Всі вірші

МАЙБУТНЄ МИНУЛЕ ЖИТТЯ

Народжений не вчора уві снах,

Не мріями сповитий в темну ніч,

Прозорий, легкий, як казковий птах,

Мирон - людських сплетіння протиріч –

Співає пісню... Відбувається це так:

Крізь посмішку - єдине, що ми бачимо , -

Лунає гуркіт з гама частотою в такт.

Слухач ледь-ледь справляється з задачею

Серцевий ритм спинити, бо інфаркт

З Мироном поряд ходить зазвичай...

Триває враження секунд п'ятнадцять, планово...

Для головного очі швидше відкривай!

З'являється на сцені голограмою

Сюжет: хтось бачить пекло, а хтось - рай...

І глядачі, здивовані та вдячні,

Ледь проговорюють: "Іще... Співай!"

І звуки голосу чарівні вже лунають

З усіх можливих-неможливих місць,

За спиною Мирона крила виростають,

Лякаючи собою марних днів убивць...

Народжений не вчора уві снах,

Не мріями сповитий в темну ніч,

Прозорий, легкий, як казковий птах,

Мирон - людських сплетіння протиріч -

Мені з'явився в спогадах колись...

Того прийдешнього, де житиму не я...

В єдиний світ у просторі злились

З майбутнього, з минулого життя...

*******

Миро́н (грец. Μύρων) — чоловіче ім'я грецького походження. За одним із тлумачень походить від слова миро — запашна олія, яку використовують у християнських церковних обрядах. Буквально: Мирон — той, хто пахне миром

ВІРТУАЛЬНО-РЕАЛЬНА ВІЙНА

Пишу сьогодні вірш, не схожий ні на що,

Читай його скоріш, мені не все одно.

Читай його мерщій, рядків не пропускай,

І почуття зігрій, і в мрії відлітай!

Тремтить кабіна ліфта: ввійди, не розгубись,

Як послуга від SWIFTа, миттєво! Не барись!

Як віртуальні гроші, враз перенесе,

Машина часу в гості - очікує Сенсей.

Розгублений присядеш на килим до митця,

І якщо бажаєш, почнуться чудеса.

Холонуть ноги, руки, критично низький тиск,

Наражений на муки - провалюєшся вниз.

Летиш не день, не рік... І вічність проминає...

Кривава йде війна, і ворог наступає.

Він лузгає зубами, вдягає обладунки,

З грюкотом забрало замикає думки.

Затиснеш кулаки, відверто в бій підеш.

За правду залюбки ідеєю живеш!

Є ризик для життя. Але це майже сон,

Туману каяття... З Сенсеєм в унісон.

Ти ледве чуєш звук, хоч лютиться земля,

І крик - помимо вух. Єдина є мета:

Крізь попіл, кров пройти, здобувши тут трофей,

До ліфта донести – очікує Сенсей.

Бажання перемоги змітає на шляху

Будь-яку тривогу, подумку лиху...

Трофей в руці тримаєш! В'їжджаєш на даху!

Перемогу тягнеш на колесниці мороку!

І батька не знала, та батько приходив у сни.

Як в море тікала, він каже: не йди проти вітру, на галс поверни.

Стояла на пірсі, вдихала весь бриз.

Та моря було вже їй мало.

Дивилась на зорі. І зорі падали вниз.

О де ж ти коріння! Де рідна земля!

Чому на планеті своїй я чужа!

Від краю до краю вже звідана вся.

Де все ж ту самотність шукати, щоб сісти одна.

Сама із собою влягти та й зітха,

Усюди ж бо втоптано слід чобота.

Кордонів для себе вже жодних нема.

Та батько ізнову приходив у сни.

Гойдав корабель як колиску, шепотіли у моря хвильки.

Що вітру довірся. Себе відпусти.

І вітер тебе віднесе до мети.

І ось вже дівча не дівча. Розвертає штурвал.

Хай шторм все гойдає, насуває знов вал.

І барк мов на крилах у море летить.

Ще мить — і на небо у синю блакить.

Летить вже за хмари той корабель.

У селах й містах не пиячать ужель.

Угору вказа дітлашня: "Летить журавель!"

І пісні старі всі забув менестрель.

Дорослі ж ні краплі у рот не беруть.

Допилися, куме, з гарячкою в море не йдуть.

І в світі тверезім настає усім рай.

На свято ще вип'єм. Лиш барк той із неба сяде нехай.

Випиває лиш в снах самотній моряк.

Що крізь зорі і далі прокладає свій шлях...

Шелистить очеретами у потьмах

Хто прокинувсь, аче й не збирався спати.

Квилить жалісно, пронизливо, що страх.

Особливо, кому випало блукати.

Ох, не слід в тумані річкою вночі,

А багнами, хай боронить Бог, подавно!

Шелестить очеретами. Пугачі

Проводжають ту процесію безславну.

Хто це? Хто це? Ледь синіють каганці

Блідим світлом, ніби мара. По горбочках

Покотилися, тримаючи в руці

Їх, нехрещені, в одних лише сорочках.

“Похрести, мандрівцю, айбо похрести!

Потерпаємо!”, – волають потерчата.

Страхітливо шелестять очерети:

“Нас нехрещеними положила мати...”.

По-під ноги з кропиви, мов цвіркуни,

По корі дерев, стараючись вхопити.

“Що ж ти? Що ж ти?”, – гонять до трясовини

Невпокоєні безхресті бідні діти.

І отак собі помчить когось юрба,

Та й затихне все, лиш пугачі зітахють.

Вітер грає очеретом на горбах.

Та чи вітер то? Вони усе чекають...

Загодя сонце сховалося, знаючи щось.

Ніч радо подрузі давній обійми розкрила.

Дійво над хмарами Шляхом Чумацьким лилось,

В зорі туманом зітхала порожня могила.

Жевріє обрій. Жар мружиться в її очах.

Попіл сутінню. Шерхочуть кажанячі крила.

Кров запеклась. Облизнулася всмак. Свіча

Здиміла, всотана спраглим нутром Кармілли.

Перегоріла розхристана шалом грань.

Тьма оголя закривавлені в посмішці ікла.

Всепоглинаючим блудом пожадлива твань

Змащує щедро сп’янілі залишки світла.

Ніч огортає туманами, і в лице

Лагідно Їй всміхається – скільки ж буде?

Повняться сонні вулиці ще мерцем.

Дихають збуджено спраглі бездушні груди.

Пристрасть Її – оте зоряне тло, без меж.

Пестощів холод землею сирою відгоне.

Сонце сховалось, бо знало: ховайся теж –

Ранок будитимуть знов поминальні дзвони.

Відшукай мене швидше серед гострих шпилів.

Вбий безжально, пост мортем залиш на столі.

Поцілуй його так, щоб і я в потойбіччі зомлів.

Заквітчай. Пройде час – перетвориться все на пил.

Візьми іграшковий свій меч. Кусай долоні. Терпи.

На устах пошрамованих піниться кров.

Дорогим я вином пригощаю тебе на добро.

Не потрібні мерцям ні молитви, ні пізній жаль.

Помилуйся: по сердечних кайданах повзе іржа.

Поцілунки твої – отрута зміїних жал.

У мільйона початків, буде один кінець.

Я занадто лукавий і занадто не.

Не герой. Та не боляче це, а болить – то мине.

Не/весілля святкуй, бо в любові ти, пташко, сліпа.

Оселяйся у грудях, ребра квітами засипай.

Буде постіль, де б ми могли лежати удвох.

Та в кінці, я в терновому вінці, як Бог.

Сперечатися чи пручатися дуже дивно, бо

Добро завжди перемагає зло. Окей. Проте,

Важливо те, що я не стану батьком твоїх дітей.

***

Наш не існуючий роман

тривав не довго, в дві хвилини

накрив усе туман

і зникли сірі будні-днини.

Тривожне почуття мене не покидало,

я була юнгою, ти став вже капітаном

і наше судно-привид мирно відпливало,

хоч називалось ще тоді “Тираном”

Рожевий пил розкидував ніхто,

тремтіло тільце на пероні.

Ми надто довго грали у твоє лото

і танцювали на обличчі капельки солоні.

Страшенний вітер віддаляв фігури,

ліхтар потроху так мигав.

Я задля тебе подолала всі ті мури,

а ти мене так просто відпускав.

Сигнал ревів і нас кидало в різні боки,

прощався з нами океан,

а я кричала: “Ми житимем допоки…”

Так і скінчився наш неіснуючий роман.

***

Півсонні вії, дивні іскри,

ніжно-рожеві відблиски буття

транскрипти, скрико-диски,

на лицях, у фігурах без кінця,

грацій градація на півлистах,

холодно-льодяні тріади,

спроста чи не спроста триптах,

підкрався з задумкою зради,

маленькі тіні, жовті крила,

сплітаються загрози гострого пера,

магічна сила все манила,

із голови до серця

протоптана стежиночка стара.

коли ще тліло жевристе багаття прийшла вода

а з нею проклята орда

і розбила тепло об скелі

ми ще живі

стук-стук

втішали ґурéї

коли в наші землі ввірвались чужі кати

то вода взялася рости

й захопила пустелі

ми ще живі

стук-стук

казали ґуреї

коли затонули піски та потріскались стіни

а чужі храми звели на рідних руїнах

і не стало оселі

ми ще живі

стук-стук

побивались ґуреї

коли колишні боги зробились каліками

а пісні розлилися кривавими ріками

з перерізаних ший менестрелів

ми ще живі

стук-стук

молились ґуреї

коли їх скували в кайдани щоб не бачили суші

та вирвали очі кричали замучені душі

духи-в'язні підводних келій

ми ще живі

стук-стук

потонули ґуреї

*ґуреї - авторський термін, клірики-сонцепоклонники, монахи та цілителі давньої пустелі, захопленої острівним народом з даром до магії води. у тексті йдеться про падіння пустельної імперії через магічно-спровокований природний катаклізм.

Темна богиня між зорями мчить.

Серце у грудях не б'ється, а спить.

У хаосі слів і у темряві ночі

Серед бажань, що доводять до страти

Приречена сотні сердець розбивати,

Вона зазирнула у янгольські очі.

І сталося диво, вона покохала

Усупереч долі, на подив собі.

І темряву світлом вдалось подолати

Відкрились навзаєм віконця душі.

І часу не стало, бо час зупинився,

Містична реальність заплутала слід.

Бо той, хто кохає, той житиме вічно,

Він сонцем кохання запалює ніч.

Вітер в потилицю лісові дмухав

Та шепіт дерев ненароком підслухав.

Красуні-берізки й осики стрункі

Казали слова лиш лайливі й гіркі.

Їм, бач, не до смáку ялиночки сукня.

Тактовність й повага в них зовсім відсутня.

Береза, сережки вдягнувши на вíти,

З насмішкою рáдила інше одіти.

І клен проскрипів, що їй треба мінятись,

Не гóлки, а листя хутчіш одягати.

Ялиночці прикро було від цих слів,

Неприйняття відчувать звідусіль.

Та любила себе вона й щиро сприймала.

І погляд свій власний на все вона мала.

По-своєму гарна і горда стояла,

На зиму чарівну спокійно чекала.

З зимою й мороз у ліс завітав,

Сукні з дерев ураз позривав.

Стоять тепер в чорному клени й осики.

Немає чого їм тепер вже носити.

Мовчать і ялиночці заздрять щосили.

Тепер і вони хоч голки б вже носили.

Ялинка тепер же за всіх наймодніша.

На віти ще й шишки-сережки все віша.

Щаслива й весела стоїть, посміхається

І вітами снігу легенько торкається.

Помітив красу таку вітер-вітрисько

Й наблизивсь несміло до неї близько.

Білесеньку шубку він їй дарував і несміливо її обіймав...

І руки-віти їй цілував та й цілував...

ТІНЬ ВОГНЮ

Якщо довго вдивлятися в безодню,

безодня почне вдивлятися в тебе.

Фрідріх Ніцше

Морії морок пронизує поглядом Барлог.

Кланяюсь чемно, вітаю, як старших належить.

Ми однієї породи, пекельна примаро.

Наш Перелесник тобі семіюрідний небіж.

Слухай же сагу напівнепритомного світу!

Я Вогневиця, жаринка багаття Купала.

Надто слабка, щоб до прадіда Сонця злетіти.

Досить живуча, бо досі іще не пропала.

Вої звитяжні згубили мечі та шоломи.

Срібне ячання сурми зледеніло і згасло.

Гобіти, енти і ельфи, уруки і гноми

Впали травою під скіском безжального часу.

Вицвіли вишиті сварги прадавньої сили,

Вічності подих вивітрює руни з каміння,

На ланцюгу завивають симаргли безкрилі –

Пасинки смерті, злиденні знедолені тіні.

Бранці, заручники – мотлох,лахміття немодне,

Складене в темній коморі (а раптом придасться?)…

Нами награвся Творець, і тепер ми непотріб,

Кинутий людству, неначе каліці окраєць.

Скніти не хочу довічно у льосі холоднім!

Краще згоріти дотла у обіймах вогненних.

Довго дивилась у прірву. І врешті сьогодні

Вперше відчула – вона заглядає у мене.

Я бачив те все, як тебе от, шановний.

Від гуркоту й свисту холонула кров,

здригалося небо, дзвеніли підкови,

жбурляв блискавиці скакун-громослов.

Він мчав буревієм і гривою грав,

шаленим наметом здіймаючи хмари,

а змій, його ворог, лестива примара,

ярився вогнем, ніби сотня заграв.

Всі отроки княжі покидали зброю,

гайнули навтіки, - хто в воду, хто в ліс.

І не було б свідків у того двобою,

у браней славетних, що в небі велись.

Але ж я узрів, - хоч і тільки початок,

бо кажуть, до повні тривав іще бій, -

як у вишині та й зійшлися затято

цей кінь вітроногий і вогняний змій,

як небо тріщало і сипало іскри,

як звірі і духи у шатах барвистих

тікали, аби не пізнать божий гнів,

як тліла діброва, як струмінь кипів.

Здавалося, наче повітря загусло

і стало для нього булатним мечем,

і рвались перуни розлогим плачем,

і хмари, і ріки, і струни на гуслях.

Ніколи не був наполоханий смертю, -

не день бо живу, до пригоди я звик, -

та певно, я б згинув у тій круговерті,

якби не вберіг мене друг-межовик.

Він краще докаже цю казку нехитру.

Побачиш, - спитай про Господаря вітру.

У ПОШУКАХ ЗНЕМОГИ

міні-замальовки

***

Ось океан

уявлень бездонних,

поглядом пильним

хвилю лови;

і навіть серед

течій моїх

можеш знайти

глибину –

думку чисту,

і не одну.

***

Не міцний цей світ,

зовсім хитко

в ньому,

не значить нічого

сказане слово,

тільки погляд

ніжний

і усмішка щира

будують щастя

основи.

***

Призвичаїтись

можна до всього,

і в чотирьох кутках

причаївшись сидіти;

звикають

до темряви очі

(тут вже не до прощ),

і не віриться,

що може

пролитись

святий дощ.

***

Щоб стати

ближче до істини,

у струмах сфер

незримих

ведеться пошук

осяяння,

але не кожен

отримує

імпульс

прозріння.

***

Довго збиралися

іскри вогню,

можна зараз

протидіяти злу,

якщо буде важко –

клич мене

звуком: «Ом!»,

прикрийся мною

немов щитом.

***

На зубах солодкість,

занурюється єство

в царство млості,

роком стає хвилина,

серце втопає

в променях радості,

які надсилаються

з палаців небесних.

***

Життя клекоче,

та немає сил

відкрити очі,

не можуть зріти

краси небес

земні сліпці,

блискавки стріли

дарують

струм новий,

тільки сплять

живі мерці.

***

Була ніч повна снів,

і в них плелась

нісенітниця –

танцювали

звірі-мутанти

вальс-бостон;

і вранці можна

тільки сказати:

куди ніч, туди й сон.

***

Не електронні коди

визначають

майбутній прогрес,

а духи, котрі

будять народи

і кличуть

до далеких небес.

***

Ніхто мене

не зможе почути,

бо вирішується

зараз головне;

на шлях чистий

щойно я вийшов,

суд над собою

буду вершити.

***

Нелегко бути

знаменитим,

і звук оплесків

ловити,

для всіх не вистачить

магніту,

та й вже в’януть

у букеті

зірвані квіти.

***

Не багатьом

дається

у невідомому

знайти себе,

панцир духу

кується повільно,

важко весь світ

полюбити,

коли на серці

пустельно.

***

Бажано дійти

до самого центру

сакральної суті,

вийти за межі

дій звичайних

і відшукати

божі вежі;

немає сенсу

бути ніким

на роздоріжжі.

***

Нехай усмішка

осяює прощання

в час, коли раптом

приходить зміна

житла,

може, є холод

у заповіті,

але лагідність млості

стрічає

в тонкому світі.

***

Ось знайшов

свою стежку,

у світло яскраве

заводить вона,

немає там тіней,

бачу я звідти,

як змушують

натовп

на коліна

ставати.

***

Мить радісна

входить у серце,

і вже дихаєш

зовсім по-новому,

вогонь і натхнення

царюють всередині,

благословляють

потоки життя,

і йдеш ти сміливо

вперед – у майбуття.

***

Цикл існування

дарує уроки,

і вже не вабить

кількість сторінок;

нехай будуть

рядки короткими,

стане менший обман,

досить марити

про великий роман.

***

Очі нишпорять

нижче лінії

горизонту,

зник блискіт душі,

лишився тільки чад,

безсумнівно, – це горе,

бо вмерла мета

підніматися вгору.

***

Приборканий,

розуму клекіт,

і в тиші мовчання

можна збагнути,

що в чертогах

мого єства міститься

спокою безмежність

і світів неосяжність.

***

Годі скарби шукати,

бо вони непримітні,

краще в невідомість

швидше вростати,

ловити поглядом

обрій, який палає,

і навіть можна

подвиг вчинити,

але непомітно.

***

Поки що поруч

немає нікого,

та все ж надіюсь –

з’являться знаки;

юного вітру

привітаю порив,

і душі моєї віра

посилиться вмить

у цьому запалі.

***

Пора стрічати

те, що було

невідоме колись,

досить тонути

в омані солодкій

і в ласках млості,

адже набігають

хвилі новітні,

і кожну мить

прискорюють

події.

***

Було пройдено

чимало доріг,

вів по життю

фатум-поводир –

добрий і злий;

а ось зараз

затихла зоря,

атлас небес

палає,

настав для серця

вогняний час.

***

У місячному сяйві

блукає фантом,

його шлях – у безодню,

неабияке зло

було вчинено

для досягнення

лукавої мети,

і щось міняти

вже марно.

***

Створені з таїн

вищі світи,

душі потрапити

туди треба,

щоб споглядати

візерунки неба

і проникати

у хмари наскрізні,

небесні там звої

складають казки.

***

Не варто вертатись

у початок життя,

безліч перспектив –

у майбутньому;

дух гартувати

плин часу диктує –

тільки вперед,

адже шлях один,

і він повний

боротьби.

***

Коли плями темні

не затуляють

серця чистоту,

потік світла

в незбагненність

пробиває лаз,

і вже місця немає

для дрібних образ.

***

Короткий імпульс

струму космічного

діє – спонукає

до прокидання,

і вогняні душі

часу новітнього

знаходять срібні

нитки віровчень,

новиною народжені

чують мову

таємних натхнень.

Ой піду я до схід сонця

до криниці,

Щоб набрать в відро

студеної водиці.

Ой водицю, непочата

і прозора,

Тебе місяць пив щербатий

та ще зорі.

Та ще сонячний промінчик

полудневий

Пробивавсь тихцем

крізь гілочки вишневі.

Ти всотала в себе силу

від землиці.

І усього світу

різні таємниці.

Ти таїш в собі початок

цього світу.

На усі питання маєш

ти одвіти.

А в цю ніч, на Водохреща,

ніч чаклунка

Розсипала по криницях

чари-трунки.

Занесу води цеберко

у хатину,

Щоб умити, напоїти

всю родину.

Ой водицю ти святая

змий напасті.

Хай бринить в моєму домі

тільки щастя.

Ой водицю ти прозора,

змий хвороби.

Захисти мій дім

від заздрості і злоби.

Ой водицю, водиченько,

ти іскриста,

Змий із світу всі незгоди,

змий дочиста.

Щоби пішли назавжди

горе із бідою,

Щоб стекли хвороби й війни

за водою.

Їхав козак поміж річкою і гаєм.

Стрів дівчину молоденьку, та й питає:

-Ой дівчино русокоса,синьоока,

Ой чи бистрая ця річка,

чи глибока?

А дівча відповіло:

- Не знаєш броду,

То ніколи не спіши заходить в воду.

Бо вода ця непростая, плесо темне.

Тут тече своє життя, життя таємне.

Засміявся наш козак, поправив чуба:

- Та яка ж в водиці може бути згуба?

Я ж об'їхав, дівчинонько, вже півсвіту.

Тож мене ти не лякай, а

будь привітна.

Маю руку я тверду, а шаблю гостру.

Обніми і поцілуй, зови в гості.

- Не чіпай мене козаче,

дай же спокій,

Бо опинишся в цій річці у глибокій.

Він сміявся, цілував дівчину палко.

Подивився, а в руках в нього русалка.

Та холодною його взяла рукою

Й потягла швиденько в воду за собою.

Бродить коник вороний у чистім полі...

Що поробиш, в козака такая доля.

Ми всі прийшли зі світу мрії,

Що засинає з року в рік,

Нас захопили дня події

Забули ми дитячий вік.

Але відкривши свої очі,

Включивши справжнє сприйняття,

Побачили б, що ніч шепоче,

Дарує казки відчуття.

В якій захопливі події,

Бентежать загадковий світ,

Де кожного шалені мрії,

Вогонь перетворили в лід.

І з нього постає жахливе,

Чудовисько, яке горить

А все навколо страхітливо,

Реве та лавою кипить...

Але неначе з під землі,

На дракокінному орлі,

Чаклун вирує дивним вітром,

Бузково-синім срібним світлом,

Що віддзеркалив від землі

І збив примару у вогні!

Одразу ж зникли ночі чари,

Заграли музика й фанфари,

Він врятував цей новий світ!

Мольфар продовжив свій політ…

Пісня про Даму з Великим Мечем

Гей, слухай, люд, історію про Даму з Великим Мечем!

Побачить злодій Даму ту - і зразу од неї втече!

Бо "Велетнів спис" її меч нарікли,

Ті бідні харцизи, що ледве втекли!

А Наар Грог, злий ватажок, прийшов грабувать Халагер,

Посеред ночі він напав, та тої ж ночі помер!

Бо Еліонори то рідний дім -

Його борони, коли ворог у нім!

Напали в мороку нічнім бандити на вартових.

І дух зламали нападом - шукай тепер в полі їх!

Грабіжницька кров потекла, мов ріка -

Б'є впевнено ката геройська рука!

Здійняли пил ті злодії - і Грог залишився один.

Кривава битва почалась, остання, на кілька годин.

Як іскри летіли, й вогонь палав -

Про те кожен бард уже розказав!

Упав розбійник на зорі, пробитий Великим Мечем,

І героїня з легкістю той Меч підняла на плече.

Колись прочитали над нею кляття,

Та бог Драугтін дав їй могуття!

Велику силу бог наш дав - хоч брили у небо кидай!

А той, хто слухав пісню цю, зі мною її співай!

Бо люд захищати - то діло святе,

Хай Дамина слава з роками росте!

Там, де у небо пнеться лавра,

Я свій розкопував едем:

Зустрів смішного бронтозавра,

Що зуби прочищав мечем.

Відразу видно – боговірний,

Щодня відвідує свій храм,

І пахне ладаном добірним –

Таке бодай не снилось нам.

Власноруч зроблена карнавка

Ввібрати може цілий світ:

Помадовитий усміх мавки

І плач джаз-бендових трембіт.

А потім той брунатний хрестик.

Незвично. Дико. Мабуть, сон.

Бо в лаврі гримають оркестри:

Там бал на тисячу персон.

На грані єресі та віри

Кремезна тінь в моїх очах,

Смиренна, страдницька та сіра:

Знак дисгармонії в речах.

В курних обіймах листопаду,

Коли стає нудистом лавр,

Сидить під храмовим фасадом

Аскет епохи – бронтозавр.

Ці двоє, певне, з іншої планети.

Живуть собі без кисню та води,

На небі полишають силуети

І всесвітом не ширять зайве «де ти?»,

Бо все-одно вертаються сюди.

На це поворотке небесне тіло,

Де сходяться наснажені тіла.

Ох, скільки в них емоцій накипіло!

Вони радіють зранку в понеділок.

Робота зачекає. Бо стріла

Пронизує серця, мов жовте листя.

Вони на цій планеті – головні.

По-своєму гарячі й променисті,

Заміна сонцю і блиску аметистів.

Пашіють дужче в темній далині.

Ці двоє не стріляють зайвим словом –

Вони наосліп тягнуть тятиву.

Вони – мисливці світла, зорелови!

А ще радіють поглядам раптовим,

Мов другому пришестю. Наяву

Не видно цю планету в телескопі.

Ці двоє – фікція. Та їхнє щастя – є!

Омите у духмяному гісопі.

Вони ж приймають щирість, наче допінг,

Котру величний всесвіт роздає.

І смажаться на зоряних мангалах,

І туляться до чорної діри,

Щоб там своє піднесення, мов спалах,

Рознести по між’ядерних каналах.

Хай інші теж злітають догори.

Ти сказав – ми ніхто. Всесвіт нас позабуде.

Ти сказав це колись. Я забула б слова,

Та співають крізь сон покалічені труби,

Ну а я лиш мовчу, бо давно вже німа.

Я знаходжусь під снігом, розіп’ята думками,

Тільки фото в альбомі – розірваний біль.

Прочитавши любов між моїми рядками,

Зрозуміти нічого ти все ж не зумів.

На околиці міста замріяні звуки.

Ти гортаєш життя як тлумачний словник

Я свого існування викреслюю муки,

Але все - відтепер погляд сонечка зник.

Холоднішає небо, зриває афіші.

Ві д рекламних плакатів розпливчастий слід.

Меценати душі замовкають у тиші,

Я ж палаю вонем і розплавлюю лід.

Я - володарка тіні, що час відновила

І прощала тебе до цієї пори.

Та мовчати мені вже, нарешті, несила,

Тож тепер все скажу. Хочеш, теж говори.

Моя непрозора водойма

для тебе занадто глибока,

Замулена, непривітна,

нікому не впадає в око,

Без витоку і без гирла,

маленька, ніби калюжа,

Хлюпоче брудною водою,

все живе до неї байдуже.

Її перейти хоч убрід

воліли багато охочих,

Вставали іще на світанку,

приходили й опівночі,

Топили у водах брудних

свої неземні бажання,

І всі поспішали геть,

спустошені, без прощання.

На неї зазирали святі,

Та вмить оминали грішні,

І той, хто виходив з води,

важко видихав, невтішно.

Якщо не боїшся втопитись,

Прямуй поміж очеретом,

В обіймах води крижаної,

Натхненим станеш поетом,

В молитвах до всіх святих,

Відточиш своє кожне слово,

Щоб стрівши мене у воді,

Не заклякти у довгій промові,

Мають довгі минути роки,

Береги щоб замкнулись в любові.

Я бачив місяць з білим тлом,

Світив мов зблякле сонце.

А я, вдавивши лоба в скло,

Дивився у віконце.

Те сяйво місячне мені

Тривогою постало,

Хоч звичної не було тьми,

Здалося все кошмаром.

У розпачі бреду у двір –

Будівлі, мов гробниці,

Безладний стосик дров, як звір,

Кущі, неначе птиці.

Так лячно й тихо, ні телень,

Лиш чутно серця стукіт,

Скрізь світло мертве, наче вдень,

Ще й тіні, наче руки.

Здалося з ляку, що прийшов

Печальний ангел чорний,

Він враз прицвяхував гвіздком

Мене в тім царстві соннім.

Від страху кинувся у дім,

Закрив всі штори низько.

Я вперше з місяцем таким

Впритул стикнувся, зблизька.

Відтак змішались ночі й дні –

Знов білий місяць в небі,

Тож тоскно маюсь уві сні,

Безсильний геть, далебі…

Двері в минуле, двері в майбуття,

Четвертий вимір – вічне життя.

Їде по Дрогобичу машина часу –

Рахуй хронодіри, не відходячи від каси!

Стара деревина, пожовклий метал…

Що це за двері? А це портал!

Аналогічних ніде не знайдуть –

В Австро-Угорщину часом ведуть.

А це що за двері – обшарпані, биті?

Хронопрохід це у Річ Посполиту!

А це що за двері футуристичні?

Хронодіра це в майбутнє космічне!

Безліч світів – значить безліч дверей!

Дрогобич => Львів => Київ => Емпірей!

Із кінчика меча стікає кров,

Карміном прикрашаючи підлогу.

За правду, за свободу, за любов,

За віру в себе і за віру в Бога,

За право думать, право говорить,

За право жити й право помирати

Мечі в той день нам довелось схрестить,

Життя в той день нам довелось віддати.

Із вежі відкривається пейзаж

На цілий світ. Та звідки йде підмога?

Ми боронили мужньо Бон Візаж

Усі дванадцять місяців облоги.

Та в день, коли не встояли вали,

Та в мить, коли залізна впала брама,

Ми в бій пішли під давній спів стріли,

Що вдаль летить із зоряного храму.

І блиск мечів засліплює ординців,

І крові ріки землю залили,

Ми, з ворогом лишившись на одинці,

В той день славетний все ж перемогли.

Їх було тисячі проти одного,

Ми думали, знайдемо тут кінець,

Та силою клинка свого міцного

Порятувала Оля всіх Кравець.

Не тисячі, а сотні тисяч пали

Від Олиної славної руки.

Мечів танок, чарівна пісня сталі…

Свободу ми здобули навіки!

Залиште саги скальдам - на вустах

Не музика у мене, тільки клич!

Мій вовк крізь битву прокладає шлях

В кривавій суміші кінцівок і облич.

Прокльони, стогін, плач... Які ж ви слабаки!

Вальхалла не приймає легкодухів!

Якщо впустив меча з тремтячої руки -

Ти не герой, а лиш мізерна муха.

О цей політ списів, цей дивний ритм війни,

Де брязкіт зброї веселіше барабанів!

Від страху серце, воїне, звільни!

Не скигли про свої болючі рани!

Смерть знайде всіх - богів, людей, тварин.

Що обереш - тремтіння, біль чи славу?

Живи у сутінках або помри один

За сотню ворогів! Гельгейм або Вальхалла!

Світло надворі…

Світло надворі…

Ніч, як удень –

Чарівні зорі

Співають пісень…

Та треті півні

Ранок збудили,

Кричали людям

Убили, убили….

Ти згори дивився,

На сніг і на біль,

І ти не журився –

Це все заметіль…

Замела, сховала –

А ось знайшли,

І вили, тужили,

І тихо ревли…

Потавили хрест

Насіяли квітів,

А ти із небес

Молився

За нас…

За нашу Вкраїну,

Нашу Батьківщину,

За нашу родину…

Ой візьму я скрипку в руки

Ой візьму я скрипку в руки,

Та й піду гулять на луки…

Ранок чистотою сліпить очі,

Жайворон співає вже охоче…

В лісі протікають струмки чисті,

А весна в зеленому намисті

Ходить-бродить, пензлем все чарує,

І над фарбами довго мудрує…

І чаклує довго, і чаклує…

Вже летить до нас на хмарі білій літо,

І так п’янко-п’янко пахнуть квіти,

Яблуні додолу хилять віти,

А в саду гуляють малі діти…

Це моє село, мій рідний край…

Іще, моя скрипочко, заграй!

Тугу в моїм серці звеселяй!

Грай же, моя скрипочко, грай!

Ой візьму я скрипку в руки,

Та й піду гулять на луки…

Ранок чистотою сліпить очі,

Жайворон співає вже охоче…

В лісі протікають струмки чисті,

А весна в зеленому намисті

Ходить-бродить, пензлем все чарує,

І над фарбами довго мудрує…

І чаклує довго, і чаклує…

Вже летить до нас на хмарі білій літо,

І так п’янко-п’янко пахнуть квіти,

Яблуні додолу хилять віти,

А в саду гуляють малі діти…

Це моє село, мій рідний край…

Іще, моя скрипочко, заграй!

Тугу в моїм серці звеселяй!

Грай же, моя скрипочко, грай!

Ти відкриваєш лунко двері,

забувши про вчорашній день.

Запріснявілії оселі

шепочуть оди підземель.

Скриплять розламлені крижалі.

Піднявши кубок знань чужих,

ти п'єш вино зі смаком сталі

та стримуєш звіриний крик.

А місяць світить так яскраво,

до танцю кличе двоєдушних.

Ти хочеш приглушити спрагу,

та вовк згризає хліб насушний.

Ти хочеш відшукати зайця,

по лісу бігти вільний, дикий.

То грішне, вже забуте щастя:

вдихати волю - щиро й тихо.

Візьми цей талісман в дорогу -

Це твій магічний оберіг.

Тепер іди з мого порогу -

Тебе чекає носоріг.

Сідлай його, мчи до печери,

Де зачаклований дракон.

Хай береже тебе Венера,

І цей красивий медальйон.

Його відкриєш, коли місяць

Зайде за хмару 5 разів,

Ти у той час гучніше смійся

Й на лівій обернись нозі.

Коли прокинеться крилатий,

З прикраси вилетить бджола -

І жалитиме його п'яти

Допоки чари не здола!

Бджола впаде, її безсилу

У медальйон знов поклади,

Дракон до тебе схилить крила,

Сідай на нього і лети

На острів Радос. Поспішайте!

Там Фрії ждуть і Аполлон,

Бджолу скоріше їм віддайте -

Її закінчився полон!

Дракон зостався. Сядь в монеру,

Долай до мене океан!

Твій корабель веде Венера!

Лиш не знімай свій талісман!

Не забувай: твоє ім'я - то сила,

твоє ім' я на крижаних скрижалях.

Твоє ім'я вогнем ґарцює в жилах

і холодом цілує профіль сталі.

Моє ім'я, де сонця тінь холодна.

Моє ім'я, де лід спікає губи.

Така безмежна і така голодна,

малюю я на ставах чорні смуги.

А ти летиш на поклик, тихий шепіт,

заходиш в коло, розкриваєш душу.

Ти дух. Прикличник. Просто сонний легіт.

Тебе коритись спаленим я змушу.

Ти вже пробач, така моя природа -

в аркан ловити всіх, хто нищив храми.

Хто нас палив, хто проганяв із роду,

я на Межі приводжу до застави.

І не молись, твій Бог того не чує,

ти засинай, ім'я твоє відкрито.

Я твою душу в пекло замурую,

А тіло... Тіло лиш пусте корито.

Розтане в колі, як в вогні розтали

всі мої сестри, матері та доні.

Обряд здійснився. Час прийшов розправи.

І знак застави висох на долоні.

Сонце згасало. Замовк рев бою,

вітер смердить гнилою кров'ю.

Лапи та руки, хутро та ікла,

люди, перевертні, велетні, брукси –

дивна, жахлива битва.

Розплющені срібні кулі, пролита свята вода,

душі воїнів в небі, для монстрів відкриті пекла врата.

Ерік, нащадок Андрія, того що першим апостолом став,

сплюнув, сорочкою витер прокляту кров з ножа,

Очі підняв, сум та горе, Елі Зеведовій казав:

«Вони прийдуть знов, знов буде битва,

марна трата наших людей.

Лютий породить нових вервольфів».

«Тому, - відповіла вона, - потрібні «жива та мертва вода»».

«Один з нас помре» - каявся він.

«Так, ціна за плід з дерева знань – життя.

І це буду я, - смикала мушлю на шиї вона, -

а потім прийду уві сні, так дізнаєшся ти про тайну води».

Пішли вони до гирла Євфрату, у квітах і листі заходу сонця

тримав її руку, сльоза на щоці і тайна у снах:

«Знання як дощ, а мова – роса. Вода - це слово».

Ерік дізнався, нащадок промовив. Лютий зник.

Попел по вітру, вороний крик відспівував вовка.

Смородина

Між світами мчить ріка Смородина.

Міст Калинів – зла й добра кордон.

День і ніч вартує, вічно ходить ним

Триголовий Змій… і так спокон…

Зла Морана в полюванні Сонця там –

Має силу Смерті та Зими.

В темряві лютує з охоронцями,

Тільки вітер в мороці шумить.

Скільки вже чекає ранків в засідці,

І безжально гострить, люта, серп –

Сонце гасить спроби ті відразу всі,

Сходить завжди й світло всім несе.

Тож Морана зірве злість на людові,

Їм підріже із життя нитки.

Але морок не одвічно буде, вір!

Це баланс світів двох отакий…

Ми в молитві до Творця Пресвітлого

Просимо підтримки і тепла –

Зійде ласка Божа хай над світом знов,

А Морана піде, де була.

Гнів її – це прояв неминучості,

Думай, люд… тяжка бо кара ця.

Щоб за дії мори нас не мучили –

Хай їх Змій тримає по місцях.

Мирне сонце щоб над нами сходило,

Розлад-гнів держав не розтинав.

Пам’ятаймо: десь тече Смородина,

І яка у помилок ціна.

Коли зникає світло і землю сніг вкриває,

Коли яскраве сонце ховає вічна ніч,

Народжується диво: з небес Зоря спадає,

Щоб справдити легенду із глибини сторіч.

У неї мало часу, щоб землю облетіти,

Допоки перший промінь осяє далечінь

Кохання відшукати, і разом з ним згоріти,

І знову повернутись до вічних пракорінь.

Він – той, кого на ймення не можна називати,

Він – той, кого бояться всі люди на землі.

У мороку забвіння він змушений страждати

І вірити, що знайде Зоря його в імлі.

Невидимий для світу, він смерть охороняє.

Один про нього спогад – і стигне в жилах кров.

Чому ж у спраглу душу ніхто не зазирає?

Чому ніхто не бачить безмежну в ній любов?

Лиш раз на рік у царстві, де темрява панує,

Легенький промінь сонця пробуджує чуття.

Одна єдина іскра у всесвіті існує,

Лише вона у світі підтримує буття.

А завтра буде сонце, і дощ, і теплий вітер…

Їх жертва недаремна. Їх доля – забуття.

Усе заради того, щоб лиш на мить зустрітись,

І зникнути у прірві . Бо це і є життя…

Ти заходиш у ліс – порожнеча в душі.

Позад тебе світ сліз, а майбутнє – в тіні.

І допоки не звикли відчуття до пітьми,

Не побачиш її, не почуєш її…

Раптом з мороку мрій промайне чиясь тінь.

Ти впізнаєш її, наче мавку з видінь,

І ти знаєш – вона з нерозгаданих снів,

Крижана, неземна, із прадавніх часів.

Ти почув її спів в тихім шелесті трав,

Ти побачив, як промінь її огортав,

І ти знав, що вона вирок твій назавжди.

Але зникла вона, там, куди не дійти…

І кохання, і мрії прагне серце твоє.

Ти чекаєш на неї, та вона не прийде.

Її віра жива, але мертва душа.

Її дім – темний ліс. Не твоя…

Буває так, що дні ,немов на крилах,

Летять, що й ти не спиниш їх!

Та й, доганяючи, на всіх своїх вітрилах,

Ніяк не упіймаєш їх усіх.

Буває, час навіть й не хоче чути

Уклінних - зупинитися благань.

Щоб просто постояти і почути

Той тихий голос, власних поривань.

Здавалося, ще вчора був малеча,

А зараз сам питаєшся - коли?

Коли ж то встигла люта холоднеча

Змінити ніжні весняні вітри?

А відповідь... нічого, тільки тиша

Й відлуння своїх власних запитань.

Весна прийде але вже зовсім інша.

Уже німа - без радісних звучань.

Тай все що буде, воно пройде тихо

І швидко, наче знов кудись спішить.

Не так важливо, радість це, чи лихо -

Усе, немов на крилах, пролетить.

Ти така красива,

Ніжна та чарівна,

А чомусь сама?

Плачеш темними ночами,

І горя не знаєш,

Що твій коханий

Іншу покохав,

А ти не плач.

Зрозуміє, кого він втратив,

А ти чомусь все плачеш.

Та годі плакати,

Не вини себе,

Що впустила в своє серце

Вже не кохану тобі людину,

Яка зрадила тебе.

Серце не відпускає,

Але живеш досі з болем

Та забудь про нього,

Про себе подумай.

Він тебе не вартий.

Ти вартуєш кращого кохання.

Лети, моя стріла,

Даруй чарівний сон.

Хай випадуть із часу

І челядь, і король.

З ножем в руці заснуть

Убивці й крадії,

Керманичі військові

Й невизнані вожді.

Моя мета - свята:

Я бережу життя,

Я - суд і вища милість,

Я - обраний суддя.

Таємне наше братство

Розлите, як туман.

Ми - духи ефемерні,

Ми скрізь: і тут, і там.

Ми - доторки сумління

Й нав’язливі слівця.

Служіння - наша доля,

Ми - образи Творця.

Якщо ти чуєш болем

Раптовий серця зойк,-

То постріл наш, а значить,

Так промовляє Бог.

Продам тобі місяць в калюжі,

Змотаю в хустку шовкову біленьку

Криваві коралі,

Повішу в четвер на тій груші

Тебе на тій хустці біленькій.

Не встигне схолонути тіло

По душу прийдуть з під земельки -

Їм треба для їхнього діла .

Хтось забере сірі очки,

Приставить на комин високо,

А руки твої і сорочку

Полишать для когось не свого.

Такі густі брови і коси -

Кубло буде добре для мишок.

Та й весь ти такий не маленький,

Мишки втомились від кришок.

А Боженька може й згадає,

Очі заплющ, бач дилема:

Ні чорта ні Бога немає -

Ця не для тебе система.

Купуй вже цей місяць і хустку,

Коралі лишу на здачу.

Тепер можеш очки відкрити

Дивися, вже пів села бачиш.

У порожнечі

Мріє зерня

Чекає натхнення

Тепла долоні

Світанку

Там усередині

Цілий світ

Там гори стоять

Немов горді воїни

Шумлять лісові океани

І хвилі морські

Гомонять разом з ними

Повітря повниться

Передчуттям

Там дзвони дзвенять

У високому місті

І срібна роса

Лежить на траві

Немов зорі

Вітер от-от

Надме вітрила

Кораблів у порту

Квіти от-от

Розкриються

У порожнечі

Мріє зерня

Торкнися його

Накидка-плащ,

Його іздалеку побач,

Він йде лиш сам,

Так і повинно бути там.

- Де вірять в hero,

Здавалось віра, та й усе.

Чого іще там треба, щоби ізбраний прийшов

Той, що підкорює вогонь?

Він той, та стоп...

Він не один направду,

Бо є насправжку істинний герой,

І ходить він з поставою простою.

Не гаєть часу. Не думає як стать і що сказать.

Його робота, це робити.

Робити добрії діла,

А що герой, що під каптуром?

Він ходить так, аби інтригу создавать.

Я дочекаюсь, поки всі посну́ть

Мої тривоги та буденні справи.

Коли слова на аркуш проростуть,

З мішечка тканого дістану трави.

Мою кімнату вщерть заповнить ліс,

Сама я раптом стану лісовою.

Не знаю, що за чари він приніс.

Ким буду нині - вовком чи совою?

В загостренні чуттів щось ловить слух,

Чи я когось, чи хтось мене наздоганяє?

Хто ти - людина чи прадавній дух?

Ти посміхаєшся: "Лиш вітер знає".

Хто ти, мій сутінковий провідник?

Лиш постать темна. Все, що бачу - очі.

Бездонно й зéлено, а сам вже й зник,

Відкривши те, що буде, тільки ночі.

Він — дослідник моєї планети:

Приземлився достатньо сміливо.

Ми із ним — то космічні поети,

Об'єднання галактик — це диво...

Одного разу Сонце показав,

Та була лиш очима зігріта.

Казав — особлива, і вік споглядав,

Як саджаю я на Землі квіти.

Він помітив, що в нас любов

Різко стала в жахливій нестачі .

Обіцяв повернутися знов,

І казав, що даремно я плачу.

Та для нього була це робота:

Подивитись, як люди живуть.

І вдавати для цього турботу,

В океан — наш початок пірнуть.

Записав геть усі особливості,

Тільки кисню лишалось замало...

У полоні своїй несміливості

Кожен раз від нього відлітала.

Розвернув космічний корабель,

Полетів в ніч додому навіки.

Щоб спинити, наставила скель

Астронавта, мого чоловіка.