Зміст
  • 1. Удача - неймовірно корисний параметр
  • 2. Highway to hell
  • 3. Та все в мене гаразд із психікою
  • 4. Show must go on
  • 5. Крок вперед
  • 6. Спроба №5
  • 7. Маріонетка
  • 8. Бар
  • 9. Співбесіда
  • 10. Стокгольмський синдром
  • 11. Місія нездійсненна
  • 12. Ананас
  • 13. Статус
  • 14. Goodbye moonmen
  • 15. Вертикальна межа
  • 16. Пташечка
  • 17. Га?
  • 18. Відчайдушні заходи
  • 19. Стукіт твого серця
  • 20. Борги
  • 21. Романтика і пекло
  • 22. Дарунок на згадку
  • 23. Телепортація
  • 24. Зрадник
  • 25. Хороший, поганий, злий
  • 26. Mortal Kombaaaat!!!
  • 27. Пекельна бюрократія
  • 28. Санчо Панса
  • 29. Похмілля в пекласі
  • 30, Розділ тридцятий. Філософський, бляха...
  • 31. Вірус
  • 32. Ланки
  • 33. Загін самогубців
  • 34. Подих Смерті
  • 35. Суботній вечір в пеклі разом з Ілоном в Масці
  • 36. Втеча неможлива
  • 37. Піраньї
  • 38. Під куполом
  • 39. Портал
  • 40. Перелом
  • 41. Дід Піхто
  • 42. Десять (насправді 50) маленьких демонів
  • 43. Благі наміри
  • 44. Колесо Сансари
  • 45. Ah shit, here we go again
  • 46. Push the tempo
  • 47. Дива дивні
  • 48. Експеримент
  • 49. Особливості сімейних стосунків в пеклі
  • 50. Мерзенна вісімка
  • 51. Крихітка на мільйон та тектонічні зрушення
  • 52. Лиходій тижня
  • 53. Недільний вечір в пеклі з Ілоном, проте вже без маски
  • 54. Горизонт подій
  • 55. 251%
  • 56. Незначні труднощі
  • 57. Те, що нас не вбиває
  • 58. Спіраль
  • Післямова
  • 51. Крихітка на мільйон та тектонічні зрушення

    «Ох, скільки ж мені ніштяків повинно впасти, коли я вб’ю цю сволоту» - думав я, знімаючи бар’єр. Але, як тільки я це зробив, раптова контратака ледь не відправила мене на той світ. Мої ноги підкосилися. В голові запаморочилось. Все попливло перед очима. Мій шлунок також відреагував миттєво, повернувши назовні свої нутрощі. Такого смороду людство ще не знало. Його слід віднести до розряду хімічної зброї і заборонити навіки. Відчуття, ніби я увійшов до квартири, де сотні років складали лайно, трупи і трупи обісраних алкобомжів. Схоже, що демони не мають нюху якраз таки через те, що їхні рецептори відмирають іще на стадії зародку. Навряд чи шкаралупа здатна захистити від цього.

    - Господи… Ти взагалі коли-небудь милася?

    - Стій! Не підходь до мене!

    - Боже збав…

    Я затулив ніс рукою, але ефекту від цього було небагато. Сморід просочувався крізь шкіру. Скільки вона вже тут в цій мильній бульбашці сидить, тисячу років? Дві тисячі? Три? Чи набагато більше? Не бачу, щоб сюди воду провели. Бракований бар'єр тримав усе це повітря всередині. А цій тварюці дихати, напевно, байдуже чим. Вища, блядь, істота. Жееесть… Сирія саме надумала втекти. Дуже доречно, бо перебувати тут я більше не маю сил.

    Я, повільно погойдуючись з боку в бік, постарався обійти вершину гори, не заходячи в зону відчуження. Праматір незграбно намагалася втекти вниз схилом, хаотично пересуваючи своїми вісьмома ногами. Здається, вона взагалі забула, як це робиться. Коли з її клоаки вивалилося нове яйце, вона спіткнулася і покотилася по землі.

    - Гей! Ти не забилася?! - Вона мені не відповіла. Натомість знову спробувала встати на ноги. Проте довго вона на них не втрималася. Через десяток секунд демонеса знову повторила свій кульбіт.

    - Ти ж її вбити хотів начебто. Чого чекаєш? - Запитав Вілсон.

    - Треба віддихатись… Це було занадто жорстоко.

    - Щось трапилося?

    - О, так… Трапилась непередбачена система захисту.

    - Якась магія?

    - Дещо гірше... Тобі все одно не зрозуміти.

    - Мені цікаво.

    - Тобі все цікаво, але я не можу пояснити сліпому, як виглядає зелений колір. Тим більше, в мене немає на цей часу. Треба її вбити, поки вона ще не дай Бог сама собі… - Сирія знову оступилася, впала і звернула собі шию. Її здоровенне тіло більше не подавало ознак життя. – Голову не скрутила…

    - Оу… Схоже, вона сама впоралась. – Підмітив Вілсон.

    - Ага… Слоненятко бігло, впало, роз’їбло собі їбало.

    - І що, ти тепер задоволений?

    - Важко сказати. Останнім часом мені більше втіхи приносить не результат, а процес. І це мене трохи лякає.

    - Не розумію. Мені завжди процес був цікавішим. Пам’ятаю, як натравиш свою нежить на якесь поселення і дивишся як людці бігають, суїтяться. Весело було. Шкода не довго.

    - Ага… Як же ж вони там без тебе зараз...

    - Навіть не уявляю. Сумую за тим часом. Я тоді був іще зовсім молодим. Життя, здавалось сповненим радості, а потім нас всіх раптово перемістила в це місце якась неймовірно потужна магія. Ніби самі боги втрутились. Я багато експерементував, намагаючись повернутись. Думав, ця в’язниця не зможе стримати мою душу, але на жаль…

    - Давай краще не ний, а перевір, чи ця курва точно здохла. Бо в мене немає бажання підходити до неї ближче ніж на кілометр.

    - Вона мертва. Даю гарантію. Я це відчуваю магічним чином.

    - Що ж… Ну тоді добре. Пора знову залягти на дно. Дивно, що на неї не подіяв штраф ворожості. Невже в неї був настільки низький рівень?

    - Ні. Просто в неї був високий показник інтелекту. Подібні ефекти на неї не діють. Вона була по-своєму дуже сильною. Її міць заключалась в її потомстві. Кожен демон поєднаний із нею незримою ниткою. Ми берегли її, як зіницю ока, адже проти нас був весь світ. Але коли ми потрапили сюди, в цьому відпала нагальна потреба. Володар відіслав її якомога далі від себе. Вони не дуже ладнали, між іншим.

    - Як я його розумію.

    Нічого не хочу чути про їхню Санта Барбару. Пора тихо злиняти в безпечне місце, і продовжувати насолоджуватися демонічними мізками. О, я ж можу тепер приготувати яєшню! Ступаючи по білій шкарлупі можна було помітити десятки яєць, як на схилі гори, так і далеко біля її підніжжя. В минулому житті максимум мого кулінарного мистецтва складали пельмені і піца. Це в хороші дні. В погані ж: макарони і гречка. Я сильний повар. А взагалі, як не дивно, ззовні я м’ясо майже ніколи не їв. Так, ніби я у вегетеріанський ісекай попав. А тут я наминаю демончатинку кожного дня в необмежених кількостях. Так і знав, що лише в пеклі можна буде збудувати справжній комунізм.

    Ми спокійно спускалися вниз, минаючи труп Сирії, як раптом я помітив якийсь масовий рух в далині. На горизонті з’являлися численні темні плями, що швидко рухалися нам на зустріч. Їх ставало все більше і більше. По землі линула легка вібрація, а з-заду долітав тихий гул. Я обернувся і побачив, як згори на нас мчать десятки розлючених собакенів і барсіків.

    - Слухай, Вілсоне… Коли ти говорив про незримий зв’язок із праматір’ю, це ж була метафора?

    - Авжеж. – Впевнено відповів труп вартового №2.

    - Вілсоне, ти знаєш, що означає слово: «метафора»?

    - Звісно!

    - Іііі?

    - Гаразд, я без поняття. В тебе досить дивний лексикон. Я не завжди тебе розумію.

    - Ясно…

    - Гей! Стій! Куди ти тікаєш!?

    - ААААААААА!!!

    - А як же я?!

    - ААААААААА!!!

    - Зачекай мене!

    Суперсудомний Усейн Болт! Я кинувся з усіх ніг вперед. Навіть не встиг плюнути на бридке тіло демонеси на ходу. Для мене зараз було набагато важливіше кричати як навіжений. З усіх боків до місця загибелі праматері мчали орди монстрів. От же срань... Я повинен прорватись вперед, інакше мені доведеться дуже туго. Прямо по фронту на мене вже неслися десятки величезних покидьків. Блядський штраф ворожості... Кожна скотина, що мене побачить, захоче мені щось відгризти. Схоже смерть Сирії подіяла як маяк на всіх навколо. А можливо навіть і на всіх до єдиного демонів у пеклі. Якщо вони всі тут зберуться, то мене тут точно бути не повинно!

    - Гей! Ілон! Почекай! — Кричав позаду Вілсон, але я не звертав на нього уваги. Він останній, за чиє життя взагалі варто переживати. Я повинен вибратися з оточення, доки не поспіли тварюки з іншого боку гори. - Стривай! Я зараз все розрулю!

    - Зупиніться! – Твердим і рішучим голосом промовила праматір. В мене в голові воно чомусь прозвучало як ніби це Яник сказав.

    - Шо?... Вілсоне, це ти? – перепитав я про всяк випадок, зупинившись за кілька десятків метрів до першої хвилі монстрів.

    Сирія міцно трималася на своїх ногах, схиливши голову вбік позад мене.

    - Діти мої, зі мною все гаразд! Я жива! – Усі її десять очей почали активно підморгувати. - Просто трохи впала, коли вирішила прогулятися. Можете розходитися! Ця людина – мій сніданок! Тому позакривайте пащі і йдіть геть! – І знову підморгування.

    - Та я вже зрозумів, що це ти, перестань.

    Як не дивно, але це спрацювало. Перша хвиля монстрів здивовано зупинилася, глипаючи то на мене, то на Вілсона.

    - Давайте, давайте… Тут немає нічого цікавого, йдіть! Тут тільки одна стара незграбна карга з приятелем. Ідіть займіться тим, що ви зазвичай робите. Ходіть там… Бігайте… Ну… Вам краще знати.

    Але орда монстрів, що оточувала нас вже з усіх боків, не поспішала виконувати накази самозванця. Дивна ситуація. Боротьба очей та інстинктів… Це виглядає так, ніби ці звірі розуміють Вілсона. Можливо, це і є сила праматері. Коли я намагався зламати бар'єр, на нас часто нападали випадкові собакени. Думаю, вона могла керувати особинами, що знаходяться в певному радіусі. Такий прецедент вже був. Тому, якщо все пройде добре, я зможу втекти під захистом Вілсона. Тільки треба буде прополоскати ніс сірчаною кислотою.

    - Діти мої... Це ж я! Ваша улюблена матір! Чому ж ви не слухаєте мене? - Вілсон увійшов у роль. Даремно я йому стільки сценок із фільмів розігрував. Сракою чую… Мда… Срака в мене - дуже точний прилад. Я навіть не встиг закінчити свою думку, як він, виконуючи театральний розворот, спіткнувся і впав шиєю на великий гострий валун, після чого голова цієї крихітки відкотилася на цілий мільйон баксів від її тіла. Класика... Що ж, повернемося до попереднього плану...

    - АААААААА!!!

    Я, що сили біг в лобову атаку, в надії прорвати щільні ряди демонічних створінь. А репетував я, бо мені було пиздець як страшно. За кілька метрів до зіткнення я розрядив потужний енергетичний промінь прямо по фронту. Я перестрибнув перші обшкварені тіла і продовжував атакувати магією перед собою, також, не забуваючи іноді бити вбік. Мана почала дуже швидко випаровуватись. Але іншого виходу нема. В бою з барсиками та собакенами моє кунг-фу не дуже ефективно. Мені часто доводилося раніше боротися з десятками подібних монстрів одночасно, але їх тут вже сотні! І з кожною секундою їх стає дедалі більше! Сюди збіглися всі тварюки з району, а було їх тут дуже багато. Тому насамперед я повинен вибратися з оточення.

    Я біг напролом. Моєї маг сили достатньо, щоб знешкодити низькорівневих монстрів, але коли на моєму шляху з'являються особини 200+, доводиться всіляко вивертатися. Обидві мої руки працюють безупинно, завдаючи колючих ударів і пострілів струмом. Збоку це виглядає, ніби маленький човен мчить крізь високі темні хвилі, виблискуючи на шляху блакитними спалахами. Наче плазмовий різак проривається крізь товсті аркуші металу. Наче кульова блискавка пронизує важкі грозові хмари. Коротше, виглядає красиво, а відчувається, ніби я протискаю металевий йоржик собі в одне місце. Від кількості ворогів уже паморочилося в голові. Навіть із моїм прискореним мисленням я ледве встигаю реагувати на всіх. Я мушу протриматися ще хоч трохи! Ще трохи… ТАК! Нарешті… З відчуттям втраченої анальної цноти я подолав першу хвилю. Далі порядок монстрів став більш рідким, зате тепер за мною женеться ціла монгольська орда. Усвідомивши це, я мимоволі почав розмахувати руками як Джек Горобець. (Капітан Джек Горобець.) Звали! Я ще не спустився з гори, тому добре бачу, як з усіх боків до підніжжя наближаються нові табуни. Вдалині я примітив одного гіганта. Цей барсік розміром із африканського слона. Запаси мани тануть на очах, тож мені терміново потрібен транспорт. Але щоб захопити цього звіра знадобиться багато часу. Його потрібно буде зупинити та розвернути в протилежному напрямку. Я навряд чи встигну це зробити до того, як на мене накинеться три десятки демонів.

    - ВІІІІІЛСООООН!!!

    - ФХО!? – Відповів убитий мною секунду тому собакен.

    - Твоя ціль на десяту годину! – Я вказав на намічену жертву, що вже була на відстані п’ятидесяти метрів і рухалась мені напереріз.

    - Не пфоняв! – Почув я від Вілсона.

    Блядь, нема часу пояснювати… Я підстрибнув над черговим мертвим тілом і з усієї сили кинув кинджал. Той швидко пролетів над головами низькорослих пекельних псів і потрапив у відкриту пащу демона. Відразу ж після цього я добив його блискавкою. Той впав на землю, але вже за секунду піднявся на ноги і розвернувся бігти в інший бік. Він був досить швидким, але я без проблем наздогнав його і застрибнув на спину.

    Мій слоник мчав уперед. Собакени його не чіпали, але намагалися скинути мене, атакуючи з боків. Тримаючись однією рукою за спину монстра, я активно розмахував іншою, нарізуючи морди демонів на вінегрет. Ті ж бідолахи, які не погоджувалися піти з дороги, були нещадно закатані в асфальт. Ця тактика буде працювати, поки нам не трапиться іще більший барсик. Слава богам, таких поки не було. Ми вже кілька хвилин успішно відбиваємось від зграї. Я надто заклопотаний битвою, і не можу бачити те, що відбувається попереду. Величезна голова барсіка перекриває мені весь огляд. Прийшлось довірити навігацію Вілсону. Він місцевий, тому повинен впоратись краще за мене.

    Барсік рухався напрочуд швидко. Все менше і менше демонів атакувало нас спереду. Коли ми спустилися з гори, відрив між нами і ордою вже складав десятки метрів. Побачивши цю нестримну демонічну силу позаду, в мене затрусились коліна. Я іще сильніше стиснув спинний відросток Вілсона. Мені зовсім не хочеться залишатись наодинці із цим.

    - Ухафувфхаф… - Вілсон намагався щось сказати. Мабуть, хоче, щоб я забрав з його пащі кинджал. Нє… Ніфіга… Помовч поки. Мені терміново потрібен відпочинок. В тому числі психологічний. Я витратив понад п'ятдесят відсотків мани на прорив. Ще багато знадобилося фізичних сил. Нехай, поки є така можливість, попрацює Вілсон. Загалом дивно, що він мені допомагає. Так вже й бути, підроблю для нього кінцівку Гри Престолів. Все одно вона дно, починаючи з шостого сезону.

    - Угугугуауагу! - Знову заговорив Вілсон. Його тон мене трохи стривожив. Демонів на шляху вже практично не зустрічалося і я тепер в основному займався тим, що відбивав атаки тих, що були спритніші за інших. Таких виявилося чимало.

    - Угаггиагуа! – Повторив він. Мабуть, він хоче сказати щось дуже важливе.

    - Що? Щось попереду?

    - УУУ!

    - Що саме? Прірва? Скеля? Лава? Зграя демонів? Безхмарне майбутнє?

    Він чомусь замовк. З моїм везінням там могла би бути і зграя динозаврів. Чорт… Його мовчання надто зловісне. Я сяк-так видерся вгору по його шиї і подивився вперед.

    - О... А мені сьогодні щастить... Це безхмарне майбутнє.

    Дві сотні величезних барсиків бігло назустріч. Позаду них виднілася глибока прірва, з якої здіймався густий дим від лави. А ще далі стояла височезна пряма скеля із гладкого чорного каменю.

    - Я що, блядь, замок штурмую?! Серйозно?

    Я ще раз озирнувся. Я роздивився на всі боки. Усюди, куди сягає погляд, рівнина вкрита кровожерними монстрами. І більше немає жодної можливості якось уникнути зустрічі з ними. Нас загнали в кут… Але звідки взялися ті, що попереду? Вони там завжди були, чи шо? Шо це за пиздець такий!?

    - Вілсон, твою мать!!! Куди ти нас привів?

    - Угаугааг!

    Сука... Я піднявся ще вище і дістав з його пащі ніж.

    - Фаніфе не мофна буфо?

    - Іди нахуй, дибіл! Глянь вперед! Якщо в тебе топологічний кретинізм, про це треба повідомляти ще при знайомстві!

    - Я не фнав! Тифяфу фоків нафад тутф фього не бфуло!

    - Бляяяядь!

    - Фо Фобити?!

    - А мені звідки знати!?

    - Не невфуй! Вфе бфуде дфобфе!

    - ДОБРЕ!!? Коли тебе жре зграя демонів – це ніфіга не добре!

    - Фе не так вфе й фтфафно. Фі мною фве буфало подібфне.

    - Дибіл, я не безсмертний, як ти!

    - А фкода. Тфи б мені вфі іфтофії фофкафав.

    - ААААА! Не заважай думати! Все! Зберись!

    Блядь, та про що тут думати? Крізь барсиків Вілсон не протягне. А мене одного затопчуть. Розвертатися також не вихід. Можна тільки вгору. Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…

    - Біжи вперед і не звертай до кінця!

    - Фо тфи фадфумав?

    - Зіграємо в Маріо…

    - Фо?!

    - Заткнись і просто біжи! В атаку!!! Джеронімооо!

    Я став на Вілсона ногами. Пекельний серфінг, курва мать... Як же важко втримувати рівновагу. Стіна ворогів наближається. Вона мчить нам на зустріч, невідворотна, наче цунамі. Їхні широкі пащі вже очікують на мене. Уявляю, який тут учинився б махач за моє тіло. Я в житті ще не отримував стільки уваги. Ех… А немає тут випадково якоїсь раси амазонок зі схожими штрафами? Все ж таки не хочеться влаштовувати геноцид для здобуття популярності, як дехто.

    Ось він, момент істини! Вілсон на повному ходу влітає в першого зустрічного. Я в цю мить відштовхуюсь від його спини вгору. Я мушу ідеально розрахувати свій стрибок, бо в повітрі якось вплинути на свій політ я вже не зможу. Я приземляюся прямо на спину іншої тварюки і тут же стрибаю далі. Я бачив, як це робив Нео в Матриці. Тут головне не потрапити ногою у відкриту пащу.

    Зробивши кілька таких кульбітів, я впав на землю і пальнув струмом, щоб виграти трохи часу на втечу. Знадобилося лише кілька секунд, щоб успішно перестрибати всіх барсіків. Ну а тепер хрін ви мене наздоженете. Я швидший за вас, а отже я буду першим... хто впаде в лаву...

    Я розвинув першу космічну, або принаймні так здавалося. Ширина рову десь тридцять метрів. На моєму теперішньому рівні я можу легко його подолати, от тільки далі знаходиться висока гладка стіна заввишки в сотню метрів. Схоже на обсидіан. Вчепитись нема за що. Кинджалом пробити не вийде. В мене є лише один шанс вижити, і для цього я повинен рвати свою сраку так, щоб в неї помістився американський есмінець з повним боєкомплектом.

    Ліва нога стає за півметра до краю, і ось я вже лечу назустріч темній глянцевій поверхні, на якій відбиваються помаранчеві відблиски лави, що пропливає внизу. Заспокойся... Сконцентруйся... Все добре... Просто зосередься... Я просто листочок на потоках вітру… Я обняв коліна руками і на повній швидкості влетів у невелику кишеню, створену мною за мить до зіткнення технікою анігіляції.

    Я повільно розплющив очі. Не бачу ніяких тунелів зі світлом на кінці. Апостолів теж не видно. Елвіса не чути. Лише монотонний звук гарчання сотень розлючених істот на іншому боці прірви. Ну от, іще один дивовижний порятунок на моєму рахунку. Брюс Віліс і близько не стояв. Мої горішки міцніші за діаманти.

    Нарешті можна розслабитись. Так чи інакше, а для того щоб вибратись із цього положення, мені необхідно відновити ману. Мені знову прийдеться карабкатись вгору. А поки я спокійно посиджу у своєму самотньому віконці і потикаю собакенам факюшки. Рано чи пізно їм все одно набридне тут стирчати.

    Спойлер: їм не набридло

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.