Всі вірші

Чому цей світ зробився аж настільки егоїстичним,

Де всяк утопче іншого в болото, щоб лишитись чистим.

Ласкаво попросять вони в ролі жертви побути,

Щоб самим лихі часи собі безпечно відбути.

Коли все буде гаразд, назветься другом тобі.

Якщо біда: «Будь ласкавий, життя пожертвуй мені».

А про всі ті муки твої

Йому зовсім не в голові.

І він радіє собі,

Тому що руки не в крові.

А ти йдеш поряд з ним

Із обличчям блідим.

Про себе подбаєш тільки ти.

То що слід обрати, скажи:

Егоїстичним мерзотником стати

Чи тим, хто душу не стане шкодувати.

Ось уже й настали літні дні,

Що так спекотні і жаркі.

І навіть не згасають у ночі

Яскраві, але холодні міські вогні.

Щоденні справи й голоси

Приносять вже сірі тони.

І вже втомлять тебе таки

Ті звичні й вічні міські шуми.

Й ось позаду в далині

Згасли останні ліхтарі.

І рев залізного коня в тишині

Не пропустить голоси людські.

Однак що привело тебе сюди?

Нічна прохолода, вітри?

Колихання листя чи трави?

Чи падіння зорі хочеш побачити ти?

Лежиш у полі, й погляд догори.

Розглядаєш зорі та їх візерунки

І думаєш: "Ну ж бо, впади!" Бо твоє бажання не покине голови.

Але ти ж не віриш у ці казки.

Знаєш, що не здійсняться твої сни.

Та спробувати все одно хочеш ти,

Бо раптом бажання справдиться-таки.

То ж чого бажаєш ти?

І чи впала зірка згори?

Кожен приходить до Саду Барв

І там знаходить свій мольберт.

Кожен уже має із собою пензель,

Один єдиний назавжди.

Та ніхто не отримує звичних барв.

Їх не купити чи знайти.

Їх навіть неможливо зробити.

Їх потрібно відкрити в глибинах своєї душі.

І, взявши пензель у руки,

Всі емоції та думки в мить присутню

Забарвлюють ворсинки кольорами.

І кожен починає малювати.

Кожного дня нова картина,

Нове полотно та кольори.

А часом із незмінними мотивами

Проходять довгії роки.

Та буває, що пензель втрачає кольори

І лиш чорним чорнилом пише.

Хтось скаже: це також красиво.

Та, можливо, щось не так у митця в душі.

Усі почуття, тривоги й страхи

Можна також побачити на полотні.

Та буває, що вже немає ніякої мети

Чи причини, щоб далі картини фарбувати.

Усі барви зливаються в один

Безмежний чорний колір пустоти.

І з часом митець забуває,

Як виглядають різні барви та кольори.

Та раптом з’явиться червоний

У нього серед чорної пустоти.

А потім і жовтий, і зелений, та інші кольори.

Проте вони не від його руки.

Це інший митець із Саду Барв,

Адже кожен приходить сюди

І може залишити слід

не тільки на своєму полотні.

І, глянувши на барви не свої,

Митець усе пригадає,

Якими яскравими бувають кольори,

І про інших митців у Саду згадає.

Якщо подивитися навколо,

То безліч мольбертів стоять у Саду.

Проте не біля кожного полотна

Вдасться знайти його творця.

Намальовані в Саду картини

Залишаються тут навіки.

І лиш тінь їхнього творця

Помітна поруч на густій травині.

Їх уже немає в Саду Барв,

Пензлі давно засохли,

А на запилених мольбертах

Уже не з’явиться нове полотно.

Проте їх ніколи не забудуть.

Їхні залишені картини, кольори

Та барви на чужому полотні

Залишать свій слід назавжди.

Кожен приходить сюди

І малює всіма кольорами своєї душі.

А коли прийдуть останні часи,

Кожен стане барвою, де зростатимуть нові Сади.

Where are the right words to express

What is deep inside of oneself?

In which language they are in possess

To explain correctly of thyself?

What are the right moments to convey

The true feelings of one’s heart?

Why mouth still can nothing to say

Even a single word to start?

The right words are always present,

Within the honest sincerity inside.

That is what can convey the intent,

And leave the fear aside.

Якщо очі – це дзеркала душі,

То що тоді людська сльоза?

Що так гаряче котиться по щоці,

Про що не розкажуть і вуста.

Чи гіркою вона була?

Коли серце так стикалось у журбі.

Чи щастям була сповна?

Коли усмішка сяяла на лиці.

Що таїться в капельці душі?

Як дізнатись про тії почуття?

Вона не розтане і в дощі,

Бо в ній спогад людського життя.

When the last star fades away,

darkness spreads out the sky.

And Travelers that are astray,

Stand without batting an eye.

But when the sun rose again,

And fired the world at dawn.

Travelers decided to abstain,

When they saw the Black Swan.

Якби ти була містом,

це Бордо.

Ви однієї вроди:

напоєна південним сонцем,

то лащишся, як ромашки,

то колеш, як кропива.

І від того любов моя у венах твоїх

бродить

і дозріва.

Любові моєї ігристі, мов свято, види

кріпнуть і терпнуть,

спробуй їх без вагань.

Я б малював тебе,

малював, як літо —

поєднанням блакитного

та шампані.

Моя душа розпалася на тисячі зірок,

Дзеркал, що є відображенням думок.

Проникає в кожний свідомості закуток

Холодний спогад, що пробирає аж до кісток.

Повільно росте тихий іній на руках,

Що поширив кригу в сліпих очах,

Щоб спогади постали в яскравих кольорах

Та побороти пітьму незвіданого в думках.

І крижаний терен із серця пророста,

Що поволі все тіло ніжно оповива.

І через втомлені, холодні вуста

В’ються, вкриті тереном, слова.

І коли ж ця невидима крига розтане

Та серце, наче фенікс, з попелу постане,

Й терен, що холодом оповив, зав'яне,

І смуток думок в яскравому світанку кане.

Не думаєш ти...

Чи не забагато поколінь зламалося так?

Чи не забагато сліз пролилося?

Чи не забагато мерців на наше століття?

Звичайно,я знаю,знаю що забагато

Усі ми це знаєм

То що ж нам робити...

Як зламані всі ми?

На жаль,ніхто не дасть тобі відповіді,

Яка підійде усім

Хоч як ти благай Бога свого,чи будь кого ще.

Ніхто не має,й не буде мати

На це запитання,відповіді для всіх

У кожного був свій шлях,

У кожного свій погляд на світ

Універсальної відповіді немає

То що ж нам робити?

Лікуватись чи Мститись?

Чи маєш для себе відповідь ти?

Зимовий етюд

Летить сніжинка на долину,

Вкриває поле і хмарину.

Мороз малює на вікні

Візерунки в тишині.

Біліє ліс, біліє гай,

Зимовий чарівний край.

Сяє сонце крізь тумани,

Мов діаманти на полянах.

Хрумтить під чобітьми сніжок,

Веде до хати вузький шлях.

Димок пливе над дахом вгору,

Несе тепло у зимню пору.

Спить під снігами вся земля,

Чекає весняна путя.

А поки що панує спокій —

Зима тримає світ під опікою.

Голос моєї землі

Я вилила душу на білі листи,

Сплетала зі слів лабіринти й мости.

Тут цифр не знайдеш — лише долі й імена,

І пам'ять, що в кожному серці жива.

Роман мій — це ріка, що не знає зупину,

Де Південний Буг крізь віки несе плину.

Там сарматів сліди, гунів клич бойовий,

Готи й уличі сплели свій вузол живий.

«Ковила долі: тисячі років під Божим вітром» —

Це сповідь землі, що омита і сонцем, і світлом.

Від козацьких залог до вогнів бліндажів,

Де Миколаїв свій дух загартовував і жив.

Крізь простір і час лунає, як дзвін,

«Місто на хвилі» — цей гарт поколінь!

Сьогоднішній воїн, як древній козак,

Тримає над Бугом свободи маяк.

Я світу показую цей вічний потік —

Мій дім, мою сповідь, мій рід і мій вік.

Гортайте сторінки, де в кожному слові —

Відлуння століть і незламної волі.

Я винна була собі цей гострий щем,

Цю тонку сталь, що б’є у власну шкіру.

Я стала під залізним цим дощем,

Щоб повернути в самоцінність віру.

Тату — мій власний, чесний суд,

Це біль, що я сама собі обрала.

Щоб випалити сумніви і бруд,

Я плоть свою голкам подарувала.

Через терпіння, крізь гарячу нить,

Я йшла туди, де спокій мій чекає.

Бо тільки те, що справді відболить,

Сакральним світлом в серці розквітає.

І ось мій лотос — тиха сповідь рук,

Мій білий гріх, що став моїм спасінням.

Він народився з цих солодких мук,

Переплітаючись із моїм корінням.

Я в камінь переплавила свій жаль,

Я зцілена — через рубці і квіти.

В моїх очах тепер спокійна даль,

Бо я змогла цей біль перетерпіти.

Вона не просто ніжна — вона дужа,

Ця квітка, що розквітла на плечі.

Вона пройшла крізь тисячі калюжок,

Крізь кригу відчаю ночі.

Її краса — не випадок, не диво,

Не дар богів, що впав до ніг колись.

Це вибір — бути чистою й щасливою,

Коли обставини у вузолі сплелись.

… Вона в собі цей лотос гартувала,

Крізь кожен удар голки, крізь вогонь.

Свій власний біль на світло обміняла,

Щоб сонце не виходило з долонь.

Бо знає жінка: чистота — це зброя,

Це шлях, що прокладався через мул.

І лотос цей — як пам'ять про героя,

Що втихомирила в душі одвічний гул.

Тепер вона — сакральна і велична,

Пелюстка кожна — вистражданий крок.

Її краса віднині — таємнича,

Бо в ній і біль, і сповідь, і пророк.

Буває свято — як тонкий кришталь,

Як шепіт вітру в сонячній завісі.

Воно не кличе в гамірну спіраль,

А розчиняє в тиші всіі компроміси.

Вразливій музі спокій — мов обряд,

Коли думки стають м’які й шовкові.

Це не вогні, не галасливий ряд, —

Це мир душі у кожному обертоні.

І весь цей світ, притишений і мій,

Я в погляді твоїм знаходжу, як смирення.

Там очі — дзеркало зцілілих сподівань і мрій,

Де тоне біль і зайве сьогодення.

Я перетікаю в тебе… крізь вуста,

Де п’ю твій спокій — чистий і глибокий.

І ніжність рук — то твердь моя свята,

Що гасить в серці сполох мій стихійний.

В твоїх обіймах, міцно-оксамитних,

Я відчуваю — свято відбулось.

Без слів гучних, без спалахів неситних —

Так просто, тихо… врешті все збулось.

Хай кожна знайде цей свій тихий дім,

Де не лякає серце гул століття.

Щоб спокій був не гостем, а усім —

Отим святим, невидимим суцвіттям.

Темна ніч, холодний вітер,

Хтось іздалеку вже їде,

На оленях чарівних,

Серед пухнастих снігів.

Це, напевно, Миколай!

Поспішає у наш край,

Щоб зайти у кожну хату,

Зі святами привітати,

Щастя нам подарувати,

Щоб надію не втрачати.

Треба вірити у диво,

Що у світі все можливо.

Тоді буде усе гаразд,

З нами у найближчий час.

Хай збуваються бажання,

На святого Миколая!

Я прагнула вивести сонце пером,

Щоб слово світилось і гріло,

Та літери знову лягають рядком

Про те, що болить і згоріло.

Реальність вдивляється в кожну чернетку,

Стираючи барви яскраві.

І розум мій, ніби пташа у клітці,

Забув про польоти в заграві.

Все світле й далеке — мов інша планета,

Досяжне лиш тим, хто не знає,

Як важко сьогодні для серця поета

Шукати весну в виднокраї.

Та тільки-но ніч загорне у обійми —

Я інша. Я вільна. Я світло.

Там радість не гасне у димі і війнах,

Там сонце у душах розквітло.

У снах я ясна, промениста і тепла,

Там спокій дарує майбутнє.

Ця сонячна жінка, що в мені воскресла, —

Це корінь життя невмирущий.

Нехай на папері ще сутінь і втома,

Та снам я довірюсь безкраю.

Бо там я нарешті — щаслива і вдома.

І звідти світанок чекаю.

По вогню я босоніж крокую,

Мов по кризі, по гострому склу,

По уламках, краєчками раю

Я всі каверзи гідно пройду.

Вкотре я натикнуся на збіги

Невезінь або злих язиків

І пограю ще раз в їхні ігри,

Ігри тих, недалеких, умів.

Я, приймаючи правила долі,

Вчуся бути сильнішою тут

І стають під моєю ногою

Льодом краплі невдачей і скрут.

Та інакше все можна побачить,

Не полон, а свободу знайти.

До добра через труднощі шляхом

Йтиму я саме так, як і ти.

Я тепер лише ковзаю легко

По усіх тих моїх перешкодах,

Що ламаються тільки під лезом

І зникають в загублених водах.

Не здаватися, все відпустити,

Завжди бути в думках обережною,

Мені краще і жити, і бути

Крижаною на вік королевою.

мені наснилось, як стою на схилі,

у мене під ногами розкинувся садок, в якому

квітнули бруньки і розпускались квіти милі

після дощу калюжі незворушливо чорніли,

мрійливе небо відбивалося у них, над ними ж

лілії біліли, і крокуси з фіалками,

і фрітіларії, мов змії, білі й пурпурові

розкинулись у заростях густих, в траві

синіли боязко барвінки, і блимали на сонці

були в саду і квіти невідомі досі

на квітах грали плями місячного сяйва,

природи тінь лягала їм на пелюстки,

вони напитись встигли променів останніх,

що сутінки лишали по собі. листя трави

плекали зорі більш ніж сотню років,

їх орошала запашна роса, що в чашах лілій

ніжилась на сонці, коли бутони розпускалися

їх сутінки ніколи не могли затьмити –

блаженне світло всотали ці квіти

за садом возвеличилась мурована стіна,

де по камінню оксамитом мох сповзав

мов збитий з пантелику, я завмер і озирався

навсібіч, це місце надзвичайне у своїй красі

і зачарований, я ним замилувався

аж ось! мені назустріч крокував юнак, рукою

він від сонця закривався, а вітер ніжно квіти

колисав, що були вплетені вінком в його волосся

він грона пишні винограду ніс з собою

блищали його очі, мов кришталь, оголений він був,

із тілом білосніжним, як сніг гірських вершин

а на вустах його немов хтось слід вина лишив,

пофарбувавши мармур у червоний. з бровами –

наче камінь халцедону. він підійшов до мене й

посміхнувся, за руку взяв мене й поцілував,

віддав мені ті грона винограду, щоб їсти їх, і радісно сказав:

“Мій друже! Тобі я тіні цього світу покажу,

і óбрази життя. Дивись-но, з Півдня вже крокує

чарівний карнавал, що не зупиниться ніколи”

аж ось! я бачу: двоє тільки стали на стежу

із золотого сяйва, що садом мрії простяглась

один з цих юнаків щасливим виглядав,

як та троянда, що розквітла, був вродливий

і про красу дівочу він співав

і про кохання юнака до діви

він очі ясні мав, ходою безтурботною

ступав поміж трави, ніби у танці

мелодію на лютні вигравав, золотих струн,

немов дівочої коси, торкались його пальці

дзвінкий, як флейта, голос, радісно бринів,

в нього ж на шиї пишних квітів ряд висів

позаду нього йшов іще один юнак

з гірко-солодким виразом обличчя він

озирався і зворушливо зітхав, однак в його

очах блищав вогонь незвичний. він щоки

білі мав, мов лілій млявий цвіт, вуста ж –

червоних маків пелюстки. свої долоні в кулаки

стискав і безпорадно знову розтискав, вінки

із білих іпомей йому чоло вінчали,

бліді, якими вуста смерті лиш бували.

убраний в роби пурпурові, розшиті

золотом у вигляді змії: вона повзла, зухвала,

вихором пломіння, що зі своєї пащі вивергала.

щойно побачивши її відчув я подив,

й вигукнув до нього: “Юначе, скажіть, чому

посеред радісного світу блукаєте сумний?

Молю, мені назвіть своє ім’я”. він відповів:

“Любов’ю звуся я”. почувши це, той

перший обернувся і сказав: “Він бреше, бо йому

ім’я – це Сором. Я – Любов, і я завжди блукав

цими садами наодинці, аж цей непроханий

прийшов. Лише моє кохання справжнє, бо я його

запалюю у серці хлопця й дівчини взаємно”.

другий зітхнув: “Нехай. Тоді я – та любов,

що може називатись лиш таємно”

Чи задумувались ви,

Чому людина не може без води?

Анатомію згадаємо правда,

Складається є вона з більшості з води.

Так що ж якщо не дати їй

Цю живильну рідину —

Чи житиме вона довго

Без неї одної?

А що ж як замість води цілі —

Цілі на майбутнє.

Чи може людина жити без них?

Чи як ковток вони заради майбутнього?

Заради всього існування людини...

Та завершиться цей вірш одним —

Чи задумувались ви,

Чому людина не може без води?

Життя вляглося, мов туман на трави,

За обрій відійшли старі жалі.

Я не шукаю винних чи правих —

Я просто впевнено стою на цій землі.

Ти тридцять років малював дороги,

Якими жоден з нас так і не пройшов.

Лишав мене одну на всі пороги,

Поки в чужих краях себе губив ти знов.

А зараз — тиша. Ти обрав мовчання,

Сховався за завісу золоту.

Невже плекаєш марне сподівання,

Що я гукну тебе крізь ту страшну пітьму?

Ти розраховуєш на силу моїх згадок,

На те, що звичка дужча за любов.

Та від твоїх ілюзій — лиш осадок,

Я не дивлюсь у бік твоїх слідів й розмов.

Мій дім тепер — не стіни й обіцянки,

А щирий погляд і рука в руці.

Я зустрічаю сонячні світанки,

Тримаючи майбутнє у кулаці!

Твій ігнор це лише спосіб не прощатись,

Не бачити, як я іду в блакить.

Тобі так легше: просто заховатись,

Де тінь холодна від минулого лежить.

Але я — світло! Я розвіюю пітьму!

Я — вільна сила, що не знає меж.

На повні груди дихаю й живу —

В краю любові, де ти не живеш!

Коли в шаленій швидкості несешся,

Забувши про спокійний плину хід, —

Твій біль у скронях раптом озоветься,

Що час уповільнити цей політ.

Якщо туман в очах і світло гасне,

Це знак: ти орієнтири загубив,

Не бачиш шлях свій сонячний і ясний

Серед чужих думок і зайвих слів.

Тремтять долоні — то страх змін керує,

Боїшся крок зробити в невідоме.

А шлунок... він реальність не гартує,

Не згоден з тим, що бачиш перед домом.

Коли ж спина від болю німо гнеться —

Ти заважкий тягар на себе взяв,

Відповідальність, що чужою зветься,

До власних плечей міцно прив'язав.

А серце ниє... Бо воно відкрите,

Бо щирість — це важка і рідкісна броня.

Так важко добрій і святій душі прожити

В жорстоких буднях завтрашнього дня.

Не шукай ліків у чужих аптеках,

Не звинувачуй долю чи зірки.

Твоє «сьогодні» — це твоя безпека,

А відповідь — у тілі, залюбки.

Бо все, що маєм: радість і печаль,

І кожен біль, що тіло нам віщує, —

Це дзеркало душі. Прозора даль,

Де кожен сам себе і губить, і лікує.

На вулиці сніжить.

А зграя ворон — до дерева летять.

Бо через кожну — новина передавалася.

— Т.той дуб! В.він живить, навіть лікує своєю магією. — Проскреготала ворона летячі із зграєю.

Сніг йшов, а ворони скупчилися на так званому "Магічному-Будинку-Любові".

Материк, домівка та родина — це можна почути в описі дуба. Який є живою енергією, силою та що може здатися кумедним, але гарним настроєм .

Кожна пташка білочка чи жук відновлюють свої сили на і в " Магічному-Будинку-Любові".

" Дуб — дбайлива мати" — так люблять його називати коти та песики, що влітку полюбляють спочивати на його коренях під спів пташок на його гілочках.

Кожен ранок — нова казка, у цьому всесвіті і зовсім неважливо що цей всесвіт — це як можуть казати " Лише дерево "

Новий рік — нове свято, оу є!

Сніг і сміх — подіями кружляють.

Вогниками пісні будять настрій живий,

Десь п’є “Колу” моя мила — шепоче: “Хай буде диво”.

У ніч нового року заснути не можу —

Режим порушу, та сьогодні можна, друже.

Під ялинкою дарунків не рахую,

Лиш про одне у цю мить я думаю.

Бажаю простого в новому році:

Зустріти тебе — неважливо де.

Нехай зведе нас на повороті,

Де щастя ближче, ніж здається мені.

Наче хмари малюють білий оберіг:

За вікном падає пухнастий сніг.

Перший танець сніжинок — як знак уночі…

А наш танець буде? Новий рік, підкажи!

У ніч нового року заснути не можу —

Режим порушу, та сьогодні можна, друже.

Під ялинкою дарунків не рахую,

Лиш про одне у цю мить я думаю.

Бажаю простого в новому році:

Зустріти тебе — неважливо де.

Нехай зведе нас на повороті,

Де щастя ближче, ніж здається мені.

Усі поспішають до друзів та рідних,

Голоси і тости — до ранку, до світла.

Я з родиною й друзями — та думка летить:

“Йоу, з Новим роком!” — чи ще не пізно сказати тобі?

Бажаю простого в новому році:

Зустріти тебе — неважливо де.

Нехай зведе нас на повороті,

Де ми — нова дата в календарі.

Рік Новий іде — і м’яко тануть

Всі провини й тягарі старі.

Хай гріхи минулі в небі кануть,

Мов туман у ранній цій порі.

Він несе спасіння, світле щастя

І любов, що серце зігріва.

Все задумане в житті удасться,

Якщо ти на веслах працював.

Сам Господь цим човном управляє,

Нам дарує силу і надію.

Тож греби — нехай Він надихає

На велику й заповітну мрію.

Май відвагу бути лиш собою,

Не ховай під масками лице —

Бог веде нас лагідно рукою

І цінує справжність понад все.

Рік старий все лихо забирає,

Ми ж у двадцять шостий ідемо!

Все, що світле, серце зберігає,

Ми, як скарб, у завтра несемо.

Все те «золоте», що ми надбали,

Заблищить у сонячній росі.

Ми з любов’ю шлях свій обирали,

Щоб розквітнути у всій красі.

Хай же рік новий нас зустрічає,

Мир і радість сіє навкруги,

Більше красоти нам відкриває

І дарує світлі береги!

Боже...

Чи то молитви в нас було замало,

Щоб врятувати тебе, рідний сину...

Війна страшна життя твоє забрало,

Сховала тіло в чорну домовину.

Та моє серце ніби відчувало,

Як кожна матір за свою дитину,

В ту ніч не спала, вже світало...

Мені сказали про "лиху" годину...

Як жити далі? Бо зламало...

Мій Янголе, до тебе лину...

Не вірю, що тебе не стало,

Тепер я йтиму на могилу...

Навіки в серці ніби жало,

Все вмить змінилось за хвилину...

Та й сенсу жити тепер мало,

На існування мати треба силу.

А сонце зійде знову рано,

І час візьме нову вершину.

Життя просте, але нам складно,

Без рідних проживати днину...

Січень/лютий 2025

Це не тиха легенда і не опис чужого раю,

Не повчання з книжок, що припали пилом віків.

Це невидима річка, що в кожному серці грає,

Відбиваючи світло чи тіні кроків твоїх.

Вона входить у двері м’яко, мов лагідний вечір,

Принесе тобі те, що колись ти в долоні узяв.

Чи то теплеє слово, що впало комусь на плечі,

Чи то присмак полину від того, що промовчав.

Це закон резонансу: душа відгукнеться болем,

Якщо ти цей біль ненароком у світ упустив.

Або стане квітучим, ясним і безмежним полем,

Якщо ти любов’ю хоч клаптик землі окропив.

У часи, коли небо стає і важким, і імлистим,

Коли криза січе, і здається — навкруги пітьма,

Карма виплете шлях твій прозорим і чистим намистом,

Де випадкових подій чи зустрічей просто нема.

Це величний тріумф справедливості кожноі миті,

Надзвичайний баланс, що тримає на крилах світи.

Ми не в’язні обставин — ми духом і світлом налиті,

Щоб крізь терни і сум до своєї вершини дійти.

Тож не бійся — добро обернеться крилами,

Що піднімуть тебе над безоднею зневіри і зла.

Ти зустрінеш себе — осяйного, з силами новими,

Там, де карма любов’ю і вічністю розквіта!

Не бійся тих, хто в затінку мовчить,

Хто в глибині душі плекає тишу.

Не демони лякають в кожну мить,

А той голодний звір, що стіни кришить.

Він не з легенд, не з пекла, не з пітьми,

Не має рогу чи чужого зору.

Це почуття, що вкрали ми самі,

Йому не давши вийти на простори.

У кожного вони — на власний кшталт:

У когось — біль, у когось — давня втома.

Це думка, на яку наклали «зась»,

Що гіркотою осідає вдома.

Так, відкривати серце — то біда,

Воно вразливе, наче безборонне.

Та тільки в чисті й щирі ворота

Любов небесна входить благодатна.

Лише через любові чистий світ,

Що не боїться правди і прощення,

Ми розриваємо кайдани давніх бід

І пізнаємо раю одкровення.

Бо тільки там, де щирість і тепло,

Де кожна тінь у люблячих долонях,

Зникає все, що демоном було,

Й вмикає світло в серця підвіконнях.

Прощенням їх у ангелів смиренних

Перетвори — і спокій розцвіте.

В садах небесних, в сферах достеменних,

Ніщо лихе й голодне не росте.

Бо там, де Рай, — немає місця тіням,

Там тільки світло й щирість без межі.

Любов стає єдиним воскресінням

Для втомленої, справжньої душі.

Не зачиняй за ними двері в тьму,

Даруй їм милість, а не гнів безодні.

Бо найстрашніше в світі — не йому,

А нам, коли ці демони голодні.

Прагнучи свободи

Не уникай страждань

Ні своїх, ні тим паче ближнього свого

Через біль ми пізнаємо жертви

Через біль ми памʼятаємо ціну

Біль страждань дає нам міць

Біль страждань дає єдину ціль

Мету, яка вартує сил

Мету, якої прагнуть всі

Коли ми уникаємо страждань

Ми тільки притягуємо їх

А за ними смерть

А смерть безщадня

Смерті байдуже чи чикав ти її

Чи плекав віру і надію до світлого майбуття

Смерть безщадна

Вона забере усе

Усе чого жадав

Усе що зберігав

Усе що любив

Тож…

Прагнучи свободи

Не уникай страждань

Мені було шкода балконних павуків

Що поселились за три дні до шторму

Змело ущент води потоком добряків

Три павуки і всі лишились корму

Чому у нас нема таких сильних штормів

Які би брали павуків за норму

Залишили у спокої собак котів

Натомість гнали в зад людську бидлоту

Морські хвилі, легкий бриз.

То була Одеса, причал, ліхтарі.

Закоханий стиль мали ми.

Хоч і були з різних країв.

А ти моя перлина Атлантиди.

Шаленіють від нас митці Риму.

Монетку кинули двічі - amore

І себе зустріли навічно.

Так гарно берегти образ твій:

Намалювати сузір’я наших доріг.

Хочу я спіймати ту комету,

Що веде до твоїх берегів.

Якби піратом був - шукав тебе, а не скарби!

Нехай несуть вітрила до тебе лише.

Твої сліди на піску – карта до серця:

Ведуть мене туди, де тільки ти!

А ти моя перлина Атлантиди.

Шаленіють від нас митці Риму.

Монетку кинули двічі - amore

І себе зустріли навічно.

МИСЛИВЕЦЬ

Виходить із лісу лісник молодий,

Зігнувся, сердега, він зовсім дугою.

Він дуже зелений, і слизистий жир,

Дебільчик трясеться, придурок такий.

Із темного лісу назустріч йому

Іде жировсраненький монстрик.

Покірний Жопу́ну монсти́р одному́ -

Іде, і дебілів він хрестить.

Лісник молодий весь до нього підбігся

І перднув: "Коли я подохну?".

Монсти́р не озвався, дістав кулемет -

І наш-то мисливець вже в пеклі живе,

Він Жо́пуну славу день кожен реве.

[1994]

----------------

Вигадано на уроці російської мови, коли задали написати твір за картинкою, на якій були лісник та олень у лісі.

Твір мав шалений успіх: С.Д. з тріском виставили з класу (коли він реготав з цього віршика).

Звісно, вчителю я його (твір, а не С.Д.) не здавав.

(Пізніше, у 1997 році, схожим чином був створений вірш "Пекельна ода" авторства Ю.Д. - також на уроці російської мови. Але його автор в особі Ю.Д. пішов набагато далі: він здав "Пекельну оду" на перевірку вчителю в якості виконаного завдання. Що, звісно, зробило цей вірш ще легендарнішим в моїх очах).

Вірш "Мисливець" був одним із перших, написаних мною (не самим першим, а одним із перших).

Я почав датувати свої твори у 1995 році. Наприклад, моя перша поема датована 8-9.03.1995. Перший вірш англійською мовою, згідно записів, був створений на початку 1995 року. "Мисливець" був точно написаний раніше, коли я ще навіть не завів рукописну книжечку зі своїми творами. Скоріш за все, він з'явився восени 1994 року. А то й навесні 1994 року.

Останніми роками мені не дає спокою запитання: чому лісник у вірші перетворився на мисливця (або навпаки)? Лісник-мисливець? Якось нелогічно.

Але це знаковий вірш. Він уже окреслює напрямки подальшої творчості. Тут ми можемо побачити, зокрема, паростки майбутньої поеми "Тарган" і навіть "Великого Сотворення і Божественного Милосердя". Хоча з часом все сильно змінюється. Сьогодні я не зміг би написати дещо з того, що написав багато років тому - а тоді не зміг би написати дещо з того, що пишу тепер.

У цьому вірші ми чітко бачимо вплив іншого твору:

Із тьомного лєса навстрєчу єму

Ідьот вдохновєнний кудєснік,

Покорний Пєруну старік одному,

Завєтов грядущєго вєстнік.

Більш грунтовно над цим першоджерелом я попрацював у іншому своєму творі, також із далекого 1994-го року. Цей твір має назву "Пісня про Дибного Вонюка".