Всі вірші

Винайди формулу знечулення.

Виключи з пошуку золоту пропорцію.

Найтемніша з твоїх академій

Світломруженням комірця

Неспівмірно омолоджує

Чакри незвіданих зір.

Винайди формулу відчуження,

Коли чимчикуєш по визнання,

Коли, замріяна й нерухома,

Падаєш в естетичну кому,

Коли в кожного з інших -

Пінта й "пентіум",

Ти робиш сальто й піруети

Із втілення у втілення

В квазіреальності його

Експансії,

"Археоптерикса"

закодована пасія.

Не засліпити

Жоден з аспектів

Небесної директиви...

До юної (Eunoia)

Крокуй крізь плеоназми

Вогненної зливи.

Ти вийдеш з душу втретє за пів дня:

Себе байдужу в круговерті зливу

Не знайшла. Колись рясним приливом

Паніки та глузду змиєш стужу

З серця та синці з плечей, і душу

Вимиєш від бруду, й груди

Мотлоху й речей моїх із шафи

Збудеш у приливі. Я візьму

Твої тремтливі руки й дуже

Сильно стисну, і тобі забракне кисню,

Й я збрешу, що ти тонула в круговерті зливу.

Ми під впливом почуттів, страшніших смерті,

Сваримося знову в спертій спальні —

Я веду тебе на сушу, де нормальні

Люди, як і ми, пірнають в хвилі бруду

Й сморід. Я казав, що буду поряд —

Як ти бачиш, ми по шию в бруді, й я ще тут.

Вони збирали зиму в рукави

І гріли пальці об холодні зорі.

Де бракувало слів, вони жили

В єдиному дзеркальному просторі.

Він бачив тишу у її очах,

Вона ж пила його гарячі тіні.

Іскрилася дорога в ліхтарях,

Якою йшли, усупереч рутині.

Там розсипалась логіка у сміх,

Коли від суму зацвітали стіни.

Вона тримала його тихий гріх,

А він молився на її колінах.

Вони не знали, де останній крок,

А час вперед летів і йшов назустріч —

Знов зоряної вічності виток.

І… Очі. Погляд. Видих... Знову зустріч.

14 серпня 2026 р.

Страх тихо їсть хвилини із фанери,

Застиглі на краю мого життя.

Іржавіють небесні револьвери,

Стріляючи у прірву забуття.

Час витікає ртуттю з-під шпалери,

І протяг в’яже з нього вже вузли.

Там свій мовчазний бій ведуть папери

Крізь пальці, що із попелу зросли.

Тінь приміряє сукню із бетону —

Світанки линуть золотистим швом.

І серце б’ється в логіці сифону,

Затиснуте між відчаєм і сном.

12 серпня 2026 р.

Я не прийду з багряним смолоскипом,

Не стану криком різати пітьму.

Моя відплата проникає грибом

Крізь горду і німу твою тюрму.

Вона впаде не каменем, а ртуттю,

Що тихо затікає під паркет.

Загорнута у шовк, залита люттю,

Як заржавілий і старий корсет.

Це буде помста кольору оливи —

Холодний чай, забутий на столі,

Де замість цукру — висушені зливи

І чорна сіль прадавньої землі.

Я закручу твої годинні стрілки

У протилежний, вигаданий бік,

Щоб ти збирав своїх невдач устілки

І рахував знецінений свій вік.

Коли затихне вечір за стіною,

Ти раптом змокнеш від моїх думок —

Я стану не кривавою війною,

А пилом, що забився у замок.

11.08.2026 р.

І серед звичних істин живе тиша,

Яка питаннями ламає світ,

Мов сольовий кристалик, вперто кришить

З середини цей сталий моноліт.

Вона повзе, як плісень живописна,

По рівних строфах догм і теорем,

І раптом кожна буква рукописна

Вагу втрачає посеред дилем.

Там, де були стовпи гранітні «треба»,

Тепер стирчать протрухлі «може й ні»,

І тиша котить це кургузе небо

У сплутані запитаннями дні.

Є істини, мов ляльки з порцеляни —

Від пауз розлізаються по швах.

Вони, немов іще чекають шани,

Та вже подрібнюють себе на прах.

10 серпня 2026 р.

***************************

Як хочеться творити ниви золоті,

Дивитись на зерно затиснуте в руці

Та небо синє ненаситно пити...

Творити - ось що значить жити!

Творити хліб смачний, чарівне слово,

Бо те і те життя людського є основа.

28.07. 2009 р.

Ми — наче скло, що вилите з води,

Яке тремтить на грані дня і ночі.

Ми біжимо і губимо сліди,

Уламки скла кидаємо тьмі в очі.

Життя людське — мов спалах сірника,

Мить промайне — залишився опалок.

Тримає нас чиясь тверда рука,

Але із часом — тліє лише згарок.

Ми пишем плани на десятки літ,

Купуєм речі і будуєм стіни,

Приходить мить — провалюється світ,

Лишаючи залізо і руїни.

Фортеці наші — паперовий мур,

Що зникне від вогню чи від туману.

А ламкість в нас — фаянсових фігур,

Які не тріскають від першого удару.

09 серпня 2026 р.

Між секундами вдих і видих,

Тіні плавляться, наче віск.

Залишивши лиш світу вивих,

Час утратив свій звичний блиск.

Ртутне небо стікає в склянку.

Думка знову втрачає суть,

Ми блукаємо до світанку

Серед привидів, що зовуть.

Проростають зі стін дзвіниці,

Мчать нас потяги — мов на «фас».

Рве судини в скляних зіницях.

Дзвін розбуркує сонний час.

Шепіт чути в пустій кімнаті,

Де підлога — стиснутий дим.

Ми і бідні тепер, й багаті,

Світ прикинувся знов чужим.

Прокидається спогад з міді —

Застигає на зламі світ.

Ми лишаємося в боліді

На межі непізнаних літ.

08 серпня 2026 р.

Усесвіт крутить шестерні іржаві,

Цілує вечір шрами на крилі.

Минуле спить у вицвілій отаві,

А я рахую кроки по золі.

Що є, те є. І я живу, як можу.

Просіюю крізь пальці часу дим.

Квиток купую на перон порожній,

Де ліхтарі ковтають світло зим.

Душа — мов кактус у склянім флаконі,

П'є дефіцит розбавлених розмов.

Малюють хмари на моїй долоні

Сузір’я з недописаних умов.

Латаю дні, немов старезні джинси,

І не шукаю я чужих святинь.

Моє життя — це парадоксу принтер,

Який друкує щось серед пустинь.

Ламає вітер схудлі пальці клена,

І світ летить у вирву за вікном.

Я маю спокій: картку абонента,

Який змирився з цим німим кіно.

08 серпня 2026 р.

Коли життя жбурляє на задвірки,

Де пахне пилом і цвілим сукном,

Дощі у пам'яті латають дірки

Палким, але розбавленим вином.

Там ліхтарі — мов жовті кашалоти,

Які ковтають ніч у стравохід,

А тіні вишивають антресолі,

Чекаючи на твій зворотний хід.

Там час повзе, як гусениця синя,

По ребрах вже відринутих машин.

І саме тут, в занедбаних низинах,

Ти раптом сам собі і пан, і чин.

Коли тебе лишили на пероні,

Де розклад переплутав календар,

Знайдеться камінь у цвілій короні,

Який підсвітить твій нежданий дар.

Там, на задвірках, де немає блиску,

Народжується правда без прикрас —

Загублена у мотлосі колиска

Відкриє знову шлях у власний час.

08 серпня 2026 р.

Ми бачимо відбитки в дзеркалах,

Вітринах, вікнах, у воді скляній…

Ми залишаєм втомлений свій страх

У амальгами тріщині німій.

Просякнуті подвійністю світів,

Де кожен крок повторює наш рух.

Крізь товщу скла і глянцевий прибій

Ледь проступає наш далекий дух.

За склом вітрин, де світло є густе,

Нашіптують ілюзії думки.

І копія, що в кризі скла живе,

Нам для спасіння не подасть руки.

Вода калюж ковтає силует,

А вікна п'ють обличчя уночі.

Ми — спалахи, що втягнуті в дует.

Ми у відбитках губимо ключі.

06 серпня 2026 р.

В жовтих кристалах солодкого меду —

Є крихта суму й гіркого покою.

Наче бурштинове сонце із неба

В чашку повільно стікає сльозою.

Тихо на землю спускається вечір,

Капає медом на дошки підлоги.

Ніч темну шаль накидає на плечі,

Й дихати вільно не маємо змоги.

Небом Ведмедиця тихо крокує,

Землю далеку в пітьмі розглядає,

Вечір гречаний нам рани лікує —

Ніч на тіла сіль зірок просипає.

А із ковша простяглася дорога

Спокою й холоду в спалені душі.

Ніч — анаконда безсонна і довга,

Грані стирає між «можу» і «мушу».

Погляд змії — немов лезо із сталі,

Бачить нас наскрізь у темряві ночі.

Знає Ведмедиця, що буде далі,

Тихо молитви за світ цей шепоче.

Землю фарбує іржава заграва,

Зірка падуча ніч ріже, мов масло.

А крапля меду тягуча й жовтава

Світить бурштином, щоб сяйво не згасло.

06 серпня 2026 р.

Закляк в повітрі металевий звук,

Смертельна ніч несе жаху лавину,

У голові лунає серця стук,

Від страху в роті гіркота полину.

Сирена ріже тишу, мов ножем,

У небі місяць блідне від тривоги.

І кожен крок здається вже чужим,

Світ перевернутий забув дороги.

Тремтять і деренчать крихкі шибки,

Від натиску нестриманої сили,

Тріщить безумний простір навкруги.

Повітря виє, мов встають могили.

І вибухи… А потім тишина,

Яка кричить — перетинки розбила.

Та навіть ніч не вічна й не німа —

Світанок. День. Сирена знов завила…

01 серпня 2026 р.

Холодне сонце кидає проміння,

Мов стрілами пронизує наскрізь:

Січе багряний лист, німе коріння,

Занурюючи в землю гостру вісь.

Ртуть закипає в хмарах із туману,

І жовтень креслить брижі на воді.

Осінній день, як вивернута рана,

Ховає біль в холодному дощі.

Час застигає в бурштині на небі,

І хмари — мов розбитий циферблат.

Їх тіні, наче ляльки у вертепі,

Прядуть дощів іржавий водоспад…

31 липня 2026 р.

Амелія Ергарт,

Яка дихає небом,

Всотуючи кактуси,

Турбіни,

Силу, слабкість,

Долю.

Її життя обертальний момент -

Польоти над Землею,

Річками, Печерами, Безоднями...

Амелія

Дивується небу,

Нібито вперше.

Із небом одружена, ним дихає та живе.

Амелія,

Чия присутність покращує все,

Королева довгих сполучень,

Креслить тире та багатокрапки,

Тримаючи непоступливість неба в серці,

І тільки юністю можна пояснити

Вередливий пульс,

Оманливу легкість долі.

Риси всіх облич

Передбачувані, мов теореми,

Та не Ваші.

Чуттєві, мов сепія,

Але такі схематичні, повторювані,

Як біт драм-машини.

Драматизувати б тезу цю,

Верлібрами оповивши

Нотний стан Вергілія,

Так чуттєво колисають

Спогади літосхилами,

Трави перетворюються на

Гобелен,

Усміхнені птахи

Складені в ікебану,

Орігамі ж Вашої оригінальності

Пірнає в небо Парнасу,

А звідти - аж до Антверпена

Підкидує небесною гойдалкою

Автостопницю Евтерпу.

Замінивши бежеве інкогніто на

Гвинтокрильномаджентові шати,

Починає вона

Сонцесяйно позіхати.

здіймаються звично і просто

легені ошуканих літ.

тринадцятий лине апостол

з харчів розжирілих еліт.

в потоці підступно потонеш,

надію журба завезла,

не краще пройтися босоніж

по вісі незримого зла?

І буде пахнути полином перемога —

Не димом, не тріумфом, не вином.

Вона прийде, як зранена дорога,

Що зазирає втомлено в вікно.

Час забинтує небо синім шовком,

Прошиє хмари нитками дощів.

Цей день застигне нерозкритим згортком

Серед залізних, спалених кущів.

Ми будемо мовчати, наче стіни,

Очима гладити холодну вись.

І тиша упаде нам на коліна,

Яку з горнила вирвали, б'ючись.

26 липня 2026 р.

Старий гончар крутив слухняне коло,

Водою глину вправно умивав.

Він бачив світ: розпечений і голий,

На спину глека ніжно руку клав.

Сказав юнак: «Вона жива неначе».

І подививсь на руки гончара.

— «Вона мовчить, — сказав старий, — та плаче,

Коли у піч іти прийде пора.

Поглянь: без форми і без жару глина —

Лиш сірий бруд, прилиплий до взуття.

Її ліплю, їй вигинаю спину,

Кладу у піч й даю нове життя.

Вогонь печі випалює все кволе,

Лишає тільки гарт, дає їй міць.

Так само доля крутить наше коло,

Підносить в жар і опускає ниць.

Не бійся жару, що пече до крові,

Рук майстра, що боки уперто мне:

Ми в цім житті — сировина любові,

Яку гартує коло це земне».

Кружляло коло, засинало сонце,

Застиг у глині гончара урок:

Коли ламає доля, знай, юначе, —

В цей час із тебе кубок ліпить Бог.

24 липня 2026 р.

Я хочу цмулити цей вечір,

згортаючи в долоні весну.

Я хочу зазирнуть за плечі

тужливій ночі з перевеслом.

Я хочу цілувати зорі –

краплинки щастя в темній висі.

Псалмами шепотіти у покорі

до сфер, сповитих у вінчанні.

Я хочу вберегти з полону

твоїх очей зелений смуток.

Ми досвід тягнемо в вагонах

і животієм від жаги і скрути.

Я хочу бути тут і вчасно

запалювати свічку для мовчання.

Сміятися так хочу, рясно

відплакавши біду в прощанні.

І прагну не летіти небом,

як темна хмара буревію.

Я хочу бути тут, для тебе

у крилах затишних обіймів.

Час тихо лине в зоряні завіси,

Немов туман, що тоне в глибині.

А осінь сипле різнобарвне листя

Й дощами гасить теплі літні дні.

Спадає ніч на тихі сонні води,

Немов туман, що тоне в глибині.

Цей давній смуток світу і природи

Несе глухе відлуння вдалині.

Поволі й тихо розтають без слова

І в'януть в небесах нічні вогні,

А перша щира зоряна розмова

Лиш спогад залишила у вікні.

Медовий спокій затікає в душу,

Немов туман, що тоне в глибині.

Слова різкі його вже не порушать —

Вони, мов сивий попіл на вогні.

За стінами чужі, примарні кроки,

Німий екран і заспане вікно.

Навколо простір — надто вже глибокий,

Весь світ навколо став старим кіно.

Стихає вечір у холоднім глянці,

І ночі тінь сідає на плече,

Щоб знову зорі розчинились вранці.

А час, крізь пальці, мов вода… тече…

21 липня 2026 р.

Замкнула двері серед тиші,

забула свій вчорашній сон.

Сховала в душу те, що вище

усіх молитв, усіх ікон.

Пірнула подумки у Всесвіт

до берегів, колисок зір.

Там десь Господь мені окреслив

ту мрію, що торкнеться гір.

Я не зберу собі у жменю

усі скарби за все життя,

проте росте і бʼє у вені

щось те, що має вороття.

І пророста крізь лихоліття

та сила мудра і тремка –

я не впаду в тужливий відчай,

бо поруч – Господа рука.

Шматуй і ріж, нужденний люде,

цей світ на крихти через зло…

Я лиш візьму в стражденні груди

садити знов Боже зерно.

Ми – це не просто двоє у кімнаті,

Не просто зустріч стомлених доріг.

Ми – це тепло: серед зими багаття,

Яке приносить грудень на поріг.

Ми – це розмови тихі до світанку,

Коли весь світ замовкнув і заснув.

Це кава, що чекає філіжанку,

І погляд, що у серце зазирнув.

Ми – це фортеця із довіри й слова,

Де не страшні розбурхані вітри.

Там, де на двох одна лиш колискова,

І де шепочуть душі: «Не іди…»

Ми – пліч-о-пліч, укупі в буревії,

На двох одні й ті самі дні п'ємо.

Ми – є. І не страхаємось стихії.

Тримаємось за руки ми… Йдемо…

16 липня 2026 р.

Бавиться місяця серп з філіжанкою,

Струшує в каву молочний свій лід.

А я любуюсь його забаганкою,

П'ю чорну каву, мов ночі відсвіт.

Всесвіт кипить під небесною кришкою,

Лине дихання туману й думок,

І ніч м'якою котячою ніжкою,

Біля фіранки притишує крок.

У порцеляні серп, небо гойдаються,

І розпадається вічність на дні.

Все, що удень безнадійно ховається,

В ніч оживає у цьому теплі.

Мить застигає, ілюзія плавиться,

Чорною кавою лізе пітьма.

Місяць повільно за хмару ховається.

Тиша. Ніч. Спогади. Сонна імла…

15 липня 2026 р.

Вона лежала в пригорщах ночей,

Мов діамант, в якому зріло світло.

Ковзали погляди скляних очей —

І жодна іскра так і не розквітла.

Ходили люди поруч, як сліпі,

Шукали щось у попелі крихкому.

Вогонь, який світився на тропі,

Був не потрібним вантажем нікому.

Обходили, неначе зайвий шум,

Мов непотрібну, непідйомну ношу.

Ніхто не знав, який глибокий сум

Ховала ця любов, на сонце схожа.

Її ніхто в долоні не узяв,

Не заховав від холоду під поли.

Пройшли повз неї, й жоден не підняв,

Лишили замерзати серед поля.

Не взяли... Бо злякалися вогню,

Що міг спалити їх житло і спокій.

І проміняли істинну броню

На купу льоду й скла крихкого роздріб.

Тепер вона — як невідкритий лист,

Який поштар нікуди не доставить.

У нім сховався той таємний зміст,

Який ніхто у світі не прославить.

І так вона залишилась одна,

Не випита ніким і не розлита.

Любов, якій не дав ніхто тепла,

Тепер шепоче свою ніжність вітру.

14 липня 2026 р.

Розмова тиші поміж нами —

Це не мовчання, не застій.

Це шепіт, тканий вечорами,

Прозорий, легкий і святий.

Коли слова немов завада,

І голос — зайвий у пітьмі,

Ми тишу п’ємо, як відраду,

У безумовній глибині.

Там кожен погляд — ніби фраза,

Зітхання — крапка у рядку.

Застиг весь світ. Є ми… й мовчання.

І тиша… ноту шле м'яку…

11 липня 2026 р.

Я звичайна — як ранок тихий,

Як стежина поміж трави.

Без прикрас і нестримного крику,

Ніби шепіт вітрів чи листви.

Не свята, не грішна — людина,

Зі своїм теплом і вогнем.

То м’яка, то міцна і незгинна,

Я приймаю себе кожним днем.

Я звичайна — та в цьому сила:

Маю я вже немало літ.

Я не краща й не гірша, можливо, —

Просто є. І в мені — цілий світ.

Не погана, не бездоганна.

Я звичайна — і що з того?

Хай буваю часом невблаганна —

Я живу. І доволі цього.

10 липня 2026 р.

Пройшов моїм життям, мов пшик —

Миттєвий магнієвий спалах,

Як триптих, що в кутку застиг,

Де фарба безпробудно спала.

Ти зник, як вуглекислий газ

З ситро у недопитій склянці,

Як безтурботний ловелас,

Який кружляє в буйнім танці.

Твій слід — не шрам і не тату:

Частинки попелу з бенгалки,

Що впали в сіру темноту,

Немов брудні вітражні скалки.

Був силует — і вже нема,

Лиш протяг свище у кватирку,

А пам'ять, ніби крадькома,

Компостером пробила дірку.

09 липня 2026 р.

Ніч. Бринить ключами тиша,

Що від скринь моїх думок.

Я на день їх замикаю

На міцний німий замок.

А вночі підступна тиша

Відмикає ті замки

І на волю випускає

Замкнені мої думки.

І вони, відчувши волю,

Починають мені мстить.

Я ж лежу й слонів рахую,

Щоб заснути, хоч на мить.

Та думки мої танцюють

І заснути не дають.

Їм байдуже, що не сплю я, —

Павутину з дум снують.

Лиш коли світанку промінь

Тихо стукне у вікно,

Ніч ключі сховає знову

Під агатове крило.

І укриє ранок сірий

Павутину тих думок...

Я відкрию сонні очі —

День новий... Думки... Замо́к.

09 липня 2026 р.

А у нас ллє дощ, мов із відра,

Б'є чечітку на дахи бляшані.

Осінь, ніби відьмина сестра, —

Варить каву в сизому тумані.

Небо — наче вицвілий атлас,

Прохолода тиснеться під шкіру.

Цей похмурий, півосінній час

Перевірить нашу правду й віру.

Краплі б'ють по склу, немов серця,

Що забули ритми і закони.

І немає цій воді кінця,

Тільки мокрі тіні й бастіони.

Світ сховався в кокон із дощу,

Де застигли спогади і кроки.

Я обра́зи давні відпущу

В цей глибокий, крижаний неспокій.

Ліхтарів розплавлені вогні

Плавають в калюжах, як медузи.

Наодинці в тиші у ці дні.

Слухаю дощу шум — його блюзи…

08 червня 2026 р.

У черепі, як в чаші з чавуну,

Німий конвой думок змикає коло,

Стираючи кордони і вину,

Там гостре лезо душу розпороло.

В нім пам'ять, наче випалений сквер,

Де плавиться метал із передбачень.

Жар спогади усі у попіл стер,

І вже вони не мають більше значень.

Горить нейронна сітка, як тайга,

Випалює думки і рве кайдани.

Щоб змити чорну кіптяву з крила,

Там янголи у чергу тихо стали.

І розум — наче замкнений вокзал,

Де потяги зійшли з іржавих рейок.

Б'є тишею в набат, реве сигнал,

Лишаючи у серці пилу жменю.

Зіниці стигнуть в погляді склянім.

Корозія ідей їсть тишу мертву,

Затишно пеклу в розумі моїм —

Воно і не шукає іншу жертву.

07 липня 2026 р.

Коли розсиплеться цей час

на мерехтливі, гострі зерна,

і всесвіт, що тримає нас,

в німу матерію поверне,

Ми перейдемо за поріг,

де простір дихає полином,

де замість стоптаних доріг

Чумацький Шлях у вічність лине.

Там, де закінчується ніч

і гаснуть вигадки пророчі,

ми серед тисячі облич

впізнаємо знайомі очі.

Крізь океани німоти,

крізь зоряні холодні брами,

я точно знаю — знову ти

мене знайдеш поміж віками.

І цей тугий, стальний зв'язок

не розірвати жодній льдині.

Зустрілись… Знову той же крок.

Рука в руці… І очі сині…

05 червня 2026 р.