Всі вірші

хтось живе в автопілоті

із каструлею на голові

хтось уже забув свій досвід

і дивлячись на рюмку каже "дайте дві"

хтось уже давно в євроболоті

нічо не чуть про них в селі

поїхали щоб на своїм горОді

не працювать,

і я разом з ними - Ми !

Ми - ті хто світить за кордоном

хочеш засудить мене? зажди!

хтось вміє користуватись телефоном

а хтось хоче здохнуть за кусок землі

Мігрант тоже може бути патріотом

і його вплив сильніший, звісно

Якщо в своїй країні не був він ідіотом

і в шароварах не запригував на крісло

Звісно, таких нас одиниці

тих самих вільних і свідомих

Козак відкрий свої зіниці !

Не перекладай себе у руки втоми

перед тобою моря і космос невідомий

А ти так тягнешся до дому..

хтось каже дом 1

хтось дивиться дом 2

А я вам скажу - ідіть нахуй!

і першим і вторим

бо якщо назвав себе ти вільним

домівок буде в тебе

як тих фільмів жаху

багато, і кожна з сюжетиком новим

але на жаль поки багато тих фанатиків теленовин

що й досі так вважають

що садок вишневий коло хати І від люльки дим

це все що можна показати

коли в тебе питають

"який там вайб якшо ти України син?"

так вони й живуть

і шаровари не знімають

бо наділи їх тоді

коли стало це у тренді

в украЇнськой молодІ

І це сумно, що дурних багато

і я вам хочу ще раз нагадати

шо про це кобзар казав:

"учись, читай, нове вивчай старе не забувай" - і буде все пиздато!

якщо назвався вільним

то й на розвиток не забивай!

поєднуй, мрій, і людиною ставай

й не бійся бути божевільним

інакше хтось вкраде усе твоє

що робило тебе сильним !

і каструлю з голови знімай

бо потім буде інший тренд

і ми всі взнаєм

який справді мєрзкий кент !

Тому панове, на сьогодні

розклад таро трохи такий

будь сучасним, будь при моді

бери пальто, іди де страшно

де все нагадує, що ти ще молодий!

І тільки так ми переможемо!

І тільки так ми викачаємо гній

Що віками нас тривожить

"ой чий то кінь ой чий то кінь"

24 серпня 2026

Як піднявся я з підлоги

зразу вийшов на дорогу

і автобус наздогнав

бо, здавалось, дома

пиво мав

А дома була тільки втома

і сам себе я наїбав

Але треба вже назад

вчорашній праздник

замітать та разбирать

скейтотерапія

і на виході з маршрутки

бабка каже "мама мія"

то як воно на цьом кататись?

А я не в курсі, треба стать ногой

і трохи землю відштовхати

та все одно сказав що добре

як поїхав до по прямой

І чую за спіной

подруга з тачки шось сигналить

і підняв я то що впало

дякую вам

та незнайомка, що мені це показала!

Забігаю в магазину

там зелена спірулина

і похмілля як нема

лиш дуріє голова

і думкой багатіє

в Інтернеті кажуть:

прикольний куртофан

і душа моя радіє...

Так катились далі

скейтотерапія

спіруліна

і на місце фестивалю

прибуваю

вчора там бухав

сьогодні убираю

І нас таких ціла команда

лицарі що без стола

у нас культури пропаганда

ой палАла вчора сосна палалА

І діло було на вокзалі

тільки й чую

потяги затримали, чекайте далі

"вері сорі, нам так жаль

що ви гроші поїбалі"

А мені усе везе

на автобус встиг

і ветер весело в лице

і річ загублену покажуть

А в Інтернеті знову кажуть:

президенти наших стран

десь зібрались, десь далеко

і нас сьогодні не накажуть

Розплітаю я вєрьовкі

і сміття збираю ловко

серед недопалків

знаходжу те

що втратив вже давно

і мені так було жалко..

окликає мене дівчина одна

я відриваю погляд

а вона руку тягне

"ей тєбє наушнік надо? НА!"

І вейп машинка там була

Але викинулась зразу

хоч навушник і підходе

але музики нема ;)

А далі дощик і гроза

і навкруги вода

але настрій сонячний, ігривий

як запах фраголіно

бо моє життя сьогодні

дуже вдала гра

і море поколіна

похмілля стало у пригоді!

P.s.

за мат не вибачаюсь

й пішли в дупу ті

хто собі бреше й каже

" а я вабщє нє матюкаюсь"

Наші вчинки наносять подряпини

На ідеально оформлений паркет.

Словами будуєм западини,

Сором'язливо ховаючись під кашкет.

І все залишає шрами,

Згадку про неприємність.

І все залишає омани,

Приховану нікчемність.

Хвилина мовчання... Ще одна

Із сотень, як не тисяч

На спаплюженій свічці ще одна

Некрасива залишена кимось нерівність.

Донечка моя, сонечко моє,

Очі голубі, ти для мене все.

В тебе на лиці посмішка весни,

Будь завжди весела і не знай біди.

Донечка красуня, квіточка моя,

Я тебе кохаю більше за життя.

Бо у день весняний,сонячний, ясний

Дякувати мамі,є у мене ти.

Я тобі бажаю,в свято "день дочки".

Щоб були у тебе тільки ясні дні.

З легкістю збувалися мрії у житті,

І легка дорога трапилась тобі.

Верещако Сергій.

Невеличкий рілс про двох,

Що на гору десь крокують.

Шляхом тім ніхто не здох,

Не голодні, не бідують.

Один вказує на камінь,

Що навряд чи хто помітить.

Каже, що це й є той намір,

Що потрібно їм узріти.

Другий от зневіри злиться,

Що та подорож цікава

Ось цим каменем скінчиться,

Що хуйня це, а не справа!

Така ціль не благородна

І таких цеглин багато!

Постать першого не згодна,

Розвертає, йде до хати!

І до другого доходить,

Його морда раптом сяє:

Не до камня його водять,

А сам шлях ціну лиш має!

Нагадав сюжет цей бравий

Старий вислів самурая:

Лише шлях йому цікавий,

Ну а цілі він не має!

Щось завжди нас мордой тиче,

Вкрасти щоб нашу увагу.

І не чуємо, що кличе

Саме ШЛЯХ! Йому повага!

Зазвичай якийсь контекст

Провокує мати текст.

Через будь-яку зачепу

Починає рух щелепа.

Але зараз дика тиша,

Мов канікули у виші.

Не бухтять студенти жваво,

Як гурти на переправах.

Так і задуми пропали,

Наче язиком злизало.

Тільки свищ в районі вуха

Вказує його послухать

І розтерти шиї м'язи,

Цятки трігерні - зарази,

Що блокують кровотечу,

Лімфоплин також, доречі.

Не скажу що прямо аж

Вдалим був самомасаж,

Але це процес приємний,

Хочу вірить - не даремно!

Ось і складено вірша

Мозок каже: Тихо, ша!

Вже тебе чекає сон!

Не задрочуй телефон!

Я приїду в село,вимкну свій телефон,

Хочу в тиші з сім'єю побути.

Обійняти батьків і пройтися селом,

Оживають всі спогади миттю.

Як із цього подвір'я до школи ходив,

Як із друзями в хованки грали.

Моя рідна земля тягне ніби магніт,

Ті часи я з теплом пам'ятаю.

Пам'ятаю дівчат,як гуляв до зорі,

Потім слухав я мами повчання.

Хоча думав тоді,що я правий завжди,

Не зважав на її турбування.

А тепер я іду цим селом із дітьми,

І дивлюсь як роки промайнули.

Ніби вчора тут грався,купався в ставку,

А уже маю коси я сиві.

Відчуття я не можу в словах передать,

Коли знову в село приїжджаю .

Шкода що вихідні пролітають як мить,

І з батьками я знову прощаюсь.

Верещако Сергій.

Моя любов навіки не згасне

Я знаю , що поруч є ти

Без меж любов моя

Немов безкрає небо тепло рук твоїх

Я чекаю тебе щодня

І тільки ти, і тільки я

Моя любов вічна і жива

Оживає в серці твоєму

Немов джерельна , цілюща вода.

Запитав я чата джі пі ті:

Де грошЕй шкрябнути черпаком?

Де скарбничку ту мені знайти

Та з'їбатись десь-кудись нишкОм.

Ось такий чудовий бізнес-план

Я собі намітив натепер

І сижу/сміюся, як єблан,

Як, зваливший дерево, бобер.

Намагаюсь Всесвіт пильно слухать:

Може щось і десь я недочув?

Напрягаю всі свої я вуха,

Але тільки чую, що мовчу!

Тож піду, почухаю я сраку

І попестю тіло цигунОм,

Бо фізичні вправи раком

Кращі ніж "ньютОнівський бінОм".

І що бачу я: затьма на небі

Місяць розмальовує у кров!

І міркую вже я не за себе,

За війну, за гроші чи любов,

А про те, що бачимо ми мало

І почути можемо не все!

Ну, а поки Смерть нас не дістала,

Хай нас Сила по життю несе!

Поміж гілками дуба зеленого

Дятел музики ритми вистукує.

Морзе шифрами б'є голова його,

Щось смачне під корою розшукує.

І перерва йому невідома,

До роботи він дуже охочий.

Він не знає таких слів, як втома,

З насолоди заплющує очі.

А дуби надають свої стовбури

І привітно розмахують гілками:

Розуміють, щоб вирости дОгори

Треба, щоб хробаки не хіхікали.

І для лісу та користь безмежна.

І нічого ти з цим не поробиш.

Тільки хочу спитать обережно:

А що, дятел, у сні моїм робиш?

Завітав ти до мене у хату,

Ще й на палець мені приземлився.

Тих оказій в житті не багато.

Може й в мЕні хробак десь завівся?

І гризе мені душу потрохи.

А я зовсім про це і не знаю.

І відьмує мене, як Солоха.

І штовхає до прірви, до краю.

Тож ти, дятел, берись за роботу:

Дзьобом бий хробака прямо в серце!

І позбав від цієй нечистоти,

Щоб проснувся здоровим я перцем!

Думав, ранній віршик я вам зачитаю

Виявив одразу, що таких немає.....

(Не вдалося мені хокку,

Та й свербить ще трохи збоку)

Не писав раніше, бо не перли перли

Не хотів я лізти на таку Говерлу

Але, щось змінилось , рима як сказилась,

Хоча ранні вірші так і не з'явились

І сиджу/сумую: де ти була, муза ?

Може римувати заважало пузо?

Піднімався з ліжка не на ту я ногу,

І тому виходив не на ту дорогу?

Заважала думка, що писати - сором?

Страх був опинитись голим під забором?

Як не спрИймуть творчість, будуть кепкувати,

Тикать перстом в скроню?

І, що скаже мати?

Що там Юнг із Фройдом на таке казали?

Може на діагноз матер'ялу мало?

Ну, а може досить корчить з себе псіха?

Ніж мізки єбати, краще з'їм горіха!

Буква π у греків є.

І числом вона є теж.

Колу співвідношення дає.

Застосовують її без меж.

Але, раптом, у останній час

Виникло нове застосування π:

Прикривають нею раз за раз

На пристойність голоси скупі.

Десь соромливо запікують, а інде

Не вважають за потрібне це.

Вже від мату заховатись ніде:

Будь- то вулиця, чи будь-який ліцей.

Я не прагну бути моралістом.

Буква π у кожного своя.

Щоб без мату спілкуватись чисто,

Треба розум і по-іншому ніяк!

Та, хоча й адепт ти даосізму

І плекаєш спокій у грудях,

Іноді потрібно когось впиздить

І уже без π послати нах....

Дівчинка маленька сидячи на ліжку,

З татом розмовляє, витирає слізки.

Тату ти приїдеш? Бо у мене свято,

Хочу день народження разом відмічати.

Татку приїзди і без подарунку,

Тільки обніми,поцілуй дочурку.

Тиж нам обіцяв і мені і мамі,

Що тебе відпустять,і ти будеш з нами.

Батько це все чує,і ковтає сльози,

Доню я приїду,жди, обов'язково.

Може запізнюся,чуть пізніше буду,

А в самого серце коле мов від кулі.

Мама заспокоює, дочку обіймає,

Тато наш не може,він нас захищає.

Зараз він боронить землі України,

Ворога здолає і до нас приїде.

І донька чекає, кілька років тата,

Доки в Україні йде війна проклята.

Загасивши свічки,лиш одне бажання,

Тату повернися,ти наше кохання.

Верещако Сергій.

чорти існують

вони не чорні, вони сніжно-білі

чорт не такий страшний як нам його малюють

чорт не залишиться синцем на тілі

чорти не в пеклі вони на землі

в раю птахи щебечуть серенади

ангельські крила в кризі і імлі

на них сліди червоної помади

якщо зрізати то зразу на корені

якщо разом то без жодної відстані

якщо правда то стисло й коротко

якщо питання то зразу відповідь

якщо карти то лише козирні

якщо чай то міцно заварений

якщо дім то в якому не порожньо

якщо розум то тільки затьмарений

якщо вбивати то голіруч

якщо виходити то не прощаючись

якщо ти то зі мною поруч

якщо я то до тебе торкаючись

забирай усе

диски спіднє рукописи

забирай усе і кради

можеш забрати спокій

можеш пірнути в сни

ми не бачились тисячу років

ти залишала свої сліди

я пройшов сто тисяч кроків

щоби тебе знайти

серед гір спогадів і попелу

поливай бензином пали

серед усього мотлоху

довкола твої сліди

я наче прокажений

я проклятий

якщо хочеш бери і йди

можеш забрати всі диски спіднє й рукописи

навіть свої сліди

народжені посеред зимового холоду

щоб відшукати сонце за обрієм

щоб закохатися встигнути змолоду

бути любові і юності злодієм

нести квіти в руках оберемками

вдивлятися в очі шукаючи

кохатися ідеями й думками

жити життям життя кохаючи

губитися у віях і пасмах волосся

кричати в тишу всеоосяжним ехом

і народитись десь там на форпості

щоб померти вічно безхмарним небом

ти моє безсоння, на смак свіжі персики

і молодість, що бунтує

ти мій мозок, який хоче екзотики

і енергія, що постійно вібрує

я складаю твої знаки і прояви

за умовним, як то кажуть, фен-шуєм

у думках так багато тісняви

вони кричать, а я просто не чую

та я звик до своєї смертності

розігнався і не гальмую

та я звик до твоєї присутності

звик і не протестую

ми бігали босоніж по траві,

щоб розбудити землю після спеки,

ти розповідала про світ, який я ще не знав,

і я вірив кожному слову,

як в страшні історії біля багаття

ти була, як вітер, що приносить і забирає спогади, і я слідував за тобою, забуваючи про час

ми падали в траву і дивились у небо, і думали, що воно не зміниться, що це літо буде вічним, як наші мрії, що розцвітали разом з кожним світанком. але літо завжди закінчується

у моєму вікні – сушиться сорочка

не моя

але пахне моїм потом і твоїм сміхом

кава охолола ще вчора

я грію її дотиками – не допомагає

тут холодно всередині

навіть коли літо і ти ходиш без шкарпеток

я знімаю зі стіни карту світу

і шукаю твої ключиці серед шосе й річок

я досі слухаю твої голосові

на магнітній стрічці

я досі їх перемотую пальцем

ніби можу повернути тебе на три слова назад

я живу поміж речей,

які ти залишила

вони вже мої

але все ще пахнуть тобою

Якби душа уміла нотувати,

вона б писала до нестями

про всі моменти у житті.

У кожне речення вкладала

всю біль, всю радість та надію,

всі мрії, що так і не збулись.

Вона б все римами складала,

аби сказать, як рвало на шматки,

і те, як окриляли дні.

Якби душа уміла нотувати,

вона б списала сторінки

віршами тими, про свої світи.

і я навчилася спати без тебе —

тільки сни тепер у білих халатах.

і я навчилась палити небо,

та не навчилась мовчати.

іноді серце — мов сидактив,

повільно розчиняє ніч у венах.

я ще пам’ятаю, як пахне твій дим,

та не пам’ятаю себе без тебе.

ти не заходиш у мій календар

тебе більше не трогають мої прокляті рими

можливо бог збив твій єбучий радар

може між нами не літо вже — зими

ти зник між дат і холодних хвилин

загубився в секундах і міліметражах

а я пустилася берегу, дійшла до глибин

розтанула тінню в пустотних пейзажах

душа на розтвір

душа на розстріл

відкрите серце

смертельний постріл

душа на розтвір

душа на розстріл

болючі рани —

життєвий досвід?

між пекучо-паркого італійського повітря

без вологості і поривів вітру

ти блукала в самому спідньому

між гарячим берегом і морською блакиттю

ти блукала як завжди навпомацки

перебираючи ногами пісок наших днів

ніби намагалась знайти

де саме закінчується літо

і починаємось ми

збирала у долоні мушлі

наче докази нашого існування

але хвилі щоразу

забирали останнє слово собі

і тільки сонце

припікало плечі до пам’яті

щоб навіть взимку

ти могла згадати

якого кольору буває щастя

Якому Богу молишся ти, богомол?

Куди спрямовуєш бажання і потреби?

В яких кущах працює твій костьол?

Отримуєш чи ти, що тобі треба?

Чи може хочеш, щоби подруга твоя

Не перегризла після сексу горло?

Не можеш її вмОвити ніяк,

Що трахатися можна і повторно?

Що мрієш ти виховувать дітей,

Ходити разом гризти кукурудзу.

Що маєш міліон крутих ідей,

Окрім як нажиратися от пуза.

Чи може ти крутезний кунфу майстер,

Якого світ не бачив і тюрма не знала.

А в голові твоїй науки кластер.

Ніколи там не буде знань замало!

Тож може не молитись тобі треба?

А подрузі усе це пояснити.

Що відривать башку нема потреби,

А разом вдвох щасливо можна жити!

не поспішай дорослішати.

ще трохи побудь зі мною в цій молодості.

давай запізнимось на останній автобус,

купимо найдешевшу каву,

і будемо говорити так довго,

ніби завтра ніколи не настане.

до речі, пам’ятаєш, як нам здавалось,

що двадцять — це вже майже вічність?

а ми були смішні.

носили серця назовні,

закохувались швидше,

ніж встигали запам’ятати прізвища.

ще одне до речі —

молодість зовсім не в ніжності шкірі,

не в безсонних ночах

і навіть не в тому,

скільки сил лишається до ранку.

молодість — це коли віриш,

що кожна зустріч може змінити життя.

коли залишаєш світло в коридорі,

бо хтось іще може прийти.

коли купуєш квіти без причини.

коли будуєш плани,

більші за тебе самого.

а потім одного дня

помічаєш себе серед дорослих людей.

і раптом стає трохи моторошно.

бо всі вони колись теж

сиділи на теплих бордюрах липня,

цілувались під під’їздами,

зберігали чиїсь повідомлення,

і думали,

що це назавжди.

і тільки молодість має таку дивну звичку —

закінчуватись саме тоді,

коли починаєш її любити.

але вона все одно лишається.

у старих фотографіях,

у піснях,

які соромно вмикати при інших,

у людях,

яких давно немає поруч

і в нас самих —

бо іноді достатньо одного запаху літа,

щоб знову стати

тими,

хто ще нічого не знав про життя,

але вже любив його

з усіх сил.

спека як базова конфігурація дня

ніч без різких переходів

повітря, яке не охолоджується до кінця

короткі речення

довгі паузи між ними

мова стає економною

вікна відкриті не для виду

а для витримки простору

асфальт тримає тепло довше, ніж потрібно

тіні рухаються повільніше за людей

маршрути скорочуються

відстані стають прямими

місто втрачає складність

у кімнатах менше предметів у фокусі

решта розчиняється в периферії

час не розділяється на частини

він тягнеться одним відрізком

набір станів, де сезон диктує форму реальності —

літнє меню

ти то ніжність, то буря шалена,

то мовчання гірке до нудоти.

я не знаю, котра ти до мене,

і котру мені знов побороти.

ніби прокляте чортове колесо

то до сонця, то просто на дно.

я тримаюсь за тебе до тріску,

хоча дно вже зірвало давно.

то на дотик весняне проміння,

то мороз, що тріщить попід шкірою.

я б назвав тебе власним спасінням,

якби ти не стала прірвою.

я люблю тебе навіть розбиту,

навіть там, де любов вже не диха.

бо найгірше — не жити без світла,

а дивитись, як гаснеш тихо.

не кожен день приходить, щоб лишитись.

не кожен дощ змиває давній пил.

усе, що вміє щиро відродитись,

ніколи не втрачає власних сил.

не варто вчити осінь не жовтіти,

не варто вітру ставити межу.

бо навіть тінь уміє відболіти,

якщо її не кликати в пітьму.

ми всі колись стаємо трохи тишею,

щоб краще чути подихи землі.

і світ стає не більшим і не меншим —

він просто ближче сходить до душі.

тому живи — не поспіхом, любов’ю,

не страхом — світлом, не чужим ім’ям.

хай день твій пахне

м’ятою і кров’ю

усіх доріг, що вибираєш сам.

не залишай ні крихти недоспіву,

ні слова, що не встигло відцвісти.

бо після нас не пам’ятають дива —

а пам’ятають, як уміли ми нести

тепло в долонях, віру — поміж люди,

і тихий сміх крізь втому і жалі.

бо все мине.

а те, що справді буде, —

це добрий слід,

залишений в землі.