1%

Від мертвого тіла Калха повільно піднімався пар. Я витратив на нього всі свої запаси мани. Тож тепер мені прийшлось згадати: як воно, коли тобі ламають ребра. Підказка – не дуже... Поки до мене не повернеться хоча б трохи магії, біль, мій вірний товариш, залишиться зі мною. Як я за ним, блядь, скучив... Було б непогано трохи втратити свідомість. І для чого я вкачав останні бали у витримку? Ну не придурок? Хоча, ні... Можливо, саме завдяки їм мені вдалось вижити. До речі, в мене плюс два рівні. Чорт... Потім з ними розберусь. Через цей біль зовсім не можу думати. Я би з радістю виміняв їх на знеболюючі. Тут немає ігрового магазину? Я би, вже так і бути, задонатив би. Вони ж приймають волосся в якості грошей? Так? В мене просто більше нічого немає. Колись оголошеннями про купівлю волосся все моє смт було заклеєне, тож чогось воно, напевно, варте.

Німус продовжував плакати над тілом Каліда. Напевно, вони були аж дуже близькими. А на іншого свого кєнта він походу клав... Я дивився на це все, і мені не було сумно. Навпаки, мені хотілось ржати. Може я й поїхав дахом і став соціопатом, але це мене ані трохи не хвилює. Мене просто пре від дурнуватого виразу обличчя мертвого Калха. Темно-червона шкіра потемніла іще більше. Очі - ніби його о другій ночі вкусила змія за дупу, коли той сидів на унітазі. Довгий язик звисав вбік. Із вух текла кров. Чи то мізки? Це ви замовляли демона? Так, наполовину просмаженого. - *пика Калха* Ахахахах. Милий, я забула крем для засмаги. Дрібниці, не так вже сьогодні й спекотно. - *пика Калха* Ахахах. Петрович, тут хрінь якась, напруги немає. Ану відійди, салага, я розберусь. Врубай рубильник! - *пика Калха* Аххахааха ахах... Оооой... Бля... Як же то болить...

Коли до мене повернулось трохи мани, я зайнявся складанням кісток. В мене це вже досить добре виходить. Тим часом Німус зіп'явся на ноги.

- Ми повинні йти... - Впевнено промовив він.

- Так... Вибач...

- Не варто. Я все розумію. В тебе не було вибору. (Неймовірно... Мені аж навіть стало якось ніяково через те, що я йому стільки лапші навішав перед тим... Хоча ні. Не стало.)

- Так, але ж твій друг...

- Ні! На кону доля всіх демонів! В порівнянні із цим, життя одного... життя одного... - Німус знову звалився на свої коліна. Блін, прям Титанік якийсь, їй-богу. – Це все через мене... Я занадто слабкий... Це я у всьому винен!

А, ні, це не Титанік, це Уілл Хантінг. Я підіграю.

- Ти не винен.

- Ні...

- Ти не винен... - Я поклав свою руку (ту, що залишилась цілою) йому на плече, намагаючись його заспокоїти, але це чомусь не подіяло. Дивно, в фільмах воно завжди працює...

- Він був мені... Ми завжди були разом...

- Не звинувачуй себе. (І мене також. Я взагалі просто проходив повз.)

- Він постійно мене оберігав... (Так, так, мені насрати.)

- Піклувався про мене... (Вобщє похуй)

- Скільки він зробив для мене... (Що це? Емпатія? А ні, мені так само похуй)

- Все було добре, поки не з'явився Калх... (Так, стоп... Тут шо, гейський трикутник? Тільки не кажіть мені, що його треба по-іншому заспокоювати. Ну нахєр...) - Я обережно забрав руку з його плеча.

- У нас обмаль часу. Залиш скорботу на потім. – Тихо промовив я, вклавши в свій голос всю вагу холодних почуттів, що лавиною звалились на мої плечі. (Які у тебе класні туфлі. І сумочка новенька... Все завдяки моєму коханому. Заради мене він буквально згорає на роботі. - *пика Калха* Ахахах... Бля... Не ржати... Не ржати...)

- Так, вибач. Тобі теж добряче дісталося. Тобі треба до цілителя.

- Не переймайся. Через кілька днів я буду в порядку. (Досить із мене цілителів. Дістало. Ще трохи і в мене з'явиться безумовний рефлекс до вбивства на це слово. Краще підривай свою сраку, бери мене на ручки і вйо до брами!)

- Тоді я понесу тебе до брами. (еммм.... Надіюсь, ти не читаєш мої думки? Ні? Якщо так, тооо... цей... я не завжди думаю те, що думаю, тож... Він не реагує. Мабуть, просто збіг.)

Ми знову рушили в дорогу. Цього разу мовчки. Німус був надто пригніченим, а я просто спав. Коли я прокинувся, то відчув, що мої кістки більш-менш прийшли до норми, але мені було так лінь йти пішки...

- Нам іще далеко?

- Кілька днів.

Добре, що Німус не мучив себе питаннями по типу: а чого ж я не знаю, як довго іще йти до брами, якщо я там уже бував? Але, гадаю, я б якось викрутився. Натомість одне питання не дає спокою вже мені: як, курво, ці демони визначають час? В них біологічні годинники від Rolex?

Гаразд, ми вже майже дійшли, а отже пора задуматись іще над одним питанням. Ваєр казав (чи то був Грок? Не пам'ятаю.), що слабкий демон не зможе пройти живим крізь браму. Вони вдвох мали рівень під чотири сотні, і вважали себе слабкими демонами. Я ж маю двадцять восьмий рівень і вважаю себе сильним демоном. Якщо справа лише в самооцінці, то все окей. Але якщо ж ні... З іншого боку, якщо це місце було створене, як в'язниця для демонів, то магія брами повинна діяти лише на демонів, чи не так? Після того, як я став напівдемоном, я продовжую відчувати голод, а отже тутешня магія діє на мне лише частково. Питання тільки: наскільки «частково»? Для впевненості я би качнув пару сотень рівнів, але боюсь, мого життя для цього не вистачить, тож прийдеться ризикнути.

Ми йшли вузьким серпантином, що звивався межи гострих скель, аж поки той не скінчився. Коли ми врешті вибрались на відкритий простір, я тупо завалив хлібало. Через шок я забув, як правильно дихати. Охриніння від побаченого от-от подолає межі здорового глузду. Весь горизонт напроти мене, від краю до краю, закривала гігантська площина, що тягнулась високо вгору і зникала десь за сірими хмарами. Я відчув себе бактерією. (Чому мені знайоме це відчуття?) Знадобилось чимало зусиль, аби підібрати щелепу. Так це все таки підземелля? Я що, блін, в центрі Землі? Хіба такий простір можливо запхати під поверхню? Це якась нісенітниця...

Поки я намагався переварити побачене, я побачив іще дещо, після чого мій переварювальний процес відновився. В колосальній стіні, тихо та спокійно, своїм таємним металевим відблиском сяяли великі, сто метрів у ширину, і п'ятдесят у висоту ворота. Їх прикрашали десятки грандіозних барельєфів різних рогатих демонів. В основному, на цих зображеннях вони займались поїданням людиноподібних створінь у великих кількостях. Загалом, одразу було зрозуміло, що це за брама, і де вона знаходиться. Але мене вразила саме художня складова цієї роботи. Стільки деталей... А як автор відобразив страх і відчай на обличчях людей – це просто шедеврально. Демони настільки величні та грізні, аж мурашки по шкірі. Трохи прикрашено, звісно, але я не проти. Просто геніально, немає слів. Виявляється, пекло – це справжній Клондайк талантів. Хотів би я познайомитися із автором даного дива, але мене більше цікавить чарівна зелена табличка із написом ЕХІТ, яку я створив у своїй уяві над цим витвором мистецтва.

Неподалік я помітив гігантське створіння, що непогано вписувалось в загальну обстановку своїми габаритами. Цей демон був більшим за всіх, що я бачив раніше. Зростом він досягав трьох поверхового будинка. Величезні мускули, всіяні жилами. Довгі потужні руки та ноги. І три потворні собачі голови росли на трьох потворних собачих шиях. Коли ми підійшли до нього ближче, нарешті змогли зрозуміти, чим він займається. Він жбурляв каміння в імпровізовану мішень на стіні, поруч з воротами.

- От же невдаха! – Сказала одна із голів.

- Просто камінь вислизнув. – Відповіла інша.

- Ага, звісно. Як завжди. Ахахах. – Продовжувала перша.

- Тепер моя черга, давайте тіло. – Втрутилась третя.

Ми підійшли ближче. Жодна з голів нас поки не помітила. Впритул ця істота виглядала іще загрозливіше. Я глянув на кинджал в своїх руках, потім на демона, потім знову на кинджал, бля... Хочу напитись...

- Пане Цербере, прошу вибачення. – Тактовно звернувся Німус.

- Курва!

- Не переймайся, наступного разу влучиш.

- Ахахаха. Ага... Так, як і двадцять разів до того.. Ахахах.

- Слухай, тебе не вчили, що не можна говорити під руку?

- Ще скажи, що тобі вітер завадив, невдаха.

- Я вимагаю перекинути!

- Давай вже сюди тіло, лузер.

- Ні!

- Бляха, з якими ж рахітами приходиться тіло ділити...

- Стули рота, Лівий. Ти переходиш межі. Ти нічим не кращий за Правого.

- Ой, не сміши мене. Був би я посередині, у вас двох взагалі би шансів не було.

- Хрін ми тобі більше дамо тіло, якщо ти в нас такий зарозумілий.

- Та ви ж без мене здохнете через кілька хвилин.

- Емм... Перепрошую, пане Цербер? – Знову втрутився Німус.

- Що? – Одна із голів, а саме та, що знаходилась зліва нарешті звернула на нас увагу. – Треба вийти? Давай дозвіл і вали звідси.

- А не хамити не варіант? – Сказала середня. – Вибачте йому. Ви йдете на поверхню?

- Взагалі-то ні. Нас цікавить, чи не виходив хто-небудь останнім часом? – Запитав Німус.

- Останнім часом? – Голови перезирнулись між собою. – Та, здається, ні. За останній місяць не було нікого.

- Справді? Чудово! Ми встигли! – Зрадів мій напарник. А от я зрадів не дуже. Я все ж надіявся, що хтось тай виходив. Тоді можна було б кинутись йому навздогін.

- Ей, ви що, геть забули? Бачу у вас із пам'яттю біда. Три дні тому виходила одна. – Сказала середня.

- А, точно... Ми ж тоді якраз сперечались із правим, в кого голова крутіше виглядає.

- Вони однакові, придурок.

- Ніфіга! Моя найкрутіша. – Не вгавала ліва.

- Зате тупа, як двері. Не можеш згадати, що три дні тому було. – Сказала права.

- Сам-то теж забув.

- А от і ні.

- Тоді як її звали?

- Лілія.

- Хуїлія, краще не міг нічого вигадати?

- Стули рота, кретин, гарне ім'я.

- От тільки неправильне.

- Тоді може ти скажеш?

- Не скажу.

- І чого ж це?

- Того шо йди нахрін. Я не зобов'язаний...

Поки голови сперечалися, Німус безнадійно звалився на землю.

- Невже все було даремно?... Невже Калід...

- Ні, іще є надія. – Мене переповняв ентузіазм. – Якщо я вийду на поверхню, то зможу її наздогнати. Повір мені. Ми обов'язково отримаємо докази! (Яка вдача, все майже ідеально. Залишилось тільки навішати лапші іще на три пари вух.)

- Вибачте, Цербере, але мені терміново потрібно вийти. Справа державного значення.

- Ну ок, давай дозвіл.

- В мене його немає.

- ЩО?! – Вигукнув Німус.

- Ксірон відібрав його в мене, коли я був у полоні.

- Немає дозволу? То хулі ти сюди припхався? Давай, котися звідси.

- Ви не розумієте, це екстрена ситуація.

- Яка?...

- В демона, якого ви випустили три дні тому, були докази того, що Ксірон об'єднався із людьми і планує здійснити в пеклі переворот. Доля тисяч демонів зараз у ваших руках!

- Переворот? Шо за дурня...

- Це правда! – Протестував Німус. Обожнюю цих любителів теорій змов. Достатньо лише трохи їх підштовхнути, і вони будуть захищати твою брехню завзятіше ніж ти сам. – Мій друг вже загинув через це. Прошу вас, будь ласка... Не можна допустити нових жертв. Я не зможу пройти, але Ілон вже робив це. Він наша остання надія.

- Стоп, якщо ти вже виходив, то мав би знати, що без дозволу нічого не вийде.

- Немає часу на цю дибільну бюрократію! Якщо нічого не робити, багато демонів загине!

- Вас це так сильно хвилює? – Здивовано запитала права.

- Емм... (Схоже не всі демони піклуються про здоров'я своїх побратимів.)

- Звісно! – Не втримався Німус. – Негайно відчиніть кляті ворота!

- Бачу ви дечого не розумієте... - Сказала середня.

- І чого ж це? Просвіти нас! – Праведний гнів Німуса бив через край.

- А того, що якщо ти зараз не звалиш нахрін, то я з вас обох зроблю паштет. Ясно?! Як же блядь, дістали, чесне слово. – Обрізала ліва. Праведний гнів Німуса безслідно зник під натиском гігантського демона.

Мій напарник слухняно заткнувся, проте його зуби продовжували тихо скреготати. Наймогутніші сили стають безпорадними перед безмежною владою бюрократії. Схоже, просто так його переконати не вийде. Є лише одна річ, яка може допомогти – корупція.

Ми трохи відійшли, залишивши Цербера на самоті, якщо так можна сказати.

- От же сволота!

- Спокійно, друже, я тебе розумію, я теж розлютився. (Ще й як!) Але не можна сидіти, склавши руки. Ми повинні вжити заходів. Як можна підкупити цю громилу?

- Підкупити Цербера? Гадки не маю. Він один із найсильніших демонів у пеклі, нарівні із генералами, а може навіть і сильніший. Не думаю, що ми можемо запропонувати йому щось, що він не може отримати сам.

- Тоді як на рахунок того, щоби непомітно проникнути? Ти будеш його відволікати, а я спробую вийти.

- А ти зможеш браму відчинити? Цербер тут не спроста. Лише йому під силу зрушити цю хрінь з місця.

- А я думав, що він тут, бо йому одному не нудно...

Курво, що ж робити? Мені терміново потрібен план. Звісно, я міг би тут зачекати, поки хтось не вийде чи увійде, але якщо чекати довго, Німус почне задавати небезпечні питання. Прийдеться від нього позбутися. Здається, це мій єдиний вихід. Ех, шкода вбивати Німуса. Він був непоганим чуваком. Чи може мені не прийдеться цього робити? Хм... Цікаво. А це може спрацювати...

Я вернувся до Цербера. В мене є план. Тільки він дещо складний у виконанні. Є кілька технічних моментів. Прийдеться йти напролом без хитрощів.

- Знову ти?

- Ага.

- Ми ж тобі вже казали, без дозволу в тебе нічого не вийде.

- Та я розумію. В мене є до тебе розмова.

- Ну то говори... - Здивовано відповіла середня голова.

- Ні, не до тебе. Я хочу поговорити з тобою, лівий. І було б добре, якби нас ніхто не чув. Я маю на увазі цих двох. – Я вказав на дві інші макітри.

- Шо?... - Не зрозуміла права.

- Та як ти смієш? – Розгнівалась середня.

- Та годі вам. Що тут такого? Я просто хочу трохи поспілкуватись із вашим... другом? Братом? Та байдуже, ви ж нічого не втрачаєте. Чому б вам не погодитись?

- Так, невдахи, тут розмова до мене, поняли, да? Так шо тіло на базу і відвернулись в інший бік.

- Іще чого!

- А шо так? Заздрите?

- Було б чому...

- Знайшов собі співрозмовника під свій рівень, придурок.

- Так, так... Женіть тіло. Гаразд, шо там в тебе?

- Ти не міг би присісти? Не хочу, щоб нас почули.

Цербер не був проти і примостився так, щоб я міг дістати до його вуха.

- Слухай, я можу зробити так, що тіло буде належати тільки тобі. Так би мовити, відключити зайві голови.

- Що?

- Ні, зачекай, з ними все буде гаразд, тільки вони більше не зможуть керувати тілом. Вся влада буде в тебе. Ти ж не можеш більше довіряти своє дорогоцінне, накачане тіло цим невдахам. Вони ганьблять грізне ім'я Цербера. Про це всі демони в пеклі говорять. «От якби в Цербера була лише ліва голова...» Все, що я хочу натомість, це щоб ти відчинив браму. І все. Погодься, це надто низька ціна за таку послугу.

Лівий мовчав. Думаю, ця ідея дуже сильно його зацікавила, тож тепер він трохи задумався.

- Давай... - Врешті мовив він. (Так! ХА ХА! Вийшло! Решта – справа техніки.)

- Відкрий пащ... рота, я маю запхати туди свою руку.

- Це обов'язково?

- Прикро це визнавати, але так. Краще вже в рот ніж в ж... Короче, так. Обов'язково. Тільки будь ласкавим не відкусити її. Буде дуже прикро, якщо ти так зробиш.

- Добре, добре, не сси.

Лівий широко відкрив пащу. Я глибоко вдихнув, і Пресвята Діва Марія, запхав всередину свою руку аж по плече. Зовсім з глузд... з глузду з'їхав.

- Шо ви там робите?

- Буееее... Мене зараз знудить.

- Правий, краще відвернись. Думаю, лівий в кінець їбанувся. Як нам тепер в одному тілі жити?..

Трохи покопавшись в електриці, я зміг дістатися до інших двох ший і успішно спалити їх спинний мозок. Жодної реакції не виникло, та це й не дивно. Вони й так були тимчасово відключені. Я витягнув руку.

- Готово.

- Серйозно?

- Так.

- Ану перевіримо. Ей, середульний, забирай тіло.

- З радістю!... Що? Тут щось не так...

- Ну ж бо, середенький, давай хутчіш.

- Я не можу...

- Тобто, не можеш? – Здивувався правий.

- Спробуй сам.

- Якого хріна... Я теж не можу... Що за хрінь?

- АХАХАХАХАХ! Ну ти й даєш, малий! І справді, все як ти й казав! АХАХА!

- Ти шо наробив, гамнюк?!!

- Відправив вас на пенсію, невдахи! Ахахах! ЮЮЮххххУУУУ!!! Тепер я тут головний! Я лідер! А ви просто дві нікчемні болванки!

- ЕЙ! Негайно поверни нам тіло! Швидко зробив усе, як було!

- Слухай, шкет, ти можеш вернути все як було?

- Ні.

- АХАХАХА!! Чули, придурки? Кого за вушком почесати?

- Ах ти ж мразота!!!

Ну все, справа зроблена. Залишилось найважливіше.

- Лівий, як на рахунок того, щоб виконати свою частину угоди?

- Якої угоди? А... Точно... Вибач, тут таке діло... Ти ж явно вперше тут, і певно не знаєш, що я чисто фізично не можу відчинити браму без дозволу. Це не якийсь там папірець, а артефакт виготовлений володарем. Він як ключ. Короче цей... Я тебе наїбав. Але ти ахахаха... Ти не засмучуйся, ахахаха...

-

-

- Аееекеккх?...........

- Все пучком, хлопче. Ти молодець. АХАХАХА...

-

-

- Оууеефф?......