Всі вірші

Розкриті всі карти, зірвана маска,

Останній акт ... і розв'язка.

Все неминуче дійшло до фіналу ...

Тільки ж завершене є досконалим?

На зміну старому приходить нове.

Жадаючи вічності понад усе,

В усьому ми прагнем кінця.

В усьому, крім свóго життя.

Майбутнє в минулому, вичерпавсь час

"Чому не виходить? Чому не злiтаю?"

А ти вже в кінці ... Зупинитись б хоч раз.

Побути би кимось, про кого ніхто не знає.

Колобок – колобок,

котиться, неначе клубок,

по полях, по ріках,

з торбинкою на плечах.

Ось і в казці нашій знову

котитись недовго довелось, бо потрапив до Вуханя.

Відвернувшись, покотився наш дружок

через поля та ріки.

Зустрічає, не повірите хто, –

сіренький братик з драбиною на стежці,

але наш Колобок не злякався та далі помандрував.

Залишився той сіренький з драбиною на стежці.

Покотившись далі,

косолапий біля дуба

зустрічає нашого друга,

та схопити той не встиг,

як Колобок його переміг.

Співаючи, котився далі по дорозі

наш веселий круглий друг,

поки тут його Лисичка

не спіймала просто в рот.

Ну що сказати вам наостанок,

мораль цієї казки ось така:

Будьте обережними, малята,

щоб не потрапити на гачок

лисички хитренької — прямо в рот.

Упали стіни,

під натиском орди.

З хрестами на щитах,

вони ідуть сюди.

Провулками й дахами,

Чума слідом іде.

відлунням хрестоносців,

вона своє візьме.

І з міста цього,

живим ніхто не йде.

Та, навіть, пекло,

це військо не прийме.

Самотнє полумʼя,

знищить сором цей.

тисячі вбитих -

жертви їх ідей!

Акко всю ніч палало,

та хрестоносців тінь,

Єрусалим вже брала,

І знову звук падінь.

Почувши що сміх продовжує життя,

він сміявся без зупину, кожного дня.

Вічне життя, була його сакральна мрія,

і він відав їй навіть серце, душу й тіло.

Посмішка облудна натягнута із ранку,

сміхом заливалася околиця в світанку.

Погляди приковані з питанням у очах,

"Чому він корчить клоуна, й сміється оце так?"

"Блазень реготун"- дали нове ім'я,

таку почвару ніхто більше не сприйма.

На глуз бере гримасами юрба,

не миле стало те смішне життя.

Коли вмирали всі навколо, він сміявся,

знову й знову, без зупину, серце навіть не кроїло.

Всіх кого колись любив в очманій реготні згубив,

серце вирвав із грудей, нехай б'є лише в людей.

Сну немає, сміх та й годі, страшно жити цій потворі,

душа не в силах це стерпіти, хоче з тіла полетіти.

Сотні дві, чи три років, вже минуло із тих днів,

тіло гниль, й один лиш сміх, в муках заставляє жить.

Дозволь мені відчувати біль.

Ти мій легальний наркотик.

Поки це не заведе мене у вирій божевіль,

Поки ти не побачиш Свої органи у Моїй рвоті.

Забери у мене кров… повітря… сльози…

Пронизуй… придушуй… НЕ МОВЧИ!

НЕ ЗАЛИШАЙ МЕНЕ БЕЗ ДОЗИ!

Поки не зустрінеш на холодному тілі личин.

Вона принесла бурю, море і сіль.

Сіль на губах осідала кіркою, і крізь біль

я сміялася сонцю, димному як трава.

І в її морі зовсім не знаходилось дна,

а знаходились водорості і пробиті човни —

на таких тільки тихо тонути, а не пливти.

І шорстке дерево ластилось до долонь,

як бродячі собаки, яким не гріє вогонь,

яким не світить хазяїн, повна миска і теплий дім,

і яким лиш пісня свободи і шум вітрів

(тут вітри — зносить голову майже з пліч),

і вона була схожа обличчям до їх облич:

неосідлана, дика, сонячна і терпка.

І — у скалках від теплих дошок — її рука.

І психологи всі, перехожі і всі рядки

говорили: вона — не кохання, а лиш шторми;

говорили: нормальна любов — тиха гавань, а не війна;

говорили: вона мервороджена, не жива,

недоношена, виродок, виплодок лютих зим...

Я ховала її під серцем, немов полин,

я ховала її, вперту, злу, незручну і таку гірку...

А вони хапали за руки, як навісну.

А вони казали, що я — разом з нею — неправильна і гидка,

і що вбити її — спастися, як від гріха,

і казали: поглянь-поглянь — вона ж тягне тебе назад...

І я слухала цих порад, цих дурних порад...

І я слухаю і беру до руки ножа,

вона дивиться в очі і каже: «А я ж жива, я така жива!

І без мене хто ти, скажи — тільки попіл і полини,

я ж тобі всі моря даю, і я ж тобі — глибини́,

я ж тобі — тепла і під ребра цю гостру сіль...

Якщо хочеш — насправді хочеш — візьми і вбий.

І для цього не треба ні кулі, ані меча —

лиш віддай цей пісок гіркий, і ці небеса,

і ці хвилі, що б'ються об борт, і сонце крізь сизість хмар...»

Вона дивиться — я кидаю ножа.

І такі вже теплі — ці солоні від сліз піски!

Я сміюсь їй і морю. І шепочу́: «Живи».

___________________

Коту. Від Лисиці.

Обкладинка — cami

Ти кохання знала з фільмів,

Він десять з десяти, просто мрія.

Однак не знала ти про те:

Слова його солодкі — фейк.

Рожеві окуляри ти вдягала:

У них тепло собі шукала.

Його знайшла, та іскра не та.

Він обіцяв, а іншу покохав!

Любов така сліпа —

Обманула, підвела.

Забудь його, він — доля не твоя!

Тепло чекала, а прийшла зима.

Не кохання — це був морський бій,

Ти — минуле, що він відпустив.

Ваші спогади, як листя з дерев,

Розлетілись — і зникли, як дим.

Рожеві окуляри ти вдягала:

У них тепло собі шукала.

Його знайшла, та іскра не та.

Він обіцяв, а іншу покохав!

Чому так боляче закреслити

Той шанс, що був між вами?

Ти до останнього хотіла мріяти —

Про фінал, де ви залишились разом.

Пʼятий

Закований у клітку шкіри

Десятий

Забувший як його любили

Пʼятнадцятий

Зберіг одежі на собі

Двадцятий

Радіє що більше не живі

Тільки номери на грудях

Визначають хто ти був

Стільки загублених судеб

Які кожен в світі забув

Ховають в холодних підвалах

Безіменні морозні тіла

Для купи туристів на зàбав

Життя стражденних стирà

Історія ваша забута

Лишились тільки кістки

Підписані просто і тупо

«Жертви страшної війни»

Не зацікавлять тих людей

Історії з твого життя

Має значення лиш ювілей

Нашого псевдокаяття

Причеплять залізним дротом

До стін твій ніс, щоб не впав

Роздивляться люди гуртом

Скільки ж зубів ти мав

І прикують гвіздками

До сірих морозних стін

Будеш висіти роками

Шкодувати що ще не згнив

В чому мета скорботи

В чому сенс каяття

Коли вони щосуботи

Ділять прайс на два

Музеї розказують сенси

Які ти ще точно не знав

Та тільки не скажуть напевне

Кого «експонат» той кохав

Чи були в цього трупа діти

Чи лежать вони поруч з ним

Чи вмів він в житті радіти

Скільки людей веселив

Скільки б прожила людина

Якби б не було війни

Скільки б вона зробила

Якби не була на стіні

Насправді історія мутна

І пишуть її дураки

Просто сильніші за духом

Численністю вас взяли

Надовго зависнеш забутий

На цих залізних гвіздках

Лиш нагадаєш туристам

Що таке справжній страх

Завдай мені болю, знищ мою волю

Нехай шкіру мою розірве батіг!

Зламані зуби, шматуватимуть губи

Я з поцілунком припаду до твоїх ніг

Стогнати й кричати, від болю кінчати

Згоріти в полум’ї заборонених втіх

Подарують руки солодкі муки

Нехай стіни кімнати окутає гріх

Тіло твоє вкрите спермою й кров’ю

Божевільний танець, більше ніж секс

Ти вбиваєш мене, повільно з любов'ю

Я твій жалюгідний, затраханий пес!

Проникаю в тебе все глибше і глибше

Торкаючись членом твоєї душі

Нам цього мало! Ми прагнемо більше!

Як добре що в пеклі ми не одні.

03.12.2025

Це щось до жорстокості прекрасне,

Це у жилах щось палає,

Це в утробі щось життєве гасне,

Це щось у німоті волає.

«Страх Божий», скажуть люде,

На мертовній, хрещеній землі,

Де б’ється нечисть в груди,

В янгольській, затягнутій петлі.

Та немає смерті вже ніде.

Харон увіковічнив тишиною.

І хрест з небес до грішної землі впаде.

Орфей зіграє останньою струною.

Там повії в агоніях конають,

І горять окраїнні борделі.

Ніхто не знає, що ті також кохають,

А за них колись вели дуелі.

І вип’ють злидні вогню із черепів,

А імператори загрузнуть в бруді,

Ось це кінчина всіх рабів,

Які молилися облуді.

прийди ж до мене уві сні, моя любове!

не смію більшого блаженства я просити

явись у променях зорі, моя любове,

щоби вустами на моїх повіках дотик залишити

було все так, як у легендах давніх,

любов еллінську діву навіщала,

аж та прокинулась від чар сакральних,

і всі свої надії миттю полишала

та ніжний сон нехай на очі ляже

Психеї лампа хай не загорить,

коли мені видіння уночі покаже,

як ти повторюєш обітницю в цю мить

прийди ж до мене уві сні, моя любове!

не смію більшого блаженства я просити

явись у променях зорі, моя любове,

щоби вустами на моїх повіках дотик залишити

***

Мені не спиться.

Зорі вишивають тишу-

це ніжний шепіт.

***

Квітка зів'яла.

Її завжди лілеяли,

пора безжальна.

***

Літечко пішло,

воно мене забуло.

Серце у льоди.

***

Настрій забутись у музиці,

Перетворитись на ноти ті.

Загубитись на туманній вулиці,

Розчинитись у сірому натовпі.

Я слухав; я чув,

Куди б це мене не вело.

Я в тебе був —

Тебе у мене не було.

Вже не реве, не стогне

Наш старий Дніпро…

І хвилі тихо на порогах

Ховають збіднене нутро.

І ясень голий при дорозі

Боронить ідолів чужих,

Земля під ґрунтами хоронить

Своїх синів і ворогів…

Холодний вітер над степами

Гуляє, як самотній цар,

Десь мати, втоплена сльозами,

Приносить квіти на олтар.

А люду… люду вже бракує хліба…

Бач, на Різдво буде рідка кутя,

Віддай же, пане, ну хоча би гривню

На наше спільне майбуття.

Хай ріки знову розіллються

І видихне старий Дніпро,

Хай хмари знову розійдуться,

Лише згадайте про добро.

Відтоді колосками піде наше поле,

Яке в крові та попелу гниє,

Старий Дніпро зустріне своє вільне море..

Без сподівань, але надія є.

Вечір зустрічає холодними обіймами,

які залишають тремтіння в тілі —

таке неприємне, холодне,

тремтіння з посмішкою на обличчі.

Біжучи по покритому інієм асфальту,

стаємо безумцями —

заручниками своїх мрій, бажань.

На одну лиш мить — жити.

Жити без планомірника в мозку,

без наслідків вчинків,

навіть тих, які будуть болісними,

болісними для нас.

Жити, тримаючи в серці надію

лише на одну мить

відчути прекрасне цього світу.

Лише на коротку мить.

Ноги тремтять від холоду,

зморені від бігу,

руки — наче закам’янілі.

Лише посмішка так і залишилася на обличчі.

Я дуже хочу жити

В житті своєму відчувати рух

Мільйон доріг, мільйон дверей відкрити

А не промчати, як безтілий дух

Я дуже хочу жити

Байдуже, чи слабкий, чи сильний

Радіти коли радісно, як страх - тремтіти

Лиш не існувати в німоті тактильній

Я дуже хочу жити

Творити ямб, а іноді хорей

Заглибитися прагнути щомиті

В галактику твоїх очей

Я дуже хочу жити

В душі своїй любов нести

Радіти коли радісно, як страх- тремтіти

Я дуже хочу жити, бо є ти

--- Натхненно (але, аж ніяк не перекладено з неї) піснею FireLake - Live to Forget (English Version)---

Ми бачимо часто спалахи вогнів,

Вулиці і парки прямо з наших снів.

Світла памʼять,

нас все манить в щастя дні.

В задзеркалі - віра у людський прогрес,

з часом вся згоріла, кинувши під прес,

Сподівання.

На майбутті - чорний хрест.

Час - щоб жить! Час аби вмирать!

Та я жену, аби долі не втрачать!

Вже давно ми зійшли з доріг,

Аби прийти на памʼяті поріг.

Вона ж і руйнує те, що бачив сам.

Боротьба триває, хоч і програш нам,

забезпечать,

заперечать, кинуть там.

Ми самі повстали на шляху чужих,

Ми самі обрали битись за своїх,

Будем йти ми,

будем тими, хто встать зміг.

Тільки ми всі тримаємо,

Шрам від світла тих днів.

Схопити надію хоч на мить...

Забуть усе, щоби жить.

Самотня пустеля не чека відкриттів,

коли вже до неї хоч звук долетів,

він прямо у дюнах й застрягне навік,

звідтіль випускають тільки лиш крик.

Там - сліди воїнів і цілих епох,

покрились піском, як болотами мох,

славетні князі чи безславний крадій,

Між барханами бачили останній свій бій.

З живих лиш старого там можна зустріть,

Не буде тікати, не буде він бить,

Спокійно присяде на пісок і до неба

буде він говорить:

Буря зітре всі ці згадки про нас,

І як Озимандію, поглинув наш час,

За нами хамсін безшумно прийде,

І до судів забере.

Та буря зруйнує минулого тиск,

лишаючи лиш тої памʼяті блиск,

в бетоні чи камені легенди про нас,

берегтиме лиш Час.

Все в цьому світі тимчасове,

І біль, і щастя, і життя.

Буває, день живеш казково,

А потім ніч і каяття.

Багато часу витрачаєм

Ми на образи, сварки, сум.

Отак життя і проминає,

А в наших розумах все шум.

Взяли за правило судити,

Для всіх чинити самосуд.

А чи дорослі це, чи діти,

Все ж на усіх проллється бруд.

Здається, люди, Ви не знали

Для чого в світ привели Вас -

Щоб Ви раділи, щоб кохали.

Живіть, допоки є ще час.

Я так люблю послухати дощі,

Тривоги поскладавши в антресолі,

Коли думки, закутані в плащі,

Не потребують зовсім парасолі.

Роки ідуть. І я за ними йду

Крізь розпачі і кришталеві далі.

Уперто вірю, що таки знайду

Для серця волошкові пекторалі.

Нерідко доля ранить без жалю.

Душа стає холодна і сталева.

Але не треба див, щоб королю

Серед калюж зустрілась королева.

Які коштовності, такі й часи.

Людські бажання- безпробудні хащі.

Хоча в імлі фальшивої краси,

Коли кохані ми, тоді найкращі.

Життя- немов високий перелаз.

Не всі в нім двірники. Не всі і боси.

Хтось дихати не може без прикрас,

А хтось до щастя прибігає босий.

Гартує почуття земна гастроль.

Проте душа жива і не сталева.

Питаєте, чому? Бо є король.

І я з ним сто відсотків королева.

Під небесами бавляться дощі.

Дарує насолоду кожна злива.

Відкину парасолі і плащі.

Люблю. Тому зігріта і щаслива.

© Світлана Башинська

Десь – в іншій реальності,

де ти ще живий,

приходить весна –

і ти разом із нею.

Не любити тебе – є сотні причин,

полюбити – одна.

Я чіпляюсь за неї.

Мовчання — біль, розмова — слабкість.

Самотність лякає, суспільство гнітить.

Сонце заходить, все вкриває пітьма,

Рана глибока ятриться, болить.

Є ризик зайти задалеко,

У самі хащі таємних бажань.

Ці катування себе не дають нічого,

Лиш збільшується кількість запитань.

Думки кричать, прориваючи плоть.

В мозку все кипить і на шмаття рубає.

Немає утопії й бога немає.

Занадто гучно і в тиші буває.

Нитки, обплетені навколо зап’ясть,

залишають шрами.

Ноги, зв’язані мотузкою,

не відчувають уже болю.

Той біль відчуває душа,

окутана мороком,

зашита порваними нитками.

Стоячи на холодній сцені,

під назвою “життя”,

кожна людина відчуває його по-своєму.

Наповнене різними труднощами,

воно тяжіє на зашиту нитками душу.

Йдучи за сценарієм,

який хочеться розірвати, спалити, забути геть,

хочеться лише одного —

жити своїм життям, не за цим сценарієм,

який підготувало саме життя.

За ким сумують втомлені вокзали?

Пошепки, у світу, запитав,

Нічим непримітний перехожий,

Що темними перонами блукав.

Думки його обтяжували плечі,

Й до землі він трохи припадав.

Погляд по вагонах бігав,

Чогось розгублено шукав.

Юрба наповнювала простір,

Приймався галасом перон.

Рупор, голосом вокзалу,

У світ реальності вернув.

—Шановні пасажири, з третьої колії

відправляється, нічний швидкий поїзд "Оберіг"

номер 63, сполучення Київ-Харків.

Щасливої дороги.

Так все-таки, за ким сумують втомлені вокзали?

Відповідь шукав він, та збагнув.

Коли побачив.

Щоки що вмиваються сльозами.

Посмішки дбайливими голосами,

Дисонансно лунали прощальними словами.

"Як доберетесь, обов'язково передзвоніть нам"

"Бувай"

"Я не надовго, скоро знову вернусь"

"Побачимось"

"Не забудь з'їсти все в дорозі, а то пропаде"

"Удачі тобі там"

"Пока"

"Не забувай про нас"

"Затримайся ще на трохи"

Їх поцілунок віддаляв розлуку,

Притуляючись об'єднував світи,

Відпускаючи-пускав у серце смуток.

Потягу пора вже було йти.

Король в своїй норі –

Фантазіям владика.

Ніхто у людській грі –

Для тебе це не дико.

В словах ховаєш лихо,

Коли всміхнешся стиха.

Життя ж твоє розбито,

Всім схожий ти на психа.

Чи думав ти хоч раз,

Коли ти став інакшим?

У голові ж маразм,

Навіщо виділятись?

Під стягами для копій

Жити було б легше.

Небо стало б сірим,

Світ весь чорно-білим.

«Та стій, не опирайся,

Ходім скоріше в маси!

Всі глянемо у ящик,

Лиш одягай гримаси.

І дядькові з екрану

Повірим ми на слово.

Брехать не гоже пану...

Тобі ж усе це ново!»

Слухавку кидаєш,

Та нащо? Мусів слухать!

У тиші знов зітхаєш,

Та мовчки звісив носа.

Маси завжди круто,

І думка всіх єдина.

Лиш ти чому інакший?

Чому чекаєш дива?

Маленька мушля полюбляла узбережжя:

Вона з захопленням дивилась в небокрай,

Коли багряні хвилі на світанку, мов пожежа,

Вбирали берег у бурштинову вуаль.

Коли птахи кружляли низько понад морем,

Коли в затоку прибували кораблі,

І як чарівно в серпні, коли дивні зорі

Згасали в морі, ніби вугольки.

Але одного ранку бідолашну мушлю,

Без попереджень, натяків чи слів,

Неправомірно, не цураючись порушень,

Мурашки винесли у житловий масив.

«Куди ви тягнете мене, шановні?

На цьому пляжі я лежала все життя!»

«В нашу оселю вкрай потрібна кровля!

Мурашник матиме тепер твоє ім’я!»

Збентежено зраділа навіть мушля,

Її буття нарешті набувало сенс,

Вона служитиме тепер, нехай порушникам,

Проте ж для мушлі то велика честь!

Йшли тижні, респектабельні оселі

Зростали просто в неї на очах:

«Ці газоблоки і тоненькі стелі

Колись прикрасить найгарніший в світі дах!»

І ось настав той день — її понесли,

Маленьку мушельку, чиє ім’я —

«Тепер серед усіх стане почесним!»

Вона раділа, ніби немовля!

***

«Не хлопайте, будь ласка, зачиняйте мене!

Ви випускаєте з мурашника тепло!»

Вона повторювала всім, як навіжена,

У цьому рівних їй і справді не було…

У тонкій смужці простору серед будівель

Виднілись мушлі, пляж і небокрай,

І лиш вона мурашнику із чесним іменем

Вночі бажала: «Ну давай, палай!..»

У темнім трюмі корабля,

Не видно як буяють хвилі.

Лиш чуєш як скрипить корма,

І б'є тебе, незрима сила.

У наслідок невдач, планиди,

Дні розкладаються на примітиви.

Робота, пустий дім, коловорот рутини,

В нім знебарвлюються мрії.

У тиші монотонних стін, гуляє привид почуттів,

Фоном грає акомпанемент життя,

Касета -"Рефлексія".

В ній всі, несказані слова, упущені моменти,

Переживання, що зробив не так,

Без адресата компліменти.

в розквіті юності я звичай мав

провідувати місце, що ховав

природи дикий світ у затишку

відлюднім. любив я в надлишку

те дике озеро самотнє серед скель,

й до веж подібні сосни величаві

та коли Ніч своєю тінню накривала

місце те, як і усе, що вона заставала,

здіймався вітер таємничий,

нашіптував мелодію незвичну

лише тоді приходив я до тями,

коли затягувало озеро жахами

утім, той жах мене не залякав,

я з захватом його прийняв

у жодній золотій копальні

я б не відчув це хвилювання,

чи в коханні, у моїм тобі зізнанні

в хвилях злісних смерть чекала

й тим могилу тут тримала,

хто прийшов сюди блукати,

щоби втіху відшукати

чиє серце тут створило рай собі

в озері, похованім в імлі

‎Знаєш, обійми- не завжди ознака тепла.

‎Знаєш, а ліки- не завжди рятунок від болю.

‎Знаєш, а слово буває, неначе стріла.

‎І під дощем дуже солодко без парасолі.

‎

‎Знаєш, у відчаї сховане світло надій.

‎Знаєш, за радістю часто багато печалі.

‎Знаєш, скарби найдорожчі в любові простій.

‎І не для всіх кораблів вистачає причалів.

‎

‎Знаєш, за гроші не можна купити усе.

‎Знаєш, а вірності завжди погрожують зради.

‎Знаєш, дорога життя- не комфортне шосе.

‎І дуже складно свій напрям до щастя обрати.

‎

‎Знаєш, а щирості часто бракує броні.

‎Знаєш, кохання лиш пристрастю не замінити.

‎Знаєш, не страшно, коли твої руки в багні.

‎Страшно багнюкою душу свою забруднити.

‎

‎© Світлана Башинська то

Ти як? Куди тепер життя занесло?

До Амазонки чи північних морів?

Чи човен скерував до мене весло

І ми – на відстані полічених днів?

Ти як? Любов шукаєш чи уже ні?

Ще не зневірилась у вирі облич?..

Та знаю: вони всі не ті – не міцні,

Бояться рифів, що лежать зусібіч.

Ти як? Зориш одна на водні степи

Й себе картаєш за мульку самоту?

Прошу, кохана, трохи ще потерпи!

Колись зійдемось у якомусь порту.

///

Ці рухи — мов грація,

світ застиг подихом.

Маленька лисичка

знов сховалась у худі.

Забула приховати

сором’язливість — дурнесенька.

Помітив за склом

твій поклик очей.

Вбивай і надалі

мій розум — лиш посмішкою.

Як у тебе виходить

людські

душі

з’їдать?

///