Всі вірші

Рви ті кайдани больові,

Що отруюють сон та душу.

Краплями отрути хміль у крові...

«Себе ти гасиш!» — це сказати мушу.

Життя, неначе фільми пишних мрій

Серцебиттям... Це вітровійне:)

Малятко, «готика» — провал.

Біжи в «Відродження» — там вільно!:)

~2020~

Світ не навчає просто...

Рай — не спокій, не вдома...

Істини перехрестя

Не по прямій. З буреломом.

Грішників правда душить,

Святі брехнею жорстокі...

Вибравшись одного разу на сушу,

Рідшають у морі флагштоки...

Світ не вміє «як раніше»,

Рай — не там, де в снах втома.

Істину зрозумієш пізніше:

Кохання у всіх самовільне. Знайомо?:)

~2020~

Часом складно втриматись... не запалити зірку.

Хоч найсвятіший бій — із самим собою.

Він ставив не на цю й не на ту,

Та йшов завжди за новою метою.

Її планети як святі ті береги,

Манять поривами та жаром її сни.

Сховали та об'єднали їх луги —

Там вплетений у її локони вогонь весни.

Колись і цей травень пройде,

Піде, засне, забуде щирий сміх...

На краще все! Вона своє ще віднайде...

...Він в океані неба бачив зоряний сніг.

~2022~

Хочеться щось написати на вивороті твоєї душі.

Я чую цей шепіт, що десь мерехтить вдалені.

Відчуваю твій біль... Твої очі глибинно-сумні...

І знову стара гра «ні мені, ні тобі»...

Ти сумуєш за світлом, яке втікло крізь часи,

І безодня благає холодного снігу в пітьму,

Безнадійна тиша вигукує «відпусти»...

А я — знову твоє бездоганне «Чому?»

Ти пробачиш, але наче крізь пальці пісок

Утече час по уламкам твоїх надій...

Не бувають щасливими танці на кістках зірок...

Чорні діри навколо... Світло за горизонтом подій*.

~листопад•2023~

*Горизонт подій (англ. event horizon) — уявна гіперповерхня в просторі-часі, яка відділяє ті точки простору-часу, звідки світло може потрапити до спостерігача, від тих, звідки світло потрапити до спостерігача не може.

Горизонт подій виникає навколо чорних дір, для яких друга космічна швидкість перевищує швидкість світла.

Жодна подія за горизонтом подій не може вплинути на спостерігача, оскільки такий вплив означав би порушення принципу причинності. З точки зору зовнішнього спостерігача будь-яке тіло наближатиметься до горизонту подій нескінченно довго. /Джерело: Вікіпедія/

Сніг замітає пусті під'їзди,

Вітер гризе крихкі цеглини,

Медсестри лікують ворожі спини,

Я просто не маю де сісти.

Місто ніколи не здавалося таким чужим,

Коли віддаєш щось з болем та ненавистю,

Завжди волієш спалити, кому це віддаєш.

Ніколи не думав говорити цього своїм.

Вибита кулями бруківка,

Занедбані станції метро,

Холодна, пуста трамвайна зупинка.

Міщанам вже нестерпно від цього всього.

Завойовувати можна лише гнів та руїни,

Здобувати лише визнання та любов.

Ненавидіти слід тих, хто це знає,

Але все одно збирає країни.

Поле остигатиме у передмісті,

Затихне після важкої кровотечі.

Нехай всім, хто свого не беріг й чужого хотів,

Дістанеться нічого, окрім порожнечі...

І коли приходить, як сніг на голову, ця пропахла кров'ю весна

Світ все дужче двоїться на сіре і сіре, на тих, хто тут і хто там.

Хтось купує тюльпани, хтось плити з дронами, хтось просто собі живе,

А ти йдеш по сколу, по цьому сколу, там чуже, тут також чуже.

А весна шалена, весна безумна, дрізд співає у бліндажі...

Дрізд співає в парку, в твоєму парку: тут свої, там також свої.

Ця весна приходить, курна і димна, каже: «Глянь но сюди, мала,

Там купують квіти, а потім дрони — але я то для всіх одна».

Лише в котах є сенс життя

Котрий я втратила колись.

Коти — частина мого сприйняття,

Вони у ньому явно прижились.

Добре мати котика і свого

Та обійму я залюбки чужого,

Котрогось з вулиці,

Пухнастого й м‘якого.

Котрий витріща ті жалісні очиці,

У них аж хочеться втопиться.

Дивлюсь я в мордочку той киці,

А їй на сонечку так добре спиться.

Дивлюсь на них і так радію,

Немов здійснились мої мрії.

З часом, у душі я крижанію,

Бо не справдились мої надії.

Та залишається одне незмінним,

Хоч не стало те моє життя промінним.

Коти — частина мого сприйняття,

Лише у них я бачу сенс свого буття.

У бувальщині чи в казці...,

та не зараз, а давно

все навколо жило в мирі

і доброзичливим було.

Невдячність і Заздрість

окремо тулились.

Та, якось разОм у лісі зустрілись.

В тіні причаїлись.

Огледілись тихо.

Безшумно ступали.

І шкодити нишком розпочинали

усім, кого між дерев зустрічали.

Бджола і Оса в ту пору дружили.

Як добрі сусідки у злагоді жИли.

В теплім дуплі із сім'єю - Бджола.

Оса ж у гнізді між листя гула.

Невдячність і Заздрість час не втрачали.

З-під тіні дерев спостерігали,

як Бджілка Осу на чай запросила.

Як подружку милу зручненько вмостила.

Як з радістю щедро її пригостила

духмяним пилком

і медком солоденьким.

Любила Оса такі посиденьки.

Бджілка гостинці осинятам збирала...

Та, раптом, Невдячність Осу обійняла.

А Заздрість їй тихо на вухо занила,

що Бджілці, чомусь завжди більше щастило...

Змарніла Оса. Пити чай не схотіла.

Забувши гостинці, геть полетіла.

Літо минуло. Осінь настала.

У злобі діти Оси підростали.

Заздрили хазяйновитій Бджолі.

Мріяли жити у теплім дуплі.

І якось, з-під листя, що золотіло,

розлючені оси роєм злетіли.

Нахабно ввірвавшись в оселю до бджілок,

рушили все, мед крали і пилок.

Жалили оси бджілок без жалю.

Бджілки ж втрачали життя разом з жалом.

Мужньо оселю свою захищали.

Вигнали ос. Та запам'ятали,

як заздрість і чорна невдячність Оси

в їхнє дупло біду принесли.

20.10.23

Доторк руки - то є кохання,

То смуток у мить мовчання,

Турбота про когось, або лиш тепло,

Огида для нього, або ж добро.

Для мене ж той доторк -

Не значить нічого,

Я лиш відчуваю

Провину та сором.

Я все ще сумую за тобою,

Алфі, люба, повернися додому...

Я ніколи не вірив у дива,

Але відчай спроможен на все.

До Босорки в ліси тепер їду,

Рятувати кохання своє.

У дорозі місцеві питали:

— Хто такий? — бо інакший від них.

Але відповідь як їм давав, то

Відвертались, закриваючи роти.

Сам не знаю, як це уявити:

Хто така ця чаклунка отам?

Де живе й як її віднайти-то?

Як зустріну — повірить словам?

Так багато питань, так багато...

Дні та ночі, річки та степи.

Але засіб знайти, відшукати,

Заставляв тільки далі іти.

Це остання надія з останніх.

Перепробував все на шляху,

Повернути хочу кохання,

Обійняти знов жінку свою.

Може магія, ритуали,

Місцевий якийсь приворот?

Хоч би що, як ефект буде вправний.

І врятує те, що було!

За міфами та плітками

Мені треба старуху знайти.

На ім'я Євдокія ця відьма,

Що слухає грішних байки.

Пару днів були приготування,

Далі тиждень невірних адрес.

Вже почав відчувати вигнання

Та невдач нескінченних стрес.

У кишенях десь поруч з грошима

Був портрет дуже давніх часів,

І кільце, яким ми дорожили,

Я без сумніву знову надів.

Одружені були довго,

Відлік вже зник взагалі.

Мимохідь зустрілись ранком,

Проїжджаючи вагоном сумним.

За книжкою спільною якось

Спілкування надалі пішло.

Так любили удвох забуватись,

Проїжджаючи гордий Дніпро.

Дарував кожен раз нові квіти.

Ми удвох відчували тепло.

Відчуття, коли не зупинити

Розуміння, що це — любов.

Але з часом усе мінялось,

На роботі був стрес, зник запал.

Я не дуже хотів розмовляти,

І частіше входив в астрал.

Довів побут, різні звички й активність,

Недовіра тотальна в усім.

Починав випивати стабільно,

А вона відповідати другим.

Суперечки одна за одною,

Тріснув посуд, зіпсований настрій,

Не виднілось кінця двобоям,

Логічним здавалось прощатись.

Але зараз провина бентежить

І самотність нестерпно цілує.

Тому їду туди до легенди,

Де магія справді існує.

За останнім пагорбом хатка,

А всередині знов пустота.

Лиш побачив, як виходила бабка

І йшла в ліс до ставка.

Оминаючи тропи зелені,

Потемніло миттєво в момент.

Холодно ставало легеням

Думав вертатись тепер.

Та почув тихий гул десь поблизу.

Обернувшись, стояла вона.

Відчував, як мене зловила

Босорка - не молода, не стара.

Розказав їй усе, що боліло,

Притаїв негатив. Нащо ж він?

Та, напевно, неправда виднілась,

Бо відчув у емоціях гнів.

— «Мандрівниче, шлях твій не марний,

Я твоє бажання втілю.

Ось тобі напій, зроблений з правди,

Як не брешеш — врятуєш сім'ю.

Кохану, що так зачекався,

Зустрінеш в домівці своїй.

Але, як збрехав – покараю,

Пам’ять залишивши в душі…»

Ці слова віддавали надією,

І плювати хотів на ефект.

Швидко випивши, вибіг за мрією.

Навіть не дякуючи за рецепт.

Нісся я неймовірно стрімко,

У моменті село і вокзал.

В голові ставало так дзвінко,

Що без сил у вагоні і впав.

Чи то правда, чи може видіння:

Та сиділа переді мною вона:

Її посмішка, незграбні крутіння,

Аромат й неймовірна краса.

Ми знайомились знов дуже стрімко

У вагоні сумному вночі.

Бачив книжку в руках без картинок.

Читав її сотні разів.

Отак довго їхали разом,

Байдуже - виходити де.

Але треба вертатись до хати,

Бо кондуктор злісний жене.

Водночас лишаючи транспорт,

Загубив кохану свою.

Не було нікого більше поруч,

І потяг я більше не чув.

Повернувшись додому помітив,

Що нікого там також нема.

Лиш пробитий квиток й старі квіти,

Наша книжка і я, що збрехав.

В сучасному місті,

де гомін та швидкість,

авто на дорозі - великая кількість.

Усі поспішають і всім кудись треба.

Тож, мешканцям

ніколи глянути в небо...

... на небо,

на дерево,

просто - угору.

Всіх стрімко ведуть життя коридори.

Живуть в місті люди і, навіть, не знають:

за ними

з цікавістю

спостерігають.

Зручно вмостилась на світлофорі

(дорога - театр, а люди - актори)

кмітлива Сорока,

що в місті зростала

і часткою урбанізації стала.

Вогні світлофора "пробку" зібрали.

Проїхать вперед

люди шансу не мали.

На перехресті міської бруківки

зустрілись Сорока

і власник автівки.

Шалених міських перегонів любитель.

Низько-частотних звуків цінитель.

Він, мабуть,

Петраркой себе відчував,

коли те авто своє тюнінгував.

Звернула увагу на витвір Сорока,

(бо тАкож любила мистецтво високе).

Насичені барви і блиску багато.

От, хоч би шматочок такого ій мати...

Втомився водій в машині сидіти.

Невзмозі довгу тягнучку терпіти,

той чоловік,

щоб час не втрачати,

фари в авто почав протирати.

І бачить згори крилата естетка

(завмерла в напруженні, мов статуетка),

як вогником тліє цигарка у роті,

і..., що за везіння(!),

ключі - на капоті.

Сорока швиденько з дроту злетіла.

Дзьобом ключи з капоту

схопила.

Й повільно,

наче навмисно знущалась,

нагору, на місце своє поверталась.

Усілась.

І стала спостерігати...

Як бігав,

махав,

намагався плигати.

Хотів кинуть гілку,

та лайкою злився.

Нарешті, в автівку заліз...

Бо втомився.

Та марно людина те все виробляла.

Сорока давно такі скАрби збирала.

На дії невдах вона звикла дивитись.

Здобутим

ні з ким

не збиралась ділитись.

17.05.2022

Як же хочеться померти,

Розчинитись в небутті.

Вени ножиком подерти

І блукати в Забутті.

Наковтатися пігулок,

Різнобарвних тих отрут.

Та узріти вид фігурок

Всіх своїх отих спокут.

От би мати пістолета,

Щоб скінчити все у мить.

Щоби куля, мов комета

Пронизала, ніби голку нить.

Або ж залізти у обійми

Рятувальної петлі.

Прикріпитися до стелі,

Щоб умились всі слізьми.

Ех… Облитися б бензином

Й спалахнути мов сірник.

Або все ж краще керосином

І стрибнути в той сінник.

А може кинутися з даху

Та розгледіть вид міський?

Жаль, що скорчуся від жаху

Взрівши спуск отой різкий.

Як же хочеться померти

Розчинитись в небутті.

Дочекаюсь своєй смерти

Й прогуляюсь в Забутті.

"Привіт, ти як?" Я й сам питаю -

Та голова мов не своя.

Поскаржитись? Кому? Не знаю -

Тут всі давно такі, як я.

Оптимістично ненадійні

Дитячі теплі відчуття.

Я бачив, як вони летіли -

Скляні шматки мого життя.

"Привіт, ти як"? Пуста формальність,

Давлю у горлі тихий схлип.

- Ти ок?

- Я ок.

І все нормально,

Як не питати далі вглиб.

Та все ж я вдячний за питання,

І вдячний другу, що не зник.

Леді троянда сидить на терасі,

Усе виглядає того Леонарда.

Міський гондоліст манить красою,

Якщо троянда хмеліє за нього.

Та є проблема одна невелика,

Вже 30 днів - не з'явився той хлоп.

Усе турбується ота леді,

Чи не помер той часом, чи що?

А Леонардо у свою чергу,

Гуляє з дівками та мріє про шлюб,

От тільки не знає отой хлопчина,

Яка красуня закохана в ньог.

Я подарую тобі квіти

На знак прощання

Мені не варто говорити –

Що це відбудеться в останнє

Я подарую тобі квіти

Дороги наші розійшлися

Мене навчила ти любити

І все одно мені ти снишся

Я подарую тобі квіти

Щоб восени мене згадала

Я буду все одно радіти

Ти як зоря для та мене сіяла

Я подарую тобі квіти

Не від жалю, не від кохання

Я хочу, щоб мене ти пам’ятала

Це просто квіти…

просто знак прощання

Я впала з сходів -

Моє життя розбилось,

Бо ті східці -

Опис мого буття.

Я досягла

Вершини отих сходів,

Та втратила усе,

Як тільки впала я.

Я мала все,

Гроші та кар'єру,

Будинок та любов,

Але утратила, як народилась ти...

О моя доню,

Це ти мене жбурнула

Із отих сходів у низи...

Тепер ти втратиш все, як я тоді.

Через два тижні

Прийшла до її ложа,

А немовля -

Просилось на руки.

Дістала ніж

Та все покрила кров'ю

Доньки моєї,

Яка жбурнула вниз.

Тепер я вільна!

І знов піду по сходам.

До тій вершини,

Що була я на ній.

Я тебе люблю, люблю, люблю,

Я тебе кохать не перестану,

Може я колись тебе і вб'ю,

Солодко торкаючись вустами.

Знай одне, кохання не вода,

П'янко вишня падає у склянку,

Ти в житті була така одна,

Що любила пристрасно і палко.

Ти, картина із Версальських стін,

Писана в неторканім сюжеті,

Я б тебе торкатися не смів,

Доки душі наші не в дуеті.

Може, ти колись мене і вб'єш,

Я не буду проти, якщо чесно,

Від кохання точно не помреш,

Якщо змін не буде у сюжеті...

Тихі води і темні вулиці,

Гіркий цукор з сухим вином.

Огортає свідомість щупальцем

Тетрагідроканабінол.

Шаленіє душа від голоду - 

Блиск надії, немов маяк

У вікні, де так віє холодом

Ціле місто таких, як я.

Поодинці, дисоційований,

Я читав, як горять мости.

Штучний голос чужою мовою

Оголошував, де зійти.

На роботу, додому, наново.

Ковдра душить мене вві сні.

Я стояв і чекав на марево

У розхитаному вікні.

Голова у думках тонула,

По долоні - струмок тепла.

Я до крові стискав минуле

У руці, як уламок скла.

Впадуть краплі

у зошит

новим віршем,

Візерунком у білий сніг.

Виживати було комфортніше...

Але жити я вже не міг.

Скалічена юність

Повзе по підлозі,

Здираючи шкіру з долонь.

Скалічена юність

Лежить на порозі

І капає кров'ю зі скронь.

У темряві крики -

Від жаху, від болю -

Лунають без відповіді.

У темряві хрипи

Стихають поволі,

Як брижі в холодній воді.

Брудними руками

Від сажі та пилу

Стирає доріжки від сліз.

Тонкими кістками

Підтягує тіло,

І ноги позаду, як хвіст.

Невже її кличуть? -

У темряві шепіт.

Чи розум надію шука?

Розбита, скалічена,

В темному склепі

Когось відчайдушно гука.

***

В іржавих кайданах

В куточку закута

Тонка неприваблива тінь.

Сухими губами 

Шепоче - ледь чути -

Молитви старих поколінь.

Скорботна фігура

У сукні з паперу.

Два прорізи білих очей.

Скалічена старість,

Квіткові шпалери,

Шухляди зітлілих речей.

Тонкими руками

В повітрі шукає

Щось дуже важливе, своє.

Надії уламок

В повітрі хапає - 

Хапає і не дістає.

Порожні долоні

Притягує знову

До сірих опалих грудей.

Немов у полоні

Важких, невимовних

Фрагментів забутих ідей.

***

Майбутнє лякає,

Минуле турбує,

Теперішнє важко нести.

І падає небо

На плечі на юні -

Надалі дитині повзти.

І навіть якщо, весь світ проти нас

Ти пам'ятай, я завжди з тобою

Я підтримку будь коли дам

На самоті, не залишу з бідою.

Я для тебе, буду щитом

Для тебе буду опорою

Ти не будеш, ніколи один

Тобі упасти, не дозволю.

Для тебе буду, світлом у пітьмі

Для тебе буду, сонцем що зігріє

І навіть коли не буде сил

Тебе ніколи, не покину.

Шляхи ведуть у далечінь, де небо зливається з морем,

І сонце розсипає промені золотом на блакиті води,

Де мрії пірнають у хвилі сяйвом прозорим,

Де у танці з мовою риб зірки ховають сліди.

Туди, де вітер шепоче зорі таємниці ночі,

І час зупиняється, щоб милуватись миттю на полотні —

Наче пензлі художника малюють мрії пророчі,

Залишаючи таємниці багатокрапки в кінці...

Туди, де душа знаходить спокій, в обіймах моря,

І серце співає пісню, що лине до зірок у пітьмі.

Де тиша промовляє священні слова, де воля,

А кожен шепіт хвилі — це відлуння історії.

Туди, де мрії не мають кордонів, і душа літає щоранку,

Де кожна зірка на небі — це вогник віри в життя,

І спогади оповиті, як вуаллю, ніжним серпанком,

А кожний світанок дарує надію нового дня.

~квітень•2024~

Жінка у білому манить красою,

Обличчя не бачу, та вабить собою.

Я хочу стягнути сукно біле-біле,

Та здамся тоді, мов божевільна.

Вона невзлюбить мене за такеє,

А я не хочу долі тієї.

Красу душі її відчуваю,

Та купу секретів вона приховає.

У серці своїм вона таїть щось...

Дещо підступне та зле для думок.

У кажной людини є в шафі скелети,

Та у цій жінки їх цілі шпихліри.

За вікном ростуть дерева

І стежинка тягнеться у ліс.

У хижині в середині,

Тріщить дровами піч.

А морок в темну ніч

Ступає на поріг.

У дверях тінями грає,

Скидая блузку дня.

Свічки вдягнули крони світла,

Усівшись в трони на столі.

Такі зухвалі, жовті,

Кидають вогник темноті.

А пічка тепло грає,

Хижину зігріває.

У чашці томиться вода,

Вкладая листя чаю.

За вікном ростуть дерева

І стежинка тягнеться у ліс.

Місяць вбраний нею ходить,

Килим зоряний несе.

Все навколо замерзає.

В крижаних слідах вікно.

Я потроху засинаю

В шепотіннях жовтих свіч.

Бачу сон чудовий,

Серце б'ється ледь.

І рукою пригортаю

До плечей червоний плед.

Щоб як слід знайти бадьорість

Під подушку ложу зміст.

Що у творі книжки є

В сон казковий міст.

Я чорний кіт

І люблю свою хату

Бо весь мій дім - це світ навколо нас.

Я чорний кіт

Та люблю я пограти

Але ніхто не зважитися на те.

Я чорний кіт

Мене ніхто не любить

Я все чекаю на матінку свою.

Я чорний кіт

Та хочу я вже ласки

Але мій гріх у кольорі отім.

Упав букет,

Я разом з ним.

Кохання завмерло

І серце моє.

Я чую плач,

Та то не вона.

А серце моє

Розбилось в шмаття.

Дивлюсь я з труни,

Та все виглядаю,

Кохання життя свого

Я не вбачаю...

Моя спотворена душа

Жадає того почуття.

Чуття кохання у безтямі,

Любові у безмежній тьмі...

Як хочу я відчуть обійми,

Моєй коханої людини.

Як мрію я про поцілунки,

Та не глядіти за лаштунки...

Лаштунки безнадійного буття...

Я хочу сцену! Дай роман!

Будь ласка життє, не ламай..

Не трощі моє життя, збудоване на тлі зітхань!

Цвірінькають вже пташечки,

Я чую звуки дятла.

Закохана я в цю пору,

Весняного ансамблю.

Я чую шелест листя,

То вітерець дмухнув,

А з подихом отого вітру

Я чую запах з сну.

Такий солодкий і мрійливий,

Люблю я сю весну.

А вітер все лоскоче личко,

Кохаю зелень я оту.

Немає сил уже терпіти усі пекельні муки,

Терпіти біль, страждання, сум і з кожним днем тортури!

Немає сил на творчість ту, на всі зобов'язання...

Я хочу лише одного - день без клятого зітхання!

Лиш я се чую отой звук? - згук допомоги у тім "хух"...

Невже лиш я втомилась так, що з кожним днем зітхань все більше?

Усе ж цікаво, як я так, згубила сили у безодні?..

В минулім я була прудка! Така весела! Та в минулім...

Та все ж, то все було в минулім...

А зараз я, мов той слимак, се йду так мляво і не швидко...

Ой все! Давай про інше! Свого я успіху доб'юсь!

Як щодо тебе друже милім? Ще не згубив отої "сили"?

Тихо сам з собою,

Я веду діалог.

Про усе, що зможу,

Поговорю я тут.

Підсвідомість моя

Дає змогу жить,

У суспільстві отому

Не мовлю і мить.

Тихо сам з собою,

Я малюю сюжет.

Будь то трилер або ж казка,

Все обдумує "він".

Підсвідомість моя?..

Ні, не вона.

Вже хтось новий

У моїй голові...

Тихо сам з собою?

Я вже не сам.

А говорю я з кимось

Вже зовсім новим.

Я не знаю, хто він,

Та то вже не я.

А голос так манить

До забуття...

Я прокидаюсь - мене вбили.

Прокинулась я вся в поту.

Зітхання мої не скінчились,

Все безперервно я реву.

Та буцім я вже мала звикнуть,

Мене всі завжди убивають.

Та все ж, боюсь я тої смерті,

Хоч у тім сні, та я лякаюсь.

Боюсь я невимовно отих куль,

Тих пострілів, що чую в сні.

Тії морфеєві обійми, хоч дивні,

Та незмінне в них є - смерть.

Мене вбивають в кожнім сні,

Закономірність ся є дивна...

Невже я кою щось не те,

Що сни усі такі химерні?..

Серед темряви, мов птах уночі,

Шукаєш вихід, відбиваючись крилами,

Не знаходиш виходу, мов на дні криниці,

Але я стою поруч, опираючись силами.

Кажу: "Не ламайся, спинися, люба,

Темрява, мов стіна зі снігу, така ж холодна,

Але ця ніч, тепла та така груба.

Лишайся поруч, не лишайся одна.

Нехай ніч тебе ранить, знову й знову,

І хай дотики її стають неприйнятними

Лишайся, навіть поміж крику та грому

Лишайся, навіть якщо я тебе не спинятиму

Давно було слід визнати.

Ми одинокі, усі ми зачинені

Ти знаєш, нікого не можна втримати,

І що всі мої вікна насправді завжди відчинені

Які можуть можуть бути образи та скарги?

Я ніколи тебе нічого не проситиму.

Найбільше я хочу - не відпускати

Найменше - тримати силою

Я й далі буду чекати на тебе

Щось забуваючи з віком,

Я просто буду тут, не зачиняючи вікон,

Згадувати з часом, забувати з віком.

сиділи навпроти,

дивились в екран,

у чат заглядав.

а нашо? не знав.

писала, любила – того не вбачав,

зізнатись боявся натомість сам.

забули.

давно вже сльози пройшли.

й Лета забрала спогади ті,

немовби печаллю самою залиті,

загоївши рану в серці тоді.

змінилась, змирилась.

важко було? Тацито!

мовчала, як горе прийшло.

просила, благала:

«не йди!», а ти що?

не хтіла тягнути цю драму-бо.

тож думка проста,

примітивна така до жаху:

ми втрачаєм свій скарб від сорому

й просто страху.

не обраний той, кого серцем ти покохаєш, –

кохають, щораз яких ти умом обираєш.

вранішня темінь укриє два зніжених тіла,

котрі спочивають опісля буремної ночі.

ми знову межу заступили:

ще ближче до окраю прірви,

ми знову ідемо назустріч,

ізнявши із себе сорочки.

нам перед обличчям примх

встояти не дано вже,

щоразу в цій грішній, звабливій

грі програємо ми,

спротив не чинячи жодний,

терпіння набравшись удосталь,

привіт у посланні шлемо задоволеній сатані.

пропадеш ти о першім промінні

німого сонця, як завжди прокинусь

у ліжку сама із собою. в думках я

сердитимусь, буду клястися

і слати тебе до чорта.

однак все прощу, як тільки напишеш

«боже, ти просто чудова!»

повторимо ніч, куштуючи плід заборони

іще раз. я знатиму – це наш останній.

ми встанемо разом, в обнімку цілунки

даруючи перед тим, як ти вщезнеш.

зі шляху мого спорожнілого знову життя.

і нехай! все ж загоїться з часом.

загоїтись має...

тільки, мабуть,

не я.

Де чорноземи ледве дишуть

Серед скалічених лісів.

Там на свідомість тисне тиша

І крики мертвих голосів.

Земля, що спалена у попіл,

Виправдує своє ім'я.

Одвічний синьоокий спокій

Злизало біле полум'я.

Понад зґвалтованим колоссям

Червоний обрій нависа.

Через нього пливуть колóси -

Кити горбаті в небесах.

Пірнають зграєю у хмари,

Випорскують, як з-під води,

Лишаючи доріжки пару -

На небі різані сліди.

Проміння сонця висікає

На шкірі іскри золоті

І в глибині очей зникає -

Вони скляні. Вони пусті.

Кити летять. Земля палає,

Рілля здіймається, кричить.

Птахи на згарищі співають,

Сльозами захлинаючись.

Беземоційно задивляюсь,

Піднявши погляд догори.

Стою, назад не обертаюсь -

Там вже нічого не горить.

Секунда - тиждень. Час стікає

Червоним струменем з-під вій.

Не ворухнуся, бо чекаю -

Без сліз, без сумніву, без мрій.

Одна - поза залізним муром -

Свого життя наприкінці,

Стоїть людина із гарпуном

В сухій опаленій руці.

Танцюй, метелику, танцюй...

На цьому полі квітів ти один

Не бачиш птаха хижого, не бачиш вітру мінливого

Мов дух життя серед п'янких рослин

Танцюй, метелику, танцюй

Поки ще маєш силу тонких крил

Не знаєш зими стиглої, не знаєш ночі тужливої

Тобі байду́же до чужих могил

Танцюй, метелику, танцюй

Лови світанку барви, подих мрій

Не чуєш втрати тяжкої, не чуєш смерті жаскої

Попереду твій найскладніший бій

Танцюй, метелику, танцюй

Тримай чарівний, безтурботний ритм

Не звеш біди гнітючої, не звеш грози гримучої

Колись і ти розвієшся як пил

Танцюй, метелику, танцюй

Танцюй, метелику, танцюй...