Всі вірші

Вона була лиш шансом на кохання

І тонким натяком на світло вдалині,

Немов несміле, перше привітання,

Що розчинилось в гомінкому дні.

Вона була як тиха передмова

До книги, що лишилась в стороні.

Несказане, напівзабуте слово,

Що добру вість залишило мені.

Минуло все... Лишився тільки спомин,

Як відблиск сонця на старій стіні.

Вона була коротким гулким громом

У чистій і глибокій вишині.

Вона була лиш шансом — тільки миттю,

Яку не встиг я втримати в руках.

Та крізь тумани, крізь земне століття,

Її вогонь світитиме в роках.

03 травня 2026 р.

Справедливість приходить запізно,

Коли попіл осів на поріг.

Вона дихає холодно й грізно,

Обтрусивши запечений сніг.

Це не свято з гучними піснями,

Не солодка розрядка в душі —

Рана з сіллю, омита сльозами

Як останні слова на межі.

У правиці — іржаві терези,

У зіницях — застигла полинь.

Замість радості — погляд тверезий,

Крижаний відгук давніх падінь.

Всі чекають її як спасіння —

В результаті лиш вирок і щем.

Справедливість —гірке це коріння,

Що пробилося крізь чорнозем.

Вона верне борги до копійки,

Та не верне усмішок живих.

Лише тиша, прозора і стійка,

На руїнах надій молодих.

01 травня 2026 р.

Ми будуєм ковчеги із власних застиглих вагань,

Забиваємо вікна, щоб вітер не випив тепла.

Але страх – це іржа, що без звуку і без покаянь

Роз’їдає вітрила, які нам надія дала.

Невідомість – як море, що дихає в темний фасад,

Ти стоїш на причалі, стискаючи в пальцях квиток.

А життя – це не спокій, не тихий занедбаний сад,

Це коли ти над прірвою робиш свій перший ковток.

Страх краде твої зими, міняє бурштин на пісок,

Він малює на стінах ілюзію — вічний граніт.

Але кожна відмова від кроку — це зайвий замок.

Замикає він душу в тісний і німий дефіцит.

Там, за межами зору, де обрій зникає у снах,

Розсипаються зорі — мов пил у нічну глибину.

Там немає знайомих слідів у вчорашніх снігах,

Лише серце, що слухає власну німу тишину.

Там згорають мости, що вели у безпечне «колись»,

Розмиваються межі у світі безкраїх стихій.

Коли очі в безодню без страху один раз вжились —

Там народжується твій найбільший і справжній прибій.

30 квітня 2026 р.

Щоби стати популярним – ти пиши не дуже складно,

«Шибко умних» в нас не люблять, такі тексти не зайдуть,

Хоч і пишеш з помилками - дичину і недоладно,

Головне  без «нєгатіва» - за свого тоді приймуть.

Коли світ розбігся на «до» і на «після»,

І тиша упала, немов мокрий сніг,

Всі ті, хто мав бути тут поруч, як звісно,

Розсіялись, наче туман з-моїх ніг.

Слова застрягали, не слухались руки,

А в телефоні — гудки без надій.

Лишилися стіни — у них біль та муки,

І там поселилися тьма й темний гній.

Залишили… Стерли ім’я з усіх списків,

Зламалася іграшка — вже не блищить.

І погляд на тінь — як оцінка всіх рисків:

Нехай доживає і тихо лежить.

У мить, коли падала каменем в прірву,

Почула я крик: «Не здавайся! Живи!»

«В хвороби своєї я кожен день вирву», —

Кричала душа у моїй голові.

Вставала й хапалася я за повітря,

Я вчилася кроку, як мале дитя.

Втираючи сльози собі у обличчя,

Я вигризла право на нове життя.

І без допомоги, слів-масок порожніх,

То з прірви на землю, а то — навпаки…

Крізь тьму вечорів, нескінченних, тривожних,

Вертала я силу, і мову, й роки.

Не треба жалю, і опіки не треба,

Тепер я жива і міцна, мов граніт.

Тепер я іду по землі, рвуся в небо.

Живу… Я сама написала свій світ.

Хто кинув, пішов — нехай йдуть собі далі,

Це їхня дорога — вона не моя.

Лишаю в минулому біль та печалі,

І стверджую впевнено: житиму я!

27 квітня 2026 р.

Я небо прошу — не віддай мого сина

у темряву ночі, у крик і вогонь.

Хай стане для нього дорога єдина —

дорога додому, до рідних долонь.

Я землю прошу — збережи його кроки,

від кулі укрий і розбитих доріг.

Нехай оминають тяжкі дні і роки,

де сина чекає незнаний поріг.

Я Бога прошу — ворогів спопелити,

коли серце матері рветься щодня.

Я хочу, щоб син мав можливість любити —

не дай цим словам стати тінню життя.

Я Бога прошу — цю любов збережи

у кожному диханні, в тиші ночей,

щоб навіть крізь втому і попіл війни

вона повертала додому людей.

У довгих ночах є і страх, і надія,

у кожній сльозі — нездоланний вогонь.

І тільки любов, що сильніша за мрію,

тримає цей світ материнських долонь.

25 квітня 2026 р.

Застряг ти між двома світами —

між розумом й мовчанням мрій.

Один гукає: «Йди в кохання»,

а інший впевнено: «Не смій».

Та ти завмер на роздоріжжі,

минають дні — і час не жде.

І шанс, що грівся біля серця,

немов вода із рук іде.

Він ще торкнеться на прощання

тепла твоїх тремких долонь.

І зникне, повз твоє мовчання,

і забере собі вогонь.

А ти стоїш, мов стовп, між ними.

Імла стирає все живе.

І те мовчання, що між нами,

не проросте і відійде…

________________________________________

На тебе довго я чекала.

Обабіч мене теж світи.

Надію марно годувала,

щоб поруч із тобою йти.

Тобі світила, мов зірниця,

крізь тріщини твоїх мовчань.

Та скільки серце може битись

об лід, що не дає звучань?

І там, де мрії не дожили,

не залишилося тепла —

зібрала все, що відболіло,

і тихо з простору пішла.

Ти ще в мені. Це не стихає.

Бо вийти — це ще не піти.

Я в тиші, що не відпускає

від нездійсненної мети.

Поки твої в мовчанні межі —

мій шлях не став коротшим, ні.

Я просто вийшла з твого часу.

А ти залишився в мені…

21 квітня 2026 р.

Місто води, моря, жартів,

Літніх фаєршоу,

Весняних процесій,

Осінніх паліндромів,

Зимової стагнації.

Рими україномовні

Ловлять свої мікроелементи

В глибинах ноосферного океану.

Історія ходить зачарованими колами,

Марить.

Блискавка опікає непевність,

Перетворюючи на сталість.

У нетривкі рамки вплітаються пасма Береніки.

В чиємусь погляді розквітають

Бруньки австралійських опалів.

Неопалимі копалини слова вписані

У скерцо креативу.

Схимники словесності сталактитами

Формують нову ниву.

Обрії образів оксамитово-мінливі.

Повітря стало густим і скляним,

слова застигають, мов краплі смоли.

Ти бачиш, як обрій стає знов чужим?

Це знак, що мости за тобою пішли.

Не в дзвонах тривога — у шелесті трав,

у тому, як раптом замовкли птахи.

Хтось тихо у неба ключі відібрав,

готуючи простір для іншої гри.

І це не про дощ, що намочить поріг,

не про ураган, що знімає дахи.

Це час, коли кожен, хто вижити зміг,

зрікається зайвої в серці ваги.

Укріплюй не стіни, а зміцнюй свій дух,

бо хвиля іде не на берег, а вглиб.

Коли розірве звичне коло навкруг,

на попіл нас випалить атомний гриб.

Допоки ще дихає тиша й живе, —

тримається крихка, прозора межа.

Не гасне у сутінках світло — пливе.

І тінь не знаходить до нього ножа.

18 квітня 2026 р.

Щастя не в галасі, не у промовах,

Не у речах і не в межах кордонів.

Щастя — це ранок у барвах медових,

Тепле безсоння травневих півоній.

Це просто бути — собою і щирим,

Пити цей день, як цілющу водицю,

Дихати спокоєм, світлом і миром,

Бачити диво в найменших дрібницях.

Щастя — коли у душі твоїй літо,

Навіть якщо за вікном хуртовина.

Це коли серце для світу відкрите,

І поруч рідна та тепла людина.

16 квітня 2026 р.

Літало щастя у повітрі.

Ніхто його собі не брав.

Весна плескалася на вітрі,

Пелюстки вітер розкидав.

Воно блукало між домами,

Іскрилось сотнями очей,

Сміялось ніжними піснями

В полоні зоряних ночей.

А люди бігли, поспішали,

Минали цвіт і аромат,

Не бачили його, топтали —

Чекали, мабуть, на «парад».

А щастя — в каві, в теплій хаті,

Скрізь — де працюєш і живеш.

Його навколо так багато,

А ти проходиш — не береш.

16 квітня 2026 р.

My way, my life ‒ не просто звуки,

За цим стоїть історія життя.

Бувало, часом, опускались руки,

Або несла бурхлива течія.

Та кожен крок крізь терни та тумани,

Насичував метою мої дні.

Людських емоцій сильні урагани

Відлунням прокидалися в мені.

Тепер я знаю, що поразка ‒ то є досвід,

А кожен злет ‒ не тільки визнання.

Моє натхнення – цей безмежний Всесвіт,

Де успіх, наче гойдалка хитка.

Мій власний шлях не вигадана казка,

Це боротьба за право бути «Я».

Без гриму, без прикраси і без маски ‒

За цим стоїть історія життя!

Стоїть в центрі світу — дзеркальна стіна.

Ти бачиш у ній ідеальну подобу.

В ній кожна поразка — провина чужа,

А твій власний голос — не промах, а спроба.

Ти вище за небо, ти глибше морів.

Чому ж тоді в грудях так порожньо й тихо?

Лиш тіні від друзів, лиш безліч світів,

Лишають в душі порожнечу та лихо.

За блиском корони не бачиш зірок,

За власним «я хочу» не чуєш любові.

Зроби вже нарешті рішучий свій крок —

Зійди з того трону, що в попелі й крові.

Бо справжність без нього — не там, де межа,

Де ти — лише частка великого кола.

А Его — це гостра і ржава іржа,

Що нищить і душу, і простір довкола.

15 квітня 2026 р.

Завмерла мить у пальцях піаніста,

Прозорий звук стікає по щоці.

Вона пливе, повільна й дуже чиста, –

Мелодія, що тоне у мені.

Ще не політ, а тільки розтирання

Сухого смутку в теплій тишині.

Так дихає розгублене світання,

Що ледь тремтить у згаслому вогні.

Тут кожний крок дорожчий за хвилину.

Тут вдих – несказане чиєсь ім'я.

Світ зупинився, щоб одну краплину

Допити з чаші темного буття.

Затим стаккато стукає у вікна,

І сльози виступають на тлі скла.

Зойк скрипки і мелодія затихла,

Настала тиша, вічна, неземна.

14 квітня 2026 р.

Приїхав він… Навколо тиша незвична,

Не чути розривів, не свище метал.

Та в грудях від спокою — темрява вічна,

Бо серце пізнало вже інший портал.

Він бачить усмішки, кав’ярні, трамваї,

Тут сонце цілує вишневий садок.

А серце стискається — пам’ять тримає

Той кожен холодний і димний окоп.

Обняв би повітря, обняв би коріння,

Притиснув би рідних до самих грудей.

Та в погляді — вибухи, пекла горіння,

І тіні полеглих найкращих людей.

Ротації час — ніби дивна розмова

Між мирним світанком і пеклом війни.

Він тут, повернувся, він дихає знову,

Щоб ми у цій тиші побачили сни.

14 квітня 2026 р.

Я лиш пасивний споглядач мереж,

Де кожен крик — лише рядок у стрічці,

Де сотні доль сплітаються без меж.

Мережі — сенс, а інше все — дрібниці.

Я лиш дивлюсь, як тліє світ й горить,

Як правда гасне між коментарями.

Як хтось комусь шле фото та кричить,

І губиться між лайками й світами.

Я не втручаюсь в тінь чужих вітрин:

Емоції — фільтровані та штучні,

Там біль чужий — лише короткий спринт,

А співчуття — як коментар співзвучний.

Я там спостерігач. І, може, це —

Мій тихий захист від чужої втоми.

Бо в цьому світі, що себе несе

Через екран, знайомі — невідомі.

12 квітня 2026 р.

В моєму серці — тисячі свічок,

вони горять, висвітлюють бажання.

Їх кожен спалах — крихітний місток

між світом тьми і світом сподівання.

В моєму серці — тисячі вогнів,

вони горять упевнено, не тліють.

Жаринки — як дарунки давніх днів,

які в морози люті душу гріють.

В моєму серці — тисячі свічок.

Пітьмою цих свічок не загасити.

Нестерпний біль — роблю ще один крок,

щоб нову свічку в серці запалити.

Коли вогонь торкається чола,

стискає холодом і жаром мої скроні —

беру вогонь із тисячі свічок.

Несу його у темряву в долонях.

11 квітня 2026 р.

Мені снилися вірші — вони промовляли,

Через слово в життя нові сили вплітали,

Там світанки й заграви, відгомін весни,

Там вирують бажання — розбуркують сни.

Вони — ніжність і холод, що бродять ночами,

Мої дивні світи, що летять між рядками,

Через строфи із сну тиша в душу тече,

Де пустоти зіяли — там сонце встає.

Мені снилися вірші — і я прокидалась,

Та їх музика в серці надовго лишалась.

І здавалося: вірш — це рядки моїх слів.

Ні — збудований світ із непрожитих снів.

11 квітня 2026 р.

Щоби почуть — не говори,

Слова не скажуть більше тиші.

Її послухай, помовчи —

Звучить ця тиша ніби вірші.

Не в звуках істина жива,

Не в фразах, сказаних навмисне,

А в паузі, де є душа —

Мовчання душу не затисне.

Послухай. Тихо посиди.

Почуй, що промовляє тиша.

Вона говорить і кричить —

За всі слова вона сильніша.

10 квітня 2026 р.

Мчить уперед між сотнями очей,

Рве час і простір, мов папір, невпинно,

По рейках днів, під перестук ночей,

Де кожна мить — як станція єдина.

Навколо сонця танець свій веде,

Кружляє — їй назад шляху немає.

А за вікном вагона час пливе,

В вагонах — сміх, а десь там плач лунає.

Їй шлях чумацький світить уночі,

А вранці сонце серце зігріває.

Ми — пасажири різні, не святі,

І кожен свій маршрут неясний має.

Гудок гуде під кроками людей,

Тримає наші сльози і провини,

І кожен слід — як сповідь без ідей,

Як тихий крик у серці України.

Прилипла, мов реп’ях, лиха війна —

П’є кров, немов вампір, життя смакує.

Земля в жаху, а у чужих руках

На неї зброя ядерна чатує.

І якщо руки кожного — це міст,

Який тримає потяг над провалом,

То світ ще має шанс піти у ріст —

Не зникнути під ядерним завалом.

09 квітня 2026 р.

Я вдячна, що відсторонився,

Звільнив дорогу — я йду далі.

В розмитій димці залишився,

Взяв із собою всі печалі.

Десь між учора і сьогодні

Все, що було, я відпустила.

І переплигнула безодню,

Що так колись мене манила.

Твій крок убік — не біль, а тиша,

Що дала змогу все збагнути.

Душа не кличе і не пише,

Відкрила вже нові маршрути.

Не все, що втрачено — то втрата,

Не завжди біль несе недугу.

Буває, що це як розплата,

Звільняє душу від напруги.

08 квітня 2026 р.

Буває — важко, ніби тьма,

Обволікає, душу рве,

І сили тануть недарма,

Здійняти рук не можеш вже.

Коли уже немає сил,

А крок дається через біль,

Іди крізь гори, темінь, вир,

Іди — і не губи цю ціль.

І щоб не сталось — зроби крок,

Не зупиняйся — щось роби.

В житті не все буває в строк,

І дихай! Дихай і живи!

08 квітня 2026 р.

Шепоче дощик за вікном,

Нашіптує казки тихенько,

Укутує солодким сном,

Постукує у скло легенько.

А ніч ховає світ у тінь,

Й думки пливуть, мов субмарини,

Поміж чудних химер-створінь

Занурюються у глибини.

Глибини, замкнені в мені,

Там тиша дихає тривожно,

Де крок від правди — до брехні,

Де заблукати легко можна.

Ніч легко входить в тихий дім,

Перевзувається у капці,

І дійством дивним, чарівним

Сни сіє, ніби мак на грядці.

Вони лягають на думки,

Торкають душу так несміло,

І тануть, мов нічні зірки,

Що впали в море й не згоріли.

І вже не страшно у пітьмі,

Бо дощ шепоче колискову,

Й пливуть у сонній глибині

Сни та думки такі казкові.

І я пливу на глибині,

Де сон тримає, наче море.

07 квітня 2026 р.

Не говори, що ти кохаєш —

Я в це не вірю. Не кажи.

Що про кохання вірне знаєш,

Про жертву теж не говори.

Бо жертва — той у цьому світі,

Хто тихо тліє — не горить,

Той, хто у небі на орбіті,

У мріях без діянь летить.

Душа і досі ще кохає:

Неспокій вдень і бій вночі.

І до самих кісток проймає

Твій вовчий плач у тишині.

Твоє «люблю» — легкий туман,

Що тане й сліду не лишає.

А почуття твої — обман,

Який душею відчуваєш.

Допоки ти плекаєш его,

Поки у дзеркалі лиш ти —

Все, що ти робиш — тільки ехо,

Там не народжуються «ми».

.31 березня 2026 р.

Вірші пишу я для чого?

Мабуть, це вже не потрібно.

Їх, здається, не читають.

Не престижно це й не хлібно.

Та затягує ця прірва,

І не вирвусь ніяк звідти.

Тож для чого пишу вірші

Заповзятливо і плідно?

Щось собі сказати хочу?

Чи сказати всьому світу?

Та у відповідь — дихання,

Жодних слів — ані привіту.

Тож для чого пишу вірші?..

Я й сама цього не знаю.

Та, коли їх не пишу я —

На душі тягар тягаю.

31 березня 2026 р.

Життя — ніби квест без правил і карт:

Сьогодні — всерйоз, а завтра — це жарт.

Сьогодні — герой, а завтра — простак,

Ось тут ти мудрець, а там — вже дурак.

Задумуєш щось — виходить так-сяк,

Сміється життя: «Без цього ніяк?»

Шукаєш лайфак, а він, як Wi-Fi:

То є, то нема — хоч в полі шукай.

Накреслюєш план — та жодного «ок»,

Зате є пригод на цілий TikTok.

Іронії — нуль, та мінімум драм.

Щоб байдуже стало — прийму сто грам.

29 березня 2026 р.

Ми люди — та не ідеал,

У нас і сила, й слабкість є.

Хтось слабкість в гордості сховав

І его пестує своє.

А хтось, на рівному упав,

Підвівшись, силу він набув.

Сказав: то Бог урок послав —

Його прийняв і не забув.

Іде вперед — без зайвих слів,

Без скарг на долю, без образ.

Він знає: істина без сліз

Стає міцною, мов алмаз.

Як визнаєш, що ти слабкий —

Долаєш власне горде «я»,

Спустивши его з висоти,

Стаєш сильнішим — день від дня.

29 березня 2026 р.

Життя навчає цінувати

Любов, кохання через втрати,

Погоду гарну — через грози,

А радість, щастя — через сльози.

Як правило, коли втрачаєш —

То порожнечу відчуваєш.

Спустошеність, думки тривожать,

Життя іде, тривоги множить.

Утраченого не вернути,

Та треба сенс його збагнути:

Не вивчивши уроків долі —

Не буде усього доволі.

Так хочеться назад в минуле,

Де було щастя — не забулось...

Та втративши, лиш розумієш

Його красу і справжню цінність.

Тож за минуле не тримайся —

Іди вперед та не здавайся.

Бо навіть дуже сильні втрати

Дають можливість світ пізнати.

27 березня 2026 р.

Чим пахне життя? 

У полі — медовим колоссям густої пшениці,

Запахом хвої, співом синиці, що ллється,

Джерельною водою з глиняної криниці,

Стежкою рідною, що шпоришем в’ється,

Із печі скоринкою запашної паляниці.

Це все мені знову і знову насниться:

І квіти, і трави у лузі, і слід блискавиці,

І мамині руки, як в небі зірниця...

І серце від цього щемить, по-особливому б’ється.

25.03.26р.

Наталія Синюшко.

Та мені все рівно!

Кричав монах весело

На його думку він пішов від метушні

І знайшов просвітлення в душі

А там рушились будинки

Там руйнувалися людей хатинки

Там вмирали і страждали

Там світлого майбутнього не знали

Там королі забирали останнє

Там люди плакали зоставшись

В злиднях і темряві

В бруді і нехарі

А він все радів

Стрибав та курив

Сигару свою бо тепер може

Адже очистив душі море

Яскравий день укутала пітьма,

Залишилась тривожна порожнеча.

На темній, рваній рані полотна

Сумний тривожний погляд ніби втеча.

Поміж уламків мальовничих скла,

Твій тихий шепіт, немов шум прибою.

В полоні мороку, пітьми та зла

Мені не лячно, коли ти зі мною.

У темряві звучить звірячий рик,

Мов войовнича, грізна ,тиха пісня.

Не дай мені зірватися на крик,

Будь поруч, стань останнім «до і після».

Коли ступлю у прірву, - зупини!

Скажи, що я для тебе ясне сонце.

Ти двері в своє серце відчини

Туди ввійду, мов промінь крізь віконце,

Який проріже темряву із хмар,

Розтопить лід і з`явиться надія.

Скажи мені, що ВИЩИХ СИЛ я ДАР,

Твоя, нарешті виконана, МРІЯ.

Поки моя рука тремтить в твоїй,

Ти говори мені це знову й знову.

Що я твій ДАР і МРІЯ - я тоді

Старий зруйную світ і створю НОВИЙ.

23 березня 2026 р.

Нехай у мене будуть вороги,

Що бризкають отрутою довкола.

Плітки брудні розносять залюбки,

Поливши брудом всіх і все навколо.

Мене це не зламає, - навпаки

Додасть наснаги, щоб удар відбити.

Сильнішою стаю, їм завдяки.

Здолавши ворога, продовжую я жити.

Аби не зрада, в спину ніж, удар,

Не віроломство друга - це вбиває.

Невірний друг : цей нелегкий тягар

На дно невпинно тягне, сил лишає.

Тож хай у мене будуть вороги,

Що бризкають отрутою довкола.

Боротися із ними до снаги.

Аби не друг, що зрадити готовий.

21 березня 2026 р.

Припини,

мені бракує кисню.

Своїми брудними пальцями,

стискаєш мені повітря.

Відпусти мою горлянку,

та зірви з рук кайдани.

Розвʼяжи мені очі,

і дозволь ними бачити.

Забери цю тканину,

я хочу кричати.

Голосно від болю кричати,

і щоб кожен птах почув.

Я на волю хочу,

і до небес хочу.

І вільним бути хочу,

і щоб вітер сплітав моє волосся.

Я бачити золотаве сонце хочу,

і спів природи чути хочу.

Я із зорями говорити хочу,

із місяцем ласкавим я теж хочу.

Не души,

і не затягуй ремінь цей на шиї моїй.

Я не хочу бути ним затиснутий,

до тебе прикутим бути я не хочу.

Дай мені вирватись із контролю твого,

дай світ побачити своїм зором.

Дозволь полишити твій кругозір,

перестати бути горизонтом в очах твоїх.

І бігти від тебе я хочу,

втекти туди, де моє серце мене кличе.

І сміятися у відблиску моря,

і сміятись там, де ти мене не чуєш.

І хочу бути там,

де ти мене не знайдеш.

Не зможеш забрати,

загарбати в руку мою волю.

Я стану птахом волі,

вирвусь із клітки.

Порину до самого неба у польоті,

нестиму на крилах душі свою волю.

І воля буде моєю,

і тобі покажу.

І навчу,

як волю свою вирвати з клітки маєш ти.

І скажу,

що попри весь страх і трагедії — ми на землі люди.

Люди з болем, що крила будують,

історію мають у кожнім пері.

І жити поскорятись треба,

і птаха волі ловити.

І дозволити йому навчити,

де свою волю шукать.

(10.03.26)