1%

Який прекрасний день! Воістину райський день! Сонечко сяє, пташки співають. Високі пальми кидають на мене свої строкаті тіні. Синє небо над безмежним блакитним морем поглинає своєю глибиною. Теплий пісок гріє мої ноги, легкий бриз обіймає тіло. У правій руці я тримаю свій мохіто, ліва погладжує стегна прекрасної дівчини, що разом зі мною насолоджується запальними ритмами іспанської гітари, що лунають із бару неподалік. Я спостерігаю за тим, як вродливі дівчата на пляжі, радіючи своєму щасливому життю, грають волейбол. Звідкись позаду доноситься манливий запах барбекю. Чийсь веселий голос кличе мене, примовляючи, що все вже готове. Звісно, я вже йду! Відповів я. Я поклав на стіл свій коктейль, замість нього взяв до рук кинджал і засадив його в горлянку черговому демону... ЦЕ НЕ ДОПОМАГАЄ! Чому так складно себе обдурити?

Місяць тому, в пориві гніву я розхуярив єдиний можливий для мене шлях до порятунку і залишив на ньому своє послання розробникам з трьох стародавніх букв, використовуючи для цього перероблених моїм організмом собакенів. А все тому, що нот ніде не було, а я гадки не маю, як звучить ця довбана мелодія! І навіть якби вони були… Я гадки не маю, як їх читати! Я не музикант! Та навіть музиканти і ті далеко не всі нотну грамоту знають. Для кого взагалі цей портал? Для реперів? Якщо так, то все логічно, питань немає.

Тож я втік світ за очі, і тепер блукаю пусткою, збираючи матеріал для нового послання. Залишилось зовсім трохи. Потрібно ще пару десятків собакенів для рисочки над літерою И. Трохи пізніше я подумав, що розробники можуть не зрозуміти таку давню і хитромудру мову, тому під двадцяти метровим словом я вирішив додати ілюстрацію. Але як мені здалося, двадцяти метрів не вистачить, щоб висловити мої почуття. Тому я потратив іще тиждень на те, щоби мій малюнок можна було побачити з космосу. Я прямо уявляю, як якийсь розумник знаходить мою роботу і починає серйозне археологічно-уфологічне розслідування. Пише статті в газети, пости на форумах, знімає відео для ютуба, тощо. А потім група демонів збирається на мітинги у футболках із цим загадковим зображенням, і створює саєнтологію.

Тут недалеко, в скелях, я сплів собі гамак із жил монстрів, і закріпив його в печері на висоті так, щоб випадковий собакен не зміг мене дістати уві сні. Біля входу я також зробив кілька пасток, використавши для цього заточені кістки тих же демонів, але навряд чи вони спрацюють. Я не покладаю на них багато надій. Вони швидше мені нашкодять ніж комусь іншому. Треба їх розібрати.

Таким чином, трохи облаштувавши свій побут, я продовжував своє нікому не потрібне існування. Коли я прийшов у цю область, мене зустріла зграя монстрів. Довго не думаючи, я вирішив пограти з ними в квача на виживання. Я переміг. Моя спритність піднялася на двадцять одиниць. Зараз я міг би навіть без магії здолати Усейна Болта на стометрівці. Загалом непогано. Потрібно буде ще кілька таких зграй перетворити на витвори мистецтва для мого розвитку. Ну так… Я ж не демон… Яке створіння, таке й мистецтво.

Я, звичайно, дуже сильно ризикую бути знайденим тим Шерлоком, але мені якось похер. Мистецтво важливіше. Хай приходить. У мене є щонайменше один план, як дати йому пизди. Також я не забував приділяти час пізнанню світу і відкриттю духовного дзена, шляхом глибоких медитацій. Я навчився відчувати ледь помітне електромагнітне поле на відстані двох метрів. Маленький крок на шляху до становлення читером.

Коли я закінчив свій шедевр, я вирішив знову піднятися на скелю, щоби ним помилуватися. Виглядало переконливо і життєствердно. Ще один зразок постмодернізму, залишений людиною з багатим внутрішнім світом. В окрузі більше не було собакенів, тож я вимкнув внутрішнього перфекціоніста, і вирішив, що й так зійде. І нехай тепер решта ламає голову над тим, що хотів висловити автор, роблячи праве яєчко трохи більшим. Він республіканець, чи велосипедист, чи правша? Хто знає…

Я був задоволеним і вже спускався вниз, коли помітив вдалині віз. Їхав він далеко, оминаючи мої творіння. Це мене трохи образило, як творця. Я відчув у собі необхідність просувати культуру в неосвічені маси насильницьким шляхом. Ці невігласи просто зобов’язані доторкнутися до прекрасного. Перед тим, як померти.

Віз був зверху накритий тканиною, і я не бачив, що в ньому. Тягнув її один єдиний барсік, ліниво переставляючи свої величезні лапи. Хто був за віжками, розгледіти не вдалося. Було надто далеко. Хай там як, гоп-стоп ніхто не скасовував. Може мені пощастить розжитися штанами? Хоча, в цій темниці не завадить навіть найменше відчуття свободи.

Я швидко зліз зі скелі і рушив йому напереріз. Через кілька хвилин я вже чатував у всеозброєнні. Нагадаю: я був без штанів. Побачивши мене ще здалеку, барсік моментально розлютився і помчав в атаку (вочевидь від заздрощів). Візок стрибав за ним по вибоїнах, а візник відчайдушно намагався його зупинити, але всі його потуги були марними. За кілька десятків метрів до зіткнення я дістав кинджал і виконав давно доведену до автоматизму атаку з кидком. Як результат - барсік без голови, а віз пішов перекидом повз. Я ж залишився стояти в крутій позі.

Але візнику це ніяк не нашкодило. Він миттєво піднявся на ноги і кинувся на мене з ножем. Його обличчя досі було приховане під каптуром. Його рука здійнялась для удару, але раптом зупинилася. Він стояв навпроти, ніби заворожений. І я нарешті зрозумів, чому. Тендітна жіноча фігура і людське обличчя вказувало на те, що переді мною суккуб. І зараз я прямо відчуваю, як її розриває на шматки від двох протилежних бажань. Її очі те й діло, стрибають від моїх геніталій на обличчя і назад.

Поки вона вагалась, якому ж гріху слід віддатися, я з іншим кинджалом в руці кинувся їй до ніг. Нехай навички у суккубів досить не практичні, але Мері, все ж таки, була на п'ятисотих рівнях, а це вам не жарти. Потрібно бути обережним. Ухилившись від її удару, я миттєво встромив свій кинджал їй в ногу. Я спробував якомога швидше заволодіти її тілом. Другий її удар я просто спіймав, і вже тоді, маючи вдосталь часу, спокійно пробігся її нервовою системою прямо до спинного мозку. Плюс один овоч готовий. Чудово… Вона потрібна мені живою.

- Ну от, нарешті закінчили.

- Ти... Людина... Вб'ю. Я вб'ю тебе! – Репетувала суккубша.

- Ну… це навряд чи.

- Тобі кінець!

- Так, так, я знаю.

- Що ти зі мною зробив, сволота!? – З її уст так і лилась жовч. Було трохи неприємно.

- Я називаю це овочезаготівлею. Звісно, не гуманно з мого боку, але кого це хвилює? Колись у моєму рідному світі у мене був друг, який стрибнув у річку та зламав шию. В результаті він став паралізованим, як і ти зараз. Сумна історія. Не знаю, схвалив би він мої методи чи ні… У будь-якому разі його тут немає.

- Я вб'ю тебе! Вб’ю! Вб’ю!

- Боже ж ти мій, та зрозумів я. Ти мене вб’єш. Я не тупий. Але давай ти мені спочатку відповіси на кілька запитань, а вже потім все інше.

– І не подумаю.

- Ну, дивись... Ти відповідаєш, а я потім тебе лікую і ти спокійно мене вбиваєш. Можеш навіть трахнути перед тим, я не проти.

- Ти брешеш…

- Хто..? Я..? Та ніколи в житті.

- Я тобі не вірю, людино.

- Мені всього лиш потрібно знати, де та що тут знаходиться. І все… Нічого серйозного. Я, бач, не місцевий. Мені потрібна карта.

- Я…! Я…

Суккубша раптом заспокоїлася. Злість у її очах несподівано зникла. На губах з'явилася ледь помітна посмішка.

- Добре... Слухай уважно... – лагідно прошепотіла вона. – Я все тобі розповім… Все, що забажаєш… Тільки тобі, і більше нікому. Я зроблю для тебе що завгодно... - Подальший шепіт було складно розібрати, але щось змінилося.

Її прекрасні великі очі засяяли як два маленькі сонця. Їхнє світло розливалося на всі боки, надаючи всьому, чого торкалося новий вигляд. Її ідеальне, білосніжно-оксамитове обличчя, наче висічене з мармуру найкращими майстрами в історії людства. Невеликий ніжний ніс, тонкі, червоні, як кров, губи. Її довге шовкове волосся переливалось блиском ніби гірський водоспад. Її тендітне нерухоме тіло манило до себе своїми вульгарними формами. Я відчув, як мене долає нестримне бажання. Я в житті не бачив нічого прекраснішого… Я хочу її. Хочу найбільше у світі… Мій ангел… Моя богиня… Я хочу осквернити її. Хочу злитися з нею, і більше ніколи не відпускати.

- Ти кохаєш мене? – Прошепотіла вона неземним голосом.

- Так…

- Як сильно?

- Більше за все на світі… В моїх думках тільки ти…

- На що ти готовий заради мене?

- Все що завгодно… Що тільки забажаєш… Я… Я… Життя віддам…

- То чого ти чекаєш? Віддай його. Вирви мені своє серце. І тоді наші душі навіки стануть єдиними.

- Так… Так… Я цього хочу!

Я рішуче замахнувся, щоб увігнати кинджал собі в груди, як раптом я спіймав на собі чийсь зляканий погляд. Дитина?... Стоп... Що я роблю? Я що, хотів себе вбити? Я геть збожеволів? Зі зламаного воза на мене дивилися чиїсь блакитні очі, наповнені сльозами.

- АХ ТИ Ж ПАСКУДА!!! - Я з усієї сили зафутболив голову сукуба, від чого та мало не відірвалася.

Я підбіг до воза. Всередині, серед розкиданого мотлоху лежало двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. Їм зв'язали руки, ноги та заткнули роти. Вони були приблизно того ж віку, що і я, коли потрапив сюди. Їхні забруднені обличчя благали про допомогу. І тоді я дещо зрозумів… Тоді я врешті усвідомив, що я тут такий не один везунчик.

- СУКА!!! КУДИ ТИ ЇХ ВЕЗЛА!!!?

- Чорт… Завжди ж працювало…

- ВІДПОВІДАЙ БЛЯДЬ!!!

- І що це тобі дасть? Що ти робитимеш? Людина, одна в пеклі… Смішно…

Я тримав цю потвору за волосся, ледь стримуючи себе від того, щоб розірвати її голову навпіл.

- Гаразд… Тут неподалік є місто. Табір цілителів. Вони матеріал.

Почувши це, моя лють досягла апогею. Моя кров закипіла. Мій крик розлетівся на десятки кілометрів. Руки засяяли яскравими спалахами. Тисячі блискавок оповили її мерзенну голову, а потім розірвали її на мільйони дрібних шматочків, встеливши землю навколо нас червоним туманом.

Я витер кров з обличчя і повернувся до дітей.

- Все добре. Я розв'яжу вас. – Діти інстинктивно забилися в куток. Мабуть, кров я витер досить погано. До того ж мої жовті очі не вселяли довіри. А ще я раптом згадав, що без штанів. Я знайшов якусь ганчірку і швидко виправив становище.

- Не хвилюйтеся, я вас не скривджу. Я людина така ж, як і ви. Я допоможу вам. - Я розрізав усі мотузки. - Як вас звати?

Несподівано дівчинка голосно заревіла і кинулася обіймати мене. Вона не могла зупинити істерику. Хлопчик, тим часом, прийшов до тями.

- Макс... мене звуть Макс... А це Ліса.

- Все гаразд, Максе. Лісо… Мене звуть Ілон. Не хвилюйтесь, я відведу вас додому. – Гадки не маю, що слід говорити в таких ситуаціях. Як їх заспокоїти? Як переконати їх, що вони в безпеці, якщо це далеко не так.

- Правда?

- Так ... Звичайно ... Можете бути впевненими.

Дівчинка заревіла з новою силою, а хлопець трохи заспокоївся.

- Спасибі! Спасибі вам!

- Все, все… Тихіше… Розкажи, як ви потрапили сюди.

- Ми просто збирали хмиз, а потім... Потім ця...

- Нічого… Все позаду. Зі мною ви в безпеці.

- Потім нас викрав той монстр. Вона відвела нас сюди. Тут довкола демони! Злі монстри. Вони такі страшні…

- Я вб'ю кожного, хто насмілиться вас торкнутися. Так само як і її.

- Потім... Вона взяла ту розпечену штуку і притисла до тіла... І ця спеціальність... Раб... Я не хочу... Я хочу додому...

Зрештою, хлопець теж не витримав і розплакався. Його можна зрозуміти. Я, як ніхто інший, його розумію. Як добре, що їм не довелося пізнати той жах, що пізнав я. Вони лише діти. Людина не повинна проходити через подібне. Так не може більше тривати. Згадай… Скільки людських кісток валялося під місцем моїх тортур. Я повинен зробити хоч щось. Ні... Я повинен зробити все, що в моїх силах. Ні... Я повинен зробити неможливе.

Сльози безперервно текли з очей. За давнім звичаєм, я зв'язав дві кістки за допомогою жил, і встромив два саморобні хрести в невеликі пагорби свіжовиритої землі. Я не дозволю, щоб їхні тіла стали чиєюсь їжею. Я зробив для них все, що міг. Вони тепер вільні. А вам всім пиздець, чорти їбучі...