,

вигнане з серця разів двадцять п'ять.

Просило рятунку, хапало за руки,

та в землю вростало мов вранішній мох.

Бо не терпить байдужості, гніву, розлуки...

Кохання потрібно плекати удвох.

2026

Ти мені ніколи не напишеш,

Не складуться літери в ім'я.

Іншою живеш ти, нею дишеш –

Це вона тепер твоя сім'я.

Ну, а я, тихесенько по линві,

Перейду над прірвою життя.

Закінчаться наді мною ливні,

Що кропили тіло і буття.

Якось тут добуду й перебуду

Внутрішню міграцію свою,

Все стерплю: оману і облуду –

І, як інші, в землю відійду.

Сльоза - то душі живе зітхання,

Їх блиск - відбиток нашого страждання,

Як річка, що тече крізь серця мури,

Пливуть вони, змиваючи всі бурі.

Вони розкажуть все, що ми втаїли,

Про мрії, що зірками нам світили,

Про біль, що в грудях стискує щоденно,

І радість, що приходить так миттєво.

Сльози - мов злива в теплий день весняний,

Вони - відбиток днів наших прощальних,

І в кожній краплі - шепіт серця чистий,

Що в морі сліз не може загубитись.

Сльози - це мова душ, що тужать, люблять,

Вони - це наші мрії, що вирують,

Як дощ, що омиває землю рідну,

Так сльози змиють все, що нам боліло.

Ми пили світло ліхтарів

Крізь ледь прочинене вікно.

Надворі вітер шаленів,

Та нам на свідків все одно.

Зірки співали нам пісні,

Тремтіло небо, вився дим.

В земних обіймах навесні

Робився місяць молодим.

Глибока ніч, глибокий подих,

Палке глибоке почуття.

Як неминуче сонце сходить,

Невідворотне каяття.

Вверх злетіла тая птиця,

Котру ненавидів весь світ.

Можливо, щастя — небилиця,

Але як же пахне його цвіт...

Всі ми, на жаль, раби системи,

Заточені в тісних світах.

Але навряд чи злії біси

Тримають душі в кайданках.

Так, не тіло і не мізки —

Все це обгортка, лушпина,

А саме душі — ті, нетлінні,

Що їх дарують небеса.

Невже немає вже поетів?

Нових писак, жвавих музик?

Не може бути, що митці

Повимирали геть усі!

Не вірю, друзі, це дурня!

Образа, наклеп, ще й брехня!

Бо кожен день спостерігаю,

Як нове мистецтво розквіта.

Нас роз'їдає життя постійно:

Когось за раз, когось повільно.

Та пишемо далі, крізь вітри, —

Вперті, незломлені майстри.

І до останнього пориву

Ми творимо для вас дива —

Чи нотою гарною, чи словом,

Чи пензлем у фарбі, чи пером…

Палкі огненні вбиті ночі,

ми мріяли про пристрасть цю,

і час зловіще нам пророчив,

лиш насолоду, не біду.

Усе в мурашках від любові,

і пристрасть вже кипить вогнем,

усе в нас починалось з слова

та не завершиться цим днем.

Слова солодкі ллються в вуха,

і губи в нас тремтять. Повір,

що стриматись для мене мука,

коли всередині жевріє звір.

Зірки на небі, та сьогодні,

вони засяють не для нас,

хоч почуття мої не в моді,

тебе бажатиму не раз.

Короткі фрази, довгий погляд,

до тебе тягне, мов магніт,

обійми твої з розуму лиш зводять

і під ногами тане світ.

Давай нікому не розкажемо,

що ми знайшли втіху свою,

давай цю ніч ми разом проведемо,

бо я так сильно, так тебе люблю.

2013

Болить, душа болить

Гримить, кричить

І лиш зрідка затихає

Так млосно, тоскно

Судомно затухає

Затамувала подих я,

Біль знову затаївши,

і вічності думок потік

В свідомості узрівши

Так, мій біль від твого відбився

Так, бринить усе, всі рани розтруївши

Та нема образи чи докору сумління

Немає злету чи падіння

Є лиш ми серед снігів і юги сновидіннях

Лиш дві загублені душі в заметах і холоду видіннях

Чи то знайдені частиночки душі серед простору томління

Немає більше перепон

Нема між нами оборон

Лиш болю прірва

Лиш урвища канон

Та немає злетів і падінь немає більше

Немає взору вниз і вгору більш не подивитись

Немає більше пандусу надій чи якорів докору

Є лиш міст між нами крихких порозумінь

Є лиш прихисток мережива турбот

Є лиш марево обійм тендіних

Лиш душ плетіння так тяжко зітканих на мить

Лиш тут і зараз є ми

Над прірвою

Між снігу, юги

Під небом

На мості

З обітницею і без свідків у руці

Роздерло очі сьогоденням

Навколо біль, пітьма і кривда.

Забулися слова вчорашні майже

Й нічні картинки в голові

Попереду весь день турбот

І створених для себе перешкод

Пора прийшла прогнати морок

Піду й відкрию занавіс від світла дня

Що ж світло залило моє рання.

Та вічний біль не зник з пітьмою

Ну і хай, піду робити еліксир для дня

Під вічний шум думок прибою

Молока немає, та і кави тут катма

Тож хрін із ним - сідаю я уже до справи

Віршику - папа

(Читаємо по 2 букви)

До нас дійшли чутки погані,

Реакція була предивна,

Між спробами одна хвилина,

Фантастика – то інша справа.

Сопрано з альтом, теревеньки.

Ля фам шерше – я понеслася.

Сідайте, пьєса почалася.

До біса ваші витребеньки.

(Травень 2025 р.)